Антін Мухарський, музикант, письменник, актор і телеведучий
Я породив Ореста Лютого на корпоративі в одного з бонз Партії регіонів
У зв'язку з військовою агресією Україна заборонила ввезення певних російських продуктів. Але медійна продукція, зокрема, пісні, за які російські виконавці отримують роялті в Росії, - це продукт; російські серіали, за які телевізійні канали платять гроші, підтримуючи російське виробництво, це також продукт. Тобто йдеться про те, що цей механізм має бути застосований і до медійного продукту «Made in Russia» - ми не маємо годувати окупанта за рахунок наших податків чи приватних коштів.
Ця ініціатива базується саме на економічних важелях. Ми не ставимо питання мови - гаразд, нехай буде російськомовне, але на нашому ринку має бути продукт «Made in Ukraine”. Тобто ці процеси мають переходити у більш стале русло, яке буде відповідати, по-перше, законодавству, по-друге, не підпадатиме під огульні заяви «Цензура!». Ні, це не цензура, насправді це редагування українського медійного простору і створення сприятливих умов для виробників українського телевізійного і радіо контенту.
- Чи не оніміє в результаті наш ефір узагалі?
- Якщо буде брак музики «Made in Ulraine”, то вже радіо над цим замислиться, і це стане імпульсом для створення українського контенту. Але треба запустити цей механізм і створити прецедент для українських виробників музики, який дасть їм змогу легше пробиватися до слухача.
В українському ефірі мають більше звучати українські пісні. Їх багато. Але зараз навіть на рівні певних російськомовних радіостанцій, які позиціонують себе як «Українське радіо», там звучать виключно російські пісні. І якщо ти приносиш україномовний контент, тобі відразу кажуть: «Це неформат, ми не ставимо таких пісень!». Тобто існує негласна заборона. Про це на всіх перехрестях кричав покійний Кузьма, про це казали і Олег Скрипка, і Вакарчук, і Руслана - та практично всі україномовні виконавці.
- Вакарчуку теж відмовляють?
- Ні, його пісні пускають в ефір, бо він дійсно є конвертованим і “форматним”. Хоча зараз у Росії, здається, не те що заборонили, а сказали: «Не надо к нам ездить». І пісні Вакарчука в російському ефірі вільно не звучать. Росія, на відміну від нас, розуміє значення такого важеля впливу, як мистецтво.
У російській культурологічній продукції дуже часто закладено саме пропагандистську ідею - пропагування толерантності до загарбника
Здавалося б, ну що поганого в тому, що людина слухає десь у транспорті чи в кав'ярні безневинні попсові пісні, приміром, Жасмін. А ввечері вона приходить додому і дивиться серіал про якусь там «Бедную Настю», а потім після нього іде серіал «ВДВ атакує». Але таким чином створюється лояльність до російської культурологічної продукції, в якій дуже часто закладено саме пропагандистську ідею - пропагування толерантності до загарбника.
Це триває вже понад 20 років нашої незалежності за підтримки дуже потужного проросійського лобі. Адже всі українські медіахолдинги належать людям з російським менталітетом. У нас немає жодного проукраїнського каналу, за винятком інформаційних.
ПАРАДИГМА НАШОГО БУТТЯ - ОДВІЧНИЙ ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛ-АНАРХІЗМ
- Ви уявляєте, яку хвилю протидії може викликати ваша ідея щодо заборони російського відео- та аудіопродукту?
Ідентифікація себе як українців - складний еволюційний процес
- Ми звикли до протидії! Нас будуть називати нацистами, фашистами, націонал-дебілами і так далі. Я вже взагалі до цього давно звик! Це абсолютно природна реакція російських медіа і проросійських сил на нас. Тобто ми є лакмусовим папірцем.
Але у нас почався дуже важливий процес пробудження - не скажу нації, але принаймні людей, які ще не знають, як себе ідентифікувати. Процес ідентифікації себе як українців - це складна послідовна еволюційна форма суспільного буття. На відміну від тоталітарної, де прийшов цар-батюшка, щось сказав, а ви, холопи, виконуйте.
Категоричний імператив української волі є найважливішим для нас
У нас царя-батюшки нема. І нам навіть зараз росіяни часто закидають, мовляв, за кого ви воюєте, за Порошенка-Яценюка? Вони навіть не можуть зрозуміти, що ми воюємо не за Порошенка, і не за Яценюка, а за свою хату і садок вишневий коло хати. І за своє право сказати: «Знаєш що, цар-батюшка, поправив - досить, ми поставимо наступного!» Ми воюємо за свою волю - категоричний імператив української волі є найважливішим для нас!
Не маючи власної держави, українці зуміли зберегтися як нація. Чужа держава була для них ворогом. Звідси - недовіра українців до держави та її інституцій, яку спостерігаємо й сьогодні
- Можливо, через це ми й не можемо домовитися одне з одним?
- Не можемо! У нас анархічне суспільство. Парадигма нашого буття - одвічний державницький націонал-анархізм.
У світовому контексті анархія має абсолютно негативний сенс. А насправді анархія у високому сенсі цього слова це є самовідповідальність, самодисципліна, самовдосконалення. Але головне в цьому «само...» Я відповідаю за свої вчинки, за своє майбуття, і я поважаю людину, яка робить те саме.
Українці не мали власної держави, але зуміли зберегтися як нація. Чужа держава була для українців ворогом, тому ми і зараз не довіряємо державі, і всі державні інституції, які ми хочемо мати, через певний період часу стають для нас ворожими.
Люди прекрасні.
Земля в нас чудова.
Все у нас добре -
Держава х...ва!
Вибачайте, це вже Орест Лютий - такий невеличкий епіграф до наступної пісні. Але менше з тим. Це не погано і не добре - це так є! Українцям держава в тому вигляді, в якому вона існує зараз, висить ярмом на шиї, тому що, по-перше, вона є антиукраїнською, а по-друге, є калькою або з російської, або з європейської демократії. А нам потрібне опрацювання своєї специфічної державницької політики, яка не буде скалькована з уже сталих європейських демократій або російської умовної «керованої демократії».
- Тобто, нам треба винайти український велосипед?
- У тому то й справа, що не треба, бо це має бути не велосипед, а щось нове! Я як націонал-мрійник бачу, що в перспективі ми до цього прийдемо, але це я вже трошки забігаю наперед.
На даному етапі оця наша нинішня квазідержава в будь-якому разі потрібна, хтось нас має представляти, з нами мають спілкуватися на міжнародному рівні. Але внутрішній устрій українського суспільства має відрізнятися і від європейських моделей, і від російських. У нас є свій третій український шлях, і ці нові форми суспільного устрою зараз народжуються у нас на очах.
- Можете навести приклад?
- Майдан - це горизонтальна ініціатива людей. На Майдані не було лідерів, і те, що зараз певні люди зайняли державні посади, - просто ситуативна хвиля історії.
Янукович - це був совок. Те, що ми відживаємо зараз, це вже такий пост-совок, але совок все одно присутній. Справжнє українське суспільство і його справжні лідери формуються тут і зараз. Я думаю, вони постануть у найближчих півтора-два роки.
- Чи повірить тоді суспільство хоч кому-небудь?
- Ну, так огульно небажано говорити, тому що це якраз момент, який теж властивий російській пропаганді: «Все они г...но, никому верить нельзя!» Це те, що роз'їдає суспільство.
«Хороших немає! Будь-кого можна очорнити!» - цю фразу я почув у нині далекому 2000 році на телеканалі «Інтер», де я тоді працював. Туди приїхали російські політтехнологи, які проводили вільні курси для інформаційного блоку, і тоді, як на мене, задекларували певну булгаковщину на телебаченні.
Вони відверто сказали: «Ребята, правда у каждого своя. Абсолютной правды нет. Поэтому даже если я скажу ложь, для кого-то она будет правдой. Поэтому говорить можно все что угодно, и кто-то в это обязательно поверит!»
Ви розумієте, в якому світі ми живемо? Весь інформаційний світ живе за цим правилом! Тому я викинув з дому телевізор.
- А ви цей принцип наслідували, коли працювали на «Інтері»?
- Я працював виключно у розважальному сегменті, де подібні прийоми і навички не потрібні. Але якщо це виноситься для фахівців, то можете собі уявити! Я намагаюсь усюди про це розповідати, аби якось цьому протидіяти.
Але в моєму житті було ще одне підвищення телевізійної кваліфікації, де пропагувалася інша ідея.
У 90-х роках, коли я працював у театрі Лесі Українки актором, якраз починалося життя наших перших комерційних каналів - ICTV, «1+1», «Інтер», і я там намагався якусь копійчину заробити, бо не було за що жити. І от я потратив на американський тренінг для телевізійників. А вони казали, що телебачення створене для того, щоб запустити людину по «бермудському трикутнику життя». Тобто людина дивиться по телевізору програму, де є реклама якогось товару, він має їй сподобатися, вона мусить бігти на роботу, щоб заробити гроші, піти в супермаркет і купити його, повернутися додому і знову дивися телепрограму з рекламою.
По цьому трикутнику бігають мільярди людей у всьому світі! Як людина, яка трошки знайома з інформаційними технологіями, я розумію, де і на якому рівні ці маніпуляції відбуваються.
Телебачення й інші засоби масової інформації у всьому світі працюють з тими 85 процентами людей, у яких відключені рецептори аналізу, грубо кажучи, з біомасою. Люди, як і комп'ютери, є різних ступенів складності, і здатних до аналізу в різних країнах відсотків 13-15, а у нас - напевно, 3-5.
Майдан - не феномен, це повернення до себе - до Київської Русі, Запорозької Січі, до низової демократії. Народні віче, майдани, набати, - це все форми нашої сталої руської - не російської! - демократії
ТРЕНД РАДИКАЛІЗМУ СЕБЕ ВИЧЕРПАВ, УЖЕ ЧАС БУДУВАТИ
- Як же тоді у нас виник такий феномен, як Майдан?
- Це не феномен, це повернення до себе - до Київської Русі, Запорозької Січі, до низової демократії. Народні віче, майдани, набати, - це все форми нашої сталої руської - не російської! - демократії. І тепер якісь ці моменти, які є для Росії жахом, відроджуються.
Ми є людьми, генетично відмінними від росіян. Вони хочуть зробити нас одним народом, але в них нічого не вийде. В нашому казані плавилися і ставали козаками поляки, турки, литовці, росіяни, українці - всі. Це казан вільної демократії, де одним з архетипів є Козак Мамай - тобто це воїн, самурай, називайте як хочете, але це самодостатня, самодисциплінована людина.
- А чи вміє він будувати, щось створювати?
- Це дуже правильне і дуже складне питання, тому багато разів в українській історії траплялося так, що руйнували успішніше, ніж будували.
Тренд радикалізму зараз, на мою думку, вже вичерпав себе, вже час будувати. Був час розкидати каміння - у прямому сенсі цього слова, а зараз треба збирати каміння і будувати нове. Все, поруйнували вже достатньо!
Тому разом з колом митців, долучаючи до цього людей, які знаються на історії, філософії, культурології, ми намагаємося опрацьовувати все-таки нову концепцію української національної ідеї, яка допомагала б саме у будуванні, а не руйнуванні.
- Це звучить як заявка на створення політичної платформи.
- Я хоч і є певною мірою націонал-мрійником, ніколи не хотів бути політиком і не піду в політику, бо політика - це здебільшого демагогія, а я люблю практичні дії, які потім перетворюються на щось конкретне і матеріальне. Мій особистий «город» і мій особистий «сад», який я можу посадити, просапати і виростити, лежить виключно у площині створення українського контенту - написанні книжок, музики, створенні відокліпів, телепрограм тощо. От не було пісень, не було книжки, а потім раз - і вони є! По цих якихось віхах наступні покоління зможуть вивчати наш час - для мене ця матеріальна складова важлива. Я це вмію робити, тому тут я буду діяти практично. А ідеологічна надбудова полягає саме в тому, щоб були створені механізми підтримки кожного виробника української продукції, щоб він відчув не турботу держави, а принаймні процес сприяння тому, щоб його продукт знайшов свого спонсора, інвестора, слухача і дійсно запрацювали ринкові механізми, коли гроші підуть у мистецтво і те, що залишиться після нас.
Я УКРАЇНІЗУВАВСЯ ТОМУ, ЩО НЕ ХОТІВ БУТИ ХОХЛОМ І СОВКОМ
- Напевно, для тих, хто сприймає вас лише як творця Ореста Лютого, ці ваші міркування будуть несподіваними. А як ви для себе проводите межу між Антіном Мухарським людиною і шоуменом?
- Я дуже довго з цим мучився, я хворів на цю хворобу, яка називалася - в мене є навіть записаний термін, десь вичитав у статті, - множинна особистість.
Я народився у Києві на Подолі 47 років тому в абсолютно російськомовній родині. Навіть більше скажу: моя бабуся по маминій лінії стовідсоткова москалька. Вони у 1918 році тікали від революції з Петербурга, приїхали в Київ, тут помер мій прадід, і вони лишилися. Далі це абсолютно київські міщани, які тут жили за дідів-прадідів, тобто у мене в селі ніякого коріння не було. Українську мову в природному середовищі я вперше почув у років 12-13, коли ми поїхали відпочивати у якесь село на Хмельниччині.
А я з юності, коли вже почалися перші спроби самоідентифікації, завжди задавався питанням, чому так: є Україна і є українська мова, але вона не використовується? Це були якісь дитячі наївні питання, я вже не пам'ятаю, що мені на них відповідали батьки, але однокласники, з якими ми це обговорювали, казали: «Так это же лоховской язик! На нем только рагули разговаривают!»
Тобто існував чіткий стереотип: людина, яка розмовляє українською мовою в Києві, - це або рогуль, та й то всі вони намагалися суржом гаваріть, або якісь бабуськи, або інколи траплялися професори з густими кошлатими бровами, такі старі нудні жуки, що виповзали з якоїсь бібліотеки, і пахтіли часником, нафталіном та мріяли про якусь міфічну Україну, де всі ходятьу вишиванках і віночках і моляться на ікону Тараса, яка мусить позбавити їх від усього лихого. Їх ніхто не слухав, над ними лише сміялися.
Тобто живої сили в українській ідеї не було, вона була вихолощена і сплюндрована.
Уперше я побачив, що українське може бути потужним, веселим і креативним, у 1989 році, коли повернувся з армії. Тоді якраз відсталася перша «Червона рута», і я почув пісні «Братів Гадюкіних», Андрія Миколайчука, інших. Для мене це було просто шоком! І моя українізація сталася саме завдяки тому, що я зрозумів: сучасне українське мистецтво існує! Це музика, це поезія - тоді якраз з'явилося літоб'єднання «Бу-ба-бу», театр. Я якраз був студентом театрального інституту, коли до Києва з Москви приїхав Андрій Жолдак - такий весь на понтах, весь такий крутий, розмовляв виключно українською мовою, казав: «Я нащадок Тобілевичів» і ставив вистави у театрі Франка.
Тобто завдяки якимось культурологічним моментам тоді відбувався дуже важливий процес самоідентифікації як українця. А навіщо то було зроблено? Бо не хотілося бути совком і хохлом. І я за рахунок цього українізувався і відповідно від того часу змінив ім'я.
- Були Антоном, а стали Антіном?
- Так. У 1992 році відзначалося таке свято, як 500 років козацтва. Ми з батьком - режисером-постановником великих свят - поїхали у Запоріжжя і там зустрілися з директором Хортицького заповідника. Він тоді сказав: «Ти не Антон, ти Антін, тому що в Реєстровому козацтві записано, наприклад, Антін Мазайло, Антін Непийпиво, а якщо Антон, то Іванов, Сидоров або Петров. Я тебе буду називати Антін, бо саме так звучить твоє ім'я по-українськи».
І тоді я став Антіном, і в мені з початку 90-х почало жити дві людини. Я навіть свою першу повість, яка вийшла у 1995 році у видавництві «Український письменник», підписав «Антін Мухарський». Отоді сталася українізація Антона Мухарського. А вже потім Антін Мухарський породив Ореста Лютого.
- Якщо він був породженням української культури, то чому він заспівав не, приміром, українські сороміцькі коломийки, а пісні на російській музичній основі та ще й з російським матом?
- Щоб відповісти на це питання, треба почати здалеку.
Я проходив кілька стадій формування себе як особистості. Перші оці зародки, про які ми говорили, трапилися на початку 1990-х років. Потім у мене був період виживання, коли людина, яка має родину, повинна забезпечити їй якийсь рівень існування. І я включився в біганину, в результаті якої на певному етапі став дуже заможною людиною. У мене були досить пристойні статки, у мене була агенція з організації свят, у якій працював цілий штат співробітників, було придбано багато нерухомості. Але, як то кажуть, душа боліла тим, що ідуть роки, ти круто живеш, це добре, а що залишиться після тебе? Що ти робиш, зокрема, для цієї країни, в якій живеш?
Безумовно, для когось ці питання здадуться смішним: все нормально, працюй собі далі! А я мучився з цього приводу, тому що в дитинстві і юності все ж таки прочитав трошки книжок і розумів, що людину робить людиною передусім культура. А ще, їздячи світом, я бачив, що люди, які вважають себе культурними людьми, спрямовують свої статки у культуру - створюють об'єкти мистецтва, зводять будівлі, підтримують художників. Але, перебуваючи на стадії первісного накопичення капіталу, в нас багато хто до цієї думки навіть не доходить. Однак, повторюсь, що я проходив через етап української ідентифікації, і на якомусь моменті я зрозумів, що все, етап накопичення статків закінчився, тепер вони мають бути вкладені в якісь проекти, якісь дії, які можуть збалансувати передусім мій внутрішній неспокій.
Я почав вишукувати художників, які були б мені цікаві своїм світоустроєм, і підтримувати їх. Тобто, конкретно давав їм від себе гранти, стипендії, щоб вони створювали певні проекти. Так, по суті, створився проект «Жлоб-арт», «Жлобологія» - дослідження українського жлобства, починаючи від перших комунікацій з Іваном Семесюком у 2007 році і закінчуючи досить великим потужним проектом у 2013-му. Тобто за шість років були проведені виставки, створено альманах, каталог - це все за мої власні гроші, які зароблялися в одному місці і вкидалися в інше.
Так само створювався великий культурологічний проект «Майдан. (Р)еволюція духу». Для того, щоб довести його до кінця, - створити фільм, альманах, каталог, довелось навіть продати нерухомість. Поступово я повністю закинув комерційну діяльність, пішов у мистецтво й опинився на якійсь мілині, але це приносить мені страшенне задоволення, я нічого не можу з цим зробити! І коли постає питання: сісти написати оповідання або повість чи зайнятися організацією концертів, я однозначно вибираю книжку і оповідання!
- То народження Ореста Лютого є результатом оцих ваших творчих метань?
- Це не метання, а абсолютно послідовний і виважений процес! А момент народження Ореста Лютого я описав у романі «Розрив», і він має під собою цілком реальне підгрунтя.
Це сталося в Одесі у травні 2011 року. Я вів дороге корпоративне свято в одного з бонз Партії регіонів - моя професійна етика не дозволяє назвати його ім'я. У процесі свята один з гостей виголосив промову українською мовою, я з ним теж почав розмовляти нею, ми про щось там погомоніли, і упродовж свята я до нього продовжував звертатися українською. І в якийсь момент до мене підскочила родичка ювіляра, яка сказала буквально такі слова: «Чтобы вы здесь никогда, слышите, никогда не смели говорить на этой быдломове! В зале сидят Василий Григорьевич Джарты, Агафангел (митрополит Одеський та Ізмаїльський - ред.), как вы посмели?».
Вирішивши розпочати культурологічне повстання, вибрав шлях десакралізації духовних псалмів «русского мира»
Вибачте, може я здамся нескромним, але для мене це було як для Хмельницького напад на хутір у Суботові. Я бачив усі ці виступи Олени Бондаренко, Ківалова, Колесниченка, і вирішив розпочати культурологічне повстання. І було вибрано саме оцей шлях десакралізації духовних псалмів «русского мира», якими були «Владимирский централ», «Белый лебедь на пруду». Тобто я вирішив бити в самісіньке серце, щоб їх просто викручувало, перевертало, щоб у них очі вилазили!
Перша пісня, яку ми виклали в Ютубі, була про Романа Шухевича: «Вагони, повнії москалів, в бескидах Рома підривав, і комуняцькі пси скавчали, як на гілляку їх саджав» на мотив «Шаланди, полные кефали». А друга - «Народная шахтьорская» на мотив «Спят курганы темные».
- І яка була реакція регіоналів на ваші зазіхання на «святе»?
- В органах влади, особливо серед силовиків, було багато проукраїнськи налаштованих, вони мені розповіли, що Батя, тобто Янукович, коли йому це показали, сказав: «Відірвати яйця цим музикантам!»
- На яких концертних майданчиках виступав Орест Лютий на самому початку творчого шляху?
- За той рік ми двічі заїхали до Харкова, але там стався прецедент з бійкою, коли на сцену полізло щось таке москальське чмо, охороні довелось втручатися. Тоді організатори злякалися і більш нас не запрошували.
Я зрозумів, що це, безумовно, дуже потужна ядерна бомба, яка розриває і виносить мізки ватній аудиторії - тоді ще не було цього терміну, але я маю на увазі тих, хто лежить у парадигмі «русского мира». Але ми знайшли свою вдячну аудиторію і здебільшого виступали на Західній Україні - Луцьк, Львів.
- Як сприйняли вашого героя у мистецькому середовищі? Не було такого зверхнього «фі-і»?
- Було, звісно, на кожному кроці! Нічого, пережили. На кожного звертати увагу - ніяких сил не вистачить! Ми робимо своє.
Я ніколи не приховував, що це пісні воєнного часу, тобто воєнні радикальні пісні. Але зараз Орест Лютий планує випустити новий альбом «Пісні любові» - він давно це обіцяв і на концертах завжди казав, що прийде такий час, коли ми заспіваємо романтичні балади.
- Це буде переспіваний «Синий платочек»?
- Ні, авторські пісні на оригінальну музику Ореста Лютого.
Я ЗАВЖДИ ПИТАЮ В ЗАЛУ, ЧИ СПІВАТИ ПІСНІ В ОРИГІНАЛЬНІЙ ВЕРСІЇ
- Якщо рахувати складові вашої множинної особистості, то ми вже дійшли до розтроєння, а потім ще були брат Ореста Іпатій Лютий і Анатолій Рапс.
- Про Рапса я поки що не говоритиму, бо він зараз є предметом творчої кухні. А про Іпатія Лютого можу розповісти.
Він випустив російськомовну книжку «Сказки русского мира» - ані Антін Мухарський, ані Орест Лютий, як українські митці, не могли собі дозволити випустити таку книжку, а Іпатій Лютий зміг. Вона розрахована на південний схід, це такий серйозний антипропагандистський проект, який «выбивает духовные скрепы и лишает сакральных смыслов».
- Те, чим ви займаєтеся, - це мистецтво чи мистецька провокація?
- Це мистецтво цього часу. Я не люблю слово «провокація» і не хочу нікого спровокувати. Це все є досить тонкі енергії, які живуть тут, у цьому часі, а наскільки вони тривкі, наскільки дійсно належать до мистецької складової, визначить виключно час. Це може зникнути, як зникне там публіцистика 70-80-х років. Я не знаю, я просто роблю те, що я роблю, а як з цим визначиться час, я не можу прогнозувати.
- Від чого залежить, ким ви стаєте в той чи інший момент, якій з особистостей даєте волю?
- Ну, по-перше, це перформансизація і театралізація буття - я все ж таки людина, яка майже 12 років пропрацювала в театрі Лесі Українки.
Я скажу так: для мене це не є проблемою: Орест Лютий з'являється виключно на концертах. Ви зараз розмовляєте з Антіном Мухарським. Антоном Мухарським я стаю виключно в найближчому колі батьків, для яких я Антон, Антоша. Ну я ж не буду своїм тату-мамі казати: «Ні, я Антін і розмовлятиму з вами виключно українською мовою!» Я теж намагаюся їх українізувати, але з ними переходжу на російську мову, і це не є проблемою для мене.
Іпатій Лютий з'являється, коли я сідаю за монітор. Тобто раніше я мучився: хто я тут, хто я там, а зараз для мене це абсолютно чітко - сів, і я в певному образі. Оцей персонаж може собі дозволити сказати: «Пішли ви на х..., москалі!» А я як Антін Мухарський, виважена і емоційно стабільна людина, собі цього дозволити не можу. Тобто я чітко диференціював для себе ці жанри, і це позбавляє мене ефекту розтроєння особистості
- Я колись бачила афішу вашого концерту в Києво-Могилянці. Коли ви там виступали, вам ставили якісь умови: оце співайте, а це не співайте?
- Ми завжди домовляємося із залом. Люди, відповідальні за той чи інший майданчик, завжди попереджені, що може вживатися ненормативна лексика. У цьому плані мені найбільше запам'ятався випадок, який колись стався в Одеській філармонії. Її керівництво дуже хвилювалося через виступ Ореста Лютого, але всі квитки вже були продані, і зал був повний. Тоді я сказав: «Давайте, щоб зняти з вас відповідальність, бо російські ЗМІ напишуть, що привезли екстреміста, націонал-фашиста, і він тут матюкався у стінах нашої філармонії, я спитаю в залу, і ми проголосуємо - чи виконувати пісні в оригінальному звучанні».
Зазвичай не піднімається жодна рука проти, ну, інколи одна-дві можуть бути. Так було і в Одесі, тож, все, вибачайте, це не моє рішення, у нас народовладдя.
І от після концерту в Одесі підходить до мене така єврейська бабуська із красивою зачіскою блакитного кольору і каже: «Вы знаете, мой родненький, я вам так благодарна! В этих стенах, где висят потреты Римского-Корсакова, Мусоргского, Бородина, Чайковского, исконно русские слова «п...ц» и «на х...» еще никто не пели!»
- А як ви ставитеся до ненормативної лексики, яка звучить у побуті в метро і на вулиці?
- Негативно! Для мене обсценна лексика є виключно предметом культурологічних досліджень, хоча вона й присутня в нашому просторі.
- І як нам на неї слід реагувати?
- В побуті? Якщо ви не можете дати в пику, просто блокуйте ці канали. Або, якщо ви можете дозволити собі зробити зауваження, робіть це!
- На якого з ваших героїв більший попит?
- На Ореста Лютого, він у нас зірка!
- Він і комерційно найбільш успішний?
- Про комерційну успішність говорити взагалі не варто! Дай Боже, щоб усе, що робиться в україноцентричному просторі, виходило на нуль! Якщо після будь-якого концерту, який ми організовуємо, витрати співпадають із заробітком, і я можу розрахуватися з колективом, це вже прекрасно! А якщо там ще щось вдається заробити, це взагалі фантастика! Але ці заробітки не перекривають витрат, які необхідні для того, щоб створювати нові кліпи, випускати диски. Тож для мене з економічної точки зору Орест Лютий - економічний нуль - і це вже прекрасно!
- У цьому пародійно-епатажному жанрі хто ваш найближчий конкурент чи, можливо, найцікавіший у творчому плані артист?
- Я не говорю про конкурентів! А в українському контексті мені зараз дуже цікаво те, що робить Дідзьо, але не у плані пісень, а в плані фільмів. У нього є такі 17-18-хвилинні фільми перед кліпами - оце мені цікаво!
Мені взагалі цікаві процеси, які зараз відбуваються в українському кінематографі - вони трошки заворушилися, і є сподівання, що незабаром, через рік-два, ми побачимо якесь дуже непогане українське кіно. Тобто, молоді люди вже напрацьовують м'язи, технології, комунікації - отут можна чекати на якийсь дуже несподіваний і шикарний результат.
БРАТИ ЗАРПЛАТНЮ В ДЕРЖАВИ - ЦЕ СУПЕРЕЧИТЬ МОЇМ ВНУТРІШНІМ ЗАКОНАМ
- А чому ви відмовилися від пропозиції стати заступником міністра культури?
- Це було рівно рік тому, я якраз був у Туреччині і писав свій роман, коли подзвонив пан Кириленко і сказав, що пропонує мені стати його заступником.
Але річ у тім, що у мене був такий момент, коли я дав собі слово не співпрацювати з державою, а самому заробляти собі на життя. Це мій життєвий принцип - ніколи ніде не отримувати зарплатню. Я можу отримувати гонорар за певну виконану роботу, а як і коли я її буду виконувати, вас не обходить, але ходити на роботу я не буду. Тому, коли міністр запропонував мені стати його заступником, я, виходячи з цього принципу, сказав: «Вибачте, я не буду державним службовцем, я не буду ходити на роботу, бо це суперечить моїм внутрішнім законам».
Тоді мені запропонували стати радником. Я погодився і протримався на цій посаді - хоча це не посада, просто корочку радника отримав - десь місяців півтора-два. Я персона певною мірою одіозна, радикальна, і це впливає на мою риторику, а, будучи радником, я не можу інколи зробити якусь публічну заяву, бо вона відразу відрикошетить у міністра культури . Тому я прийшов до пана Кириленка, поклав корочку і сказав: «Знаєте що, давайте я піду, бо від цього гріха буде більше, ніж користі». Тож я вже давно і не радник.
- Ви стежите за прем'єрами в театрі Лесі Українки, де ви працювали?
- Ні! Після того, як я звідти пішов, не був там жодного разу.
- І не тягне? «Гамлета в безумии страстей» не мрієте зіграти?
- Ні!
- А якась мистецька мрія у вас є? Можливо, в іншому жанрі?
- Та ні, немає вже мистецьких мрій, я вже досить тверезо дивлюся на свої можливості. Вибачайте, але з віком уже починаєш бачити свої ресурси, співставляти їх із своїми можливостями і своїми якимись думками про прекрасне... У мене є певні задуми щодо двох грандіозних романів, дуже хотілося б втілити їх у життя. І звичайно, хотілося б, чесно скажу, зняти фільм,... ні, два! Можна й більше, але хоч би два!
Я зараз написав одну повість, до якої дуже довго підбирався, буквально тиждень тому поставив крапку. Вона називається «Дніпровські щелепи». Це повість про смертельну небезпеку російської поп-музики. Суть її дуже проста.
1975 рік, київському хлопчику його дядько, який будує Чорнобильску АЕС, приносить крокодильчика й каже: «Нехай він у вас тиждень поживе, бо моя дружина вигнала». А хлопчик, який ріс на творах Чуковського про те, що «крокодил солнце в небе проглотил», починає із своїми друзями цього крокодила у ванні мучити, вони навіть фарбують його синьою фарбою. А це, нагадаю, 1975 рік, і всюди звучить пісня Алли Пугачової «Ах, Арлекино, Арлекино». Врешті-решт вони цього крокодила випускають у Дніпро. Минає 30 років, і раптом у районі Новоукраїнки взимку, де сидить рибалка і слухає по радіо пісню «Арлекино», здоровенна тварина пробиває головою кригу і навпіл перекусує цього рибачка. Після цього починають зникати люди, які слухають «Русское радио». Починається слідство, яке з'ясовує, що ці люди пропадають саме в той момент, коли звучить пісня «Арлекино». І от через 30 років, цей хлопець, який уже виріс - а він, по суті, списаний з мене - зараз має агенцію і проводить великі заходи, в тому числі для «Русского радио». І от він організовує для них таку вечірку «Back in USSR» біля пам'ятника Кию, Щеку і Хориву на березі Дніпра ...
Що було далі, не розповідатиму, але оцей фільм хотілося б зняти!
- Але фільм «Щелепи» вже є!
- Так, але ж вони не дніпровські!
Надія Юрченко, Київ.