Олексій Ботвінов, всесвітньо відомий піаніст, народний артист України
Коли є розчарування і немає надії, класична музика - один з найпотужніших антидотів
- Так. Єдине, що потрібно чекати. Рік, припустимо, або дев'ять місяців. У нас можна щось зробити і за два-три місяці. І в цьому плюс, тому що у нас особливо нічого не відбувається, є зали, якщо знайшов гроші - роби хоч завтра.
І величезний плюс, що виправдовує всі ці зусилля, - коли ти спілкуєшся з людьми, які приходять в зал, і бачиш їхні очі, розумієш, що недарма мучився. В Україні насправді дуже великий запит на високе мистецтво, на справжнє, професійне, якісне! Люди дуже здорово реагують! А зараз, коли важкі часи, ще краще реагують. Ось такий парадокс...
Так що тут надзвичайно складно що-небудь зробити. Іноді відчуваєш себе приниженим, коли спілкуєшся з чиновниками, коли тебе відфутболюють черговий раз. Але, з іншого боку, якщо вдається щось зробити, розумієш, що так, варто.
- А як домогтися того, щоб наша влада, бізнес-еліта зрозуміли, що класична музика потрібна не тільки класичним музикантам, публіці, а й усьому суспільству?
- Я не знаю. Я про це кажу в кожному інтерв'ю, довбаю, мов дятел об стінку, наводжу приклади - марно, поки не доходить.
Але це важливо! Суспільство нарешті обрало шлях. Ми йдемо в Європу. Це правильний вибір, у нас є перспектива і майбутнє - для молоді, для країни. Нехай навіть Європа нас зараз не дуже хоче, все одно ми повинні туди прагнути. І ми туди прийдемо. Але давайте ж подивимося, в якому вигляді ми йдемо! Якщо як відстала країна, що не цікавиться культурою, хто нас туди візьме? Ніхто. Навіщо там ще один сировинний придаток?
А у нас чудові артисти, величезна маса висококваліфікованих, талановитих, сильних людей. У нас високий рівень музичної освіти - балетної, оперної. Цей капітал, який залишився ще від радянської системи, ми бездарно викидаємо. Треба схаменутися і зрозуміти, що ми можемо на цьому заробити величезний політичний плюс.
Це мій черговий заклик до тих, хто приймає рішення в нашій країні. Музика - міжнародна мова, яка зрозуміла всім. Це фантастичний ресурс. Якщо ми йдемо в Європу, ми можемо говорити цією мовою - класичної музики, класичного танцю, класичної опери. То давайте ж це робити! Давайте, врешті-решт! І ми будемо виглядати як гідна європейська країна. Як же можна це не підтримувати?!
СИТУАЦІЯ В ОДЕСЬКІЙ ОПЕРІ В 2009-МУ - ЦЕ СЮР, ТЕАТР АБСУРДУ
- Олексію, я пам'ятаю час, коли ви повернулися в Україну з Європи. Це було в 2009-му?
- Насправді мене тут не було всього два роки - в 1994-95-му. Я дійсно поїхав, до Німеччини. Продав квартиру, виїхав з кінцями. Потім відчув, що погано мені без батьківщини, і вирішив однією ногою бути тут. Періодично грав якісь концерти, не дуже піклуючись про рекламу. Люди самі якось дізнавалися, розповідали один одному. Практично я грав для знайомих і друзів. Мені було все одно. Я тільки відчував, що не зовсім реалізовувався.
І десь років сім тому я вирішив, що маю спробувати щось максимально зробити для того місця, де народився. Навіщось же я там народився! Я відчув, що можу. Поле діяльності велике. І став більше половини часу проводити вдома. Можна сказати, так, я тут живу. Я почав намагатися, спочатку в Одесі, і досить вдало. У мене, зазвичай, повні зали, і люди добре реагують, знають, люблять, цінують, поважають. І хочеться цей імпульс перенести, звичайно ж, до Києва, інших наших міст.
- Той старт був досить вдалим, гучним. Ви почали великий благодійний тур. Був грандіозний концерт на Софійській площі в серпні 2009-го, який зібрав п'ять тисяч слухачів!
- Тоді ми дуже добре почали, але все заглохло... Напевно, все-таки це було пов'язано з тим, що невдовзі до влади прийшли Регіони. Я відчув, що це глуха стіна, спілкуватися нема з ким. Тоді відразу стало ясно, що ці люди взагалі не цікавляться культурою. Стало зовсім сумно. І я ніби повернувся на локальний рівень, на одеський.
- В Одесі тоді був скандал - коли вас призначили художнім керівником Одеської опери, а потім просто «вичавили» звідти. Резонанс був всеукраїнський. У нашому тодішньому інтерв'ю, перед скандалом, ви розповіли про цікаві плани, чудові проекти з європейськими постановниками...
- Там були і Кшиштоф Зануссі, і Кіріл Серебренніков, і Іржі Кіліан. Багато відомих людей. Причому все це були не слова, а конкретні домовленості, конкретні терміни, конкретні проекти. Я відповідав за кожне слово. Я дуже дорожу своєю репутацією, аби просто так називати імена.
- І що потім?
- А потім група людей з кола тіньового директора Світлани Холденко сказала: "А нам це все не потрібне".
Я знаю, що трупі це було потрібно, і солістам, і хору. Їм було дуже цікаво. Вакіль Усманов, який працює в Австрії, поставив перший в Україні сучасний балет «Нурієв forever». Він, до речі, досі йде. А потім Крістіан фон Гетц із Кельна зробив прекрасну постановку опери «Турандот». Ось тоді і стався скандал. Старе ядро зрозуміло, що, мабуть, втрачає свій авторитет. Це був якийсь сюр, театр абсурду. Але це був скандал і міжнародного масштабу, про нього написали в європейській пресі... І от сперечалися-сперечалися, рішення було за міністром культури - тоді був Кулиняк - і він став не на мій бік. Він сказав: йому потрібно, щоб у театрі було спокійно. Ну що таке спокій у театрі? Це коли нічого не відбувається!
Колектив театру запалився ідеєю. Нашу генеральну репетицію не соромно було показати ніде - ні в Ла Скала, ні в Метрополітен-опера. Постановка була найвищого рівня, фантастична Турандот - Ольга Сподарєва. Їй, на жаль, не дали заспівати прем'єру. Хоча прем'єра, після втручання Міністерства закордонних справ ФРН, все-таки відбулася.
- Чому ж хотіли скасувати прем'єру, хто?
- Та сама група навколо тіньового директора театру - людини, знову ж таки, з незакінченою сантехнічною освітою. У нас взагалі в багатьох містах керівниками театральних колективів стають люди, які не мають анінайменшого стосунку до мистецтва...
Зараз в театрі ставлять прем'єри. Але, за великим рахунком, реформи не проводяться. Провідні західні балетмейстери, режисери не приїжджають, і, відповідно, прориву не відбувається. Хоча трупа абсолютно до цього готова.
АРТ-МЕНЕДЖМЕНТ ПО-УКРАЇНСЬКИ - ЩОБ У ТЕАТРАХ БУЛО ТИХО
- Насправді ситуація набагато серйозніша. Йдеться про системну кризу, подібні випадки - не рідкість в українських театрах. Така ж сумна історія сталася з Денисом Матвієнком, якого вигнали з Київської опери.
- Його, до речі, вигнали абсолютно за такою ж схемою, що й мене. Офіційно не оформили на роботу. І тут навіть не потрібно виганяти. Просто кажуть: до побачення, ми взагалі не знаємо, хто ти такий, твій пропуск більше не працює. Абсолютно однаковий підхід. Називається: менеджмент по-українськи.
В театр мене покликали. Я виконував обов'язки художнього керівника. Зарплату там не отримував. А коли стався конфлікт, мені сказали, що я самозванець. Те ж саме з Матвієнком. Ним скрізь пишалися. А потім, коли трапився конфлікт, сказали: ми його не затвердили, він до нас не доріс.
- Чому у нас таке можливе? Чому таке неможливе в Європі? Ви добре знаєте європейські театри. Що ж нам потрібно, щоб бути на одному рівні?
- Я не знаю ситуацію всередині Київської опери. Знаю, що там сильний творчий склад. Знаю, що хтось відповідальний за цю ситуацію.
Що стосується Заходу, то там усе відбувається так. Є якась піклувальна рада, або ж міністр культури, - залежго від країни - що вибирає людину під конкретне завдання: чи то з метою підтримки стабільності, то чи для проведення реформ. А в наших усіх театрах, у мене таке враження, є одне завдання - щоб було тихо. Але в цьому немає нічого хорошого!
Досить подивитися на різницю в підходах репертуарної політики наших театрів і європейських - це небо і земля, два різних світи! Коли я говорю цю фразу, всі дуже ображаються, кажуть, що я не патріот. Але це факт.
Україна як держава на європейській оперній карті відсутня. Її немає. При тому, що є досить сил, аби швидко позначитися на цій карті. Для цього просто потрібно робити те ж саме, що робить цивілізований світ. А саме, щоб були різні постановки - традиційні і нетрадиційні, авангардні. Щоб був увесь спектр. Для цього треба запрошувати режисерів і балетмейстерів з Європи - причому провідних. Потрібно, щоб через усі театри пройшли шедеври, скажімо, балети ХХ століття. Щоб були Баланчин, Кіліан, Форсайт і так далі. Де вони тут у нас?! Їх немає. Вони відсутні. І поки це не відбудеться, ми не можемо довірити ставити вистави нашим молодим.
Тобто потрібно швиденько пройти те, що вже пройшов весь світ. А у нас немає жодного бажання. Те ж стосується й опери. Потрібно знаходити можливості меценатів, запрошувати зірок - оперних, балетних. А ми спираємося тільки на свої сили і не хочемо подивитися, що відбувається в світі. Це неправильна, ущербна, провінційна культурна політика.
У РОСІЇ Я ЗАРАЗ - ПЕРСОНА НОН-ГРАТА
- Колись Роман Віктюк мріяв поставити в Києві щось на зразок «Ейнштейна на пляжі» Філіпа Гласса.
- От якби у нас де-небудь поставили цю оперу, це було б справді щось! ..
- Але Віктюк у Москві. З проектом все давно застопорилося. Як у вас ситуація з вашими російськими колегами в умовах війни?
- Ситуація дуже сумна. Вона полягає в тому, що до Майдану я кілька років багато що робив у Росії, причому успішно. Були проекти і на телебаченні, і на радіо, виступи перед клубом сенаторів РФ, в Будинку музики - і у Великому залі, і в Камерному - постійно виступав двічі на рік. Все було чудово. Добрих 70 програм зробили з Михайлом Казініком, виступали з Бурханом Очалом. Проект «Візуальна реальність музики» показували кілька разів. Була купа цікавих планів! Останнє, що було, - вийшов глянцевий «Музичний журнал» і я на обкладинці як кращий виконавець Рахманінова.
Потім стався Майдан. Мені звідти дзвонять і кажуть: ну давай, говори за Росію. Кажу: ні, я - за Україну. Ага, все, кінець! Згодом другий дзвінок: ну, подумай, давай переїжджай до нас, ми тобі все зробимо, але кажи, що ти проти українських фашистів. Відмова? І на цьому все закінчилося повністю. Всі проекти померли. Більше мене не знають, не бажають, не дзвонять. Це сумно. Виходить, в даний момент я там персона нон грата. Але ж публіка не винна...
- Ви вважаєте, що не можна втрачати російську публіку? А як ви ставитеся до наших популярних співаків, які виступають в Росії? Ані Лорак, Таїсія Повалій недавно виступали на концерті, присвяченому Збройним силам Росії.
- Мені здається, що потрібно розрізняти. От коли там святковий концерт для ФСБ або Збройних сил, то це, дійсно, жахливо. Якщо це просто концерт, і не в Криму, то, оскільки у нас не перервані дипломатичні відносини, завжди краще мати якісь культурні контакти. Потрібно просто дивитися правді в очі. Тобто, з одного боку, я був би радий, якби якісь наші артисти там зараз виступали, але треба знати, де і коли.
В УПРАВЛІННЯХ КУЛЬТУРИ - ТІ Ж ЛЮДИ, ЩО Й ПРИ РАДЯНСЬКІЙ ВЛАДІ
- В Україні ви організували грандіозний фестиваль «Odessa Сlassics». І знову все з тої ж опери: ми тобою пишаємося, Олексію, але не зараз, не на часі, грошей немає?..
Жоден фестиваль у світі не проходить без бюджету міста або області. Такого не буває!
- Це все моя ініціатива. Фестиваль потрібен - для міста і для країни! І виходить так, що я один на своїх плечах його тягну. От уже один фестиваль відбувся. Слава богу, є у нас патріоти-меценати, які допомагають. У цьому році буде другий. Сподіваюся ухитритися і зробити так, щоб він став ще потужнішим. Хотілося б отримати фінансову підтримку від держави.
Адже жоден фестиваль у світі не проходить без бюджету міста або області. Такого не буває! А у мене немає бюджету на фестиваль, дійсно, ні від міста, ні від області.
Я нещодавно спілкувався на телепрограмі з В'ячеславом Кириленком. Спілкування вийшло дуже позитивним. За лаштунками міністр питав, як просувається підготовка другого фестивалю «Odessa Сlassics». Я говорив, що просувається, але складно. Він сказав: ми спробуємо вам допомогти. Не знаю, чи це буде, але я вже віддав заповнені папери, і заступник міністра їх прийняв.
- Поза ефіром "МінКульту" ішлося про те, що в управлінні культурою необхідна модернізація?
- Крім розмови про мою творчість, до якої він був добре підготовлений, що приємно, йшлося і про модернізацію. Він питав мою думку. Я говорив, що вона потрібна, треба міняти начальників на місцях - в управліннях культури, багатьох директорів театрів, філармоній по країні. Їх потрібно замінити на більш молоде, адекватне сучасним викликам покоління.
- Міністр погодився з вашими аргументами?
- Він запитав, чи є у нас люди, чи достатньо їх для цього. Кажу: так. Він поцікавився, чи не нашкодимо ми. Я сказав, що нам немає чого втрачати, краще ризикнути, аніж усе залишити, як було. У нас є творчі сили, є публіка, проблема тільки з арт-менеджментом, і треба терміново з цим щось робити.
Плюс я розповів про ідею зробити проект «Музика любові» у форматі оpen air у фортецях нашої країни. Кириленко запропонував партнерство. Я буду дуже радий обговорити цю ідею.
- Якби ви були міністром, що ви зробили б у першу чергу? Ясно, що підтримали б цікаві проекти, - ви сказали про це, - починаючи від академічного мистецтва і до крайнього авангарду.
- Я підтримав би потужні новаторські проекти, які мали б міжнародний резонанс і приносили якісь зміни. Такі проекти є. Скажімо, той же «ГогольFest» Троїцького, фестиваль «Молодість», «УХО», яке цікаво займається авангардом. У кожному спектрі я вибирав би найкраще.
У цьому великий плюс. Адже якщо політика прогресивна, а не архаїчна, то легше знайти гроші зарубіжних донорів і залучати інвестиції. Навіть на моєму місці вдається щось зробити. Скажімо, у квітні в Одесу приїде великий хор, 70 осіб, з Бремена. Вони гратимуть з нашим оркестром, з нашими солістами, їхній диригент. Потім поїдуть з концертом у Бремен, де один з кращих у Німеччині філармонічних залів. Природно, все це не на українські гроші, а на німецькі. Тому що вони знайшли адекватного партнера.
А якби такі партнери були вище рангом, державні, то все було б легше. Я це бачу навіть на прикладі цього проекту. Він же вартує серйозних грошей, і разом з тим це можливо. Просто потрібно правильно розмовляти - на тій мові, яку розуміють у Європі.
І, відповідно, правильно розподіляти кошти, які, без сумніву, на культуру виділяються. А у нас насправді сумна ситуація - в управліннях культури по країні, в основному, сидять ті самі люди, які були не тільки при Регіонах, а ще за радянської влади...
В ЕФІРІ ПОТРІБНО 50% УКРАЇНСЬКОГО ПРОДУКТУ І 40% - АНГЛІЙСЬКОГО
- У нас гостро обговорюється ініціатива міністра культури щодо введення квот у радіоефірі - щоб в музичних програмах було 50% творів наших авторів і виконавців на добу, а частка пісень українською мовою - 75%. Чи потрібні українській поп-музиці квоти?
- Поп-музика мені не подобається. Але я розумію, що вона повинна бути і що вона є реально. Так от, ідея про те, що має бути своєю мовою і свій продукт, не позбавлена здорового глузду. Нехай розвиваються власні виконавці. Можливо, 75% пісень українською - це багато, але 50% - достатньо. Що стосується українського продукту, 50%, можливо, і правильно.
Якщо ми говоримо про низьку якість поп-музики української та російської, яка трошки вища, але принципово і та і та на кілька порядків нижчі від англійської або американської, то мені особисто хотілося б, щоб в ефірі була половина українського продукту і 40% - англійського.
А у нас домінує російський, і це неправильно. Ми захищаємо не якийсь продукт духовний, чудовий - це та сама попса, яка, за великим рахунком, нічого доброго не несе. Якщо вже звучить попса і без неї ніяк не можна, то нехай звучить вітчизняна, тоді ми підтримаємо власного виробника. От і все! Немає жодних переваг у російській попсі. Жодних. Тому не потрібно її підтримувати.
- Давайте уточнимо, Олексію, ви взагалі не бачите у нас цікавих співаків та гуртів?
М1 і М2 крутять таке - просто тихий жах
- У нас вони є, просто їх дуже мало. Ось, скажімо, М1, М2 крутять таке, що просто жах. Є, звичайно, «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова». "ВВ", на жаль, зараз мало що роблять, по-моєму, але вони мені дуже подобалися. ONUKA - найцікавіша з того, що з'явилося. Непоганий проект The Hardkiss. Із співаків - Джамала, у неї гарний голос, який, безумовно, вирізняється на тлі нашої естради. Напевно є ще хтось, кого я не знаю, з молодих. Та якщо беремо мейнстрім, то він досить примітивний і низькоякісний.
Але для того, щоб навіть ось ці якісь наші паростки підтримати, потрібно їм дати преференції. І я не бачу в цьому нічого поганого.
- Коли ви буваєте в Європі, Олексій, яку музику слухаєте?
- Це опера, балет. Навіть більше балет, ніж опера, тому що в останні років тридцять сучасний балет - це абсолютно приголомшлива річ, дуже креативний вид мистецтва, який переживає величезний зліт.
Драматичний театр. Слухаю симфонічні концерти і камерну музику. Менше слухаю піаністів. Якщо тільки з'являється якась нова особистість, я, звичайно, слухаю пару разів. Але не хочеться, щоб вони впливали на власне спілкування з музикою, щоб просто свій світ захистити.
Дещо з рок-музики теж мене цікавить. Іноді на рок-концерти ходжу. Скажімо, U2, Coldplay. От на Muse ніяк не потраплю. До речі, вони приїжджають до нас, і це дуже здорово!
МЕНІ НЕ ВСЕ ОДНО! ОТ У ЧОМУ РІЧ
- Ви маєте своє бачення щодо того, як змінювати ситуацію не тільки в культурі, а й у країні. У тому ж 2009 році у «Дзеркалі тижня» була ваша велика публікація - «Уроки кризи».
- Був порив тут щось міняти. Я думав, що мої статті викличуть дискусію. І їх помітили, але не ті люди, які можуть щось змінювати, не політики, а люди інтелігентського кола, з преси. Зараз я б із задоволенням поспілкувався з політиками високого рівня, якби їм була цікава моя думка. Я однозначно готовий допомагати, радити. Але я взагалі люблю, коли мене кличуть. Мені не хочеться бігати і говорити: «Послухайте мене. Послухайте мене..."
- Ви входите до якоїсь громадської ради при Мінкультури?
- Ні. Але якщо покличуть, я, безумовно, піду. Я - радник губернатора Одеської області Саакашвілі. Він тільки недавно мені запропонував. А на державному рівні - ні.
- На минулих виборах ви підтримали Сашу Боровика як представника команди Саакашвілі.
- Для багатьох людей, з якими я спілкуюся, Саакашвілі - символ надії на зміни, на те, що вони будуть більш динамічними. І коли до мене звернулася його команда з проханням підтримати Боровика, я довго не думав. Тому що хочеться якогось прогресу - і в місті, і в країні. Ну, як ти відмовишся? І як ти будеш потім спати? Що, тобі все одно? Мені не все одно! Мені не все одно! Ось у чому справа! Справа не в тому, що я амбітна людина і мені потрібно лізти в політику. Мені не все одно, що буде з нашою країною, з культурою. От і все.
- Ви стали займатися політикою тому, що вам тісно в рамках тільки мистецтва.
- Ну так, це є. І я задоволений, що ми провели хорошу кампанію на виборах. Насправді, з незрозумілих для мене причин, політичних, мабуть, її дуже пізно почали, практично за місяць до першого туру. А Боровик був мало відомий в Одесі. Нам вдалося за місяць підняти його рейтинг з 2-х до 30-ти відсотків. Це фантастичний результат. Я не знаю, чи були фальсифікації чи ні, але якби нам вдалося пройти до другого туру, я певен, що ми б виграли ці вибори, тому що популярність злітала. Я дуже активно брав в цьому участь, і це було дуже цікаво. Одеська спільнота, молодь особливо, стала прокидатися од вічної апатії з приводу місцевих виборів.
- Ви ще організували Форум одеської інтелігенції.
- Ми разом організували, в квітні 2014 року, ще до подій 2 травня в Одесі. Тоді все було досить незрозуміло і складно, почалася експансія на Донбас. І група одеської інтелігенції, яка була чітко проукраїнськи налаштована, вирішила об'єднатися, я став одним із трьох співголів цієї групи. Нам здавалося, це дуже важливо, тому що частина одеситів була проросійськи налаштована, причому дуже активно. Мав бути інший голос. Ми озвучили свою позицію.
- І громадськість за вами пішла?
- Ну звичайно. Тому що у Форумі такі знакові, авторитетні для Одеси люди, як Валерій Хаїт, Борис Херсонський, Олександр Ройтбурд, Кіра Муратова. І це було дуже важливо, адже в якийсь момент здавалося, що взагалі вся Одеса схиляється у бік «русского мира». Це було не так. Але складалося таке враження на початку квітня 2014-го. І от тоді ми виступили з меморандумом, активізувалися у ЗМІ, люди нас слухали.
- Ведуча однієї з місцевих програм назвала вас мало не бандерівцем. Я бачила це в інтернеті.
- Тоді все було дуже жорстко, на кону стояло питання, бути чи не бути Одесі і взагалі Україні і де їй бути. Звичайно, пристрасті розпалювалися.
Але для мене все було однозначно. Я був, напевно, другий представник з одеської інтелігенції, після Валерія Хаїта, який висловився за Майдан і накликав на себе колосальний негатив. Був іще Шура Ройтбурд, але він ніби у Києві, він постійно був на Майдані. А от з таких знакових фігур - або хтось віщав проти Майдану, або мовчали. Наша позиція була важлива для настроїв в Одесі. Вони дуже змінювалися. Швидко. Це був важливий момент.
- Який зараз настрій Форуму - щодо змін?
- Щодо відсутності змін... Багато людей взагалі розчаровані і не вірять ні у що. Хтось покладається на команду Саакашвілі, хтось говорить, що треба перечекати, хтось - що нічого доброго не буде найближчим часом... Велике розчарування, звичайно. Не в ідеях Революції гідності, а в тому, як це все не втілюється у життя...
Але коли в суспільстві - дефіцит правди, коли не вірять більшості політиків і новинам, класика, щира і справжня, не бреше.
І коли я зараз граю Другий концерт Рахманінова - якийсь черговий раз, адже кілька сотень разів уже грав, - кожна репетиція - це велике щастя, тому що ця музика є, тому що ти можеш її грати. І, можливо, не сто відсотків населення, але дуже багато людей в Україні поділяють ці емоції!
У важкий час людям дуже потрібна допомога. А емоції, які дарує потужний класичний шедевр, просто унікальні. Коли їх відчуваєш, душа заряджається силою і надією. Класична музика, коли є розчарування, апатія, слабкість і немає надії, - один з найсильніших антидотів! Шедеври музики годяться для будь-якої людини, у якої хоч трохи тепле серце. І пропаганда музики необхідна.
- Дякую, Олексію, за це переконання. Удачі вам у всіх проектах!
Класична музика, коли є розчарування, апатія, слабкість і немає надії, - один з найбільш потужних антидотів!
Валентина Пащенко, Київ.