Святитель Петро Могила: «Безділля породжує гріх»
Видатна постать нашої історії і духовного життя
У ці січневі дні минуло 420 років з дня народження і 370 років з дня смерті видатного українського просвітителя і релігійного діяча, митрополита Київського Петра Могили.
Йому належить важлива сторінка в нашій історії і духовному житті. Чого варте вже те, що саме з його іменем пов’язане заснування в Україні першого вищого навчального закладу – Києво-Могилянської академії. Але в даному разі йтиметься про його православно-християнське подвижництво.
Петро Могила родом із Молдавії. Він був третім сином у сім’ї молдавського господаря Симеона і угорської князівни Маргарети, а, отже, одним із претендентів на молдавський трон. Але обрав інший шлях: закінчив Львівську православну братську школу, якою в той час керував афоніт, майбутній митрополит Київський Іов Борецький, продовжив навчання за кордоном, крім української, вивчив румунську, польську, грецьку і латинську мови, здобув військову освіту і взяв участь у битвах проти турків під Цецорою і Хотином (у другій із них пліч-о-пліч бився з українськими козаками під проводом гетьмана Петра Сагайдачного).
У виданні «Святі землі української» Борис Самбір приводить слова єпископа Сильвестра Гаєвського про те, що молодий вояка Петро Могила тоді вперше побачив техніку і лицарське завзяття українського козацтва. В цім великім військовім герці щось особливо мало діткнути вразливу молоду натуру господаревого сина і вплинути на користь українського народу, що витворив таку могутню і завзяту козацьку силу та наділив її таким талановитим керівником. В особі гетьмана Сагайдачного молодий воєводич Петро Могила побачив хороброго православного воїна, який стояв на сторожі свого знедоленого українського народу і його рідної православної віри.
Після цих походів і боїв Петро Могила круто змінив свою долю – прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі від архімандрита Захарія Копистенського. Що привело до цього рішення? Одні дослідники життя Петра Могили вважають, що на це вплинуло отруєння його батька братовою жінкою, другі – що цьому сприяв приклад старшого батькового брата Георгія, котрий став митрополитом Молдавським і Сучавським, а також настанови Іова Борецького; треті вважають, що вирішальним у цьому виборі було чудесне зцілення Петра Могили після важкої хвороби у Крехівському монастирі від мощів старця Герасима.
Після смерті у 1627 році архімандрита Києво-Печерської лаври Захарія Копистенського братія обителі обирає на його місце Петра Могилу, якому на той час виповнилося тридцять років. Це обрання благословляє Константинопольський патріарх Кирило Лукаріс і затверджує своєю грамотою польський король Сигізмунд III Ваза. За словами Миколи Костомарова, «новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд за священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на покрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав звести при Печерському монастирі вищу школу».
У 1632 році Петро Могила стає митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси. Цьому передували такі події. У квітні того року помер король Сигізмунд III Ваза. У Варшаві був скликаний елекційний сейм для вибору нового короля. На сейм, за рішенням Козацької Ради і від імені Київського митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства, був делегований і Петро Могила. Скориставшись підтримкою інших присутніх там українських діячів та знайомством з впливовими польськими шляхтичами, він енергійно виступив за відновлення прав Православної церкви в Україні. У результаті його зусиль були прийняті так звані «Статті примирення», згідно з якими православна церква отримувала такі ж права, як і латинська та уніатська. Новообраний король Владислав IV, аби мати більшість при голосуванні в сеймі, підтримав цей документ. Понад те: для заспокоєння православних українців він проголосив державне визнання православної Київської митрополії, підтримав повну свободу переходу з унії у православ’я і з православ’я в унію. Було заборонено закриття православних церков і переслідування їхніх віруючих та підтримано право на висвячення Київського митрополита Константинопольським патріархом.
І ще одна подія відбулася в ті дні: Петра Могилу було обрано Київським митрополитом, і Владислав IV затвердив це рішення королівською грамотою. Благословив обрання і Константинопольський патріарх, надавши новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».
Отже, в Київській митрополії виникло двовладдя, адже при новому митрополиті залишався і старий – Ісайя Копинський, який оскаржив обрання Петра Могили і звернувся з відповідною петицією до короля Владислава. Той однак не відступився від свого рішення, хоча затіяна Копинським тяжба тривала не один рік. Втім, тут зіткнулися не тільки особисті інтереси Петра Могили та Ісайї Копинського, а й різні погляди кожного з них (і тих, хто їх підтримував) на майбутнє Українського православ’я. Копинський не приховував своїх промосковських симпатій, а Могила та його однодумці й прибічники орієнтувалися на розбудову церкви без оглядки на чужі інтереси, з урахуванням її власних потреб і перспектив.
І ще одним прагненням жив Петро Могила – подолати розкол в українському духовенстві і серед віруючих, об’єднати православну і уніатську церкви. Необхідність таких кроків він відстоював постійно і невтомно – і ще до того, як став митрополитом. Зокрема, великі надії покладав Петро Могила на помісний собор, який був скликаний у червні 1629 року в Києві. Та результати виявилися розчаровуючими. Не призвів до примирення церков і Львівський собор.
На превеликий жаль до Петра Могили і його подвижників не прислухалися. Одні приписували їм намагання виконувати волю короля і обернути православних в уніати, розірвавши зв’язки з Москвою, інші, прихильники унії, звинувачували їх у спробах розчинити греко-католиків у православному світі. Ясно, що немаловажну роль у протистоянні цьому примиренню відіграли треті, чужі сили. Цю роль вони – не без успіхів – виконують і досі.
Не домігшись примирення між церквами, Петро Могила енергійно береться за відбудову та оновлення православних храмів, підтримку братств, створення мережі навчальних закладів на чолі з Києво-Могилянською академією, збільшення потужності Лаврської друкарні, видання десятків книг.
Він і сам пише церковні книги. Петро Могила залишив у спадок майже двадцять творів на церковно-теологічні, філософські, просвітницькі теми. Остання з його праць, «Требник», вийшла у світ за два тижні до його смерті, а використовується в повсякденні Української Православної Церкви й донині – в усіх без винятку її єпархіях і парафіях. Він багато зробив для реформування церкви, запровадивши щорічні єпархіальні пастирські собори та заснувавши консисторію, на яку покладалося слідство і церковний суд над духовенством. І не випадково період перебування Петра Могили на митрополичій кафедрі (1632 – 1647) увійшов до історії українського православ’я як «могилянський».
Єдине, чого так і не вдалося досягти святителю, – це возз’єднати Православну і Греко-Католицьку церкви. Другу спробу примирення він здійснив у 1643 році. Але й вона виявилася невдалою…
Перед смертю Петро Могила заповів свою велику бібліотеку, в якій було чимало книг, подарованих йому митрополитом Іовом Борецьким, Київській колегії. Передав він цьому навчальному закладу і свою нерухомість та значну суму грошей. Багато заповів він і Києво-Печерській лаврі та іншим українським монастирям.
Похований Петро Могила у склепі Успенського собору Києво-Печерської лаври. У листопаді 1941 року собор, як відомо, був підірваний залишеною радянськими підривниками вибухівкою – і епіцентр вибуху припав саме на те місце, де був похований святитель. На думку дослідників його життєдіяльності, місце поховання Петра Могили після відбудови Успенського собору досі належним чином не облаштоване.
Потребує глибшого вивчення і сучасного осмислення духовний та творчий спадок видатного українського діяча. Помітним кроком у цьому напрямі стала канонізація Петра Могили у святі Української Православної Церкви усіх конфесій. «Безділля породжує гріх», – це одне із багатьох повчань і премудростей, залишених нам Петром Могилою. Сам він впродовж усього, на жаль, недовгого земного буття, був одним із взірців невтомної діяльності. Во славу Господа Бога. На користь і в ім΄я кращого майбутнього України.
Михайло Сорока