Антонич. П’яний дітвак із сонцем у кишені

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”. Як наголошувалося, метою даного проекту, підтриманого українськими ЗМІ, є розповісти мовою ХХI століття про найяскравіші особистості, якими пишається Україна – державників, мислителів, діячів науки, культури, спорту, церковників, освітян, меценатів. Про тих, кого ми знаємо, кого лише побіжно впізнаємо, і про кого, може, й геть забули...

*   *   *
На 28-у році молодого життя – а саме 6 липня 1937 року – у львівській лікарні передчасно помер талановитий поет Богдан-Ігор Антонич, п’яний дітвак із сонцем у кишені. Землю вкрили сутінки – наче хто траурну хустку накинув.

Смерть наздогнала літератора нагло. Після запалення сліпої кишки він несподівано захворів на апендицит. Пацієнту зробили вдалу операцію, минув курс відновлення, і чоловік зазбирався з лікарні додому.

Утім, несподівано напала інша важка хвороба – запалення легень.

Довелося на тривалий час залишитися на лікарняному ліжку. І того разу мужність перемогла, й невдовзі здоров’я поліпшилося: Богдан-Ігор навіть узявся дошліфовувати лібрето оригінальної опери “Довбуш”.

Та раптом з’явилася щербата: перевтомлене довгою й високою гарячкою, слабке від дитинства серце не витримало.

П’ятьма роками раніше (31 березня – 2 травня 1932 року) у вірші “Смерть Гете” Богдан-Ігор Антонич наче зазирав у власну вічність, оповідаючи пригоди знедоленої душі:

- Все моє життя – одне змагання / за гармонію людини й бога. / Осені мого життя й зарання / я все чув, що людська правда вбога. / Кожний день для мене був щаблем / до нових, до невідомих тайн. / Вічно таємниць горіх гризем, / вічно є для нас таємний Райн. / Кожний день для мене був щаблем / що веде в найвище недосяжне. / Вічно в незбагненне ми пливем, / лиш воно для нас є вічно важне. / Я творив з життя великий міт, / я шукав тебе, о божественна казко. / Хоч на плечах більш вісімдесяти літ, / все-таки вмирати важко. / Аж пізнав я таємницю міту, / де в Європу перша йде дорога, / вивчився я в грецьких майстрів заповіту, / як людина може сотворити бога. / Аж тоді дійшов я до мети / та здобув заклятий казки край, / аж тоді заграв огонь святий. / Я сказав хвилині: “Все тривай!” / А тепер пануй над мною, смерті владо, / та не цілого мене захопиш, / я – твій спадкоємець, сонячна Елладо, / я лишуся – тайним радником Європи.

Поховали поета у Львові – на Янівському цвинтарі, поле № 4.

Поховали і… забули. Ми такі.

Після передчасної смерті та злуки Західної України з УРСР аполітичний поет-містик Б.-І.Антонич потрапив під офіційну заборону. Цікавість до самобутнього митця відроджувалася поволі; у 1960 роках поновився інтерес – спочатку в українській діаспорі, а за два десятиліття – й в Україні.

1989 року в Львові, за адресою вул. Городоцька, 50, де мешкав літератор, відкрили пам’ятну дошку. Меморіальною табличкою обмежилась шана митцю й на його малій батьківщині – у с.Новиці (тепер – Польща).

*  *  *
Обдарованою людиною був за життя Б.-І.Антонич: він виявився не лише тонким поетом, а й вправним ліриком. Він захоплювався музикою, гарно грав на скрипці, яку потім згадував у віршах як "музичне дерево”, підлітком компонував мелодії й навіть виступав на шкільних концертах, прекрасно малював та глибоко цікавився образотворчим мистецтвом.

Тихої вдачі, у приватному житті літератор справляв враження малоговіркої людини, швидше – літературного пустельника та задумливого самітника, ніж полум’яного революціонера чи базікаючого прокляттями трибуна.

Не більше восьми років тривала літературна активність Богдана-Ігоря Антонича.

За той сліпучий спалах у творчості він здолав величезний шлях – від підліткового школярства до рівня зрілого художника.

Чому так і не встиг одружитися Богдан-Ігор Антонич?

Його вічно молодою нареченою стала Поезія.

Через усе коротке життя, “наче спалах зорі на світанні”, він ніс велике почуття – любов до рідної Батьківщини.

Це дозволило чути й слухати народ, а значить – бути самотнім і водночас стомільйонним, бачити сумні будні й при цьому зазирати у величні свята.

І до того ж – не коритися будь-яким обставинам, бо маєш потужну протиотруту – творчу уяву, яка окрилює віру, йде геть від сірості та кличе на допомогу небуденність.

У вірші “Пісня про вічну молодість” (1931) Богдан-Ігор Антонич ніби все знає про невмиручість:

- Запрягти до саней чотири чалі коні / і в чвал, і в чвал! / Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні, / аж луна відіб’ється / від скал, від скал. / Тріснути батогом на вітер буйний / і вдаль, і вдаль! / Наші очі далеччю гартуймо, / а серце куймо / на сталь, на сталь. / Ударять у срібну рунь золоті копита, / мов грім, мов грім. / Повними грудима будемо вітер пити, / під дахом синього неба / наш дім, наш дім. / Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти: / нема турбот! / І сонцю ми поженемо навпроти, / бадьорі, радісні, / в галоп, в галоп. / Запрягти до саней чотири чалі коні / і в чвал, і в чвал! / Навпростець переїдемо всі перепони, / здобудемо / життя фінал. / Розпускають коні сиві гриви, / пара з уст, мов дим. / З рвучим вітром буйногривим! / Бути вічно юним, / вічно молодим!

*  *  *
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом на захід від Ужа) у родині сільського священика Василя Антоновича Кота (1879-1947). Ну, скажіть на милість: для хлібороба то не має особливого значення, але хіба може бути така фамілія у поважного пароха?

Тож іще до народження дитини молодий ієрей (1906) Василь Кіт не назвав себе Котовичем чи Котовським, а змінив прізвище Кіт на батькове ім’я – Антонин. Саме від дідового імені й постав літературний псевдонім: син Антонина – Антонич.

На початку свого служіння о.Василь в окремих парафіях проводив рік чи два. Спочатку пастир духовно трудивсь у с.Нижанковичі під Перемишлем (1906-1908), потім у с.Топільниця під Старим Самбором (1908-1909), відтак адміністратором у Новиці (1909-1910), затим – у Павлокомі над Сяном (1910-1911), Мацині-Великій (1911-1913). І тільки по смерті тестя, о.Миколи Волошиновича (1839-1913), о.Василь перебирається до Липівця на пост адміністратора парафії, де духовно годує паству п’ять років.

Мати майбутнього письменника, родовита попівна Ольга Волошинович, походила з села Липовець Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства Польщі.

Гірські краєвиди, дзвінке повітря, сільські звичаї та народні традиції – з дитинства природна духовність вгортала Богдана, перетворюючи чисту душу на чутливу натуру. Під наглядом приватної вчительки початкову освіту хлопчина здобув удома.

У ті часи на Лемківщині велося не солодко. Бідували, тож 1914 року родина Антоничів із єдиним сином перебралася до Відня, де з гіркою бідою вони витримали чотири роки Першої світової війни. Уже тоді злидні позначилися на здоров'ї хлопчика, котрий часто слабував та скаржився на серце. Та доля повела родину далі.

Коли 1919 року батька несподівано заарештувала польська влада, Богдан із мамою Ольгою рушили на Пряшівщину (Чехословаччина). Там мешкав рідний брат попаді.

Чомусь і тут чалі коні не хотіли (не мали змоги?) йти в галоп.

За відкриті вимоги надати громадянські права мешканцям галицької Лемківщини воєнізований режим бригадного генерала Юзефа Пілсудського невдовзі скарав на смерть материного родича.

Україна в цю годину переживала історичний момент. На початку 1919 року об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична частка одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури.

Поезія “Схід сонця” (1936) була написана значно пізніше, але в душі десятирічного хлопчини забриніла надія, що безпорадність мине, коли мине розрізненість:

- Страшне вино ночей доспілих / по вінця в черепі хлюпоче. / Буджуся сонний, неспокійний, / і місяць чавить мої очі. / Та раптом чую: вище, тонше, / стрункіше дзвонить ясна синь. / Драконе місяцю, загинь! / Ось білий бог ізходить – сонце.

*    *    *
Нагадаю, що тоді відбувалося в пошматованій війною та імперіями Україні?

Аби створити націю, прадіди мали виплекати народ. Бо тільки він міг відновити країну та породити державу. А тим часом галичани в Польщі, східняки у складі УРСР, закарпатці в Чехії лише потай жадали відчути себе громадянами великої України.

Тієї держави давно не було на карті Європи, але вона мала з’явитися.

Період пробудження національної самосвідомості в різних частинах України припав на шкільні роки Богдана-Ігоря. Оскільки українських гімназій у Польщі тих часів взагалі не існувало, у 1920-1928 роках хлопець навчався в єдиній на всю Лемківщину польській чоловічій гімназії класичного типу імені Королеви Софії (Państwowe Gimnazjum Męskie im. Królowej Zofii) у м.Сяноку, заснованій 1880 року.

Як у мемуарах пригадував однокласник Антонича Михайло Кудлик:

«На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови.

Утім, Богдан розмовляв, як на наші умови, гарно по-українському, з легким лемківським наголосом. У 1923-1925 роки він читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка, з прозаїків – Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, а польськими – Юліуш Словацький, Адам Міцкевич, Ґенріх Красінський. Якось він розповідав мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобля, у перекладі на польську мову. У ті роки Богдан написав перші вірші, але мені не доводилося їх читати, він неохоче їх показував. Лише вчитель Чайківський по секрету сказав мені, що Антонич пробує писати поезії; у нього виявляється непересічний талант. Пророкував, що з Богдана вийде поет».

"Вчили" – м’яко кажучи, задосить голосно лунає: на тиждень українській мові програма виділяла… дві години!

Бо основний наголос за вісім років навчання в чоловічій гімназії класичного типу робився на… грецьку мову та латину. Разом із тим, від першого й до останнього класу Богдан Антонич вирізнявся з-поміж інших як кращий учень.

Хоча тут, у Сяноцькій чоловічій гімназії імені Королеви Софії, викладали доволі відомі та вимогливі педагоги – зокрема, професор латини Володимир Чайківський, знавець української мови. А два останні класи в гімназиста викладав художник, педагог та громадський діяч Лев Ґец (1896-1971).

По закінченні в 1924 році краківської Академії мистецтв останній працював у м.Сяноку вчителем малюнку, а коли тяжко захворів професор Володимир Чайківський (1859-1926), замінив його як учителя… української мови.

Той навчатель, котрий став згодом відомим українським маляром, помітно осучаснив смаки Антонича й мав на учня великий вплив. Згодом, навчаючись в університеті та навіть по закінченні вузу, Богдан вдячно надсилав учителеві власні збірки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх “із нестримним захопленням".

У 1923-1925 роках Б.-І. Антонич почав писати твори; він перебував тоді в польському оточенні, українців серед учнів у польській гімназії було не більше 20 відсотків. Тож юнацькі вірші Богдана Антонича були написані польською мовою.

По-українськи можна було спілкуватися хіба що вдома. Батьки Богдана-Ігоря Антонича тоді перебрались у с.Бортятин (тепер – Мостиського району Львівської області), де о.Василь отримав місце пароха.

Гімназист часто приїжджав до рідні, де написав низку поетичних творів.

Поезія “Батьківщина”:

- Жовті косатні цвітуть на мокрих луках, / як за днів дитинства, в кучерявій млі. / Вилітають ластівками стріли з лука, / білі стріли літ. / Оси золоті в чарках троянд розквітлих, / мокрі зорі куряться під сизий вечір. / Ще горить твоєї молодості світло, / хоч новий десяток літ береш на плечі. / Слухай: Батьківщина свого сина кличе / найпростішим, неповторним, вічним словом. / У воді відбились зорі і обличчя, / кароокі люди і співуча мова.

*   *   *
Наступний етап його життя мав вирішальне значення для розвитку творчої особистості. Так часто трапляється, коли не втрачаєш зв’язку з рідної землею, але опановуєш здобутки людства.

По закінченні Сяноцької чоловічої гімназії імені Королеви Софії у 1928 році Богдан Антонич переїхав до Львова, де восени записався на філософський факультет Львівського університету Яна ІІ Казимира (спеціальність – польська філологія).

Славістику студент вивчав під опікою вельмиповажного мовознавця-полоніста, професора Ґенріха Ґертнера (1892-1935), у якого він став улюбленим учнем.

То була знана на край alma mater: у 1870-х роках тут, на вулиці Миколая (нині – Грушевського), на філософському факультеті навчався, наприклад, український велетень Іван Франко. Тут викладав, а з 1894 року очолив україномовну кафедру “загальної історії зі спеціальним оглядом Східної Європи” Михайло Грушевський.

Серед викладачів у студента Б.Антонича були: професор історії Вільґельм Брухнальський (1848-1938), теоретик літератури, член Польської АН Євген Кухарський (1880-1952), мовознавець-полоніст Вітольд Ташицький (1898-1979), філософ та логік Казимір Твардовський (1866-1930), експерт із компаративістської лінгвістики Єжи Курилович (1895-1978) та інші. Активний слухач брав участь у роботі семінарів професорів-полоністів – мовознавця Генріха Ґертнера, літературознавця Юліуша Кляйнера (1886-1957) та фахівця з руської мови та літератури Яна Янува (1888-1952), під керівництвом яких писав наукові роботи.

Той етап його життя мав вирішальне значення для розвитку глибоко освіченої й тонко організованої особистості.

Бо хоч університет був польський, велику частину студентів складала українська інтелігенція. Саме побратими заохочували молодого поета вивчити українську літературну мову та писати по-українськи. Перші оригінальні вірші українською Богдан-Ігор читав саме в колі студентів-українофілів.

Підкреслю: у роки студентства Антонича Львівський університет не мав відділу україністики, самі студенти слов'янської філології створили поза університетом гурток україністів при Науковій секції Товариства “Прихильників освіти”.

Окрім того, юнак вів філологічні студії, глибоко вивчав українську мову, вчитуючись не стільки в словники та підручники, скільки у твори поетів Радянської України. Особливу уваги заслуговували, як на його думку, Павло Тичина, Максим Рильський, Євген Плужник.

Треба сказати, що за досить стислий час Богдан Антонич так опанував українську літературну мову, що перевершив багатьох, і за віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням питав:

- Не може бути. Добродію, невже ви – лемко?!

*    *   *
Уперше публічно 20-річний поет Антонич прочитав власні вірші 1929 року.

Член товариства студентів-україністів у Львові виступив у програмі “Живої літературної газети” перед університетськими друзями.

Його муза шукала і знайшла власний голос.

Перший вірш Богдан-Ігор Антонич – відтоді й прижився псевдонім – опублікував 1931 року в пластовому журналі “Вогні”. Це тільки у фентезі поети народжуються легко, насправді поети народжуються багатотрудно. Митці, взагалі, – товар поштучний.

Утім, побачивши власну творчу стежку, літератор рушив далі семимильними кроками. Художня цінність постає з роками, коли дебютант розуміє елементарні речі: мова не гальмує, а прискорює думку, віршування – то ритмічне мистецтво приборкання силабо-тонічної стихії, смак та освіта часто заважають мистецтву і таке інше. Чи існує лакмусовий папірець, щоб виміряти гарний літературний смак та рівень поетичної культури молодого автора?

Під будь-яким виглядом літератор забороняє друкувати ранні твори. Більшість із екзерсисів того періоду Богдана-Ігоря Антонича залишились у рукописах.

З 1931 році автор почав друкуватися в періодиці.

“Автобіографія” виявилась доволі стислою – вкладалась у дві строфи:

- В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу, / тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені, / і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені. / Тепер – де б я не був і коли-небудь, / я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені. / А як зійшов із гір до гамірливих міст, / у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив, / глядів спокійно на хвиль противних гурагани. / Мої пісні – над рікою часу калиновий міст, / я – закоханий в житті поганин.

Та про народження нової сліпучої зірки заявила його перша збірка – “Привітання життя”, що 1931 року вийшла друком у бібліотеці журналу “Дажбог”.

Що побачив уважний читач? Опановано вітчизняне віршування та європейську класику, відбулося знайомство з авангардистськими течіями – від “Молодої музи” початку XX ст. до української поезії 1920-х років, рахуючи й вправи в бурхливому футуризмі.

Тішив око баланс, який упіймав закоханий в житті поганин: легкоплинність образів, ніякого казенного оптимізму, щирий сум щодо дисонансу до реальної дійсності, зріла споглядальність.

Книжечка привернула увагу львівської літературної громадськості до молодого автора. Не знаю, чи відтоді, але в юнака тривало богошукання.

Одночасно з “Привітанням життя” поет готував книжку релігійної лірики під заголовком “Велика гармонія” (не друкувалася).

*   *   *
По закінченні Львівського університету Б.-І. Антонич здобув ступені магістра філософії та магістра польської філології.

На державну службу юнак не пішов, бо за часів польського панування українцеві отримати місце було майже неможливо. Це – по перше, а по-друге – п’яний дітвак із сонцем у кишені не всидить за бюро, запнутий у костюма та краватку.

Від 1934 року вільний літератор співпрацював зі львівськими українськими журналами, де виступав із власними поезіями та оригінальними статтями на літературні й мистецькі теми. Його розвідки залюбки публікували галицькі часописи “Вогні”, “Дзвони”, “Вісник”, “Назустріч”, “Наша культура”, “Ми” тощо.

25-річний поет виявився ще тим фруктом!

Не бажаючи обмежувати власну творчість певною ідеологією, Богдан-Ігор Антонич з 1934 року, наприклад, припинив публікуватись у “Віснику”, що його редагував публіцист та філософ, ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973), та… відкрито релігійному часописі “Дзвони”.

Крайнощі шкодять справжній гармонії, тож Антонич віддав перевагу позапартійному часописові “Назустріч”, який можна було б і назвати трохи точніше – “Назустріч здоровому глузду”.

Окрім здобуття вищої освіти, у його житті в 1934 році трапилася ще одна визначна подія. За активного сприяння поета, редактора й видавця Богдана-Юрія Кравціва (1904-1975) у світ пішла друга поетична збірка поем та лірики “Три перстені”, що вивела автора в аванґард західноукраїнських письменників. На сонці вигравали всі ознаки зрілого майстра: багатство тем і безліч форм, ускладнена система образів та юнацька грайливість, довершений стиль і філософська споглядальність, новий рівень поетичної мови й закоханий у життя герой. Природно, що за збірку “Три перстені” 31 січня 1934 року колеги відзначили автора літературною премією Товариства українських письменників та журналістів імені Івана Франка.

*  *  *
Ні, йому незатишно було в чистому мистецтві, тож із бажаної для багатьох тодішніх модерністів башти зі слонової кістки Богдан-Ігор перебрався у звичайне людське помешкання.

Бо окрім поетичної творчості й опанування літературної мови поет вважав за потрібне частенько звертатися до наукових розвідок та журнальної публіцистики.

Він гостро сперечався про політичні події та громадські справи, публікував сатиричні фейлетони й пародії, публічно виступав із доповідями на теми української та іноземних літератур, здійснював літературні переклади, писав рецензії під знаним псевдонімом Зоїл, спробував себе в амплуа мистецтвознавця – і скрізь виявляв глибину думки та майстерний виклад теми.

Здається, бурхливо розпочався період літературної зрілості. За неповних чотири роки Богдан-Ігор Антонич підготував до друку чотири збірки поезій, узявся за малу прозу, щоправда, незакінченою залишилася новела “Три мандоліни”, розпочав роман “На тому березі”, накидав лібрето до опери “Довбуш”, яку мав написати композитор, піаніст і диригент Антін Рудницький (1902-1975).

Зважмо також і на бурхливу редакторську діяльність Б.-І.Антонича: він деякий час редагував журнал “Дажбог” і з поетом та художником Володимиром Гаврилюком (1904-2000) впорядковував мистецький альманах “Карби”.

*  *  *
Його ранки фіалково починалися від крайнеба.

Темп життя наростав, сил залишалося все менше.

В 1936 році друком вийшла найбільша за життя поетична збірка автора – “Книга Лева”.

Та сумні передчуття блукали в “Елегії про перстень молодості”:

- Так час перегортає / мого життя нову сторінку. / І знаю тільки те, / що треба пісню, наче тінь, нести з собою, / що треба йти, невпинно йти / назустріч мертвій тишині / за зовом вітру – за зовом ночі, / аж попіл сну засипле очі. / Спочине серце під крилатим кленом, / порине в море трав зелене, / і тільки пісня вільна, спіла, / жива, нестримна, горда, сміла / ітиме далі вже без мене.

Писати вірші – це вже означало для нього бути міфотворцем.

І Богдан-Ігор Антонич міряв мрії та задуми не годинами чи місяцями й роками – століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він побачив себе навіть доісторичною людиною, з правіку пов’язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею. Із геополітичним мотивом: Я живий отут.

*  *  *
Потім сталася непередбачувана низка трагічних подій: запалення сліпої кишки, операція з видалення апендициту, курс відновлення, запалення легень.

І слабке серце п’яного дітвака із сонцем у кишені не витримало.

Схожі на нього – не від цього світу.

Самі про себе вони кажуть, відповідаючи на запитання – де вони живуть (“Дім за зорею”):

- Вирують кола світляні – невломні мотовила, / ось благовіщення світанку – й сонце ніч розмеле. / Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила! / Поезії кипучої і мудрої, мов зелень! / Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю, / тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків. / Мабуть, мій дім не тут. / Мабуть, аж за зорею. / Поки я тут, інстинктом чую це: співаю - тож існую. / Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води, / крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром. / Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу, / співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

Олександр Рудяченко