Василь Горленко: час розвіювати міфи. Ким він був для України?
Маючи європейський рівень освіти, він своїми працями підтягував до цього рівня й українське суспільство
Загальний рівень культури нації визначається тим, наскільки вона знає й оперує своїм минулим, наскільки шанує тих, хто зробив внесок у розвиток матеріальної і духовної культури краю, держави в цілому; якими пріоритетами користується кожен член суспільства. До тих, хто заслуговує на нашу глибоку шану, належить і Василь Петрович Горленко. У ці березневі дні виповнилося 165 років з дня його народження (1853–1907).
Він залишив глибокий слід у різних сферах української духовності й культури: етнограф і фольклорист, театральний і літературний критик, мистецтвознавець і перекладач, журналіст і блискучий стиліст, щирий патріот України. Василь Горленко – виходець із відомого українського роду, в якому було три полковники козацьких полків (Лазар і Дмитро – Прилуцького, Андрій – Полтавського), духівники (ієромонах Пахомій; церковний і освітній діяч, письменник, єпископ білгородський Іоасаф). Автор трьох книг («Южнорусские очерки и портреты» (1898), «Украинские были» (1899), «Отблески» (1905, 1908).
Останній період життя Василя Горленка був таки досить складний: революційні події 1905 року, так звані перебудовчі процеси в Росії, часті простудні захворювання, невлаштоване особисте життя, фінансові проблеми, пов’язані з тим, що ярошівські селяни, які орендували землю в Горленка, не платили податки – за них їх сплачував Горленко. А іншого заробітку, як журналістською працею, у нього не було. Українські видання якщо й платили, то копійки.
В.Горленко почав хворіти ще в другій половині 1906 року. А в кінці – вже лежав у лікарні в Петербурзі. Тому за 1907 рік відомий поки що один лист – до української письменниці, дружини Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, написаний за три дні до смерті. Написаний він уже досить кволою рукою, деякі слова так і не вдалося розшифрувати. Ось його зміст (подаємо у власному перекладі з російської): «СПб. 9 квітня 1907 р. Вельмишановна Олександро Михайлівно. Я тяжко хворий 4-й місяць, про що не раз писав Вам! Лежу в лікарні і не знаю, коли це скінчиться. Ні про які петербурзькі новини і радості немає і згадки. Всі думки, щоб вдалося видужати настільки, щоб залишити Петербург. Шкода, тепер не можу, даю лише знати про себе. [Коли] буду в селі, не знаю, можливо, ніколи. Бажаю Вам усіх благ. З істинною повагою В. Горленко».
А 12 квітня за старим стилем В.Горленка не стало. Поховали його в найріднішій йому Ярошівці (нині це село Українське Талалаївського району Чернігівської області). Перевезли з Петербурга. Так він заповів.
Очевидно, некролог у його «рідній» газеті «Новое время» був надрукований коли б чи не першим – 14 квітня. Підпису автора немає. Слово в слово і без підпису, але з посиланням на газету, цей же некролог було повторено і в журналі «Исторический вестник».
Зі змісту некролога видно, що його автор – це людина також з України і, можливо, була в Ярошівці під час похорону. Хоча й у досить короткому некролозі, але автору вдалося дати справедливу характеристику, вихопити найважливіші моменти із життя і творчості покійного. Означимо їх. Уже в перших публікаціях В. Горленка «було видно людину з високою європейською освітою, з тонким літературним смаком», яка «літературу обожнювала». Ця освіта зробила потім його відомим в імперії та Європі мистецтвознавцем, перекладачем, журналістом і в цілому, за визначенням дослідників, піонером українсько-французьких культурних зв’язків. Саме французькі діячі зібрали відомості про останній період життя Василя Горленка. У своїй Вітчизні, як відомо, немає пророків, тому що вона молиться на чужих.
Народившись в Україні, «він з особливою любов’ю ставився до її старовини». А це відповідь тим, хто закидає В. Горленкові про якийсь там відступ від України. Особливо проникливою є кінцівка некролога: «Згасаючи тут [у Петербурзі. – І.З.], під холодним, сірим небом, він усім серцем рвався до цієї України і все чекав весни, щоб зустріти її в рідному сільському гнізді. Весна прийшла, але йому так і не довелося побачити квітучого вишневого саду, і зелені тополі будуть шуміти над його останнім пристанищем!»
Так пошанували петербурзька газета «Новое время» та журнал «Исторический вестник», в яких, з одного боку, В. Горленко міг заробить гроші на власне прожиття й на оплату боргів ярошівських селян, а з іншого – вимотувала його психологічно, фізично, тому що оте «з одного боку» було визначальним.
Згадали про смерть В. Горленка й в Україні. У спадковому журналі «Киевской старины» – «Україна» – в окремому розділі «В. Горленко» було надруковано досить розлогий некролог. Підписав його Д. Дорошенко, український історик, публіцист. Автор відзначив багато заслуг В. Горленка перед українською культурою: один з найкращих українських етнографів і талановитий критик художньої літератури; чудово знав український театр, європейське та українське мистецтво, відкриваючи забуті імена, скажімо, художників Левицького та Боровиковського; ознайомлював російську публіку з українською творчістю і зробив у цьому плані чимало; звертав на те, як і наскільки ознайомлені французи з російським та українським життям; переклав російською з французької багато художніх творів; стояв осторонь політики, бо віддавав перевагу просвітництву. А ще поза некрологом треба додати його дивовижні знання української старовини та історії різних епох; одного з перших шевченкознавців... Та, власне, це лише айсберги, які треба розшифровувати й розшифровувати.
Але Д.Дорошенко та інші створили й кілька міфів навколо імені Василя Горленка, які, на превеликий, жаль живуть ще й досі, і викоренити їх важко, поки що неможливо, тому що ті, хто долучається своєю творчістю до імені В. Горленка, поверхово вивчають літературу як давню, так і сучасну про цю особистість.
У некролозі Д. Дорошенка зазначено, що В. Горленко помер 13 квітня. Насправді – 12. Безпідставно зазначено, що він співпрацював із французьким періодичним виданням «Figaro». І хоча це, здавалося б, досить престижний міф, але свого часу Ілько Борщак, один із палких прихильників В. Горленка, спеціально вивчав це питання і не знайшов підтвердження такої співпраці. Та це ніскільки не применшує творчої гідності Василя Горленка. Він її компенсував перекладами, оглядами виставок французьких мистецьких полотен та ін.
Вказано також, що В. Горленко народився 1 січня. Взагалі – незрозуміло, як могла і звідки з’явитися така дата?! Де її взяв Д. Дорошенко? Це якась чи халатність, чи байдужість, чи елементарне непорозуміння, недогляд... На надмогильному пам’ятнику стоїть дата 1 березня (за новим стилем – 13). Ця ж дата зазначена й у відомості Ніжинського ліцею, в якому навчався В. Горленко. Мати, думається, знала день народження своєї дитини. У першому томі «Малороссийского родословника» В. Модзалевського, матеріали до якого про рід Горленків давав сам В. Горленко, також зазначено день народження 1 березня.
Отже, цього року – саме 13 березня за новим стилем – виповнюється 165 років від дня народження Василя Горленка, людини, величнішої від неї в районі немає, як однозначно і в Україні мало кого можна поставити поруч із цим іменем. Громадськість Талалаївщини, Чернігівщини має достойно, на високому рівні, відзначити цей ювілей. Відзначення на державному рівні вже давно не робиться навіть із визначнішими особистостями.
Ще один міф – про місце народження Василя Горленка, – на жаль, підтриманий Інститутом історії НАН України на сторінках своєї історичної енциклопедії (!) (т. 2, с. 165). Уявити навіть важко, щоб такий недогляд був пропущений у такому виданні! Але факт є фактом. Жодне первинне джерело не зазначає місце народження В. Горленка на Черкащині (с. Яроші Шишацького району), окрім цього академічного видання, не вказуючи і не посилаючись до того ж і на вторинне джерело. У цьому районі навіть села такого немає!
Можна зустріти й таке: село Ярошівка (нині с. Українське) Бахмацького р-ну. Є в цьому районі село Українське, але воно не Горленківське. Або ще село Ярошівка Роменського району. Там дійсно є село з такою назвою... Насправді місце народження і поховання Горленка одне – це село ЯРОШІВКА, яка поки що перебуває в адміністративному підпорядкуванні Талалаївського району Чернігівської області.
У зв’язку з тим, що йде реконструкція дороги до Тростянця – родинного гнізда Скоропадських, їхнього чудового дендропарку, є крайня необхідність у реконструкції могили Василя Горленка. Село Ярошівка (Українське) лежить на шляху Качанівка-Тростянець-Батурин. І могила Горленка має бути туристично привабливим об’єктом, адже сам Горленко мав найтісніші стосунки із Тарновськими, Скоропадськими. Недаремно ж гетьман П. Скоропадський у своїх спогадах писав: «Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенку, Василю Петровичу Горленку [виділення наше . І. З.], [Якову] Новицкому та іншим, не дивлячись на свою службу в Петрограді, я постійно цікавився історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з неосяжними полями, з прекрасним кліматом, але і зі славним історичним минулим, з людьми, вся ідеологія яких різниться від московської...». Як кажуть: ні більше, ні менше.
Біля могили Горленка годинами можна розказувати про небіжчика, його рід, його епоху.
Свого часу перший етап упорядкування могили Горленка відбувся: визволено її від хащів, зроблено ланцюгову огорожу, встановлено верхівку на пам’ятнику. Але для майбутнього це зовсім мало, майже ніщо. Кілька років недогляду і хащі знову заполонять могилу. Необхідно її так упорядкувати, щоб і навколо могили, і доріжка до неї від дороги залишалася непорушною на багато десятиліть. І це завдання не лежить на комусь одному чи навіть на рівні села. Уже є домовленість із керівником Прилуцького осередку Чернігівського земляцтва у м. Києві з П.О.Кривоносом, що за сприятливої погоди влітку могила буде реконструйована. На всій Чернігівщині не так уже й багато таких світочів, як Василь Горленко, щоб дозволити кинути це ім’я знову в забуття і згадувати лише одним рядком, що, мовляв, у такому-то селі (інколи з помилками) народився й похований український (ще кілька означень) Василь Горленко, – це фактично нічого.
Як правило, чистосердечні зізнання у суспільному житті, науковій творчості піддаються сумнівам, додатковим і поглибленим аналізам. Із В. Горленком же вийшло навпаки. Він сам себе покарав зізнаннями, адресованими проти самого себе, що нібито на початку ХХ століття, в останні роки він «отбился от нашей публики». Ці слова були сприйняті певним колом української творчої інтелігенції за чисту монету. В. Горленко страждав на високу самокритичність (тут інтелігентність зіграла визначальну роль), певну апатичність (самотність таки мала свій вплив). А коли короткочасні хвилини самобичування проходили, брався за роботу. Її в нього було багато: в останній період життя постійно писав рецензії, огляди, робив переклади. І найбільше, що засвідчує на його користь стосовно зв’язку з Україною, – це підготовка до видання повного зібрання творів П. Куліша, яке тривало практично до останніх його фізичних можливостей. Тому говорити про якийсь там відрив – це створювати ще один міф навколо цієї малодослідженої особистості, самовідданого українського патріота.
І хоча дещо вже зроблено по збереженню творчої спадщини Василя Горленка, але попереду ще дуже й дуже багато роботи по збиранню його текстів в українських та російських виданнях, якомога повного листування, фольклорних записів. І все це має з’явитися у вигляді книг. Зараз іде підготовка до видання його епістолярної спадщини, яка зберігається в різних архівах України: Дніпропетровськ, Київ, Полтава, Чернігів. У Києві та Чернігові – в різних архівосховищах. Із понад 800 листів більше 600 ще невідомі або маловідомі науковому загалу України і будуть уведені в науковий обіг УПЕРШЕ. За попередніми підрахунками назбирується на солідне тритомове видання. Це неймовірно величезний внесок в загальноукраїнську науку, культуру. Взагалі – було б великою честю для Талалаївщини, Чернігівщини в цілому, прилучитися до видання творчої спадщини В.Горленка.
Горленко любив усе красиве, довершене за формою і змістом. Чи це стосується слова, фарб, творіння природи (краєвиди), взаємостосунків між людьми. Був повний намірів все втілити в реальність. І найбільше це йому вдавалося зробить у СЛОВІ.
Маючи європейський рівень освіти, своїми працями він підтягував до цього рівня й українське суспільство, надаючи виняткового значення просвітництву. Тому було б цілком логічно й правильно, щоб у кожній школі району 13 березня бодай кілька хвилин вчителі-філологи чи історики (у кого в цей день будуть уроки, а чи й зробити загальношкільну п’ятихвилинну лінійку) присвятили В.Горленку.
Пам’ятаймо і шануймо СВОЇХ світочів!
Іван Забіяка