Юрій Одинокий, режисер Національного театру ім. І.Франка

21.01.2017 09:00

Нищук репетирував до ночі, а зранку йшов у міністерство

На виставу «Три товариші» в Національному театрі імені Івана Франка квитки розкуповуються за місяць наперед. Адже твір Ремарка, яким ми зачитувалися в юності, знайшов чудове втілення на сцені. Постановку та інсценізацію здійснив відомий режисер Юрій Одинокий. Його «Три товариші» дуже нагадують наших воїнів АТО, які шукають себе в мирному житті, однак рани, завдані їм війною, погано загоюються. І це викликає глибокі емоції у глядачів, що затаївши подих прислухаються до кожного слова виконавців.

Спектакль резонансний ще й тим, що головну роль у ньому зіграв міністр культури Євген Нищук, і зіграв блискуче. На сьогодні це його найкраща робота на великій сцені. Чудову команду створили франківці Анжеліка Савченко, Олександр Печериця, Людмила Смородіна, Ірина Дорошенко... У виставі залучені також колишні актори Донецького музично-драматичного театру Андрій Романій та Олена Хохлаткіна, які змушені були покинути окуповані території. І театр імені Франка запросив їх у свій колектив. Тож вистава до болю актуальна ще й для самих виконавців. Та найголовніше, що після вистави залишається впевненість, що дружба та любов усе переможуть. Навіть війну та смерть.

- Коли з'явилася ідея поставити спектакль «Три товариші»?

- Власне, сама ідея народилася у мене ще після повернення з армії. Здавна генерував чимало цікавих ідей. Тоді ж я хотів поставити й «Братів Карамазових», і тільки через двадцять років Богдан Ступка підтримав цей задум і запросив мене поставити цей спектакль у театрі імені Івана Франка.

-Тобто, «Три товариші» - це задум тридцятирічної давнини? Однак, враження, наче ідея з'явилася через те, що зараз Україна в стані війни, і тема твору Ремарка стала актуальною й для нас.

- Так. Бо роман «Три товариші» розповідає про людей, покалічених війною. Якщо його поставили б 20 років тому, то про яку війну б тоді йшлося? Про Афганістан? Адже саме цей аспект роману дуже важливий. Тому його постановка саме зараз на часі. В творі розповідається про долю колишніх військових, про те, як вони виживають в зруйнованій війною країні, як їм допомагає кохання. Зараз така ідея твору зрозуміла в нашому суспільстві. Хоча в лоб там нічого й не показано. Про АТО навіть не згадується.

- Однак у мене, як глядача, було цілковите враження, що це наші бійці, як повернулися зі Сходу. Хоча імена героїв й іноземні...

- Я не знаю, як про іноземців у театрі ставити. Всі мої спектаклі тільки про нас - про те, що я добре знаю і про те, що сам пережив.

- Втім, увагу цей спектакль привернув ще й тому, що головну роль у ньому грав міністр культури Євген Нищук.

- Коли я його запрошував на роль Роберта Локампа, то він ще не був міністром, а працював просто актором нашого театру після своєї першої каденції високопосадовця. Аж раптом Євген мені телефонує, що не зможе вчасно прийти на репетицію, бо його президент викликає. Я його привітав, хоча Євген заперечив: мовляв, ще рано. Однак я його запевнив: якщо перший викликає, то вже вчасно (посміхається). Але після призначення на посаду міністра культури в Євгена майже не залишалося часу для репетицій, тож навіть з'явилася думка, щоб доручити роль на заміну ще одному артистові. Однак, Євген Нищук і Анжеліка Савченко в ролях Роберта Локампа і Патриції Хольман виглядають такою чудовою і гармонійною парою, що нікого іншого на їхньому місці уявити неможливо. Я їх призначив на ці ролі рік тому - 25 грудня, коли в театрі святкували моє 50-річчя. Тоді я попросив Анжеліку і Євгена стати поруч, і одразу сказав, що тільки вони будуть грати головні ролі в новому спектаклі «Три товариші». Інших кандидатур навіть не виникало. Тому вийшли з ситуації так: Євген після роботи в міністерстві приїздив увечері в театр, і ми працювали над постановкою. І з балетмейстером йому довелося теж репетирувати допізна. А перед виставою у нас було чимало проблем з точністю переходів, постановкою світла, інших суто театральних нюансів, і Євген знову засиджувався до ночі на репетиціях. А зранку знову йшов у міністерство. І ви самі бачите, скільки хорошого для культури в цілому він встигав зробити.

- Звідки ж ви брали наснагу для такої круговерті?

- Для нас то був дуже важкий час. Бо я саме поховав маму, а в Євгена померла дружина - актриса нашого театру Оксана Батько. Різниця між цими трагедіями була всього 5 днів. На дев'ятий день, коли ми пом'янули Оксану, я сказав Євгену: ми маємо зробити цей спектакль в ім'я його дружини та моєї мами, бо у «Трьох товаришах» ідеться саме про те, що любов перемагає смерть. Горе одну людину ламає, а іншій додає сил, щоб зробити щось вартісне, як присвяту.

- Змінилося ставлення акторів до Євгена Миколайовича, коли він репетирував з ними уже в статусі міністра?

- Євгена завжди поважали в театрі. І не через його крісло міністра, а завдяки його чуйності. Наприклад, 3 грудня Остап Ступка грав у виставі «Весілля Фігаро» головну роль. І йому стало погано прямо на сцені. Тож довелося викликати швидку, яка госпіталізувала артиста. І тоді я зателефонував Євгену, який півтора року тому теж увівся в цей спектакль на роль Фігаро. А він у цей час брав участь у засіданні Кабінету міністрів, але приїхав терміново в театр і дограв другий акт вистави. Це ЧП в театрі, однак ніхто з глядачів не пішов. Я вивів Євгена на сцену, і він сказав: «Давайте помолимося, щоб Остап видужав», і відпрацював спектакль. А це ж який стрес для виконавця! Євген дуже відповідальний і вимогливий до себе. Тому це викликає повагу до нього, як людини, а не посадовця. І жодної пихатості. Усім допомагає, чим тільки може. І мене навіть дратує, скільки людей просить його підтримки. Краще б їх було поменше.

- Ви також випустили спектакль «Чорна шкатулка» з Олексієм Горбуновим. Це антреприза?

- Так, у Олексія Горбунова є своя музична група «Грусть пилота», і ми вирішили на цій основі створити літературно-драматичну композицію. У нас давно була ідея такої вистави. Ми про це говорили, ще коли Горбунов працював у Москві. Але після агресії Кремля він повернувся в Україну, і ми знову почали обговорювати постановку уже для української публіки. Спектаклі будуть показані 28 і 30 січня в Одесі й Києві. Ця робота вдалася не одразу: влітку ми працювали над постановкою «Остання стрічка Креппа» по Беккету, але потім Олексія запросили на зйомки, і у нас все зависло. Однак потім дуже швидко вдалося зробити «Чорну шкатулку» за творами Людвика Ашкеназі. Там теж йдеться і про війну, і про кохання. Це короткі оповідання про зовсім різних людей, які читає Олексій Горбунов. А потім співає відповідні пісні. Все дійство проходить під музику.

- У вас уже були покази у Львові. Як тамтешня публіка сприйняла цей формат?

- Не тільки у Львові. Вже були вистави в Миколаєві та Херсоні. А київську прем'єру хочемо зробити в Молодому театрі. Публіка сприймала спектаклі дуже емоційно. Багато людей плакали. Багато молоді приходить, хоча репертуар наче для старшого покоління. Потім дякують. Тобто, виставу сприймають дуже гарно.

- У вас завжди були чудові творчі стосунки з Олегом Меншиковим, іншими московськими акторами. Тепер як?

- Ніяк. Війна. Востаннє я спілкувався з Сергієм Маковецьким, коли в Київ приїздив на гастролі московський театр імені Вахтангова. Тоді саме починалися події на Сході.

- Як він сприймав ситуацію?

- Та їх же там так зомбують пропагандою з усіх інформаційних джерел, що дуже важко цьому опиратися. У Німеччині 30-х років теж не усі були дурні, але вибрали Гітлера канцлером, а потім підтримували війну в Європі. Вважали себе супернацією. Тож пропаганда може чимало. А тут історія повторюється. І тепер уже ми відстоюємо свою свободу. Тобто, АТО - це наша вітчизняна війна.

- У вас у «Трьох товаришах» навіть працюють актори - біженці з цих регіонів?

- Так, одну з головних ролей Отто Кестера грає Андрій Романій, який виїхав у Київ з донецького театру. І там за сюжетом Отто дарує Роберту годинник. Так у виставі ми використовуємо годинник, який Андрій привіз із Донецька. А Матільду Штос грає народна артистка Олена Хохлаткіна, теж його колега по донецькому театру. Наш театр узяв у штат також і танцівниць, які змушені були тікати від «ДНР».

- Актори легко прижилися, бо багато хто впевнений, що на Сході люди мають зовсім іншу ментальність?

- У театрі прижилися. Можливо, у них є вади у вимові, але ми над цим працюємо. Бо в театрі імені Франка завжди культивувалася класична українська мова, і корифеї ретельно за цим стежили. Я бачив, як Богдан Ступка слухав кожного актора і давав відповідні настанови: хто неправильно вимовляє, кого погано чути... Лесь Задніпровський - знавець класичної літературної мови. Олексій Богданович теж бездоганно володіє словом. Тож коли потрібно щось запитати, я звертаюся до них. Зрозуміло, що столична школа сильніша від регіональної. Але якщо актор потрапляє у мовне середовище, то швидко надолужує втрачене.

- Ви взяли донецьких артистів у свій спектакль, щоб морально підтримати?

- Ні, я побачив Романія як чудового актора для цієї ролі. А Романій одразу вписався в постановку.

- А що для вас значить плекати національне мистецтво? Це ставити українських авторів?

- Ні, не обов'язково. Національне - це світосприйняття. І театр сьогодні має бути патріотичним і справжнім. Бо цього потребують виклики часу. До нас на вистави часто приходять воїни АТО. Ми бачимо, як вони дивляться, як співпереживають героям постановок. Їхня подяка - дорогого варта.

- Ви були другом Богдана Ступки. Він вас запросив на роботу в театр імені Франка, підтримував усі ваші ідеї. Чому ви досі не поставили виставу, як присвяту йому?

- Я ще не готовий про це співати. Ми дуже дружили, і мені його шалено не вистачає. Але у нас в театрі на камерній сцені є покази записів вистав з Богданом Ступкою. Люди їх дивляться, і це дійсно присвята його пам'яті. Якби про Богдана Ступку п'єсу написали, то я б міг говорити про нову роботу його пам'яті. А ставити якісь спогади я не хочу.

- Може варто поставити «Тев'є-Тевель» з Остапом Ступкою?

- Остап ще замолодий для такого героя. Тев'є-молочник має бути набагато старшим. А от «Украдене щастя» я би поставив.

- До того ж, це п'єса Івана Франка! А в театрі чомусь зовсім мало спектаклів за творами письменника, ім'я якого носить театр...

- У нас в репертуарі є «Перехресні стежки» і «Сойчине крило»... Хоча, звичайно, над цим треба подумати. «Украдене щастя» має бути поставлене.

- Колись в інтерв'ю після вручення чергової театральної нагороди ви мені сказали, що хотіли б стати керівником театру імені Лесі Українки, але молодь до посад не допускають. Чому ж не брали участь у конкурсі, який проводив Мінкульт?

- Я таке колись казав? (сміється) Ні, нині я цього не хочу. Мені хочеться насамперед ставити спектаклі. Художній керівник має ще бути адміністратором та вихователем у колективі. А мені досить творчої влади над акторами. Вони мені довіряють, я їм. Інакше й бути не може.

- Як ви сприймаєте театральну реформу в країні, коли керівників закладів культури повинні призначати за конкурсом і лише на п'ять років? Багато хто вважає, що реформа провалилася.

- Так, бо вона неправильна в своїй основі. Є художні керівники, які створили театри. Це Віталій Малахов, Едуард Митницький, Ірина Кліщевська... Як можна їх через п'ять років переобирати. Ще й вони мають право керувати театром не більше 10 років. Це повна нісенітниця. І ще: наш театр імені Франка -найкращий в Україні за всіма показниками. То навіщо тут експериментувати? Ламати те, що було надійно створено попередниками? Ця реформа штучна, нежиттєва.

- Але для акторів це стимул, бо для них тепер діятиме контрактна система?

- Так, артистів це простимулювало б. Але я не бачив лінивих акторів, які б не хотіли працювати на сцені. У виставі «Три товариші» зайнято 74 артисти. І ніхто не виявив байдужості до роботи. Стимулювати акторів потрібно грошима. Можливо, ввести в театрі гонорарну систему для кількості виходів на сцену, тоді буде й справедлива оплата праці.

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук. Київ.

Фото: Павло Багмут