Політичне чи інтимне? Українські художниці показали “Свій простір” в PinchukArtCentre
Поєднання різних контекстів, епох, техніки й медіа – щоб показати – яка роль відводиться жінці в українському суспільстві
30 жовтня у PinchukArtCentre відкрилась групова виставка «Свій простір», яка стала результатом роботи Дослідницької платформа арт-центру над жіночим українським мистецтвом.
До експозиції увійшли роботи сучасних авторок, створені спеціально для цього проекту. Вони перегукуються із творами художниць інших поколінь, що їх надали українські музеї та фонди. Змішавши різні контексти, епохи, техніки й медіа, кураторки виставки Тетяна Кочубинська і Тетяна Жмурко ініціювали такий діалог, щоб стерти часові, просторові та смислові межі й побачити, яка ж роль відводиться жінці в українському суспільстві.
“Таким чином ми намагаємося розібратися в нашій історії, зокрема в історії українського мистецтва, яке, з одного боку, успадкувало радянський досвід, а з другого – тяжіє до західноєвропейських цінностей, які ми штучно намагаємося вписати у наш світогляд”, – зазначають кураторки.
Назва виставки відсилає до есе Вірджинії Вулф “Своя кімната”. У своїх роботах учасниці проекту ставлять запитання: “Що є зоною комфорту для жінки?” Вони шукають простір, де жінка почувається впевнено, має свободу і може висловити свою думку. Для когось – це родинний затишок або близьке коло друзів, для інших – політичний простір, у якому є місце для маніфестації та боротьби.
Зустрічають глядача чудернацькі сови, диво-риби і галявина, що буяє строкатими квітами на стелі. У цій залі відтворили кімнату художниці Поліни Райко, яка народилась і виросла в місті Цюрупінськ (нині – Олешки) на Херсонщині. Вона прожила життя звичайної сільської жінки – працювала в колгоспі, мала чоловіка і двох дітей і не планувала займатися мистецтвом професійно. Однак втрата близьких спонукала жінку поринути у творчість, в якій вона знайшла розраду. Райко майже не працювала на замовлення, але в її будинку, здається, не було жодної сірої кімнати – їх художниця заповнила яскравими розписами, відтворивши образи із власного життя.
Малюнки Поліни Райко супроводжують дивакуваті зооморфні звуки. “І хоча вони не складаються у слова, я все одно вважаю їх комунікацією”, – говорить авторка роботи, молода художниця Анна Щербина і додає, що в цій роботі все-таки можна розчути одне слово, а саме – “ні”. За словами художниці, таким чином вона говорить про жіночу відмову, яку часто сприймають недостатньо переконливо й однозначно.
Ідилічні сюжети й характерно жіночі образи картин представниць наївного мистецтва Марії Примаченко і Катерини Білокур також не випадково потрапили в експозицію виставки “Свій простір”. Кураторка Тетяна Жмурко зазначає, що в першій половині ХХ століття їхній примітивістський підхід вважався сміливим новаторством, саме тому ці жінки, навіть попри панівну позицію чоловіків у мистецтві, змогли реалізуватися як художниці.
Не менш сміливою й контроверсійною є і нова робота Аліни Клейтман, що розмістилась по сусідству. Ця мисткиня збудувала вігвам зі скотчу, з якого лунає голос однієї поганої гладкої дівчинки, котра всіляко намагається зробити себе кращою, аби подобатися представникам протилежної статі. У своїй роботі Аліна доводить до абсурду закріплені в суспільстві стереотипи щодо зовнішнього вигляду жінки.
“Мені добре”, – немов промовляє художниця Марія Скугарєва. Вона вишила свій портрет на подушці, поклавши її на мініатюрне сітчасте ліжко – в кращих традиціях радянських санаторіїв та госпіталів. Погляд мисткині спрямований на стіну навпроти, де висять подушки з зображеннями інших художників: чоловіка Марії Олега Тістола та її друзів Миколи Маценка і Костянтина Реунова.
Скугарєва створила цю роботу в патріархальні 1990-ті. Тому постає питання – чи варто вірити назві цього твору, адже ймовірно в ті часи мисткині доводилося виборювати свої права, аби досягти професійного визнання.
Із фантазійного світу казкових створінь і марень глядач потрапляє прямісінько в соцреалізм. З агітаційних плакатів 1920-1930 років на нас дивиться товариш Лєнін, а робітниці з партійними гаслами на транспарантах демонструють щастя і закликають брати участь у хлібозаготівлі.
Наступна робота миттєво переносить у буремні 1990-ті – це фільм Оксани Чепелик, в якому вона візуалізувала філософський твір Оксани Забужко “Хроніки від Фортінбраса”. “Як жінка з 90-х, я хотіла зняти історію, засновану на власних спостереженнях тогочасного життя та місця жінки в нашому суспільстві, – розповідає авторка. – Коли я натрапила на “Хроніки від Фортінбраса”, зрозуміла, що не варто вигадувати щось своє, адже Оксана Забужко вже випередила мене”.
До речі, 2001 року ця стрічка разом із “Островом” Кім Кі Дука відкривала кінофестиваль “Молодість”. Тому нова виставка в PinchukArtCentre – чудова нагода подивитися цей, уже легендарний, фільм-перформанс.
Кофтини, штани і сукні, розвішані на справжніх будівельних риштуваннях – художниця Жанна Кадирова показала на виставці цілу колекцію свого “Секонд-хенду”, над яким вона працює з 2014 року.
От тільки цей одяг вона не шиє, тому що матеріалом для її моделей слугує бетон і керамічна плитка, якою були викладені стіни Дарницького шовкового комбінату, на місці котрого тепер розташований “Даринок”, Київської кінокопіювальної фабрики і автостанції в місті Поліське у Чорнобильській зоні.
Таким чином мисткиня розповідає історію будівель, які наразі змінили своє призначення і власників або, в гіршому разі, зовсім були зруйновані.
Згори на секонд-хенд Кадирової дивиться Ада Рибачук – художниця-монументалістка. На цьому фото вона майструє металеві декорації для Стіни пам’яті на Байковому кладовищі, яку знищили у 1980-х за наказом радянської влади.
Із темної кімнати поруч чути, як жіночий голос від чогось відмовляється – то голосно і рішуче, то пошепки і невпевнено. Це робота Алевтини Кахідзе, яку вона присвятила темі репродуктивного насилля, якщо простіше – змушуванню жінок народжувати дітей. У 6-хвилинному ролику художниця 44 рази вимовляє лише одне слово – “ні”, відповідаючи на запитання “Чи є у вас діти?”, яке чула майже кожна жінка після 18 років.
44 – символічна цифра. За словами Алевтини, саме цей вік лікарі називають рубежем, після якого жінці не радять народжувати.
Євгенія Бєлорусець представила інсталяцію “Я і вона”, яка повертає до проекту “Художній цех”, створеного групою “Феміністична Офензива” 2012 року. Тоді художниця запропонувала різним жінкам визначити предмети, які вони вважають втіленням фемінності.
Від червоної помади і маскарадних масок до засобів особистої гігієни і фалоімітатора – об’єднавши обрані учасницями проекту об’єкти в цілісну інсталяцію, Бєлорусець переосмислює, як у суспільстві обговорюють табуйовані теми.
Влада Ралко у своїй живописній серії “Привид свободи” зобразила об’єкти, що нагадують фрагменти жіночого тіла, серед інтер’єрів турбази у Каневі, де вона працювала над цими полотнами. Для Ралко радянська архітектура видається чимось гнітючим і репресивним, таким, що утискає людину. Затиснуті між дверима і у вузьких проходах коридорів об’єкти – це ніби метафора до того, що людина змушена трансформуватися і пристосовуватися до незручних тоталітарних умов, які стандартизують особистість.
Завершується виставка роботою, яка створює відчуття чистоти й первозданності. У героях відео Оксани Казьміної “Секрет. Дівчинка та хлопчик” можна впізнати художника, номінанта Премії PinchukArtCentre 2013 Анатолія Бєлова і, власне, саму авторку роботи. Вони постають в образах Адама і Єви, котрі серед буйної зелені райського саду вивчають оголені тіла одне одного, вимовляючи різні дитячі лічилки і загадки. Повертаючись до наївного, первісного та інстинктивного, художниця намагається нівелювати прийняті в суспільстві поведінкові моделі.
Ольга Артеменко. Київ
Фотографії надані PinchukArtCentre © 2018. Фотограф: Максим Білоусов.