Ірма Вітовська, заслужена артистка України, актриса Молодого театру
Подивіться на наші ефіри - у нас тепер не країна Україна, а якась Малоросія
- Із розумінням, бо там у лікарні теж є паліативне відділення, і їхні медики з нами співпрацювали. Поголос був такий, що наш продюсер казав, наче на спектакль продавалися навіть місця на люстрах – такий був аншлаг. Взагалі, коли ми приїжджаємо в якесь місто, то наступного разу бажаючих потрапити на виставу ще більше. Ось їдемо у Львів, то там вже всі квитки на виставу продані, і першого разу також зібрався аншлаг. Одеса теж хоче нас вдруге бачити, тобто міста дають заявки на повторні гастролі. І Полтава додалася. Отже, глядачі перестали вірити яскравим афішам і зірковим обличчям. Бо на власному досвіді пересвідчилися, що можуть заплатити великі гроші за квитки, а потім отримати не спектакль, а бозна що. Тому і ми теж спочатку підпадали під такі побоювання. От спектакль, де привезли лису дитину (головний герой п`єси – лисий хлопчик, хворий на рак – ред.) і знайому артистку. Але тут спрацював механізм сарафанного радіо, коли перші глядачі подивилися виставу, а потім порадили подивитися її усім своїм знайомим. Така історія була з київською прем’єрою. Ми розповсюджували анонси, була достатньо потужна рекламна кампанія. Тому перший спектакль зібрав аншлаг, але на наступний спектакль ми такого вже не сподівалися. Але тут запрацював Фейсбук, бо прийшло дуже багато відомих людей – політиків, артистів, музикантів… Вони зробили пости про свої враження у соціальних мережах, і наступна вистава, яка відбулася через місяць, уже не потребувала жодної додаткової реклами – всі квитки були продані заздалегідь.
- Ми не ставили за мету зробити мистецьку подію. Насамперед ми прагнули достукатися до чиновників, щоб витягнути їхні серця з броні і пришвидшити процес створення паліативної дитячої системи. Але ми ще й отримали якісний художній твір. Під час гастролей на сході України приходили молоді люди і говорили, що вони вперше бачать такий театр. До мене зверталися навіть представники посольств і консульств із запевненням, що ми створили іміджевий продукт для України. На спектаклі була навіть Джоан Морстон - представник конгресу паліативної дитячої системи в ООН. Вона в захопленні від вистави, і сказала, що це найкраще з того, що вона бачила з паліативної тематики. Навіть пообіцяла лобіювати наш світовий тур.
- Ірма, але ж до цього туру ви активно знімалися у російських серіалах, від яких відмовилися через агресію Росії на Сході України. Чи вдалося знайти заміну цій роботі в українському кіно?
- По-перше, я відмовилася тільки від співпраці з російськими кіновиробниками, а не від усіх російськомовних серіалів. А тепер я стала більше займатися театральними постановками. Вирішила поки розвиватися так. Хоча, звичайно, російські серіали надавали значну фінансову підтримку, і тепер я вже не маю таких заробітків, як тоді. Але мене це не засмучує, бо я отримую насолоду від своєї роботи. По-перше, сама вибираю матеріал, з яким працюю. По-друге, до співпраці долучаються мої друзі та соратники. Після успіху «Оскара» ми вже маємо людей, готових до спонсорства. І зараз я готую новий проект, який вийде в травні.
Особливо важливо, щоб існував відбір державою тих фільмів, які, образно кажучи, відповідають за національну безпеку
- А ви вірите в те, що відмова від російських серіалів підніме виробництво українського кіно?
- Я вірю лише в те, що це відродження потрібно зробити законодавчо. Необхідно зробити сприятливий інвестиційний клімат, щоб бізнес зайшов в Україну. І зробити все для того, щоб вистояти у боротьбі з цими вітряками. Вважаю, що державне кіно може існувати поруч з продюсерським. Але для цього потрібно, щоб були квоти на телевізійному ринку. Але тут потрібен час для розкачки, а не так, як зробили тепер: телевізійники після заборони російських серіалів не знають чим забивати ефір. Також мають існувати преференції на податки: лояльна кредитна історія для тих, хто хоче продюсувати кіновиробництво. А ще забрати державне управління в тих проектах, де держава є замовником і виконавцем одночасно. Бо це дає можливість «відкатів». А коли держава є замовником, а продакшн виконавцем, то за це фінансування змагаються різні кампанії. Вони роблять свої «пілоти»/«тізери» для представлення фільмів, а держава вже визначає переможців. Особливо важливо, щоб існував відбір державою тих фільмів, які, образно кажучи, відповідають за національну безпеку. І саме за державної підтримки має існувати дитяче та документальне кіно. Бо воно виживатиме лише завдяки дотаціям. Ними й має опікуватися державний комітет. А от комерційне кіно, якщо воно знімається російською мовою, має отримати хороші преференції, і продавати себе. Бо є ринки, окрім Росії, де можуть купувати наші фільми. Тому треба надати можливість кіновиробникам, аби вони продавали фільми, а потім заводили гроші назад в Україну. Так можна знімати фільми і англійською, і польською мовою, запрошуючи їхніх акторів.
- Ну кого це вб’є (обурено)? Якщо ми живемо в Україні, то кому це може зашкодити? Подивіться на наші ефіри - у нас тепер не країна Україна, а якась Малоросія. І повірте, що англомовного продукту наші виконавці використовують набагато менше, ніж комусь здається. Зате є молоді команди, які не можуть пробитися, бо ефіри віддають гуртам, які 23 роки незалежності співають лише російською мовою. Воно й зрозуміло, бо той ринок був привабливий. Але тепер хіба вони неспроможні робити україномовний продукт? Ніхто ж не забороняє насичувати свій репертуар рідною мовою. Мабуть, це є усвідомлення того, що має бути вибір. Якщо я граю в кіно російською, то й думаю в цей момент російською. А якщо українською – то українською. Отже, то спрацьовує лише професійний рівень виконавців, а не якісь заборони. Якщо завтра я поїду до Польщі, то змушена буду працювати польською, бо такі умови мого там перебування.
І досі інформаційне поле нашої країни контролюється сусідньою державою
- А вам не дивно, що вже 24 роки ми живемо в незалежній Україні, а досі говоримо про мовні проблеми?
- Такою була державна політика, бо й досі інформаційне поле нашої країни контролюється сусідньою державою. Блокування мовно конкуретного українського продукту – то була свідома діяльність «папередників». Як тільки виходив якийсь україномовний «інвалід», то його пускали скрізь. А якщо з’являвся якісний та талановитий твір мистецтва, то йому перекривали кисень. Ми це бачимо хоча б із кінопремій. Згадайте, як наші режисери отримували престижні міжнародні нагороди, а потім їм не давали тут працювати. Витискали на Захід, який радо створював умови для творчості. Така була форма гноблення – спочатку привітати з нагородою, рукоплескати, а потім забути, затерти й не згадувати… От де наші лауреати Берлінаре, Золотих пальмових гілок? Хто їм тут допоміг розвиватися? А от Росія забирала їх до себе, і вони ставали частиною російської культури.
- Війна – це не дружба між народами. Не ми взяли Ростов чи Воронеж… У митців має бути свідома громадянська позиція, тому я таких розмов не розумію. Є конкретні смерті наших людей, є тисячі скалічених хлопців, є вбиті мирні люди зі Сходу, зруйновані міста та селища. Тому я такої розмови про «миротворців» підтримати не можу. Це явний шкурний інтерес: де мені платять, туди я їду. Як сказала одна молода співачка: голос миру – це коли виходять на сцену в Росії й розказують правду про війну, а потім співають. А не беруть гроші, а потім в курилці щось тихенько переповідають про події в Україні. Це називається просто «заробітчанин». Було б дуже дивно побачити Клавдію Шульженко на гастролях у Вермахті. Чи не так?
- А яку музику ви зараз слухаєте?
- Свінг, джаз. Це мені потрібно для нової роботи, яка буде презентована в травні. Поки розповідати зарано.
- Ви днями одружилися, і ця новина буквально підірвана соціальні мережі. Люди слали вам на сторінку квіти й привітання. Вас із чоловіком теж поєднав театр?
- Ні, він не має відношення до театру, і я не бажаю розповідати про особисте життя…
- Скажіть хоча б, чому виходили заміж не у сукні, а в футболці, ще й у такій самій, як і в нареченого. І що то за герби на них були?
- Ці футболки нам подарував наш друг художник Андрій Єрмоленко, він же зробив нам герби. А що цей малюнок означає, я не розкажу…
Ліліана Фесенко, Київ.
Фото: Даніїл Шамкін, Микола М'якшиков, Павло Багмут.