Мене називають українсько-американським скрипалем, але я назавжди - українець
- Насамперед, відкривають двері до концертних залів, до менеджерів, студій звукозапису. Це шанс піти у світ і творити власну кар'єру. Сподіваюся, що переможці конкурсу імені Олега Криси засвітяться на музичному Олімпі. І це буде моїм внеском у творчість талановитої молоді.
Є й інший бік конкурсів. Його можуть виграти люди, які шалено працювали над одним твором, над однією й тією ж програмою. Як член журі 19 міжнародних конкурсів, знаю категорію виконавців, які їздили з конкурсу на конкурс із майже однаковими програмами. Тому можу сказати, такі змагання часом виграють стовідсотково підготовлені "спортсмени". Але потім молоді люди починають дорослішати, і їм треба вміти самим, без наставників, вивчати твори.
Питання "Потрібні чи не потрібні конкурси?" існуватиме стільки, скільки й самі конкурси
І тут починаються величезні проблеми. Виявляється нестача знань, репертуару, інтелекту, певного досвіду. Тому про людей, які працюють по 10-12 годин і здобувають перемоги, ще не можна сказати, що вони вже музиканти. Знаю безліч імен, які завоювали великі премії. І потім щезли з горизонту. І знаю людей, які не завойовували премій, але стали великими артистами! То ж питання: потрібні чи не потрібні конкурси, існуватиме стільки, скільки й самі конкурси.
- Для того, щоб унеможливити такий "спорт", ви і ввели у програму твори українських композиторів?
- І так, і ні. Я вже казав, що насамперед зробив це для популяризації української музики в світі.
- Як склалася доля переможців попереднього конкурсу?
- Вони ще молоді. Канадієць Джонг Да Сол зараз навчається у Нью-Йорку, австралієць Маркіян Мельниченко отримав посаду професора у своєму рідному Мельбурні, грає в квартеті, виступає з концертами. Я нещодавно бачився з ним, був на майстер-класах і був членом журі міжнародного конкурсу в Мельбурні. І слухав його учнів. Він дуже задоволений, щасливий.
- А щодо українських учасників конкурсів вашого імені?
- Звичайно, я стежу і намагаюся підтримувати їх, консультувати. Україна, на жаль, не має таких інституцій, як могутні менеджери, які можуть запропонувати гастролі світом. Україною, думаю, - це ще можливо. Проте вихід на інші країни - проблема. Тож, вочевидь, тут потрібна моя допомога. Я звертаюся до менеджерів, даю рекомендації, словом, підштовхую процес.
- А своїх протеже ви якось "проштовхуєте" на світову сцену?
- Стараюся допомогти, чим можу, однозначно. Як кожен педагог, вникаю не тільки у їхнє студентське, академічне життя, але й у трудове, і в особисте.
- Пане Олеже, ви навчалися у Московській консерваторії, мали багато друзів у Росії. Як склалися стосунки тепер, чи підтримуєте із ними контакти?
- Підтримую.
- І як вони ставляться до подій в Україні? Чи є серед них підписанти путінського "одобрямса"?
- Частина є, але я так допускаю, бо вони цього не говорять, а я ніколи цього не питав. Думаю, це було зроблено або під тиском, або під тягарем життєвих якихось моментів, але я знаю багатьох людей, які цього не сприйняли, не сприймають і не сприймуть. Не будемо називати імен.
Попри те, що мене величають українсько-американським скрипалем, назавжди залишуся українцем
- Якби ви жили в Росії, і вам запропонували підписати такий лист, ви би це зробили?
- Я б цього не підписав. Мій син Петро надіслав мені листа до українських митців, спільноти, де я побачив прізвища людей, яких глибоко поважаю і люблю, і там була така нотатка: "Ви можете долучити своє прізвище на підтримку українського народу і цілісності України". Я долучив. Вважаю себе українцем і назавжди ним залишуся. Хоча доля закинула мене до Америки. Попри те, що мене величають українсько-американським скрипалем, назавжди залишуся українцем.
- Скільки у вас є музичних "хрещеників" і скільки їх з України?
- Чітко не можу сказати, але багато з моїх студентів плідно працюють і в оркестрах, і вчителями.
- Маються на увазі випускники Істменської школи?
- Ні, ні. Я кажу про українців. Коли ще викладав у Києві. А Істменську школу… Студенти завжди моментально забувають свого викладача. У силу особистого життя, обставин. Але я знаю, що вони мені вдячні за ці роки, проведені разом, і завжди, коли я приїжджаю туди, де вони працюють, мене дуже тепло зустрічають. Так що тут є тісний контакт. Ми з Танею дуже любили всіх студентів, і вони з нетерпінням чекали заключної (після випуску) зустрічі у нас вдома. У нас така традиція була, трошки також вона вирізнялася кількістю часу, проведеного разом із учнями і... кількістю з'їденого барбекю (посміхається, - ред.). Так що вони дуже любили до нас приходити. Це було весело, і вони їли годин 8 підряд, як і всі студенти. Такі моменти дуже теплі, ми завжди потім слухали музику і обговорювали різні теми. Ну і ясно, обов'язково пишу їм рекомендації для роботи. Вони це пам'ятають…