Микола Стражеско. 1. Велике серце

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Від грудня 1902 р. у Санкт-Петербурзі 26-річний інтерн Микола Стражеско став працювати в фізіологічної лабораторії Імператорського інституту експериментальної медицини. Тему академік І.П.Павлов (1849-1936) здобувачеві не дав, а для початку, наче отой дзен-буддистський патріарх, запропонував ознайомитися з поточними дослідженнями та оволодіти методиками. Більш як три місяці, день у день киянин приходив до лабораторії на дев’яту годину ранку, роздивлявся стелю та йшов собі після 18-ї вечора, коли Іван Петрович їхали додому обідати.

Лише після тривалого тримання на короткій прив’язі учневі виділили тему та собак, потрібних для наукових досліджень. Тим часом І.П.Павлов, наче забув про вихованця, надавши Миколі Дмитровичу повну свободу дій: якщо ти сам собі не можеш дати ради, який ти у біса науковець… Так спливло більше року. Аж раптом у березні 1904 р. усміхнений Іван Петрович навідався до лікаря Стражеско в кімнату і докладно розпитав про те, як просувається… наукова робота. Відтоді як бабця пошепотіла, упродовж двох місяців інтенсивно велася спільна робота. Вирушаючи на літній відпочинок, професор Павлов запропонував М.Д.Стражеску – ні, не спільні вакації на дачі! – а за літо наукову роботу осмислити, написати і на початку вересня 1904 р. зачитати як готову докторську дисертацію. Ні більше і ні менше.

- Серце не любить, коли ми нервуємо через дрібниці.

Спантеличений український інтерн виїхав до Києва і три літніх місяці систематизував матеріал та оформлював наукову роботу. У вересні 1904 р. Микола Стражеско повернувся до Санкт-Петербурга та постав перед ясні очі Івана Петровича, котрий протягом двох тижнів щодня, по дві години, уголос слухав у своєму кабінеті дисертацію “До питання фізіології кишок”, частуючи здобувача, за заведеним звичаєм, гарячим солодким чаєм із житнім хлібом та під українське сало.

У “Спогадах про здоланий шлях. Від сутінків до світла” М.Д.Стражеско наголосив:

- Робота у Санкт-Петербурзі остаточно, на все життя, зміцнила в мені переконання: без фізіології і біохімії клініцист не лише не здатен займатися науковою роботою, але й не стане зразковим медиком-практиком. Таким чином, в основу вже розвиненої особистої клінічної діяльності я поклав патофізіологічний напрямок, що потім червоною ниткою проходитиме через всі мої роботи і роботи моїх учнів.

Коли захист докторської дисертації успішно відбувся, Іван Петрович запропонував талановитому киянину місце в Імператорському інституті експериментальної медицини. Подякувавши за допомогу і пропозицію, Микола Дмитрович чемно відмовився, мотивувавши просто: він – клініцист і мріє працювати в галузі клінічної фізіології під керівництвом свого київського навчателя, професора Образцова. Про велике українське серце – сьогоднішня оповідь.

* * *

Український терапевт, доктор медицини (1904), професор (1907) Микола Дмитрович Стражеско народився 17 (29) грудня 1876 р. в Одесі, Херсонська губернія у родині відомого в місті правника. За однією з версій, цікаве походження мало саме прізвище вченого. Свого часу його предки оселилися в районі бессарабських містечок Рені і Болград (нині – Одеська область) і родовід вели від мужніх українських козаків прикордонної стражі Задунайської Січі, звідки й узялося оте “страж”, а згодом похідне від нього: Стражеско.

Мати, Анна Анемподистівна Стражеско, дочка знаного російського контр-адмірала німецько-грецького походження Анемподиста Христофоровича фон Вінка (1812-1888), учасника оборони Севастополя, кавалера ордена Св.Георгія IV ступеня, – турбувалася вихованням дітей та плекала в повіті благодійність.Батько, статський радник Дмитро Єгорович Стражеско (?-1910) був сином Георгія Апостоловича Стражеска, чий рід належав до румунської боярської знаті; здавна вони мешкали у фамільному маєтку, в селі Вережени Оргіївского повіту (нині – Теленештський район Молдови). Про ту сім’ю у книзі “Молдовське боярство між Прутом і Дністром” (“Boerimea Moldovei dintre Prut si Nistru”), виданій в 1944 р., згадує історик й краєзнавець Георгій Безвіконний. У 1858 р. Дмитро Стражеско закінчив гімназію в Кишиневі, потім навчався на юридичному відділенні Рішельєвського ліцею в Одесі, служив мировим суддею, а після 1900 р. став директором адміністрації Земського банку у Херсоні, чия діяльність поширювалася на Херсонську, Катеринославську, Таврійську та Бессарабську губернію.

А ось прабабуня за жіночою лінією походила з гетьманського роду Конашевичів – із того самого, що й гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1570-1622). Такий ось склався яскравий родовід у майбутнього клініциста. Так, історія вчить нас приймати лише прораховані рішення, але трапляються долі, які наче помножують зусилля попередніх сердець.

* * *

Середню освіту хлопець здобув в Одесі, успішно закінчивши в 1894 р. Рішельєвську гімназію. Що робити далі, Микола знав змалку: він бажав стати лікарем. Проте в ті часи Новоросійський університет в Одесі не мав медичного факультету. Довелося їхати до Києва, де того ж самого року Микола Стражеско вступив до Імператорського університету Св.Володимира. Відтоді Київ став його другим рідним містом, саме сюди знаний лікар повертався за першою нагодою. Тут, у Місті на семи пагорбах, минула велика частина життя видатного вченого і практика медицини.

Із відзнакою (сum eximia laude; “з особливою похвалою”) юнак закінчив медичний факультет у 1899 р. Більше того, перспективного фахівця залишили інтерном на університетській кафедрі патології та спеціальної терапії. У січні 1900 р. Микола Стражеско став ще й працювати у терапевтичному відділі Олександрівської міської лікарні (відома киянам Жовтнева лікарня), яке від 1888 р. очолював професор Василь Парменович Образцов (1849-1920); був він не адміністратором-ученим, а справжнім практиком, який під час Російсько-турецької війни 1877-1878 рр. встиг послужити полковим лікарем у Румунії. Університетською кафедрою патології та спеціальної терапії майбутній тесть також завідував.

Варто зауважити, що у 1870-1875 рр. В.П.Образцов отримав вищу медичну освіту в Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії. Там він слухав лекції лейб-медика, видатного лікаря-терапевта С.П.Боткіна (1832-1889), тож за духом і переконанням упродовж цілого життя залишався вірним послідовником останнього. Багато уваги Василь Парменович Образцов приділяв всебічним об'єктивним дослідженням.

У той час він саме вдосконалював методу виявлення спланхноптозу із глибокої пальпації живота, запропоновану французьким фізіатром Франсом Ґленаром (Frantz Glénard; 1848-1920). Володіючи тактильною чутливістю пальців рук, при пальпації органів черевної порожнини Василь Парменович точно визначав наявність незначних відхилень від норми. Тепер таких умільців називають екстрасенсами і кличуть на різні телевізійні шоу.

- Лише в обраних Господь вкладає дар читати в серцях інших людей.

* * *

Тим часом новий інтерн (по-нашому – аспірант. - О.Р.) у Василя Парменовича виявився таким як треба: допитливий, спостережливий, працьовитий. Подібні юнаки здебільшого власним розумом до всього доходять. У цьому переконували вчинки, а яскравим підтвердженням став один промовистий факт.

Не відкрию Америку, коли скажу: від вчасно і правильно поставленого діагнозу хворому завжди залежить – помре пацієнт чи житиме. У своїх спогадах про світило медицини “Із бесід із Миколою Дмитровичем Стражеском” історію, що трапилася 5 (17) грудня 1899 р., гарно описав професор медицини Бременського університету Юхим Семенович Брусиловський (1922-?):

- Більш ніж півстоліття тому, Микола Стражеско, будучи 23-річним інтерном, діагностував тромбоз вінцевої артерії. Діялося це так. Він стояв поряд із секційним столом і спостерігав, як прозектор (по-нашому – помічник професора анатомії, що виготовляє препарати; тепер – патологоанатом. - О.Р.) у морзі витягнув згусток крові із судини. І тоді його навчатель, Василь Парменович Образцов звернув увагу молодого лікаря, приголомшеного від побаченого, саме на чималу ділянку серцевого м’яза, але іншого, більш сірого кольору, зауваживши, що це – некроз (омертвіння). І тоді молодий інтерн вперше зужив інше слово: - “Інфаркт”, що раніше визначалося довгим терміном “закупорення вінцевих артерій серця”.

Професору Василю Парминовичу Образцову імпонував цей термін (уперше в світі виголошений його учнем), і він запропонував інтернові накопичити певну кількість спостережень, аби потім узагальнити симптоматику. Кажуть, людське серце – то стріла. Йому завжди потрібно бачити мету, аби щось влучно поцілити.

Забігаючи наперед, скажу таке… Наукові відкриття – матерія тонка, гамузом вони не трапляються. Наступний випадок стався 21 березня (3 квітня) 1908 р., коли старший ординатор М.Д.Стражеско робив обхід у терапевтичній клініці медичного факультету Київського університету Св.Володимира. У той час професор В.П.Образцов у Відні на з'їзді німецьких терапевтів розповідав, як розрізняти коліт і ентерит. 57-річний дебелий залізничник Іван Пишкін, величезного зросту, був, що називається, їхнім пацієнтом. Напередодні, піднімаючись сходами, він відчув сильну задишку. Коли хворого поклали під спостереження, симптоми виявлялися схожі, але обтяжені патологічним диханням Чейн-Стокса та ниткоподібним пульсом. Невдовзі хворий помер, і, очікуючи повернення наставника, Микола Стражеско зберіг препарат його серця з некротизованим міокардом. Після повернення В.П.Образцова з відрядження вирішено було наступного такого хворого уже показати студентам.

* * *

У сумлінному навчанні та дослідницькій роботі промайнули півтора року. І коли наставник переконався, що інтерн набув потрібних клінічних навичок, професор В.П.Образцов вирішив клопотати та відрядити у 1901 р. Миколу Стражеска на стажування за кордон: Париж, Берлін, Мюнхен. Як допитливий вчений, у Парижі киянин відвідав клініку найбільшого терапевта свого часу, професора кардіології П’єра Потена (Pierre Charles Édouard Potain; 1825-1901), котрий саме випробовував науковий прилад (1903) нідерландського фізіолога Віллема Ейнтховена (Willem Einthoven;1860-1927), здатний реєструвати тонкі струми серцевої діяльності; тепер той апарат відомий як… електрокардіограф.

Затим, у Берліні та Мюнхені, Микола Стражеско практикувався в клініках професорів: відповідно – лікаря-терапевта Ернста фон Лейдена (Ernst von Leyden; 1832-1910), який консультував імператора Олександра III (1894), та фахівця із загальної медицини, свого часу – директора клінічного комплексу “Charité” Ґермана Сенатора (Hermann Senator; 1834-1911).

Окрім того, киянин вивчив бактеріологічні дослідження німецького мікробіолога Роберта Коха (Heinrich Hermann Robert Koch; 1843-1910), за студії туберкульозу нагородженого Нобелівською премією з фізіології і медицини в 1905 р., методи німецького імунолога та бактеріолога, засновника світової хіміотерапії Пауля Ерліха (Paul Ehrlich; 1854-1915), вчився застосувати анілінові барвники для фарбування крові й тканин, а також переймав біохімічні методики в лабораторії німецького біохіміка Отто Ґенріха Варбурґа (Otto Heinrich Warburg; 1883-1970).

Згоден, ці перерахування скажуть купу важливих речей, безперечно, для фахівців. У чому вони особисто мене переконують? Перш ніж стати у 1907-1919 рр. професором Київського жіночого медичного інституту, Микола Стражеско нагромадив колосальний досвід сучасної європейської медицини. Як справжній фахівець, ті досягнення він належним чином оцінив, хоча українського фізіолога засмучували ледь помітні тенденції “відходу від ліжка хворого”, тобто відірваність від нагальних потреб практичної терапії. Під тим кутом зору перевагу Микола Стражеско віддавав не німецькій, глибоко науковій, а французькій – підкреслено практичній, терапевтичній школі.

- Аби не застудити душу та серце, тягніться до світла і тепла.

* * *

У 1901 р. Микола Стражеско пошлюбив єдину дочку свого наставника – Наталію Василівну Образцову (1878-1938). Медовий місяць виявився коротким. Наступного року, залишивши в Києві молоду дружину, чоловік вирушив на два роки до Санкт-Петербурга – писати докторську дисертацію.

- І, дай Боже, – кожному з нас знайти того, із ким серце більше не шукає інших!

Окремо зупинюся на історії їхнього кохання. Познайомилася пара випадково. Микола Стражеско ходив ще у старшокурсниках Київського університету, тоді як Наталя Образцова була гімназисткою. Одного дня студент зі своїм товаришем крокували вулицею Єлизаветинською (нині – Пушкінська). І на їхніх очах на розі Фундуклеївської (тепер – вул. Богдана Хмельницького) якась дівчина ледь не потрапила під колеса самохідного екіпажу (за іншими джерелами – під копита загону кінної поліції), які Києвом почали бігати від 1897 р.

Блискавично відреагував Микола Стражеско, висмикнувши неуважну незнайомку на хідник. Поставна, струнка, з шикарним волоссям шатенка, одягнена зі смаком, як згодом з’ясувалося, ще й прекрасна співачка, – глибоко запала юнакові в душу. Утім, перебуваючи в шоковому стані, панянка коротко подякувала рятівникові, попросила зупинити візника та поїхала у справах, навіть не відрекомендувавшись… Ні викинути з голови, ні знову зустріти випадково йому не щастило, скільки Микола Стражеско не блукав на самоті вулицею Єлизаветинською, таємно сподіваючись зустріти прекрасну незнайомку.

Не один рік тривожило: спочатку – студента, а потім – інтерна – кохання з першого погляду. Коли юнак майже втратив надію, доля усміхнулася, і він несподівано зустрів дівчину у найнесподіванішому місці – у будинку професора Василя Парменовича Образцова. То була його дочка Наталя. Як стверджував Еріх Марія Ремарк:

- Ніяких пояснень! Вони надто відгонять вульгарністю. Кохання терпіти не може пояснень – йому потрібні вчинки.

* * *

Оскільки початкуючий лікар жваво цікавився наукою, мав допитливий розум, завжди дотримувався власної точки зору, склав вступні іспити, а ще амбіційно планував захистити докторську дисертацію, професор Образцов відрядив М.Д.Стражеско до пащі лева – до видатного фізіолога І.П.Павлова. Так у грудні 1902 р. українець потрапив у свята святих російської медицини – у стажери фізіологічної лабораторії Імператорського інституту експериментальної медицини, відкритої при Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі.

З огляду на те, що за роки студентства його пріоритетом стала фізіологія, випускник прагнув якомога швидше опинитися в Санкт-Петербурзі, у Військово-медичній академії – у фізіологічної лабораторії Івана Павлова.

Та не все сталося так, як гадалося.

У клініці російського лікаря-терапевта С.П.Боткіна (1832-1889) Микола Дмитрович перших осіб не застав. Як ви збагнули, сам Сергій Петрович та його улюблений учень, професор В’ячеслав Авксентійович Манассеїн (1841-1901), котрий свого часу приїздив на гостини до українського терапевта, професора Київського університету Василя Парменовича Образцова, – померли.

Разом із тим, киянина радо зустріли лише два дорослі сини С.П.Боткіна, професори Сергій Сергійович і Євген Сергійович, котрий через 14 років, як лікар царської сім'ї, відмовився залишити родину Романових і був разом із ними розстріляний у напівпідвальному приміщенні будинку Іпатьєва в Єкатеринбурзі в ніч з 16-го на 17-е липня 1918 р.

* * *

На правах господарів сини Боткіна влаштували в Інституті експериментальної медицини (ІЕМ) зустріч гостеві з Іваном Петровичем Павловим. Щоправда, час був не зовсім вдалий… Буквально на днях прилетіла новина: професора Павлова вшанували Нобелівською премією – за дослідження функцій головних травних залоз! Тож вчений саме готувався до від'їзду в Стокгольм.

Разом із тим, великий фізіолог коротко зустрівся з українським стажером і зачарував 28-річного Миколу Стражеска простотою спілкування та, водночас, делікатністю. Перший у Російській імперії Нобелівський лауреат не лише не нав’язував власних поглядів, а й залюбки погомонів про… недоліки власної наукової праці, бо ж до вивчення фізіології кишечника у нього… “руки не дійшли”.

Високий такт простого генія і, водночас, скромного творця науки про вищу нервову діяльність, зрештою, фундатора фізіологічної школи у сучасній медицині, – вразили. Ознайомившись із умовами праці в лабораторіях Інституту, Микола Дмитрович попросив академіка І.П.Павлова виступити науковим керівником і надати можливість виконати дослідження саме нерозкритої теми – фізіології кишечника.

Здебільшого люди не знають, чого вони бажають в житті. Бо розум шепоче одне, а серце вимагає інше... Вибирати потрібно не те, що доцільно, а те, без чого людині не вижити. Інакше через багато десятиліть ми шкодуємо, коли дивимося на нецікаву роботу, нелюбу дружину, прісне життя.

* * *

Захистивши 30 жовтня 1904 р., офіційно, на засіданні Наукової ради Санкт-Петербурзької військово-медичної академії докторську дисертацію, 28-річний лікар Микола Стражеско на подальші чотири роки обійняв посаду старшого ординатора в терапевтичній клініці Київського університету Св.Володимира (нині – бульвар Шевченка, 17), якою керував тесть. Разом вони працювали до 1918 р. Доволі швидко Микола Дмитрович набув авторитет не тільки у медичних колах, а й невдовзі містяни обрали його депутатом Київської міської думи.

Швидко промайнув час, і в 1908 р. Микола Стражеско отримав вчене звання доцента. Уже на посаді старшого асистента тієї ж клініки він читав курс лекцій на медичному факультеті Імператорського Київського університету, під час яких всіляко висвітлював нагальні проблеми лікування серцево-судинних захворювань. Серед молодих вчених, лікарів та студентів ті лекції набули неабиякої ​​популярності.

У чім полягала нагальна проблема? Діагноз!!!

У ті часи, як ви розумієте, ні сонографії (ультразвукове дослідження, УЗІ), ні рентгену в повітових лікарнях не було. Коли хворий скаржився на біль у животі, його спочатку розрізали, а потім мізкували, що ж із ним не так. Антибіотиків катма, операції супроводжувалися абсцесами, рани загноювалися, а пацієнт сподівався, хіба що, на власний імунітет. Зі своїм наставником в Олександрівській лікарні вони склали фантастичну фахову пару. Якщо Василь Парменович Образцов першим у світі розробив методику діагностування проблем органів черевної порожнини не ножем, а методом глибокої пальпації, то під час закордонного відрядження його учень озброївся в Західній Європі низкою інших, найпередовіших методик – від електрокардіографії до хіміотерапії.

Їхні діагнози, поставлені з використанням новітніх практичних технік, завжди підтверджувалися при розтині. У такий спосіб, на основі розробок київських лікарів, ескулапи всієї Російської імперії дістали можливість не діяти інтуїтивно, як Бог дасть, а науково, промацуючи, простукуючи, співставляючи різні дані. У виконанні В.П.Образцова та Миколи Стражеска основним технічним засобом медицинської діагностики стало вміння прислухатися до хворого, здатність розпізнавати, що саме лікареві каже тіло пацієнта. Пам’ятаєте, як зауважив Блез Паскаль:

- Серце має докази, яких не знає розум.

* * *

Тим часом у галузі клінічної фізіології Російської імперії існувала ціла купа проблем, які належало негайним чином вирішувати. Зокрема, над ними плідно працювали й українські медики. Як приват-доцент, у 1908-1919 рр. Микола Стражеско викладав у Київському університеті Св.Володимира, але охоче пристав на пропозицію наукового керівника приєднатися до нього, хоча додаткові дослідження відволікали від просування власної теми – дослідження тромбозу коронарних артерій.

У 1909 р. спільно зі своїм наставником, професором Київського університету Василем Парменовичем Образцовим, уперше в світі вони докладно описали клінічну картину тромбозу і поставили прижиттєвий діагноз тромбозу судин серця. В опублікованій ними статті “Симптомологія та діагностика тромбозу вінцевих артерій серця” (1910), уперше в світі розгорнуто описувалися різні клінічні форми інфаркту міокарда та виявлялася його основна патогенетична ланка. Не даремно це обласкало вчених світовим визнанням.

Із року в рік зміцнюючи у науковому світі репутацію, у 1910 р. у Києві М.Д.Стражеско став професором медичної кафедри Вищих жіночих курсів, що в 1916 р. перетворилися на постійний інститут, до чого також енергію, знання та вміння безпосередньо доклав Микола Дмитрович. Навіть вирушаючи ввечері в оперу, удома та в лікарні він, як відповідальний професіонал, залишав записку, зазначаючи ряд і місце або ложу, де сидітиме – про всяк випадок, якщо комусь знадобиться екстрена допомога. У разі потреби білетери з ліхтариками легко відшуковували лікаря в залі.

Власне, у багатьох площинах вони могли слугувати за взірці в галузі сучасної медицини, але ставали носіями глибокої життєвої мудрості. Оскільки професор Василь Парменович Образцов у 1909-1916 рр. викладав у студента Михайла Булгакова на медичному факультеті Київського університету, у 1925 р. в авторському романі “Собаче серце” прозаїк – є така версія! –відтворив педагога в образі… професора Філіппа Філіпповича Преображенського, та й доктора Івана Арнольдовича Борменталя змалював із натури, з Миколи Стражеска.

- І ви, в присутності двох людей з університетською освітою, дозволяєте собі давати поради космічного масштабу і космічної ж дурості?!

* * *

Ще до Української революції 1917-1920 рр. у пацієнтах Миколи Дмитровича ходила практично вся київська інтелігенція: письменник Михайло Коцюбинський, архітектор Владислав Городецький, актриса Марія Заньковецька, актор Микола Садовський, трохи згодом – поети Максим Рильський та Павло Тичина, інші відомі українці.

Восени 1912 р. Михайло Коцюбинський виписався з Олександрівської лікарні у Києві, якою керував В.П.Образцов, та розповідав у листі до рідних у Чернігів:

- У лікарні були гарні, приємні люди. Особливо сподобався мені один молодий ще приват-доцент, учень і права рука Василя Парменовича – серйозний, розумний і витриманий, із числа тих молодих людей, про яких думаєш: вони входять в життя впевнено, і залишають по собі гарний і міцний слід.

На увазі сонцепоклонник мав, звісно, 35-річного Миколу Стражеска.

Не лише відомі особистості, лікаря Миколу Дмитровича шанували прості кияни. Бо ж до Революції в робочому графіку нащадка румунських бояр щовівторка обов’язково звільнялися години, відведені для прийому малозабезпечених містян – з таких ніхто не брав ані копійки. Це при тому, що гонорари професора Стражеска були в Україні найвищими…

Справа доходила до дивовижних речей. Різного віку і статку пацієнти стверджували, начебто саме спілкування з Миколою Дмитровичем оздоровлювало. Траплялося, котрийсь лікар випише хворому краплі, а рецепт… не діє. Піде тоді нещасний до Стражеска, той випише ту саму мікстуру, а вона… вже лікує – і неборак швидко одужує.

* * *

Тягнулися до зцілителів люди, відчували їхню виходжувальну силу. У будинку на Великій Підвальній вулиці, 5 (тепер – Ярославів Вал), де тоді у власних квартирах мешкали В.П.Образцов та М.Д.Стражеско, часто збиралися на гостини. Зокрема у помешканні Миколи Дмитровича щонеділі влаштовувалося прийняття чоловік на 20-30: спілкувалися, співали, грали музику і, звичайно, ласували частуванням. Все було, як у кращих будинках Міста на семи пагорбах: сервіз, столове срібло, білі лляні скатертини, вишколена обслуга. Гостей пригощали варениками з вишнями і сиром, запеченими у збитій із яйцями сметані, й добре маринованим у вині, запеченим окостом. Сам же Микола Дмитрович віддавав перевагу паштету зі свинини й печінки з овочами та холодця. Звісно, усі чекали на улюблений десерт Стражеска – горіховий торт із заварним кремом.

Як справжній інтелігент, він не скидався на флюс, повнота якого – лише у медичній площині. Так, наукові праці М.Д.Стражеско абсолютно вільно писав (за потреби) іноземними мовами – англійською, французькою, німецькою. Так, троє його учнів стали академіками, а більш як три десятки – професорами, докторами наук. Утім, подібно до літературного професора Преображенського, Микола Дмитрович добре знався на літературі, театрі (оперу просто обожнював), живописі, сам виявляв неабиякі музичні здібності, а його приватна колекція живопису здавалася зібранням музейного рівня: Ілля Рєпін, Іван Айвазовський, Віктор Васнецов, Василь Полєнов, Василь Суриков, хтось навіть Рубенса на стіні бачив.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ