Сергій Жадан, письменник
Люди втомилися від болю, від смерті, від брехні. Кардинальні зміни неминучі
Чому саме її? По-перше, я інших людей з культурної сфери там не знаю, а з нею знайомий. Вона приїздила на територію України, багато разів виступала, в складі гурту "Стан" робила якісь українські акції в Луганську. Ми не запрошували представників офіційних структур "ДНР", "ЛНР", не запрошували людей, які воювали проти ЗСУ. Питання було і в тому, щоб запросити людину, якій не заборонений в'їзд на територію України. От Заславська в'їхала через російсько-український кордон і виїхала. Ми запросили людину з іншими поглядами для того, щоб це, дійсно, були дебати, дискусія, а не просто монологи з одного боку в порожнечу.
Для мене було важливо, дивлячись їй у вічі, поговорити про те, чому людина відмовляється від своєї батьківщини, відмовляється від якихось речей, які раніше для неї були прийнятними, чому вона переходить на інший бік.
- Що ж ви почули і побачили? Яке обличчя?
- Ми побачили людину, яка вороже ставиться до нас. Це неприховано: ми її вважаємо ворогом, вона нас вважає ворогами. Ми на різних позиціях. Але ж ніхто і не передбачав, що буде якесь братання і цілування. Очевидно, для неї це теж був непростий крок - їхати на територію, яку вважає ворожою, знаючи, як до неї тут ставляться, і не знаючи, чи її посадять у тюрму, чи не посадять. Очевидно, вона вважала, що не вчиняла якихось протиправних дій. От і приїхала.
- Якщо чесно, я трохи збентежена цією інформацією і всією цією колізією. Мені було б важко говорити з людьми з "того боку". Але, очевидно, такий ваш підхід, зважений і неупереджений, - почути другу сторону - важливий.
- Можна ігнорувати цю думку, можна її не приймати, можна з нею не погоджуватися. Але я іншого варіанту поки що не бачу. Той, хто говорить, що потрібна лише мова сили, має взяти в руки автомат і піти на фронт добровольцем, а не сидіти в теплому офісі в Києві чи Львові і говорити, що треба закатати під асфальт півтора мільйона мешканців, що залишились на Донбасі. Це, щонайменше, безвідповідально.
- А що робитиме та ж Олена Заславська у разі, якщо ми туди повернемося?
- Я в неї питав, що вона буде робити. Я підозрюю, що вона не до кінця усвідомлює цю річ. Як і багато людей не усвідомлюють, що, вийшовши за правове поле, вони фактично обрізають собі дуже багато якихось шляхів повернення.
- Вони просто не уявляють, що українська влада туди повернеться?
- Ні, вони якраз припускають, що це може статися, і що вони можуть повернутися до нас. Наприклад, на правах автономії чи якогось особливого регіону. Вони про це говорять, і наскільки ми готові їх прийняти, наскільки ми готові далі співіснувати. Тут головний висновок, що більшість із нас, справді, ще не готові говорити. Просто немає мови, немає слів, з яких починати розмову.
- На конференції були також росіяни і європейці з неформатними, несподіваними поглядами...
- Були учасники з Москви, з Санкт-Петербурга - це росіяни з проукраїнською позицією. Активіст із Петербурга просив в українців пробачення. Але це мало хто помітив... Важливо було почути гостей з Європи і усвідомити, що Європа, насправді, дуже різна, і далеко не всі там готові нас підтримувати. Це важливо, щоб ми не мали якихось ілюзій щодо Європи. Ярослав Грицак, зокрема, завважив, що Європа часто нас не розуміє - тому що Європі йдеться про якийсь прагматизм, а нам ідеться про цінності. І я з цією тезою цілком згоден. Європа дуже часто намагається все вирішувати з позиції раціональності, і тому заяви європейських інтелектуалів звучали досить по-дитячому: мовляв, ви маєте помиритися, подати один одному руки і тоді все буде добре.
- В одному з інтерв'ю цьогорічний лауреат Нобелівської премії Світлана Алексієвич сказала, що в Росії досі працюють старі позивні "Великая Россия, вокруг враги", але що "уже нет той великой России, о которой там мечтают" і Україна буде вільною. "Другое дело - хотелось бы, чтобы меньшей кровью", - сказала вона. Нам самим важливо з цієї війни вийти з меншою кров'ю. Чи вірите ви, що це вдасться?
- Нам це не вдасться, якщо ми не будемо докладати до цього зусиль. Треба не проливати кров там, де її можна не проливати. І треба не говорити про те, де ми некомпетентні. Про війну мають більше говорити військові, які воюють. А говорити за військових, прикриватися їхніми іменами, спекулювати на цьому зовсім неправильно.
Для мене Донбас - невід'ємна частина України. І я не просто хочу, щоб він повернувся в склад України. Я переконаний, що це станеться рано чи пізно!
- Що говорять про це ваші колеги - російські письменники?
- У мене в Росії є друзі, які лишилися на якихось людських позиціях і в цій ситуації ідеологічної істерії і пропаганди розуміють, що насправді відбувається і хто виступає агресором.
Ну, бувають такі стани суспільного потьмарення. Росія - не перша і не остання. Згадайте Німеччину 1930-их років, коли люди добровільно вганяли себе в якесь пекло, а потім потерпали від цього, намагаючись у цьому пеклі дати собі раду.
Росія - країна з величезними комплексами, фобіями - і через це надто вразлива. Не кажу, що ми хороші, а вони погані, ми просто різні
Росію, чесно кажучи, я не надто добре знаю, і для мене це завжди була країна, яка не зовсім надається до розуміння. Це країна з величезними комплексами, величезними фобіями - і через це надто вразлива. З якимись позитивними рисами теж, безперечно. І я не став би в усьому демонізувати Росію.
Але різниця між нами суттєва. І зараз це чітко можна побачити. Хоч би що там говорили - що ми слов'янські народи, що ми брати - все це дурниця. Ми дуже різні. Я не кажу, що ми хороші, а вони погані, ми просто різні.
МАЄ ЗМІНИТИСЯ ПРИРОДА ВЛАДИ, І ЯКЩО НА ГОРІ ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮТЬ, ТО ПОВТОРЯТЬ ДОЛЮ ЯНУКОВИЧА
- Новітня історія України почалася з Майдану. Минуло два роки, багато чого сталося - війна, тисячі загиблих, нові вибори, нова влада... На вашу думку, наскільки справдилися сподівання Майдану?
- Ця історія ще не завершена. Ця справа ще відкрита, і вважати, що Майдан - це щось таке, що зафіксовано і відійшло, не можна. Всі ті гасла, які там озвучувалися, і ті вимоги, які висувалися, і далі актуальні. Тому що більшість тих речей не виконані, більшість вимог не реалізовані.
Але і люди, які виходили на Майдани, вони ж не зупинилися! Та частина суспільства і далі активно включена в суспільне життя. Хтось пішов у волонтерський рух, хтось сьогодні - в армії, хтось - у політиці, хтось займається якимись громадськими ініціативами. Тому я з висновками щодо Майдану поки що почекав би.
Ясна річ, що немає реформ, якихось видимих, значимих трансформацій. Але свідомо чи несвідомо багато хто не хоче помічати, що насправді в суспільстві запущені дуже серйозні рухи. Вони, можливо, не настільки очевидні, не такі яскраві та зримі, але те, що вони відбуваються, для мене - данність. І ці рухи так чи інакше дадуть свої конкретні результати. Треба працювати - вперто, наполегливо - і тоді ми їх побачимо.
- Революція гідності закликала до чесності і відповідальності. Я читаю вас у Фейсбуку. Я читала вашу колонку на DW. Зокрема, допис із промовистим заголовком "Чому вони всі крадуть?". Не втримаюся від цитати: "Хотілося б дізнатися прізвище свого депутата не з кримінальної хроніки. Хотілося б читати податкові декларації міністрів без почуття скепсису. Хай без захвату. Просто з розумінням". Маєте щось додати?
- Люди там, нагорі, повинні розуміти: все, що відбувалося, відбувалося не для того, щоб вони просто прийшли до влади і повторювали злочини своїх попередників. Має змінитися природа влади, механіка влади. А якщо нагорі цього не розуміють, то просто повторять долю Януковича і компанії.
Люди, виходячи на площі, хотіли іншої країни, іншого суспільства, іншої природи влади загалом. Йшлося про те, щоб президент не дозволяв собі якихось протиправних, антиконституційних дій. А хто буде цим президентом, насправді не так важливо.
Справа не в обличчях. Ці обличчя зміняться, я в цьому не сумніваюся, - і уряд, і депутати. Вони ж не вічні, як би собі не думали, що зручно сидять у кріслах. Попередні теж дуже впевнено себе поводили ще два роки тому. І де вони тепер?
Суспільство хоче жити в нормальній країні з нормальною владою, яка не буде красти і відгороджуватися від нього міліцейськими чи поліцейськими шеренгами і якимись високими парканами.
- Там, нагорі, почастішали скандали. Дедалі частіше на адресу політиків звучать звинувачення в корупції. Всі говорять про неминучість кадрових чисток у владі. Ймовірно, на політикум чекає гарячий Новий рік. Але в контексті того, що ви сказали, чи вірите, що новим людям в уряді вдасться запровадити реформи і що прості громадяни відчують зміни на краще?
- Щодо скандалів. Зараз важкий психологічний момент. Всі втомилися. А втома не додає логіки, не додає розуму, проявляє навіть у людей врівноважених істеричність та інші не дуже симпатичні речі. Люди втомилися від болю, від смерті, від брехні. І тому починають шукати ворогів часто серед своїх. Ми маємо пройти через це.
Але я вірю, що запит з боку суспільства на реформи є настільки сильним, що так чи інакше вони відбудуться. Швидко - не швидко, легко - не легко, кардинально - не кардинально, але суспільство надто сильно цього хоче і суспільство навряд чи зупиниться. І це правильно! Тому що це все починалося не заради того, щоб змінити одного президента на іншого, а заради того, щоб змінити країну.
Щодо нової влади, безперечно, будуть нові обличчя. Чи вони будуть у скорім часі? Можливо, що це станеться навіть найближчим часом.
- У тій же колонці, яку усю можна розібрати на цитати, ви говорите, зокрема: "Пару міністерств можна на галери посадити. Ну і далі вже жити по-новому". Чи у вас є якісь претензії, скажімо, до Мінкультури?
- Претензії до Міністерства культури я висловлюю років з двадцять. Є багато питань, зокрема, і щодо доцільності самого існування цієї структури у сьогоднішньому форматі. Мені здається, що воно просто не може впоратися з тими завданнями, які на нього покладені в принципі. Я переконаний, що ця структура потребує кардинальних змін, кардинальної реформи, можливо, навіть аж до ліквідації.
Тут мали б говорити експерти, люди, які працюють в культурній сфері, тому що є різні варіанти, різні можливості. Можна взяти досвід інших країн, але те, що у сьогоднішньому своєму вигляді Міністерство культури - це структура, яка просто не здатна відповідати за той предмет, якому вона присвячена, для мене очевидно. Просто Міністерство культури не зовсім адекватне в умовах існування сучасного культурного процесу.
- Запитання до вас як до харків'янина. Чому Харків, місто з потужним науковим, творчим потенціалом, не може позбутися старої-нової влади? Чому на виборах все-таки проголосували за Кернеса?
- За Кернеса голосують ті, хто за нього голосував досі. Там зачищене політичне поле. Очевидно, Харків влаштовує Кернес. От і прийшли виборці Кернеса і за нього проголосували. Виборці не-Кернеса не прийшли і не проголосували - тому що не хотіли, не мали часу, не мали альтернативи, не бачили кандидата... Я не знаю, з якої причини, але потенційні опоненти Кернеса на цих виборах нічого не робили. Це питання не до мене.
Взагалі, я не розумію, чому це всіх так дивує! Ну все ж було видно. Була соціологія, було опитування, яке показувало, що за Кернеса проголосують 60 відсотків. Так і сталося! Чому про це досі всі питають?!.
- І все ж таки, чи означає це, що у Харкові не досить таких свідомих людей, як ви? Вас насправді мало?
- Ну, чому мало?! Нас не мало! Просто процедура демократичних виборів страшенно специфічна. І якби був якийсь кандидат, який би щось робив, пропонував, працював з електоратом, зі студентством, якого у Харкові чотириста тисяч, цілком можливо, що цей кандидат переміг би на виборах. Але такого кандидата не було.
А цілком можливо, що є якісь домовленості між харківським міським головою і апаратом Президента. Я не можу це стверджувати, але можу таке припустити.
- Погодимося з тим, що провладні партії у Харкові не працювали і там треба міняти політичне і культурне поле. Ви особисто докладали і докладаєте до цього чимало зусиль - участю в численних публічних акціях, дискусіях. І в цих дискусіях теж висловлюєте мудрі, зважені і досить помірковані судження.
- Ну так. Я поміркована людина, насправді... Я вважаю, що в дискусії - а головне, в літературу - не треба привносити ідеологію. Оскільки ідеологія руйнує, ідеологія роз'їдає, ідеологія робить твій погляд суб'єктивним і, відповідно, вона так чи інакше роз'єднує. Політика й ідеологія - це різні речі. І, безперечно, сьогодні не говорити про політику і не писати про політику неможливо. Більше того, про неї потрібно говорити і потрібно писати!
У МЕНЕ – НЕ НОВИНИ, А ПРОЦЕС: Я ПИШУ ОДНУ НЕСКІНЧЕННУ КНИГУ
- А як би ви схарактеризували власну творчість? Вона гостро соціальна. Ваші герої живуть в реальному просторі. Він дотичний до політики...
- Дотичний, безперечно. Але я намагаюся не транслювати якісь ідеологічні концепти, не займатися ідеологією, не ділити світ на біле і чорне. Світ набагато складніший, він наповнений якимись відтінками, напівтонами, і, не помічаючи їх, ти спрощуєш загальну картину. Мені важливо не займатися пропагандою, не займатися агітацією, а знаходити розумного читача, розумного співрозмовника і пробувати починати з ним якийсь діалог.
А герої в мене різні. Скажімо, в романі "Ворошиловград" вони соціально десь одномірні, з одного соціального середовища, але це знову ж таки доволі різні персонажі. І події відбуваються десь у 2010-11 роки. Себто у часи Януковича, до Революції, хоча багато хто думає, що там ідеться про 90-ті роки.
Ми з моїм приятелем, режисером Ярославом Лодигіним хочемо за цією книгою зробити кіно. Він запропонував цю ідею. Ми думали про різні варіанти сценарію, і у нас навіть була думка спробувати продовжити сюжет і подивитися, чим би займалися герої навесні 2014 року - як би вони себе повели під час початку цієї так званої "російської весни" і російської окупації. Ми навіть накидали чернетку сценарію, і там герої розділилися: хтось опинився на українському боці, хтось - на боці сепаратистів. Потім ми відмовилися від цієї ідеї, але вона була...
- Коли ж чекати на кіно?
- Не знаю. В Україні планувати вихід кіно - справа невдячна. Але якщо все буде добре, то, може, наступного року знімемо. Спробуємо наступного літа почати зйомки.
- Тим часом ви спробували себе у ролі актора. Знялися у "Поводирі" Олеся Саніна в ролі Михайля Семенка.
- Так. У мене там "зоряна" роль - на тридцять секунд. Але я нею горджуся і завжди про це розповідаю, бо мені цікаво було бачити кухню кіно зсередини, бачити, як знімається фільм. Це, справді, неймовірне відчуття. Сцена за моєї участі знята одним кадром, вона триває пару хвилин. Але ці пару хвилин режисер знімав цілий день. Неймовірно було бачити, як це робиться.
- Більше не було запрошень повторити такий досвід?
- Постійно щось з'являється. Скажімо, зараз харківський режисер Міша Лук'яненко має доробити короткометражний фільм за однією з історій з моєї книги "Месопотамія". Він його зняв, зараз монтує. Сподіваюся, що десь найближчим часом це кіно буде. Він теж запрошував знятися, я не встиг. Але ми з "Собаками..." зробили саундтрек до цього фільму.
А зараз у Харкові, в театрі юного глядача, ми з німецьким режисером поставили "Депеш Мод". У жовтні була прем'єра. В Каунасі і у Відні теж іде "Депеш Мод".
- Ваші книжки активно перекладаються. Чи є якісь свіжі переклади?
- Готується переклад "Анархії" норвезькою, переклад "Ворошиловграда" італійською і турецькою. Кілька книг має вийти в Америці - видавництво з Техаса випустить "Ворошиловград", Єльський університет хоче видати книгу віршів і "Месопотамію".
- Чи ви скрізь буваєте на презентаціях своїх книжок? Останнім часом де були?
- Нещодавно був у Відні, перед цим - у Будапешті. Це були літературні вечори. У Відень я їздив на Дні української культури, а в Будапешт запросила українська громада і на зустрічі були й українці, й угорці. Я там уперше виступав, хоч у мене там дві книги вийшло.
- Сергію, ви - успішний письменник, знаєте мови, ваші книжки перекладають у Європі, ви багато подорожуєте. Чесно, чи була колись думка емігрувати або, принаймні, на якийсь час влаштувати собі тривалу закордонну творчу відпустку?
-Емігрувати точно ні. Відпустку? Мені здається, зараз це не зовсім чесно було б. Мене от запрошували поїхати на стипендію у Відень, і я відмовився, тому що зараз краще бути тут. Мені важливіше бути поближче до своїх. Бо головне - війна. Головне те, що країна у великій біді і потрібно допомагати один одному, а не займатися популізмом і розсварюванням.
Важливо їздити до бійців - з письменниками, музикантами, волонтерами, активістами. Ми регулярно їздимо. Щось веземо. Поїдемо туди 18-19 грудня. Дамо пару концертів. Наші друзі-волонтери на наше прохання закупили форму, медикаменти, ми все це повеземо. Це перед Новим роком. Потім хочу записати новий альбом.
- Як зустрічатимете Новий рік?
- Дома з родиною. А відразу після Нового року, перед Різдвом, збираємося їхати знову з гуманітарною допомогою. Спробуємо відвідати пару лікарень у Луганській області. У нас є давні контакти, ми час від часу щось там робимо, допомагаємо.
- Щодо нових творів. Чи працюєте над чимось новим і коли встигаєте писати?
- Пишу нову книгу віршів. Сподіваюсь, що наступного року вона вийде.
- Зараз з'являється новий шар літератури - воєнної. Свій досвід поїздок у зону АТО, погляд зсередини не цікаво було б викласти у новому творі?
- Я про це пишу вже півтора року. Є оповідання. Є ідея написати на цю тему і великий твір. Але коли це буде, важко сказати.
- Чи встигаєте щось читати? Що читаєте зараз?
- Я собі накачав Юрія Яновського. Перечитую, як не дивно. В літаках, в аеропортах читаю Яновського. Я його люблю. Я взагалі люблю прозу 20-их років. Це якийсь дивовижний період, який, на жаль, був знищений. І, в основному, це були письменники, які жили у Харкові.
- Що нового відбувається у вашому житті?
- У моєму житті все стабільно. Вже останні років вісім. Якщо ми говоримо про особисті речі, про внутрішній світ. Що нового? Нові люди з'являються постійно в моєму житті. Особливо у зв'язку з війною. Доводиться бачити просто величезну кількість якихось світлих, хороших, відкритих очей, облич, знайомитися з величезною кількістю надзвичайно цікавих людей. Це те, що нове. А так, в принципі, у мене стабільне коло спілкування, коло друзів, воно не міняється. Коло інтересів не міняється. І заняття мої не міняються.
Так що в мене - не новини, в мене - процес. Я пишу одну нескінченну книгу. Я пишу її вже двадцять років. І мені подобається цей процес. Зараз новий розділ цієї книги - це будуть вірші. Багато планів, багато ідей, багато якихось пропозицій. Дуже мало часу.
Валентина Пащенко, Київ.