Сергій Лойко, журналіст, письменник, автор роману «Аеропорт»
Оборона Донецького аеропорту - це Майдан на війні
- І Вестерплатте, і Брестська фортеця, зрештою, здавалися або були взяті. А аеропорт стояв до кінця. Чим ще відрізнявся аеропорт? Там не було фортифікаційних споруд. З точки зору тактики і стратегії війни, це взагалі було безглузде заняття. Але аеропорт - це був Майдан на війні. Той Майдан, який узяв в руки зброю і з Києва переселився на війну. Саме тут Кремль обламав свої вовчі зуби, адже коли ця символічна битва в аеропорту досягла свого апогею, вийшло, що в ній бере участь зібрання людей з Майдану різних вікових, соціальних груп і національностей, які не чекали ніяких наказів, а просто захищали своє повітря свободи. Кремль не міг зрозуміти цього, єдине, що він усвідомив: якщо попре далі, його чекає ось цей самий Майдан на війні, а з цим він нічого зробити не зможе. Саме оборона ДАПа показала Путіну, що його неспровоковану агресію варто перенести в інше місце. І він відправив війська в Сирію.
- Все-таки, оборона Донецького аеропорту - це історія перемоги чи програшу?
- Якщо говорити футбольною мовою, то це - програш, а якщо людською - то перемога. Це ваше Косово поле. Це Піррова перемога для Росії і велика перемога українського духу, українського народу і української Революції.
- Якщо порівнювати війну в Україні з подіями в Іраку та Афганістані, то чим вона відрізняється?
Це було і досі залишається війною Росії проти України
- По-перше, в Іраку було ясно, хто є хто. А тут все робилося дуже хитро, дуже підло, тут українська армія мала справу з трьома видами ворога, з гібридним воїнством. По-перше, це були російські найманці, які ділилися на романтичних ідіотів, на кшталт Гіркіна, і найманців, які приїхали відпрацювати кредит на побутову техніку та заразом і постріляти, а також просто придурків, яких давно хотілося кого-небудь безкарно вбити. Друга група людей - це бомжі, безробітні, наркомани, хулігани, дармоїди, просто дебіли, яких в Донецькій області було повним повно. Їм роздали в руки зброю, вони очманіли від цього щастя й почали встановлювати свої порядки. Найбільш організованою і єдиною, що більш-менш стримує все це божевільне воїнство від катастрофи, була третя група - регулярні російські війська.
Також відрізнялося постачання. Росія забезпечувала регулярні поставки живої сили, техніки, амуніції і провіанту. Це було і досі залишається війною Росії проти України.
- Як тоді можна завершити цю війну?
- Двома способами. Або Росія вибачиться і піде звідти, або, згідно з Мінським домовленостями, віддасть контроль над кордоном Україні. Тоді потихеньку цей бандитський непотріб, що там зараз знаходитися, перестане подкачиваться грошима і само собою розбіжиться. Але при цьому Росія повинна вивести всю важку техніку та особовий склад з Донбасу.
У сьогоднішній ситуації Україні не варто відновлювати військові дії, штурмувати Донбас. Звичайно, є теоретична ймовірність, що таким способом вдасться виграти цю війну, але тоді загине багато людей, Донбас буде зруйнований вщент, і кому доведеться це відновлювати? Знову ж таки - Україні! Хіба у неї для цього є кошти?
ЄДИНА ПРИЧИНА ЦІЄЇ ВІЙНИ - ПУТІН
- Це справді дивна війна з величезними наслідками, але які її причини?
- Причин для цієї війни не було жодних. Всі вони вигадані Кремлем. Основна причина - це примха головної божевільної людини в Кремлі - Володимира Путіна. Цієї війни не повинно було бути.
- Але чому Путін пішов на це?
- Проблема з Путіним полягає в тому, що він не користується Інтернетом і не читає газет, він тільки ознайомлюється з тими паперами, які його помічники залишають на тумбочці біля ліжка. З медіа він довіряє лише телебаченню і щоранку говорить своїм помічникам, що хоче там побачити. У свою чергу, вони доносять це журналістам. Ввечері Путін дивиться «ящик» і говорить своїм помічникам: «Я ж вам казав!». Він переоцінив свою підтримку на Донбасі. Він думав, що зможе пройти маршем по східній Україні, як зробив це в Криму, але не врахував, що там ситуація була інша. Він хотів повстань на лівобережній Україні, хотів легко отримати доступ до Чорного моря. Але не вийшло, а на складний шлях не вистачило ресурсів, в першу чергу людських.
- Чи зможе Україна повернути контроль над Кримом?
Путін - злочинець, і ставлення до нього має бути відповідне
- Поки Путін живий - він зберігатиме контроль над Кримом, і світ нічого не зможе з цим зробити. Якщо б я був Великою сімкою, я б заморозив усі активи його поплічників, анулював їх візи, вислав сім'ї і заарештував всі маєтки за кордоном. Нехай навіть це буде порушенням прав людини! Нехай скаржиться у Басманний суд. Він - вуличний хуліган, для нього немає закону, він вважає, що може безкарно творити будь-що. На якомусь етапі ми повинні його зупинити. У нього більше немає сім'ї, його не турбує нічого, крім абсолютної влади. Чесно кажучи, я б не виключав, що він може вдатися до використання атомної зброї у разі загрози своєї влади.
- Чи достатньо санкцій, аби зупинити Путіна?
- Ні, нинішніх санкцій недостатньо. Путін - злочинець, і ставлення до нього має бути відповідне. Його не можна заарештувати, але йому слід показати місце, припинити всі відносини, нібито його взагалі не існує. Потрібно максимально закрити Росію, особливо для правлячого класу. Населення РФ животіє, жахливо бідно, так що від закриття країни для багатого оточення Путіна, життя звичайних росіян серйозно не зміниться. Водночас, це змусить тих хлопців замислитися, чи хочуть вони жити у зруйнованій ними же країні, змусить їх щось зробити.
Путін вже запустив механізм розпаду Росії, і цей механізм подібний до ядерного розпаду, який неможливо зупинити
НЕМОЖЛИВЕ БРАТЕРСТВО
- Ходорковський якось сказав про святість завоювань Російської імперії. Як ви вважаєте, чи нам потрібно обов'язково вигравати або, краще сказати, відвойовувати території, щоб відчути їх своїми?
- Треба дивитися на розвиток всіх імперій. Чим більше Римська імперія завойовувала, тим ближче вона наближалася до свого кінця. Те ж відноситься і до Російської імперії, адже це завоювання Донбасу і Криму призвело до того, що кінець Російської імперії значно наблизився, і незабаром ми повинні очікувати її розвал. Причому навіть не за подобою і методами Радянського Союзу, а на окремі князівства і міста. Це не буде вже мирна революція 1991-го року, а бандитське беззаконня і переділ власності, який занурить садиби в полум'я. Це буде нещадний і безглуздий російський бунт. Росія перетвориться на гігантський вир насильства. Західні країни повинні будуть втрутитися з метою контролю атомної зброї. Все інше буде контролювати неможливо. Путін вже запустив механізм розпаду Росії, і цей механізм подібний до ядерного розпаду, який неможливо зупинити.
- Чи можливо після всіх подій, що сталися, те братерство між Росією і Україною, про яке зараз стверджує Москва?
- Ні, воно неможливе. На десятки років відносини між росіянами і українцями заморожені.
Все ж я хочу попросити вибачення. Я, Сергій Лойко, прошу вибачення в українців. Я винен у жахливих злочинах, які моя країна вчинила по відношенню до вас. Вибачте за війну на сході, за втрату Криму, за все інше... Якщо кожен росіянин покається, можливо, відносини вдасться відновити.
- Чи змінилося ваше ставлення до життя, Бога, смерті після побачених військових дій?
- Ні, не змінилося. Це не вплинуло.
- Ви раніше говорили про те, що на війні очі мають особливий сенс. Який?
- Очі на війні - інші, ніж у житті. На війні очі розповідають про людину значно більше.
«АЕРОПОРТ» У РОСІЇ
- Коли варто чекати екранізації книги?
- «Аеропорт» написаний у кінематографічному стилі, його структура відповідає стандартам кіно, так що адаптувати роман під сценарій не складно. До мене звернулися дві відомі кіностудії з пропозицією за 150 тисяч доларів придбати чотири мої розповіді, написані для Los Angeles Times, з правом їхньої екранізації. На думку моїх юристів, вони хотіли дуже багато чого і були готові за це дати дуже мало, отже я сумнівався, тим більше, не було гарантій, що фільм все-таки побачить світ. Пізніше вийшла моя книга, і я остаточно відмовив їм у правах, але не тому, що я такий хороший хлопець, а тому, що я не хотів, щоб мешканець якись Санта-Моніки, попиваючи каліфорнійське вино, писав історію, використовуючи моїх персонажів і події. Якщо б вони створили фільм, то ніхто інший не зміг екранізувати книгу. Якщо і повинен з'явитися фільм про аеропорт, він повинен бути максимально правдивим, а я їм довіряти не міг.
- Яка доля чекає «Аеропорт» у Росії?
- Чотири російських видавництва змагалися, щоб надрукувати мою книгу. Під час переговорів мені сказали, що потрібно вирізати це, і це, і те. Я погодився. Не хочу порівнювати себе з Булгаковим, але ви пам'ятаєте, як у 70-х ми починали його читати, знаючи про цензуровані частини, але сподіваючись прочитати їх десь. Я думав, що щось подібне може статися і з моєю книгою, особливо у наш цифровий вік. Я дав згоду на зміну книги у прийнятну для видавництва форму. В результаті вони перетворили мій роман на коротку розповідь. Але, коли їх начальство прочитало навіть цю спотворену версію, то жахнулося: «Що це взагалі таке? Всі українці хороші, росіяни - загарбники. Ні, це може вийти в Америці або ще десь, але Росії потрібна об'єктивна журналістика». Так що їм сказали не друкувати мою книгу. За одне лише інтерв'ю зі мною радіо «Эхо Москвы» отримало попередження від офіційних органів, а програму, в якій я взяв участь, взагалі довелося закрити.
- Як вам живеться в Росії з такими поглядами?
- Я - голова маленького села у Підмосков'ї. І всі місцеві вважають мене богом, тому що я перетворив наше село на Швейцарію. У нас в лісі - чотири лижні траси, парк з дитячим майданчиком, галявини скрізь, озеро з качками замість болота, золотий пісок, нова проводка та якісна дорога. Я просто показав цим людям, що росіяни можуть жити краще.
Від редакції додамо, що президент України Петро Порошенко включив книгу Сергія Лойка «Аеропорт» у список обов'язкових до прочитання літературних творів. Російськомовний оригінал книги і український переклад за наполяганням автора вийшли одночасно і вже доступні як в друкованому, так і в електронному форматі. Робота над англомовним перекладом вже ведеться і повинна бути завершена до літа.
Оборона Донецького аеропорту тривала з 26 травня 2014 з 21 січня 2015 року і стала найдовшою військовою битвою у сучасній історії.
Максим Наливайко, Оттава.
Фото: Сергій Лойко