Леонід Кантер, режисер документального фільму "Міф"

Днями завершився черговий тур містами Німеччини, Чехії та Польщі з показом документальної стрічки "Міф" про загиблого на Донбасі всесвітньо відомого українського оперного співака Василя Сліпака. У Варшаві фільм викликав справжній фурор: зала столичного кінотеатру "Lunа" була заповнена вщерть. Глядачі не стримували емоцій: було чути тихі схлипування, миготіли носові хустки, якими періодично ловилася сльоза, а після завершення показу фільму зала довго й гучно аплодувала, дякуючи, зокрема, і присутньому в залі режисеру й продюсеру кінокартини Леоніду Кантеру. 

У кулуарах кінотеатру в інтерв'ю Укрінформу режисер розповів про універсальні цінності, закладені у фільмі, свої враження від сприйняття стрічки за кордоном, подальші плани, а також те, як слід протидіяти російській пропаганді.

ПІЗНАТИ І ПОЛЮБИТИ УКРАЇНУ

- Леоніде, завершується тур показів фільму "Міф" у трьох країнах Центральної Європи. Як ти його оцінюєш, чи є якісь рефлексії?

- Я дуже задоволений насамперед тим, що українці зрозуміли і більше відчули, що таке гідність. У чому це проявляється? У тому, що тепер українці хочуть показувати і дивитися українське кіно у кінотеатрах. Мені як автору це дуже важливо, тому що враження від фільму зовсім інші, коли ти його дивишся на великому екрані з хорошим звуком. Звичайно, це потребує значно більшої підготовки, фінансових витрат, інформаційного супроводу, тобто справді багато роботи. Але це вже "гідність", коли ти відчуваєш, що українське – це добре, і хочеш його дивитися у найкращій якості. У такому випадку й самому хочеться ще більше підвищувати якісний рівень, щоб це було усе ж таки достойне кіно.

- Аудиторія у Польщі, Чехії та Угорщині якось відрізнялася?

- Звичайно, що більшість нашої аудиторії – це були українці. Вони приходять до свого – по своє. Але водночас, десь півзалу, а десь третина в якихось містах Чехії, Німеччини не були українцями, у Кракові також було дуже багато поляків. Виходить, що їм це цікаво. Для мене важливо те, що є якась сила, яка дає можливість людям пізнати і полюбити Україну не за "вареники", не за "Чорнобиль", не за якусь там Вєрку Сердючку, а таких людей величезного серця.

Тоді вони починають поважати і любити Україну. Коли потім їм говоритимуть "Україна", то в них відразу виникатиме в голові образ Василя Сліпака.

- Власне дуже цікаво, адже з українською діаспорою зрозуміло: усе як ти кажеш – вони йдуть до свого по своє. А що штовхало іноземців приходити на перегляд фільму, що їх найбільше цікавило і від чого вони найбільше були під враженням?

- Насправді, увесь світ зацікавлений тим, що відбувається в Україні. Ми (автори фільму) просто намагаємося дати можливість людям полюбити своє, полюбити Україну.

Ми не робимо пропагандистський фільм: "йдіть усі на фронт!", "любіть Україну!" чи щось іще. Ні, ми просто щиро розповідаємо як є, а це, насправді, найсильніша зброя. Люди в це вірять, готові на це відкриватися. Іноземці хочуть пізнавати Україну правдивою, а в цьому фільмі класно те, що вони бачать протилежні точки зору. Вони собі думають: якщо українці це показують, то вони дійсно хочуть сказати правду. Це особливо важливо для тих, хто вагається. Вони бачать: ага, ось моя точка зору, я щойно її побачив. Але в загальному контексті він уже розуміє, що його точка зору була хибною.

УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ ВАЖЛИВІША ЗА "ГАРЯЧИЙ ПИРІЖОК"

- Які цікаві думки ти почув від людей, які переглянули "Міф", що врізалося в пам'ять, а про що, можливо, раніше не задумувався?

- Дійсно, багато думок, я ще не все впорядкував у голові. Особливо цікаво почути думки людей, які взагалі не мають нічого спільного з Україною, а їх просто привели на фільм друзі друзів. Вони щось відкривають для себе... Насправді, ця історія дуже універсальна, адже піднімає питання, важливі в усі часи, в усіх країнах.

- Де є "за" і де є "проти", є "біле" і "чорне"...

- Так. Чи потрібно митцю йти на фронт? Що таке війна в XXI столітті? Що таке взагалі війна? Що таке любов, де є межа любові?..

- Фактично, цей фільм не лише біографічний, він глибоко філософський...

- Коли ми працювали над цим фільмом, ми одразу себе питали: чи він буде зрозумілий французам, або фінам, або китайцям, або комусь ще, хто взагалі не знає, що зараз відбувається в Україні й не знає Василя. Чи буде він їм зрозумілим? Якщо ні, то ми це одразу викидали. Також ми ставили собі питання, чи буде цей фільм зрозумілий за 30 років? Якщо це тільки "гарячий пиріжок", то ми це відкидали, а намагалися робити так, щоб це було універсально і згодом – як ситуація не змінювалася б.

- Які подальші плани щодо фільму?

- Найперше, що для нас важливо, це розсилати його на різні міжнародні фестивалі. Ми вкладаємо в це багато коштів і будемо це робити й надалі, тому що хочемо, аби його показали в якомога більшій кількості країн світу для абсолютно іншої, неукраїнської публіки. Фестивалі – це потенційна можливість для дистрибуції в тих країнах, тобто можливість познайомитися з тамтешніми дистриб'юторами, і фільм буде показано ще десь деінде. Це зараз головне, на чому ми зосередженні. Плюс, ось такі партизанські покази, партизанський маркетинг, коли ми возимо його по світу і показуємо десь іще. У нас планується тур по Франції, прем'єра у Франції, вона планується на червень.

- Французькій аудиторії цікаво буде побачити фільм..

- Авжеж, адже Василь півжиття там прожив. Після Франції ще буде Швейцарія, Нова Зеландія – це те, що у найближчих планах. Але крім цього – це міжнародні фестивалі. Також ми передамо фільм на телебачення. До нас підійшли представники польського телебачення, маємо вже угоду з українськими телеканалом ICTV про показ цього фільму 20 грудня – це день народження Василя. Мало створити фільм, важливо його донести до глядача – і зараз ми цим займаємося.

Юрій Банахевич, Варшава.

Фото: Sergiej Antonishen