Леонід Осика. Море – воно завжди сумне

Цей випуск проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ” виходить у річницю смерті українського режисера Леоніда Осики

Зранку в його кімнаті розквітнула величезна яскраво-червона китайська троянда (Hibiscus rosa-sinensis). Ледь посміхнувшись красі, дружина діловито прибирала помешкання, аж раптом почула, як Леонід почав задихатися. Подібне траплялося й раніше, але прикутому до ліжка чоловікові щораз щастило впоратися з нападом задухи. Умить Світлана Олександрівна підлетіла до свого генія і побачила, як небесно-блакитні очі коханого заплющуються... За сім років сили закінчилися – він ішов. Тримаючи хворого, що помирав у неї на руках, дружина забула геть усе: не те, що про гібіскус, вона не спромоглася згадати телефон “швидкої допомоги”:
– Льоня, Льоня, Льоня!..

Він так само лежав і дивився в одну точку – на ікону Казанської Божої матері, яка дісталася синові від батьків; тим образом їх зі Світланою шістнадцять років тому вінчали. Умить замовкло радіо, що останні місяці вмикала дружина, тільки-но чоловік перестав розмовляти... Коли бригаду “швидкої” викликали, було запізно. У п’ятницю, 16 вересня 2001 р. у Києві у віці 61 року на руках дружини помер новатор українського кіно, великий режисер і сценарист Леонід Осика.

Так справдився найстрашніший сон Світлани, що раз у раз повертався останніми роками: чоловіка ховають, а лише вона бачить, що той живий, і волає:

- Поверніть його, поверніть! Він ще живий!

20 вересня 2001 р. Леоніда Осику поховали на Байковому кладовищі, ділянка № 49А. Спливло дев’ять років, а козацький кам’яний хрест, призначений для оздоблення могили заслуженого діяча мистецтв УРСР (1988), народного артиста України (1998), перебував у майстерні відомого київського скульптора Миколи Малишка (1938). Щоб встановити на Байковому цвинтарі надгробок, працівники вимагали 15 тисяч гривень, що для вдови – сума нереальна. Надгробок на могилі з’явився в 2010 р. – допомогла колишній голова (2006-2010) Державної служби кінематографії Ганна Павлівна Чміль (1950), котра знайшла спонсора.

*  *  *

Один із найяскравіших представників “школи поетичного українського кіно” Леонід Михайлович Осика народився 8 березня 1940 р. у Києві в звичайній робітничій сім'ї.

Його батько, Михайло Євдокимович Осика (1909-1990) був родом із села Боднарівка (нині – Чемеровецький район Хмельницької області) і все життя пропрацював маляром. За переказами, після знищення Запорізької Січі Катериною II село Боднарівку заснував запорізький козак на прізвище Осика. Мати, Марія Андріївна (у дівоцтві – Якименко; 1909-1964) походила із Фастова Київської області, а трудилася на “цукерці” – на кондитерській фабриці. Померла вона рано, у віці 54 роки; тож за півроку вдовець, маючи п’ятеро дітей, одружився знову.

Коли батька забрали на фронт, тікаючи зі столиці України від гітлерівських бомбардувань, мати з трьома дітьми – старшими дочками Ніною (1935-2003) та Ольгою (1931-2006) і малим Льонею – пішки, майже 80 км, йшли до Фастова, на село, до бабусі. Рідні пенати погано захищали, у ті страшні голодні роки всякого траплялося. Як переказували рідні, аби малий не мучився, гарнюсенького хлопчика у півторарічному віці Бог ледь не забрав. Дорогою до Фастова дитя важко отруїлося старим оселедцем із морквою, якими хтось пригостив подорожніх. Почалися страшні судомини, закликана ворожка приставила до рота дзеркальце та похитала головою. Як у кіно, у білій сорочечці Льоню поклали на стіл, замовили труну, запалили свічки, і заздалегідь жінки взялися голосили. Аж раптом до хати ступила інша бабця, наказала накрити малюка чорною хусткою, прошепотіла молитву та мовила:

– Він ще свого хреста не відносив...

*    *   *

Сталося диво, дитя повернулося до життя – залементувало, взялося борсатись.

Чи знаємо ми, чого це нас Бог посилає на Землю? Льоня ще не знав, але все життя прагнув дізнатися. Схоже, що його особистими роздумами ставали фільми. Коли Київ звільнили від гітлерівців, Осики повернулися додому; сходивши всі шляхи війни – навіть батько – Михайло Євдокимович, після двох тяжких контузій. Свого хреста вони ще не відносили. Зокрема батькові належало світ відновити і зробити красивішим, отож усе життя він працював справним маляром.

У дитинстві, як згадувала сестра режисера – Ніна Михайлівна Осика, брат виступав художником-декоратором у їхніх домашніх виставах, захоплювався малюванням. Часто вечорами дружня родина збиралася за столом і слухала “Кобзар”, а Льоня мовчки, на клаптиках паперу, малював – москаля, русалок, Катерину. Зір був його інструментом пізнання світу.

У вересні 1947 р. Льоня Осика пішов до школи, де навчався на “відмінно”. Завдяки увазі шкільного вчителя, котрий у третьому класі подав один із малюнків вихованця на шкільну олімпіаду, робота школярика, врешті-решт, побувала на… міжнародній виставці дитячого малюнка в Італії і навіть виграла приз, за що конкурсант отримав від журі чудову посилку – з олівцями, пензликами, фарбами, альбомами.

*   *   *

Підліток закінчив вісім класів у 1955 р. та подався до Одеського художньо-театрального училища, де навчався по класу художник-гример-портретист. Для подальшої творчої долі то був дуже важливий крок. Ніхто з сучасних йому режисерів не працював так тонко, рельєфно із крупним планом, ніхто так ретельно не ставився до людського обличчя на екрані, як Леонід Осика. Це допомагало постановникові в деталях, найменших порухах подавати персонаж великим і малим, добрим і злим, сильним і слабим. Ймовірно, в Одесі юнак вперше зреалізував себе як постановник, організувавши… студентський Театр тіней. Етюди показували за натягнутим простирадлом: саме це наштовхнуло Леоніда на думку стати кінорежисером.

У 18 років, син київського маляра, режисером? Так, то був свідомий вибір, і ставлення до професії з роками глибоко трансформувалося. Кіно – це море, а море річок не міняє, розумієте? Леонід Осика волів не міняти свою команду, любив з фільму в фільм запрошувати одних і тих самих акторів – Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, Костянтина Степанкова, Василя Симчича, всі свої 13 фільмів режисер зняв фактично з чотирма операторами, усвідомлюючи, наскільки важливим є порозуміння з ними, а музику до всіх фільмів незмінно писав Володимир Губа. Незрадливість і відданість належать до кращих людських рис, і за це Леоніда Михайловича навіть злостивці поважали...

Здобувши у 1959 р. початкову професійну освіту, юнак спробував вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), але не пройшов за конкурсом. Повернувшись до Києва, абітурієнт влаштувався викладачем гриму в Київський державний інститут театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого.

Аж раптом цілковитою несподіванкою у травні 1959 р. виявився лист із ВДІКу, особисто написаний радянським режисером Сергієм Герасимовим (1906-1985), де йшлося: приймальна комісія не встигла розглянути подані на конкурс роботи всіх абітурієнтів, а прочитавши автобіографічну повість українця про поневіряння його сім’ї – “Сто порцій картоплі”, Сергій Аполлінарійович довельми зацікавився твором і рекомендував Леоніду повторно стати до конкурсних іспитів.

*  *  *

Удруге приїхав до Москви 19-річний українець, успішно склав іспити і восени 1959 р. потрапив у майстерню відомого режисера-документаліста Бориса Доліна (1903-1976). Він зростав із плеядою “шістдесятників”. Так стали зорі, що тривалий час Леонід Осика жив у гуртожитку ВДІКу в одній кімнаті разом з Василем Шукшиним (1929-1974), і вони приятелювали.

Старший на десять років алтаєць в усьому виказував незалежність: ходив у штанях, по-сільському заправлених у чоботи, часто пиячив і лаявся з першою дружиною, актрисою-киянкою Лідою Чащиною (1942). Але Шукшину все дарували, коли він збирав у кімнаті гуртожитку товаришів та знайомих, аби вголос читати свої неймовірні оповідання.

Дружив у Москві Леонід Осика також із карельським поетом Геннадієм Шпаліковим (1937-1974), який навчався на сценарному факультеті ВДІКу, але вже встиг написати сценарій до картини “Я крокую Москвою” (1962) Георгія Данелії. До останнього дня український режисер зберігав поетичну збірку, подаровану Геною, а коли захворів і не підводився з ліжка, то просив дружину читати Шпалікова – з будь-якого місця.

*  *  *

Для моря столиця – острівець, море мислить кораблями. Раз у раз із Москви дорога вела студента завжди додому, в Україну. У 1963 р. старшокурсник приїхав на виробничу практику на Київську кіностудію імені О.П.Довженка. Тоді Леонід Осика зреалізував себе в асистентах українського режисера Володимира Терентійовича Денисенка (1930-1984), котрий саме знімав шосту картину “Совість”. За браком коштів, на допотопній технічній базі, із знімальною групою, в основному складеною із студентів, зробити повнометражний фільм – то був практичний майстер-клас філігранної майстерності, коли з усього того, що приплило, робиться цукерка.

Але саме такий, грубо поетичний метод, коли передається та засвоюється кіноістина, повністю занурював початківців у реалії сучасного кіновиробництва. Кіно – командна гра, де кожен із митців, працюючи пліч-о-пліч, має краще збагнути значущість позицій інших колег: актора, оператора, монтажера, освітлювача і таке інше. Під час літніх вакацій Леонід Осика знайшов щирих товаришів: Івана Миколайчука (1941-1987), Борислава Брондукова (1938-2004), Володимира Дорошенка.

*  *  *

Трапляється, що й один у мистецтві воїн, але краще, коли вас, бодай, двоє; ще ліпше – коли троє або четверо. Так сталося із Леонідом Осикою, який буквально на очах у кінотворчості стрімко зростав. Під час наступної виробничої практики, у 1964 р. старшокурсник разом із молодим оператором Едуардом Плучеком (1936; майстерня ВДІКу Анатолія Дмитровича Головні) зняв курсову роботу.

У того покоління ніколи не виникало питання: про що зробити фільм, лише – із чого? Знаєте, що таке квінтесенція чистого мистецтва? Знайти шматок кіноплівки у сорок два метри і замислитися, що із цього можна зняти. Так виникла пронизлива історія на 15 хвилин, що оповідала про двох молодих людей, які не розуміють одне одного. У головних ролях короткометражки “Двоє” з’явилися: Іван Миколайчук і кінодебютантка, студентка ВДІКу (майстерня Володимира Бєлокурова) Антоніна Володимирівна Лефтій (1945), котра згодом стала першою дружиною режисера.

Перші п’ять років усе в Осик ґараздилося, а потім полетіло шкереберть. Чоловік став заглядати у пляшку, дружина – нервувати, а недоля – мордувати обох. Врешті-решт, пара розлучилася, хоча у 1966 р. у них народився син Дмитро. Коли Леонід Осика відчув, що оковита може поставити й хрест на кінокар’єрі, він поїхав до лікаря-цілителя О.Р.Довженка у Феодосію, що лікував від алкогольної залежності, – і закодувався на три роки. На прощання Олександр Романович обіцяв, що пацієнт взагалі ніколи не питиме спиртне. Однак, море горілки не переплинути.

Та повернімося до особливостей національного кінематографу періоду застою. Все, що Леонід Осика свідомо перейняв від старшого колеги, режисера Володимира Денисенка на зйомках картини “Совість”, молодий постановник поетично обіграв у стрічці “Двоє”: брак коштів, робота з акторами-студентами, допотопна технічна база. На мій погляд, “школа поетичного українського кіно” (у 1970 р. термін в обіг ввів польський кінокритик Януш Ґазда; 1934) виникла не як естетична іграшка групи молодих високочолих естетів, а як відчайдушна спроба реально зберегти національну культуру та загальнолюдські цінності в нереальних умовах радянського кінематографу й комуністичної ідеології.

*  *  *

Починаючи з 1965 р., молодий режисер працював на Київській кіностудії імені О.П.Довженка, хоча дипломною роботою тільки наступного року стала короткометражка “Та, що входить у море”, зроблена в тандемі з оператором-ровесником Михайлов Бєліковим. Вважаєте, випускник марив про розголос стрічки, рецензії в центральній пресі, червоний диплом? Ні, мрія була іншою: назбирати грошей та… придбати батькам квитки до Москви, аби вони переглянули його дипломну картину. На жаль, мрія так і не здійснилася.

Більше того, своєю студентською стрічкою випускник ВДІКу наразився на велику проблему, що цокала, цокала у високих кабінетах, поки не вибухнула... Виконуючи постанову Державного Комітету з кінематографії СРСР (Держкіно) від 1 листопада 1968 р. “Про роботу з молодими творчими кадрами на кіностудіях республіки”, дипломна комісія звинуватила стрічку “Та, що входить у море” у… формалізмі й не зарахувала режисеру в якості дипломного фільму.

Долаючи шторм у застійному морі, в 1967 р. молодий постановник закінчив полишену попереднім режисером художню картину “Хто повернеться – долюбить” за сценарієм Ліни Костенко та Аркадія Добровольського, де головну роль солдата-поета створив дебютант, 26-річний російський актор-красень Борис Хмельницький.

*  *  *

У 1966 р. Леонід Осика випустився з майстерні Бориса Доліна і молодий режисер повернувся в Україну, де почав працювати у штаті Київської кіностудії художніх фільмів імені О.П.Довженка. Ні про яку всесоюзну провінцію тут, у місті на семи пагорбах не йшлося, атмосфера в колективі панувала найкреативніша в Совку. Як стверджувала Лариса Брюховецька у монографії “Леонід Осика” (1999):

- З одного боку, Сергій Параджанов, хто був надпотужним генератором творчої атмосфери, каталізатором творчої свободи, об’єднуючим довкола себе багатьох митців. З іншого – талановитий організатор, освічена і інтелігентна людина Святослав Павлович Іванов (кінознавець, у 1963–1972 рр. очільник Держкіно Української РСР; 1918-1984. - О.Р.) та у 1962-1973 рр. – директор кіностудії імені О.П.Довженка Василь Васильович Цвіркунов (кінознавець, чоловік Ліни Костенко; 1917-2000. - О.Р.) розуміли, що без оновлення українське кіно не зможе розвиватися й досягти творчих успіхів.

У другій половині 1960-х рр. та на початку 1970-х рр. – наче хто з лантуха натрусив. На Київській кіностудії імені О.П.Довженка творчо згромадилися Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Володимир Денисенко, Микола Мащенко, Роллан Сергієнко, Борис Івченко та інші. Саме цю плеяду національних митців польський кінокритик Януш Ґазда назвав “школою поетичного українського кіно”. Думаєте, Держкіно СРСР пишалося таким явищем, фінансово підтримало? Еге ж. Із 14 культових картин режисерів “школи поетичного українського кіно” п’ять стрічок були взагалі заборонені.

Утім, знаєте, нам, українцям, своє робити… З діда-прадіда ми звикли носити хрест, власний хрест, і нікого не звикли благати піддержати.

*  *  *

Ідея екранізувати оповідання видатного західноукраїнського новеліста Василя Стефаника (1871-1936) виникла у Леоніда Осики в Москві – на чужині загострюються відчуття національної драми. Юнак, що виріс на київській Соломинці, у невеликому будинку з дерев’яним ґанком, що його давно зрівняли з землею, – замислився над глибинною темою, яка зяяла проваллям.

Поштовхом стала стаття “Рассказы Василя Стефаника” видатного російського прозаїка Андрія Платонова (1899-1951), вперше вміщена як рецензія на книгу новел українського класика (1947) й опублікована в журналі “Огонек” (1947, №17). Автор знаменитих повістей “Котлован”, “Сміттєвий вітер”, “Ювенільне море” стверджував:

- Завжди бажане і природне явище в мистецтві, коли душею спрямована сила поезії і рушійна правда дійсності поєднуються в одну суть, – це явище реалізується Василем Стефаником. І від того невиразний, для багатьох незбагненний, болісний потік життя, відтворюваний Стефаником, набуває свого істинного, для всіх видимого та всіма зрозумілого сенсу, приголомшуючи людські серця. Власне, Стефаник часто лише силою одного свого поетичного бачення, а не силою прямого знання підступає до засобів, до правильного шляху, на якому можливий порятунок і звільнення селян-трудівників Західної України…

Ті роздуми буквально проковтнув студент ВДІКу. У захваті від прочитаного, із сиротами по шкірі, він знав, із ким поділитися задумом. Слухачем Вищих сценарних курсів у Москві тоді вчився молодий український поет Іван Драч (1936-2018)...

Зустрівшись, вони здивувались, як довго жили один без одного: режисер без свого сценариста, сценарист без свого режисера. Тим часом покійник Андрій Платонов благословляв, напучав і підказував, навертаючи шлях крізь розбурхане море:

- Зокрема, в оповіданні “Камінний хрест” селяни обмірковують своє становище так: – Я – зробок (відпрацьований матеріал. – О.Р.); ціле тіло – мозоль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш!

*  *  *

Картина “Камінний хрест” випала із сучасної їй кінодійсності, бо потужно міфологізувала минувшину. Створюючи власний світ на окремо взятому знімальному майданчику, Леонід Осика, так, брав на себе дуже багато. Грішним ділом він скасував усталені дідівські традиції, ввів власні, бо без ризику проникливого образу було не досягнути. Коли знімалася сцена панахиди за живими Іваном Дідухом і його родиною, які назавжди полишали село, виїжджаючи в Канаду, Творець наполіг, аби відкрили місцеву капличку. Утім, тамтешній парох категорично відмовився правити службу по живим, навіть акторам – подібний чин вважається гріхом. Леонід Осика залишився несхитним і наполіг, пообіцявши, що прийме той гріх… на себе.

Далі – більше. Пам’ятайте фінальну сцену фільму “Камінний хрест”? Щоб сягнути апогея невимовності людських страждань, Леонід Осика попросив асистентів зібрати глухонімих і сліпих з усіх усюд; всі вони вбрані у власні празникові строї, заздалегідь підготовлені на смерть. Ось чому сцена прощання з селом, де всі живі уже померлі, незвичайно сильна – той ультразвуковий діапазон людських страждань навіть серце не фіксує.

Мовою кіно візуалізований біль першої хвилі еміграції до Канади західноукраїнського селянства став у 1968 р. центральним героєм геніальної кінострічки “Камінний хрест” Леоніда Осики, за сценарієм Івана Драча. Ніяких пояснень, коментарів, оцінок – суцільний біль, туга за втраченою землею, розпука за немилосердною батьківщиною, розпач від майбутньої зустрічі з безнадією. Одне слово, довершений шедевр світового кіно, який слід не переглядати, а переживати.

*   *   *

Ось чому свого часу Януш Ґазда стверджував, не за жанром, а за видом мистецтва, визначаючи “школу поетичного українського кіно”:

- Їх можна багато разів дивитися; так само, як читати поезію чи слухати музику.

Як це робилося? В першу чергу, зображальними прийомами, коли є прагнення режисера не подавати діалоги героїв, а відтворювати настрій бесіди, не насичувати колізію подіями, а оздоблювати барвами і відчуттями, налаштовувати глядача на діалог не зі стрічкою, а через стрічку – на розуміння себе. Для “школи поетичного українського кіно” була самоціллю не гра в мовчанку центральних персонажів, а гра слів і тиші, світла і монтажу, кадру та руху, що стали основними прийомами режисера Леоніда Осики. Не випадково у Вищій Державній школі кінематографа, телебачення і театру імені Леона Шиллера в місті Лодзь (Państwowa Wyższa Szkoła Filmowa, Telewizyjna i Teatralna im. Leona Schillera w Łodzi), інших професійних навчальних закладах за кордоном на прикладі фільму “Камінний хрест” тепер молоді постановники вивчають сучасну кінорежисуру.

…Переказували, коли великий кіномитець Сергій Параджанов подивився фільм “Камінний хрест”, він, наче сновида, блукав кіностудією імені О.П.Довженка, та якимось цвяхом у павільйонах малював хрести і викарбовував на стінах:

- Осика – геніальний режисер!

*   *  *

Покоління “шістдесятників” жило гордими сміливцями, знало собі ціну та не бажало зтваринюватися. У 1971 р. масовий глядач побачив тотальний експеримент від режисера камерних картин Леоніда Осики. Новий фільм – “Захар Беркут”, знятий за однойменною повістю Івана Франка, продемонстрував кіносимфонізм в усій його величі: колір, широкий формат, бюджет, колосальна трупа – 2000 учасників масовки, батальйон кіннотників. Аби запустити в Україні кіноепос, довелося перепрофілювати фабрику з виготовлення лиж на виробництво… луків і стріл. Скажу більше, картина знімалась двічі. Перша версія, гарно знята в Киргизії, із блискучою роботою головних героїв, на вітчизняній плівці “Шостка” виявилася… повним браком.

Разом із тим, одна зі сторінок боротьби українського народу проти татаро-монгольських загарбників, коли під очільництвом карпатського боярина громада стала на захист рідної землі та християнських цінностей, викликала широкий резонанс. Стрічку вшанували головним призом на кінофестивалі “Молодь – молодим” (1971) у Дніпропетровську та премією “За відтворення на екрані традицій народного героїчного епосу” на Всесоюзному кінофестивалі (1972) у Тбілісі.

Наступна картина – кіноповість “Дід лівого крайнього” (1974) стала візуальним освідченням у коханні воістину народному артисту Миколі Федоровичу Яковченку (1900-1974). Та на екрани стрічка не вийшла. Коли про причини запитували сценариста фільму Івана Драча, той лише махав рукою:

- Якщо відверто сказати, це була така пиятика Леоніда Осики та Миколи Яковченка, що не можна було сподіватися, що із цього фільму щось вийде. Хоча ми з Осикою писали сценарій спеціально під Яковченка. Микола Федорович постійно прагнув спілкування, а там, де улюбленець мас, – не обходиться, як відомо, без частування. Великою драмою в житті народного артиста стала смерть дружини, красуні Тетяни Марківни. Потім була втрата старшої доньки Юнни.

*  *  *

Коли земля всмоктала життєдайну вологу швидкоплинної “відлиги”, а ідеологічна спека почала поволі зростати, посунуло й тотальне знищення розквітлих національних культур, бо ж усі ми мали стати уніфікованим радянським народом. Гірка доля спіткала й “школу поетичного українського кіно”. Фільми, які уславили український кінематограф другої половини 1960-х рр. – початку 1970-х рр., не стали для їхніх творців довічними індульгенціями. До нових реалій партійного осмислення дійсності належало пристосовуватися: або слухняно ілюструвати тези постанов ЦК КПРС, або міняти професію, місце проживання, повсякденне оточення.

- І саранчі нема, і пшениці нема.

Зміна мистецької парадигми звела авторський стиль до слухняного заробітчанства. Контроль невсипущого Старшого Брата воднораз підмінив приймальну комісію Держкіно СРСР. Про це так пригадував кінорежисер Юрій Іллєнко (1936-2010):

- Пам’ятаю, як викорчовували українське поетичне кіно... Коли директором студії (1973-1985) поставили Альберта Путинцева (партійний функціонер родом із Омська; голова Запорізького обласного комітету з радіомовлення; 1932-1995. – О.Р.), він одразу заявив: “Я прішол покончіть с поетічєскім украінским кіно!” Я тоді сидів у залі, Сергій Параджанов уже сидів у зоні. І треба сказати, що цей директор системно знищував український кінематограф. Натомість на перший план висувалась п’ята колона Москви. Знімалось кіно, де все було московське – сценарії московські, режисери московські, актори московські й у фіналі їм давали московські премії.

*   *   *

Як митець від Бога, Леонід Осика задихався.

Слабкий від молодості здоров’ям він, у кого ще в 17-річному віці виявили гіпертонію, а в 1982 р. видалили одну з нирок, не знаходив собі місця: наче ненароджених дітей, творчі задуми доводилося ховати до пологів.

Розлучений, фізично хворий, майже безробітний, пригнічений самотністю бурлаки, – у запої він занурювався на місяці. Море могла врятувати лише та, хто вміла бігти хвилями і слугувала Музою… Вперше з випускницею Київського естрадно-циркового училища, за півроку – актрисою Київського Молодіжного театру Світланою Князєвою (1961) вони зустрілися в січні 1984 р. Па перший погляд, їх нічого не об’єднувало: йому минуло 43 роки, їй – 22; він – знаний режисер, хто зняв сім повнометражних картин, рахуючи канонічні “Захара Беркута” і “Камінний хрест”, вона – актриса, котра зіграла головну роль Катерини у виставі “Жахлива помста” за Миколою Гоголем у Студії пантоміми Володимира Крюкова.

*  *  *

Попервах Світлана Князєва прихильницею “українського Фелліні” не була. По-перше, до кіно вона рівно дихала, по-друге, мріяла дівчина стати... співачкою. Ситуація змінилася за місяць-другий після кількох зустрічей та довгих-довгих розмов. Вміє море бути привітним і заколисувати... Потім вони обоє часто згадувати, як уперше разом поїхали на його дачу, до Прохорівки Канівського району Черкаської області. Попливли туди вони на “ракеті”, що на підводних крилах колись гасали Дніпром. Як справжній патріарх “школи поетичного українського кіно”, Леонід Осика повсякчас звертав увагу коханої:

- Дивися, ми мчимо Чумацьким шляхом! Ми пливемо білим Всесвітом!

Потім удвох вони зійшли на Тарасову гору, де все навкруги вирувало блакитними фіалками і жовтими кульбабами. Леонід Михайлович обійняв майбутню дружину:

- Світлано, я хочу, аби назавжди ми залишилися разом!

Відносини розвивалися доволі стрімко, 14 жовтня 1984 р. у Дарницькому ЗАГСі м.Києва вони офіційно стали чоловіком та дружиною. Свідками були співачка Марія Миколайчук та директор Театру кіноактора Володимир Іванов, а ще приїхав актор та режисер Іван Миколайчук із сином Тарасиком. Наречена у червоному трикотажному костюмі, на лацкані якого напередодні й власноручно Світлана вигаптувала золоту троянду, привертала загальну увагу. Аби залишитися назавжди єдиним цілим, шлюбну обручку вони придбали одну на двох, а потім золоте кільце їм розпиляти на кіностудії імені О.П.Довженка та підігнали за розмірами.

*  *  *

У січні 1986 р. Леонід Осика запросив Світлану до участі в його картині “Вклонися до землі” (1985) – роль німецької співачки кабаре він… вигадав для дружини, коли знімальний період був у розпалі. Подружнє щастя накотило дев’ятим валом 8 лютого 1991 р., коли об 11:05, із різницею в десять хвилин, у них народилося двійко синів – Богдан та Олексій… Нарешті! Виснажена породілля дивилася за вікно – там рівними стрічками, повздовж берізок, падав сніг. І жодного подиху вітерця.

Світлані так хотілося, аби відтепер в їхньому житті все лагодилося. Насправді він, як кінодеміург, бажав те ж саме: аби рідні люди були поруч. Тож в останній повнометражній картині – “Гетьманські клейноди” (1993) Леонід Осика зняв навіть півторарічних синів – Богдана й Олексу.

Здавалося, в його холостяцькій однокімнатній квартирці №9, по вулиці Павла Тичини, 20А, на Березняках, із чарівним видом на озеро Тельбін, що дісталася йому після розлучення з Антоніною Лефтій та розміну їхньої спільної трикімнатної квартири, – запанував душевний спокій. Завдяки підтримці молодої дружини Леонід Осика здолав зеленого змія, лише одного разу зірвався. Сталося це на початку серпня 1987 р., коли раптово помер друг – Іван Миколайчук. Аби попрощатися з покійним, Леонід Михайлович прийшов на Київську кіностудію імені О.П.Довженка, але, побачивши товариша в труні, втратив свідомість. Режисера ледве привели до тями.

* * *

Де ви бачили незреалізованого митця, який би від безнадії не зазирав у пляшку? Не забувайте, в яких обставинах все це діялося… Відколи в Україні за московськими вказівками місцеві попихачі поховали “школу поетичного кіно”, не те що із запуском нової картини, на рівні затвердження сценарію виникали численні проблеми. Проте Божа ласка тому й посилає кожному поколінню людей, які мають виграти певну кількість великих битв. Одного разу Іван Драч зізнався, що на зйомках “Камінного хреста” – молодесенький, дрібного зросту Леонід Осика нагадував… Наполеона.

Ось конкретний факт. Від початку керівництво Держкіно УРСР, що тоді сиділо на вулиці Франца, гальмувало кінцеву версію сценарію двосерійної екологічної стрічки “Море” (1978), написаної за романом “Очерети” Елігія Ставського щодо проблем Азовського моря. Формально ні до чого присікатися не змогла – відповідно до законів кінематографу, сценарій був складений бездоганно. Тож місцеві партійні побігачі пішли старим ленінським шляхом. На світло денне видобули Постанову №361 ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 16 травня 1972 р. “Про заходи щодо посилення боротьби проти пияцтва і алкоголізму”, за якою з кінофільмів вирізалися всі сцени з вживанням спиртних напоїв, а потім – оголосили, що в сценарії забагато п’ють.

Аби пришвидшити запуск стрічки, Леонід Осика замінив весь алкоголь на… лимонад, а вино – на мінеральну воду. Це не зарадило, головний редактор Держкіно УРСР Іван Григорович Кочан залишився несхитним, бо зачіпку лакузи неможливо обійти. Довелося постановнику їхати в Москву, до старших товаришів, де Леонід Осика запропонував кардинальне рішення: замість “Моря” він зніме картину “Тріумф”, за сценарієм російського драматурга Віктора Мережка (1937), написаним спеціально для Л.М.Осики. У ньому йшлося про долю актора кіно.

У Москві свого часу той сценарій не просто зарубали, а розірвали на клаптики, спалили, а попіл розвіяли. І сталося диво: у Держкіно СРСР пометикували і вирішили, що “Море” – все-таки краще, аби тільки українець не чіпав “Тріумф”. Саме коверзування над сценарієм тривало дев’ять місяців і коштувало нервових клітин непоступливому режисерові... Коли вже готовий фільм обговорювали на худраді Київської кіностудії імені О.П.Довженка, відомий письменник Василь Земляк, що був тоді головним редактором, багатозначно обмежився однією дотепною фразою:

- Море – воно завжди сумне.

*   *  *

Коли “школу поетичного українського кіно” звели нанівець, Леоніду Осиці дозволили зняти кілька більш-менш доладних фільмів: “Тривожний місяць вересень” (1976; приз “Золотий Лачено” на Міжнародному кінофестивалі художніх і дитячих фільмів в Авелліно, Італія; премія Всесоюзного кінофестивалю – “за розробку військово-патріотичної теми”), “Море” (1978), “Розплата” (1980; телевізійна вистава), “…Якого любили всі” (1982; документальна стрічка про Василя Бикова), “Вклонися до землі” (1985), “Увійдіть, стражденні!” (1987) за повістю Анатолія Ткаченка, “Етюди про Врубеля” (1989) у сценарному співавторстві з Сергієм Параджановим, “Подарунок на іменини” (1991) за творами Михайла Коцюбинського, “Гетьманські клейноди” (1992; приз I Міжнародного кінофестивалю православного кіно “Золотий Витязь” – “за краще образотворче рішення”) за повістю “Крутіж” Богдана Лепкого.

У неволі слава в’яне швидко.

Та Леонід Осика до останку залишався справжнім Творцем, хто вірив: лихі часи минуть; тож як справжній патріарх “поетичного кіно”, він дбав про школу та передачу знань наступникам.

У 1993 р. Леонід Михайлович самостійно відібрав кандидатів (ніяких протекцій!) і на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого розпочав читати курс кінорежисури. Його студентами стали: Олесь Санін, Олег Рой, Олексій Сущенко, Олег Головко, Володимир Мартинюк, Наталя Петренко.

*  *  *

Із життя Леонід Осика пішов дочасно. Біль утрати не зник, він став глибинним. Аби зберегли світлі спомини, заслужена артистка України Світлана Олександрівна Князєва видала щоденникові записи, назвавши стос дівочих зошитів “Таке ось життя і таке кіно” (2010). Нащо?

- Цією книжкою я складала шану колишньому чоловікові – Леоніду Осиці. Також це знайомство наших синів-близнюків Богдана й Олексія з батьком, народним артистом України, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка та премії Олександра Довженка, людини, яка внесена до книги “Золоті імена України”. Коли синам-близнюкам – Богдану й Олексію виповнилося по три роки, у нашій родині сталася біда: 13 травня 1994 р. Леонід Осика зачиняв кватирку, похитнувся, впав із підвіконня й зламав хребет. Через рік стався четвертий інсульт, який назавжди уклав Леоніда Михайловича в ліжко. Тяжка хвороба тривала сім років, аж до його смерті. Увесь цей час синочки бачили тата в кімнаті лежачого хворим, який поступово втрачав риси яскравої особистості: інтелектуала, гумориста, талановитого кінорежисера. Леонід Михайлович помер, коли дітям виповнилося по десять років.

*  *  *

Тим часом минула щаслива доба “українського поетичного кіно”, настала епоха продюсерського кінематографу, де жанр, режисера і творчу групу збирає бюджет, а ранг актора визначає факт – наскільки вдало щодня той торгує обличчям, медійна він персона чи немедійна. Як тепер в Україні режисеру, шість днів на тиждень, не знімати картину, а місяцями та роками відпочивати, як?

Олександр Рудяченко. Київ.

Фото – з домашнього архіву Світлани Князевої;  із фондів Укрінформу