Олександр Цимбалюк, оперний бас
На Заході я відразу сприйняв дві європейські цінності - такт і відсутність заздрощів
- Минулий рік для мене почався з опери «Турандот» Пуччіні у постановці видатного італійського режисера Франко Дзефффіреллі у «Метрополетен-опера». Я співав партію Тимура. Оперу транслювали в кінотеатрах по всьому світові, тобто люди купували квитки в кіно і йшли слухати оперу. Була яскрава постановка, чудові костюми, все продумано до дрібниць, а після вистави Рене Флемінг (американська оперна співачка. - Авт.) брала у виконавців інтерв'ю. Я до нього навіть трохи готувався, щоб гарно сказати - все ж таки слухала не тільки Америка, а увесь світ! Це було однією з найяскравіших подій року.
Друга, не менш яскрава, відбулась через два місяці: в березні, в Парижі, де відомий російський режисер-новатор Дмитро Черняков ставив «Іоланту». Це було дуже цікаво - він поєднав у одне ціле "Іоланту» і «Лускунчика», що, в принципі, й задумував Петро Ілліч Чайковський. Тобто не було паузи, одна вистава перетікала в іншу. Це було дуже красиво, режисер провів певну паралель, навіть просто продублював персонажів «Іоланти» в «Лускунчику». Я там співав партію короля Рене - це було яскраво, знаково. На прем'єрі були присутні президент Франції, міністри, кілька голлівудських зірок.
І так далі склалося, що після Франції я, весь окрилений, полетів у Гамбург, де заспівав Греміна в «Євгенії Онєгіні», потім у Дрезден.
- Ви й раніше багато гастролювали. Минулий рік чимось відрізнявся від інших?
- Не знаю, як складеться далі, можливо, він виявиться найбільш насиченим. Я виступав на сценах дуже багатьох театрів Європи, Японії, США, Канади, і все постановки були дуже яскравими - не було жодної "прохідної" опери, де я заспівав би й забув.
- У попередніх інтерв'ю ви говорили, що бас набуває могутності до 40 років. Вам зараз якраз стільки. Ви маєте відчуття піку форми?
- Сподіваюся, що мій пік ще не настав, що я на шляху до нього. Але зараз дійсно саме час співати і всюди бути затребуваним.
Я маю на увазі «саме час» за моєю фізичною природою. Тобто голос зараз у тій стадії, коли, в принципі, може все: мені нескладно співати і вгорі, і внизу, і якесь меланхолійне барокко, і героїчних персонажів Верді, і як слід «покричати» Вагнера.
Тобто зараз все можливо і все цікаво, тому що я можу грати і молодих, і старих. Наприклад, я іноді чую: "О, так він же зовсім молодий хлопець, який же він Тимур?" Мені це приємно!
- Виходить, у вас усе навпаки - адже ви дебютували в 23 роки в ролі старого князя Греміна в "Євгенії Онєгіні"?
- Якщо не помиляюся, Греміну за Пушкіним було 42 роки - який же він старий? По суті, зараз ми з ним ровесники! Просто він був злегка контужений і посивів після війни, тому й здається старшим.
До того ж, у нас багато співаків старшого віку і, природно, вони відповідно виконують роль Греміна - солідно, монументально, хоча, в принципі, він не був таким уже старим!
ТРЕБА СТВОРЮВАТИ ВНУТРІШНІЙ ПРОВОКАТОР, ЯКИЙ СПОНУКАЄ ДО РУХУ
- Існує стереотип, що українська публіка здебільшого не дуже підготовлена до сприйняття опери. У зв'язку з цим чи не виникає у вас спокуси на нашій сцені співати «упівсили»?
- Наші люди у своїй масі переймаються виживанням, що забирає багато сил, до того ж, не кожен має можливість піти в оперу. Слава Богу, якщо людина вибереться туди раз на рік! Природно, що вона не підготовлена, тому що для неї це не є якоюсь традицією або потребою. І я зрозумію, якщо вона не прочитала лібретто і взагалі не дуже розуміє, про що у виставі йдеться. То ми їй пояснимо - на те ми й артисти, щоб показати «картинку» і дати людині її відчути емоційно.
А що стосується «упівсили», то якщо ти звик усе робити добре і якісно, складно зробити щось неякісно - для цього потрібно постаратися!
- У нас ви позиціонуєтеся як європейський співак. А за кордоном вас називають українським басом чи російським? І чи часто вам доводиться уточнювати?
- На Заході здебільшого цього не розрізняють, але кілька разів траплялося, коли говорили, що він росіянин, а потім хтось заперечував: «Ні-ні, він з України, це абсолютно різні народи, різні мови!». І відразу ж у мене запитували, а в чому відмінності? Доводилося пояснювати.
Я взагалі намагаюся уникати політики - по-перше, я в цьому нічого не розумію, по-друге, не встигаю в усьому цьому розібратися. Дай бог розібратися в тому, що ми, артисти, робимо. Якщо кожен буде професійно займатися своєю справою, вже буде добре!
- А як ви, живучи за кордоном, дізнаєтеся новини про Україну?
- Я питаю у батьків, коли телефоную. Вони мені розповідають, що болить, що не влаштовує, як ростуть ціни, хто пішов у відставку, а хто прийшов до влади. Це зрозуміло, тому що в Україні багато хто цим живе.
Західні люди у звичайному спілкуванні практично не торкаються політики і можуть не знати своїх політиків. Наприклад, у мене був випадок, коли я запитав у таксиста за кордоном, хто у них зараз президент, і він досить довго згадував. Я не думаю, що він невіглас, просто людина живе своїм життям, в якому питання, хто президент, постає нечасто. Можливо, він не любить дивитися новини, не знаю. Але якщо люди спокійно живуть, не торкаючись політики, значить, у них у країні все добре.
- Ви знаєте, хто президент в Україні?
- (Сміється). Так!
- А імена яких українських політиків у вас на слуху як у жителя Європи?
- М-м-м .. Коломойський! Він не політик, але я чув його прізвище, коли у мене виникли проблеми з банківським терміналом. Оскільки я зараз у Києві, то Віталій Кличко - я з ним кілька разів особисто спілкувався, але тоді не знав, що він піде в політику, я знайомий з ним тільки як із спортсменом. Ще... Я не знаю, Яценюк зараз у політиці чи ні?
Я взагалі намагаюся завжди спілкуватися з людьми через їх первісну сутність, по-людськи, а не через призму їхньої значущості, зірковості або посади.
- Яке у вас зазвичай коло спілкування за кордоном?
- Це можуть бути різні люди - від працівників сцени до королівських осіб. Я неодноразово спілкувався з представниками європейських королівських дворів. Наприклад, іспанська королева Софія кілька разів приходила на вистави, у яких я брав участь, і після цього всі співаки заходили в окрему кімнату поспілкуватися з нею.
- Але це, так би мовити, «професійне» спілкування. А у вільний час?
- Я часто ловлю себе на думці, що потроху стаю відлюдником. Це неправильно, оскільки під лежачий камінь вода не тече, і якщо ти не виходиш на якусь дорогу, де перетинаються долі, виникають якісь нові можливості, ти ризикуєш їх втратити. А якщо сидиш вдома, то нічого не станеться, ти ні з ким не познайомишся, і до тебе в двері не постукають. Теоретично це можливо, але шанси невеликі. Тобто потрібно виходити, розмовляти, знайомитися, і навіть інколи себе змушувати, інакше не буде розвитку.
У моєму житті дуже важко відокремити, що оце робота, а оце відпочинок - все взаємопов'язане. Наприклад, після вистави співаки збираються у ресторан, а хто не хоче, йде додому. І я повинен визначитися, в який я групі. Я намагаюся ходити на ресторанні посиденьки, тому що дуже часто нові контакти, нові цікаві ідеї, «зав'язки» нових проектів відбуваються саме при такому неформальному спілкуванні.
Та й взагалі, я вважаю, що по життю потрібно себе трошки штовхати, примушувати, дисциплінувати, створювати такий внутрішній провокатор, який буде тебе спонукати до руху і якоїсь дії.
У НАС ІНКОЛИ ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ ПРИХОВАТИ ЗАЗДРОСТІ ДО ЧУЖОГО УСПІХУ
- Ви живете на Заході понад 15 років, чи легко пройшла адаптація? На ваш погляд, наскільки ми сумісні з Європою?
- Для того щоб бути з європейцями, як то кажуть, на одній нозі, треба прийняти їхню форму спілкування, їхнє бачення способу життя, тоді у тебе вийде стати "одним з них".
Я бачив кількох українських вокалістів - не називатиму імен-прізвищ, - які там не прижилися. Причини? На мій погляд, у них самих. Просто треба мати елементарну повагу до країни, в яку ти приїхав: вона дає тобі роботу, дах, навчання, тобто, по суті, це ті груди, які тебе годують, їх не можна кусати! Тобто не можна всіх і все гудити, не можна бути недисциплінованим і постійно десь пиячити, бешкетувати, пропускати репетиції, словом, вести той спосіб життя, який ти дозволяв собі у своєму рідному місті. Ти знаходишся трохи в іншому середовищі, природно, що потрібно себе під нього підлаштувати - під тебе ніхто не підлаштується. Треба було з чимось погодитися, десь потерпіти, усвідомити, що тебе не приймуть відразу, що за своє місце треба боротися.
Нам можна багато чого повчитися у європейців - насамперед такту, шанобливого ставлення одне до одного
- Які європейські цінності ви прийняли відразу, а які, можливо, не сприйняли досі через різницю в менталітеті, культурі?
- Я вважаю, що нам можна багато чого повчитися у європейців, насамперед такту, шанобливого ставлення одне до одного і відсутності якихось ницих емоцій або реакцій. А у нас буває, що люди не можуть стриматися, бо просто заздрять чужому успіху. Мовляв, от, ти успішний, а в мене не виходить, і я тебе вже не люблю! Більш того, я не тільки тобі це продемонструю, а зроблю так, що ти це відчуєш!
Ще нас - я маю на увазі не тільки українців, а більше, до речі, росіян - вирізняють панібратські стосунки одного з одним. Такий самий стиль спілкування дехто переносять на європейців, а там заведено тримати дистанцію.
Тобто вони обережні, у чомусь консервативні, а в чомусь навіть як діти, наївні і, я б сказав, вразливі. Ми іноді порівняно з ними здаємося якимись такими ... зовсім уже хижаками, які звикли боротися за виживання. А там немає такої войовничої агресії. Іноді за наших співвітчизником буває соромно і доводиться пояснювати, що ми не всі такі, що ми теж знаємо правила поведінки.
- Може, ви тому й стаєте потроху відлюдьком за кордоном?
- Ні, частіше я уникаю спілкування через втому. Іноді хочеться переключитися або відключитися, тому що спілкування - це все одно взаємообмін енергією, і ти завжди більше віддаєш, тому що від тебе чогось чекають. Це рідкісний випадок, коли з тобою хочуть зустрітися і помовчати. Люди завжди від тебе чогось хочуть.
- А ви від людей чого хочете?
- Та я від них усе отримую! (Сміється).
БЕЗ СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ ДО СВОЄЇ СПРАВИ РУХУ ВПЕРЕД НЕ БУДЕ
- Преса багато писала про вашу випадкову зустріч у артистичному ліфті Гамбурзької опери з Пласідо Домінго, який після хвилинної розмови запросив вас на прослуховування до Валенсії. Чим ви так його зацікавили?
- Напевно, про це краще у нього запитати, я точно не знаю. Можливо, тут відіграв роль людський фактор, проста симпатія, і він звернувся до мене без жодного спеціального наміру, просто запитав, чи я артист, що співаю, де мене можна почути.
Можливо, маестро імпонувало те, що я йому не нав'язувався. Адже від особистостей такого масштабу зазвичай чогось хочуть - від автографа і фото до поради і прослуховування. Я розумів, що так, він легенда, але людина після репетиції, він, напевно, стомився, навіщо обтяжувати його якимись запитаннями? Тому я з ним просто привітався. Але він сам до мене звернувся, і, як потім виявилося, ця зустріч вплинула на мою подальшу кар'єру.
- Зараз ви вже самі стали маестро. У зв'язку з випадком із Пласідо Домінго у вас є якийсь «кармічний борг»? Ви звертаєте увагу на молодих артистів, у тому числі тих, з ким їдете в ліфті?
- Мене часто просять дати пораду, допомогти з прослуховуванням або посприяти знайомству з кимось, і я намагаюся по можливості це робити. Я дуже багатьох, можна сказати, "прилаштував" - просто я цього не озвучую, та це, напевно, й не потрібно.
- Але це відбувається на чиєсь прохання, а самі ви не озирається навсібіч у пошуках талантів?
- Я ж не знаю, що людині потрібно, може, її все влаштовує, може, вершина її амбіцій - працювати у цьому театрі, і більше вона нічого не хоче. Навіщо мені їй щось пропонувати?
- Зараз у нас досить популярні дорослі й дитячі вокальні талант-шоу. Як ви вважаєте, чи потрібні такі яскраві шоу-спалахи у житті їхніх учасників, якщо потім з ними нічого не відбувається?
- Для будь-якої людини, яку піднесли на п'єдестал, а потім забули - це вже травма. Тебе зігріли народною любов'ю, чогось наобіцяли, і ти внутрішньо в себе навіть повірив, а продовження не вийшло, тому що або проект через рейтинги закрився, або немає грошей на розкрутку виконавця. Це небезпечна штука, і я до талант-шоу ставлюся неоднозначно: мені дуже приємно, що в країні є така талановита молодь, яка гарно співає, а як там у них далі складається, залежить від багатьох чинників.
Хоча я сам стикався з тим, що дитина, в яку ніхто не вірив, кінець кінцем домоглася свого. Це німецька дівчинка, їй було років 12-13, і вона дуже хотіла навчитися співати. Вона зверталася практично до всіх відомих у Гамбурзі педагогів з вокалу, і всі їй відмовляли, мовляв, у неї немає шансів, лише ті, хто хотів заробити грошей, спочатку трохи її обнадіювали, але зрештою і вони відмовлялися. Тобто ані батьки, ані педагоги - ніхто в неї не вірив! Але у неї була така недитяча хватка і віра, що вона зможе, що у неї вийде, що коли вона звернулася до мене, я не встояв і погодився її консультувати за умови, що вона буде вправлятися щодня.
Вона приходила до мене двічі-тричі на тиждень, кидала, знову поверталася. Так ми працювали разом кілька років, і вона почала один за одним вигравати конкурси, потім поїхала за кордон, в Австралію, там десь співала, брала участь у якихось постановках. І всі у неї відразу ж повірили, і у неї все стало виходити!
Фанатизм сам по собі тупиковий, потрібні віра в себе і любов до того, чим займаєшся
- Тобто для досягнення успіху потрібен фанатизм?
- Фанатизм сам по собі тупиковий, потрібні віра в себе і любов до того, чим займаєшся. Без справжньої щирої любові руху вперед не буде!
- З вашого досвіду, скільки артист може прожити без компліментів?
- Я від них не залежний, але якщо їх немає, то, звісно, сумно - значить, людям не подобається, значить, щось не так, а це дискомфортно для тебе. І потім, ще є такий шоколадний "комплімент" - він дуже сильно піднімає настрій!
- Гонорар може замінити компліменти?
- Є три компоненти або три складових, які впливають на позитивну відповідь співака на пропозицію брати участь у якомусь концерті чи виставі. Перше - це музичний матеріал, тобто композитор, твір, режисер і склад учасників. Друге - сторона, яка запрошує, і третє - це гонорар. Важливо, щоб збігалося два компоненти. Тобто якщо не влаштовує гонорар, але буде гарна музика, і артиста прийматимуть з душею, то приїжджають дуже багато зірок. Не для всіх артистів на першому місці стоять гроші, навіть якщо вони їх потребують.
- А які складові вплинули на вашу участь у проекті Національної опери "Українські оперні зірки у світі"?
- По-перше, до цього у Києві я ніколи не виступав - мене не запрошували, навіть коли я став відомим артистом, лауреатом. Чому? Не знаю. Причини можуть бути різні. Для мене це було навіть якось дивно: я співав майже всюди - у світі залишилося буквально кілька театрів, в яких я не виступав, а тут в столиці своєї рідної України ти не затребуваний !? Забули чи, може, вважають, що ти зазнався, що тебе «не потягнуть» фінансово?
А по-друге, Анатолій Солов'яненко дуже тепло запропонував мені взяти участь у проекті Національної опери "Українські оперні зірки у світі". Я сам хотів заспівати на головній сцені нашої країни, було цікаво, адже на цій сцені виступали видатні виконавці. Тож ми навіть нічого не обговорювали, у тому числі й гонорар. Він просто сказав: "Приїжджайте!", а я відповів: "А чому б і ні, із задоволенням! Які терміни? Я постараюся". От і приїхав!
- Я читала, що, окрім опери ви співаєте у церковному хорі і караоке-барах. Навіщо вам це потрібно?
- Ви дивно це поєднали! (Сміється). Життя потрібно жити, і всіх оцих умовностей, мовляв, караоке - це тільки для підпилої публіки, я не поділяю. Багато хто йде туди просто тому, що у них серце співає, вони люблять цю справу. Я туди теж ходжу, бо хочеться співати, хочеться порадувати друзів хорошими піснями з репертуару Мусліма Магомаєва або Елвіса Преслі.
І потім, караоке мені дуже допомогло на стадії навчання - це була ніби майстерня, де я експериментував із голосом і з'ясовував для себе деякі суто технічні моменти. Я навіть колись думав, що буду естрадним виконавцем.
А в церковному хорі я почав співати ще коли був студентом. Я віруюча людина, а церква духовно збагачує.
Надія Юрченко, Київ
Фото: Павло Багмут.