Коли дізнаєшся, як українську мову гнобили століттями, то з принципу її вивчиш
- Нас, як артистів театру, це начебто безпосередньо не стосується. Але я впевнений, що дуже скоро черга дійде й до театру, і в першу чергу до антреприз (театральна організація, де актори з різних театрів збираються для створення однієї вистави, і гастролюють з нею, поки та має попит у публіки – Авт.). Зараз ні для кого не секрет, що вітчизняна антреприза – російськомовна. Ми прийняли цю естафету від російської антрепризи, взявши її «кращі» традиції. Ці вистави возять по всій Україні, списуючи на те, що наша країна двомовна, і російський продукт продається краще. Але, на мій погляд, це довго не протримається. Поступово і комерційний театр перейде на українську мову.
Нещодавно я був на фестивалі в Запоріжжі, де один із театрів грав виставу російською мовою. І тут підходить до мене жіночка і каже російською мовою: «Как-то даже странно слышать спектакль на русском языке». (сміється). А що стосується телевізійного контенту, то драматичні актори працюють на телебаченні, знімаються в серіалах, зайняті в телепередачах… Тому тут наш кревний інтерес.
Тож ми, знаючи недосконалість нашої Верховної Ради, прийшли гуртом підтримати закон про квоти української мови на телебаченні. Прийшли актори Наталя Сумська, Остап Ступка, Ірма Вітовська, Анатолій Гнатюк, режисери Тарас Ткаченко, Володимир Тихий і Олесь Санін.
Відверто кажучи, ми не були переконані, що цей закон буде прийнятий. Судячи з того, як тривало обговорення у парламенті, то цей закон могли легко провалити. І я так розумію, що чимало людей доклали неймовірні зусилля, щоб його тоді не прийняли. Тому ми вирішили підтримати вітчизняні ЗМІ, і сиділи у ложі гостей Верховної Ради з німим докором тим депутатам, які вагалися.
Спікер Андрій Парубій нас представив, всі депутати до нас повернулися. Хтось подивився з усмішкою, а хтось і рукою помахав. А в декого на обличчі була маска шаленої злості, тож не важко було зчитати, як ця людина ставиться до митців.
Однак ми звикли по таких нюансів професії, і не звертали увагу на подібні витребеньки. Ми прийшли надіслати в зал заклик про підтримку української мови на ТБ. Я не хочу бути наївним, але, можливо, той, хто вагався, завдяки нам таки проголосував «за». Однак мене дуже здивувало, що не всі коаліціанти підтримали цей закон. Як із Блоку Петра Порошенка, так і з «Народного фронту». І це в Україні! У нас же не Укроросія якась…
І ще мене здивувало – скільки бруду на нас вилилося, коли цей закон таки був прийнятий. Нас запідозрили у всіх смертних гріхах, наче ми зробили все це з якихось кон’юнктурних міркувань, бо підігруємо владі. І це замість того, щоб порадіти прийняттю такого необхідного Україні закону. Але це вже така українська риса. Одразу на все понавішуємо ярлики, і тоді заспокоїмося. Я не кажу огульно, але така риса є, і вона мені дуже не приємна…
- Олексію, ви виросли в російськомовному середовищі. То це заслуга театру, що стали україномовним актором і в певному сенсі голосом української культури?
Це найголовніше: хочеш вивчити мову – переведи її в побут
- По-перше, я був суржикомовним, як і більшість людей в Україні. Коли приїхав навчатися в Київ, то мав страшну вимову. Тому що на Сумщині, де я виріс, не було чистої ні російської, ні української. І мої однокурсники почали наді мною потішатися.
У нас вчилися хлопці з Полтавщини, Київщини, із західних регіонів. Мені їхні шпильки дуже не подобалися, бо я завжди був амбітним. Тому я вирішив добре вивчити мову, і за два роки це зробив. Як? Бо заговорив українською не лише в інституті чи на репетиціях, а й у побуті. І це найголовніше: хочеш вивчити мову – переведи її в побут. Інакше будеш думати тою мовою, яка тобі рідна.
Якби наші люди прочитали, як українську мову гнобили століттями, то вони б із принципу її вивчили
І що мене – східняка, ще так навернуло на вивчення, так це інформація про те, скільки документів – законів і указів – було прийнято Російською імперією, для того, щоб знищити українську мову. Більш як 50 заборон та утисків, починаючи з XVII століття. Я не вивчав у школі цю історію, тому був збентежений і вражений.
Якби наші люди прочитали, як цю мову гнобили, то вони б із принципу її вивчили. І я ще й з внутрішнього опору тій русифікації почав говорити українською мовою. Бо стільки ран було нанесено нашій нації та її духовності, що не вивчити і не говорити українською – це гріх.
- Ви грали у фільмах за творами Івана Франка, і після цього вас навіть вважали західно-українським або польським артистом. Ви це сприймали як комплімент чи втрату власної самобутності?
- Звісно, як комплімент, бо ніколи не претендував на самобутність. У нас дуже проблематичний регіон. Сумщина – на кордоні з Росією. І Москва тамтешнім людям здавалася духовно ближчою, хоча територіально вона далі. До Москви було 600 км, а до Києва – 300. Але там навіть погода московська, а не київська. На Сумщині й холодніше, ніж у столиці, і весна приходить пізніше. І це так закодувалося в нашому народі з давніх часів, що голови сумчан були повернені лише на Схід. Весь наш регіон їздив на заробітки у Москву – переважно чорноробочими: двірниками, будівельниками, вантажниками…
- Театр має такого глядача, але не любить його. Нині театр знає наперед, який продукт повинен сподобатися глядачеві (у широкому сенсі). І це катастрофа.
Якщо а-ля-мистецтво робить щось на продаж, то культури тут немає. Бо театр перестає займатися мистецтвом. А якщо театр не займається мистецтвом, то людина духовна та освічена не буде туди ходити. Їй там немає що черпати. Адже інтелектуальний глядач хоче думати, переконуватися в чомусь, щоб відбувався якийсь мисленневий процес. Це можливо на серйозній драматургії, психологічних виставах… А коли в театрі засилля дурних комедій, то розумну публіку не приваблює.
І це велика проблема сучасного театру, бо нині його дирекції намагаються йти на поводу в невибагливого глядача. Театр стає у позу: «чєго ізволітє»? І це катастрофа, бо ми втрачаємо інтелектуальну публіку, яка є.
Публіка спрагла чогось живого та глибокого за змістом на тлі суцільного несмаку, який нині все заполонив
Наприклад, я граю у виставі «Живий труп». Це психодилічна вистава, яка не одразу зрозуміла, і місцями важка, ще й не зовсім за Левом Толстим. Однак вона породжує багато думок, можливо, й роздратувань. Але спонукає до осмислення побаченого. Коли ми зіграли цю виставу нещодавно, то зал почав шалено аплодувати, і це переросло в справжнє скандування. І це на серйозній п’єсі! Я був так вражений, що не міг у це повірити. Настільки публіка спрагла чогось живого та глибокого за змістом на тлі суцільного несмаку, який нині все заполонив.
Тобто, такий глядач є. Але якщо ми йому будемо підсовувати постійно полуничку, то і він скоро зникне: замкнеться в мудрих книжках, у виставкових залах, шукатиме якісне кіно в інтернеті… А мені дуже не хочеться розлучатися з таким людьми.