Мистецтво і політика: Нємцов, Сенцов та інші
Міжнародний кінофестиваль Riga IFF (7-17 вересня) підійшов до екватора
Я встиг подивитися кілька фільмів основної програми Riga IFF-2017 і, скажу чесно, підбір мені сподобався. З превеликим задоволенням описав би усі переглянуті стрічки з розряду "чистого мистецтва". Але це якось іншим разом, о "шостій годині вечора після війни". А поки зроблю акцент на картинах і круглих столах, які безпосередньо стосуються української тематики, у тому числі російської агресії в Україні.
І тут потрібно окремо сказати про програму "Артдокфест" чудового російського режисера-документаліста Віталія Манського, який ось уже кілька років як переїхав з Москви до Риги.
РОСПРОП У ЛАТВІЇ – МАСОВАНА АТАКА З 2009 РОКУ
За традицією, цілком зрозумілою, у ризькому варіанті "Артдокфесту" проходять більш гострі покази, заходи, обговорення (наприкінці року фестиваль поки ще проводиться і в Росії, втім, без підтримки місцевого мінкульту). Колись круглий стіл на тему "Пропаганда. Інструменти і завдання" був би нормальним і для московського варіанту "Артдокфесту". Але тепер, мірою посилення цензури, створюється враження, що на цю тему (якщо мається на увазі, у першу чергу, кремлівська пропаганда) краще поговорити в Ризі.
Коло учасників було дуже представницьким і різноманітним: керівник порталу "Медуза" Галина Тимченко; головний редактор міжнародного російськомовного телеканалу "Настоящее время" Кенан Алієв, метри незалежного російського телебачення Ірена Лєснєвська і Манана Асламазян; керівник Латвійського телебачення Івар Белте; представник Фонду Конрада Аденауера в Балтії Елізабет Бауер; кінодокументалісти Аскольд Куров (фільм "Процес" про Олега Сенцова), Віра Кричевська (фільм про Нємцова "Занадто вільна людина"), Олена Волошина (фільм "Вибір Олега", про російського найманця, який розчарувався в "Новоросії"), інші... Ведучими розмови були Олена Фанайлова (Радіо Свобода), ну і, якоюсь мірою, сам Віталій Манський – на правах організатора заходу.
Початок був дуже цікавим. Івар Белте розповів про ті якісні зміни на латвійському телебаченні, які відбулися у 2009 році. До того в країні почалося зменшення доходів від рекламного ринку. І тут раптом пішли потужні інвестиції від російських телеканалів. Наприклад, у телесеріальному сегменті якісні американські серіали, яких раніше було багато, витіснили російські, теж досить якісні, але дешевші.
Проводячи свою роботу на латвійському ринку, російські медіа просували цілу низку взаємопов'язаних месиджів, головними з яких були:
1. Латвія – бідна країна, по суті – failed state, держава, що не відбулася.
2. Атака на історію Латвії, підкреслення у ній негативних, темних сторін і замовчування позитиву.
3. Переконання аудиторії в тому, що Латвія – глибоко не демократична країна.
4. Поширення думки, що Латвія не зможе захистити себе від зовнішньої агресії.
(Цікаво порівняти з месиджами роспропу, які просувалися в той же час на українському медіаполі – співпадінь багато, але є відмінності).
Врешты до 2014 року латвійські медіа, по суті, виявилися не готові до ще більш масованої пропагандистської атаки Росії. І лише після різкого загострення ситуації прийшло розуміння, що потрібно змінювати роботу з урахуванням нової ситуації. Причому робити це в інтеграції зі своїми сусідами в Балтії, Європі в цілому.
"СВІТ НЕ ЧОРНО-БІЛИЙ": ПОВЗУЧА РЕАБІЛІТАЦІЯ КРЕМЛЯ
Але, на жаль, подальші обговорення на цьому круглому столі виявилися для українського слухача не такими цікавими/корисними. Що насторожує найбільше – сама розмова велася у парадигмі російського інформполя. Тобто йшлося про "українську кризу", але не про "російську агресію", а всесвітньо популярний термін "Путін" неодмінно давався з певним артиклем "владимирвладимирович", ну, або в крайньому випадку, з його коротким варіантом - "владимир".
Також хвилює, як би це м'якше сказати... повзуча реабілітація Росії, нинішнього кремлівського керівництва. Замість розуміння того, що на даний момент керівництво величезної країни, яка має другу за рейтингом армію світу, володіє гігантськими запасами ядерної зброї, є агресивним, архаїчним і неадекватним, досить часто звучали заспокійливі слова, що мають на меті замирення. Що "світ не чорно-білий" (Галина Тимченко) і тому, мовляв, треба частіше говорити про Росію і щось гарне. Що, наприклад, київське інтерв'ю Андрія Малахова з Марією Максаковою, показане на Росії-1, нібито свідчить про якісь позитивні зміни на Рос-ТВ (Віра Кричевська). Що російський телеглядач втомився від агресії, і тому на підкремлівському телебаченні триває певна зміна курсу (багато учасників). При згадці різних негативних соціальних, медійних, політичних моментів в РФ говорилося, що "нічого виключно російського в цьому немає" – мовляв, у демократичних країнах (США, Німеччина, Чорногорія тощо) також можна знайти щось подібне.
Їй-богу, довелося пошкодувати, що за столом немає представників розташованого по сусідству ризького центру StratCom COE, який системно вивчає загрози, які йдуть від російської пропаганди. Ці фахівці гарною англійською пояснили б прекраснодушній ліберальній московській кіно-, теле-, медіатусовці: "Щоб ви так жили, як ви помиляєтеся...".
Наступного дня пройшов ще один круглий стіл, який виявився більш цікавим. При цьому не повинна обманювати його назва "Кіно Балтії. Традиціоналізм чи інтеграція?". Насправді, йшлося не тільки про балтійське кіно, а й загалом про пострадянське, в першу чергу – українське (про нього розповідав Сергій Буковський, який отримав "Золоту дзигу" за кращий документальний фільм 2017 року).
ПАМ'ЯТАЄМО НЄМЦОВА, ЗБЕРІГАЄМО СЕНЦОВА
Я давно міг подивитися фільм про Бориса Нємцова "Занадто вільна людина". Телеканал "Дождь" прямо брав участь у його виробництві і вже кілька разів крутив у своєму ефірі. Але мені хотілося дочекатися показу на великому екрані, щоб побачити його разом з залом...
Зовсім інша історія з "Процесом" (повна назва фільму "Процес: Російська держава проти Олега Сенцова"). Його прем'єра була в лютому на Берлінському кінофестивалі. І до кінця року фільм буде далі демонструватися на фестивалях у багатьох країн (крім, зрозуміло, Російської держави, яка "проти").
- Після Риги ми поїдемо з фільмом про Олега на Фестиваль документального кіно в Харкові (Kharkiv MeetDocs пройде з 29 вересня по 1 жовтня - ред.). Потім – до Швейцарії, Португалії. Тільки-но були з показом в Естонії. І там була велика увага преси (один з головних продюсерів фільму Макс Туула – естонець – ред.). "Потрібно, щоб світ не забував про Сенцова і вимагав його звільнення", – сказав у розмові зі мною Аскольд Куров.
У фільмах про Нємцова та Сенцова взагалі багато спільного. Там немає особливих формальних кінематографічних шедеврів. Історії головних героїв (таки так – героїв) – сильних, красивих, шалено чарівних – розказані просто, зрозуміло, зв'язно. І ось саме від цієї простоти і розуміння з'являється біль.
У випадку з "Занадто вільною людиною" біль не тільки за головного героя, а й за Росію, яка мала шанс стати великою демократичною країною, а перетворилася на авторитарне чортзна-що.
А у "Процесі" – біль від того, що бачиш, яка сильна, мудра, обдарована людина позбавлена можливості творити. Самородок, кінорежисер на зльоті (заради мистецтва не побоявся ризикнути своїми кровно заробленими грошима), людина, яка живе візуальними образами і кіносюжетами, за примхою нікчемної, сірої особини з кличкою "Моль" кинута безстроково за ґрати: Якутськ-Іркутськ, а зараз Челябінськ...
У кожному з фільмів багато інформації, різного ступеня популярності. Але є факти просто вражаючі. Так, за версією російського олігарха Михайла Фрідмана, після поразки "Союзу правих сил" на парламентських виборах (тоді вже взятих під контроль командою Путіна) Борис Нємцов вже збирався йти з політики, зайнятися бізнесом, облаштувати своє життя. Але тут почався перший Майдан, Помаранчева революція. І Нємцов знову сп'янів від боротьби за свободу. Після чого вже не зміг залишити політику, яка стає в Росії справою дедалі безнадійнішою.
В історії Сенцова вражає сюжет практично шекспірівського звучання. Він посварився зі своєю старшою сестрою. А ось у неї чоловік і син служать у ФСБ. Причому чоловік давав брехливі свідчення у справі Сенцова, про що стало відомо вже лише на суді. І при всьому тому ця сім'я зараз фінансово допомагає вихованню дочки й сина Олега. Ось так, пригадується Достоєвський: "Широка людина, я би звузив".
НАШ ФІЛЬМ ПРО НАШУ ВІЙНУ
А ось фільм "Іній" (режисер Шарунас Бартас) литовсько-польсько-українсько-французького виробництва йшов у програмі ігрового, художнього кіно. У народі він відомий, як "фільм про українську війну, в якому зіграла Ванесса Параді". Є в "Інеї" і ще одна акторська зірка – польський актор Анджей Хира. Найвідоміші ролі в його великій фільмографії – "Декалог" Кшиштофа Кесьлевски (новела четверта) і головна роль у "Катині" Анджея Вайди. А головних молодих героїв Рокаса та Інгу зіграли литовські актори-початківці Мантас Янчаускас і Лія Макнавічюте.
Але є у фільмі і третій справді зірковий актор, колективний – українська армія. І це як кажуть у кінематографі – камео (тобто коли зірка грає себе). Українські воїни, які грають самих себе, надають фільму іншого, вищого рівня достовірності. Хтось, може, скаже, що у ролях солдатів вони не цілком природні. Так, можливо. Але у тому й справа, що вони стали солдатами не набагато раніше, ніж акторами – на рік-другий. І в них явно видно, проглядаються, відчуваються люди інших, мирних професій, люди, які пішли на фронт, щоб захищати батьківщину, коли почалася російська агресія.
Сюжет фільму нескладний – приятель попросив Рокаса відвезти гуманітарний вантаж в Україну. Супутницею хлопця стає Інга. Дорогою, в українському готелі, вони знайомляться з журналістами і після невеликого конфлікту з любовним підтекстом їдуть далі – на фронт. (У титрах про українських акторів пишеться просто: солдати першого блок-посту такі, другого – такі, третього...)
Фільм отримав неоднозначні відгуки. Його критикували (і не скажеш, що несправедливо) за деякі логічні нестиковки, недостатні психологічні мотивації, часом ненатуральні діалоги, відсутність розвитку в образах головних героїв. Але при всьому тому зовсім недавно (у травні і липні) фільм зустріли оплесками на показі в Каннах (програма "Двотижневик режисерів") та Одесі (основна конкурсна програма). Буквально кілька днів тому стало відомо, що Литва висунула "Іній" на кінопремію "Оскар", а раніше авторитетне, зі смаком, видання Libіration внесло "Іній" у двадцятку фільмів, заради яких варто сходити в кіно у 2017 році. Чому так?
Ну, по-перше, фестивальне кіно не можна судити за правилами звичайного, "глядацького" кіно широкого екрану. Професіоналів зайва правильність, "вилізаність" подеколи тільки дратує, їм хочеться якоїсь свіжої неправильності. А, по-друге, у стрічці сильно, з безжалісною повсякденною достовірністю показана війна в Україні. І це не може не вражати.
Діалоги українських солдатів з Рокасом (Інга за сюжетом не знає російської, української) прості, кострубаті, нелогічні. І саме тому щирі. Зовні просте запитання "А якщо ворог нападе на твою Батьківщину, ти підеш її захищати?" насправді виявляється не таким простим. Бартас ставить його литовським хлопцям, чоловікам і, здається, і самому собі. І чекає відповіді... Багато хто в Європі після перегляду фільму, схоже, замислися про те саме, чим і викликаний теплий прийом "Інею".
І, звичайно, дуже сильна кульмінація – останні десять хвилин фільму. Смерть українського солдата, який супроводжував Рокаса, і слідом – самого Рокаса. Несподіваний обстріл, дві кулі снайпера. Смерті неголосні, негероїчні, залишилися майже непоміченими світом, природою. Фінальні кадри – тіло Рокаса, розпластане на затоптаному снігу. Камера все вище і вище. І ось уже здається, що це не малий майданчик на "передку", а велика рівнина, на якій тіло Рокаса видається то великим озером, то лісовим масивом. І тоді з'являється думка про глобальність, про потрібність кожного існування, кожного життя. І кожної смерті.
Ну, що ж, уболіватимемо за "Іній" на Оскарі-2018. Це наш фільм – у всіх сенсах.
Олег Кудрін, Рига.