Володимир Завальнюк, режисер «Українського вертепу»

Вистава "Український вертеп" цьогоріч святкує своє 25-річчя на сцені. З нагоди ювілею театр "Перетворення" запрошує усіх охочих 25 грудня 2017 року на відкритий показ у Будинку письменників у Києві. Укрінформ поговорив із актором і режисером вистави Володимиром Завальнюком про чверть століття на сцені та про те, в чому особливість "Українського вертепу".

- Чого очікувати від вистави глядачеві?

- Ви зможете побачити абсолютно канонічний вертеп 18 століття, це абсолютний шедевр українського бароко, пропущений крізь призму сучасного актора. Актора, котрий пройшов школу Станіславського, котрий дуже шанує школу Брехта. Знаєте, український вертеп свого часу грався як народний твір і, звичайно, це були народні актори, котрі грали так, як відчували – це могло бути краще, могло бути гірше і це такий синтез народного мистецтва і професіоналізму народного виконання.

Є певне протиріччя: люди вважають: якщо ляльковий театр – то це для дітей. Це певне кліше. А, взагалі-то, український вертеп – це просто творення світу, містерія. Якщо ми говоримо про "вертеп", ми говоримо про канон, про абсолютну класику, але в кожній виставі я намагаюсь придумати нову модель існування.

- Глядач має іти на виставу з якимись базовими знаннями?

- Насправді євангельська історія царя Ірода, історія побиття немовлят – вона, як правило, всім відома. Друга частина – це жанрові історії з життя народу. Так це подається в старих книжках. Але, знаєте, я вже 25 років граю і прийшов до висновку, що все це не зовсім так.

Коли я готувався, читав літературу, і там було вказано, що перша частина – абсолютно космогонічна, про зародження нового світу, нового бачення світу, нової ідеї. А друга частина – це жанрові сценки з життя українського народу. Так от, не тільки, далеко не тільки.

Друга частина починаються з героїв – діда і баби. Дід і баба співають, танцюють, цілуються. Це пра-пра-предки роду, від котрих йде життя. Далі задіяні представники народів, людей, які населяли типове українське місто 18 століття – там є поляк і полька, там є російський солдат, російська "баришня", циганка, жид, уніатський священик. А головний герой – козак, котрий більший та вищий за інших персонажів, котрий постійно танцює. І мені подобається, яким є значення того постійного танцю - непереборна жага до продовження життя.

- За 25 років на сцені з виставою "Український вертеп" що найбільше запам'яталось?

- Для мене завжди було найбільшим щастям – грати на публіку, котра здатна сприймати. Так от, колосально сприймають у Швейцарії, в Німеччині!

Один із найяскравіших спогадів – в Цюріху, 94-рік. Я граю у міському театрі, там у мене було чотири вистави. Після того мене запрошують дати додатково виставу і якимось чином через перекладача я не зрозумів, що це буде лікарня. Ми приїжджаємо за місто, і я розумію, що працюватиму для, як зараз кажуть, "людей з особливими потребами". Цей виступ потім дуже міцно закріпився в моїй пам'яті - знаєте, там такі реакції були! І оплески, і зітхання.

А після вистави дівчинка, 25 років, хоча ментально вона була ще підліток, вона взяла мене за руку і повела лікарнею до своєї кімнати, в своїй кімнаті показала ляльку, подарувала мені малюнки. І розумієте, за естетикою це дитячі малюнки, але там такі образи, такий біль, такі кольори, що - під шкіру відразу. Тебе просто беруть за руку і знайомлять зі своїм життям.

Були і інші випадки. Якось після великого європейського турне у 2001 році граю я в одній з київських шкіл. І приходить до мене така "тьотя" завуч і каже – " У нас в половини дітей вже комп'ютери є, а ви такий примітив даєте".

В мене голова просто вибухає. Коли люди освічені, культурні по всьому світові кажуть: "Боже, це так колосально, тут такий світ, стільки сенсів і значень, це щось абсолютно фантастичне по структурі"?

- Ви зазначили, що існує упереджене ставлення до лялькового театру, що традиційно ляльковий театр асоціюють з дитячими виставами. Заяви про "примітив" – звідти ж?

- Ні, не тільки. Це пов'язано з загальним рівнем культури людей. І, ви знаєте, не хочеться цього говорити, але зараз не найкращий час в цьому плані. Якщо раніше було абсолютно нормально - грати по кілька складних вистав для дітей у день, то зараз з цим справді дуже важко. Діти зараз звикли до кліпового бачення, до яскравих, дуже гучних і, як правило, мінімально смислових речей.

Люди до цього звикли. І дуже важко грати серйозні речі. І я зловив себе на тому, що якщо ставлю дитячу виставу, я туди включаю елементи шоу, я думаю про те, як пробитись до серця через, в тому числі, якісь зовнішні заманливі речі.

- Вже чверть століття ви виконуєте цю виставу на сцені. Чи не було часом бажання закрити проект, чи не наставав момент "професійного вигорання?

- Тут треба говорити про принципи. Я все-таки керівник театру і в мене є один з принципів, коли ти виходиш на сцену - і це йде від Щепкіна - "Священнодействуй или убирайся вон!".

Кожен раз - як вперше і востаннє у житті. Кожен раз у вертепі пастухи, Ірод, інші герої - кожен раз вони абсолютно по-новому грають, кожного разу нові нюанси.

- Перша вистава - які були очікування і чи сподівались ви, що 25 років вистава житиме на сцені?

- Ще за чотири роки до прем'єри, я приходив до Івана Макаровича Гончара в музей, виписував зі старих журналів всі ці тексти, музику. Ще до прем'єри вже я знав весь текст. А думати скільки вона буде жити - ну а як я міг передбачити?

- Які найекстримальніші ситуації траплялись під час виступу з "українським вертепом"?

- О, в мене не така й добра пам'ять (сміється).

Стільки всього було, скільки було тих холодних зал! Але для мене найекстремальніше - це коли холод в душі глядача. Бувають різні умови, бувають такі хвилини, коли думаєш: "Боже, невже таке щастя буває", а бували і абсолютно холодні зали у всіх сенсах.

Багато різних історій було, тільки "вертеп" на сцені показували більше двох тисяч раз, я вже й збився з рахунку.

- Грати на сцені зараз і понад 20 років тому – є різниця? Чи є відчуття, що нові цифрові шоу з новітніми спецефектами завойовують глядачів більше?

- Я абсолютно не збираюсь конкурувати з подібними лазерними шоу. Я дуже поважаю такі формати шоу, хоча мені це абсолютно нецікаво. Якщо я побачу, що для вираження якоїсь ідеї мені будуть необхідні нові технології, голограми там чи що, я абсолютно спокійно це зроблю.

Просто хочеться, щоб там було серце, душа. Скільки тисячоліть "театр вмирає", а він не вмирає! І нічого цікавішого за людину, за психологію людини, за те, що у неї там в глибині - нічого цікавішого нема!

Олександра Жаркова, Київ.