Наталя Сумська, актриса Національного драмтеатру імені Франка

Коли ми домовлялися про інтерв’ю, Наталя В’ячеславівна одразу запропонувала провести його в декораційному цеху – одному з її найулюбленіших місць, де створюється начиння театру, де він починає дихати, де зароджується його душа.

…Вже сам шлях на цю зустріч був цікавим: ми підіймалися крутими сходами старовинної історичної будівлі, йшли довгими коридорами з притлумленим освітленням, де вздовж стін стоять диванчики, на котрих між репетиціями відпочивають актори. Персональних гримерок у театрі імені Івана Франка немає, у акторів спільні гримерні, вони завжди на очах одне в одного, і жартують, що від цього відчуття однієї великої родини стає ще реальнішим. Тож тепер я, справді, можу похвалитися, що бачила, як спить у куточку відомий народний артист України, ім’я втаємничу, але він навіть привітався зі мною, коли я процокала поряд своїми підборами.

У просторому декораційному цеху саме шліфували античну статую до нової вистави «Коріолан», майстрині чаклували над неосяжною сітчастою тканиною, пахло деревом і чимось невловимо магічним, на мене усміхнено глянула народна артистка України Наталя Сумська і промовила: «Починаємо?»

- Пані Наталю, нещодавно завершився ваш всеукраїнський тур із виставою «Незрівнянна». Чи вплинуло на глядацький успіх те, що роль значною мірою дотична до вашої особистості? І, взагалі, актору простіше зіграти персонажа, схожого на нього, чи, навпаки, цікавіше грати персону, зовсім не подібну до вас?

- Мені цікаві різні ролі, але, зізнатися чесно, роль співачки Флоренс Фостер Дженкінс – особлива. Дивним чином, деякі риси характеру в нас схожі.

Більшість артистів постійно вагаються, думають: як я буду виглядати, а що скаже публіка, а що це за роль, а чи мені вона потрібна і чи вигідна? У Флоренс таких питань не виникало. Вона співала найскладніші оперні партії на будь-яку аудиторію і весь свій час, кошти, хист віддавала служінню високому мистецтву класичного вокалу. І публіка обожнювала її за це. Але особливість її таланту була в тому, що у неї не було... ні голосу, ні слуху! Вона співала так, як їй хочеться! Їй потрібна була публіка, яка реготала, конала від її співу, але була приголомшена від непереборної віри Флоренс у себе і неймовірного бажання співати! 

В інтернеті є записи її виступу. Це щось феєричне! Найважче, з чим довелося мені зіткнутись під час репетицій – навчитися співати фальшиво. Крім того, на відміну від Флоренс, яка співала під акомпанемент роялю, Анатолій Хостікоєв, режисер вистави, запросив симфонічний оркестр у повному складі, до того ж, неймовірний композитор Іван Небесний, який був і композитором у виставі, “навчив” музикантів грати так само фальшиво, як співала Флоренс, постійно змінюючи темп і ритм. Повірте, це було непросто! (сміється).

 - Ви з Анатолієм Хостікоєвим дещо осучаснили виставу тонким натяком, що, на жаль, війни завжди поряд із нами…

 - Це не осучаснення й не натяк. Це – реальність. На концертах Дженкінс третина залу завжди була заповнена військовими, які були її палкими шанувальниками. А знаменитий концерт у Карнегі-Холл відбувся у 1944-у році – саме тоді, коли війська союзників висадилися в Нормандії. Це історичний факт! І навіть у цьому наші долі схожі. Я також зустрічаюся з воїнами, які боронять на сході наш мир, буваю в госпіталях, у військових частинах. А в грудні наш театр показував вистави “Шельменко-денщик” і “Швейк” у Маріуполі. Нам треба поєднати зусилля, так було у всі часи, коли були війни.

 - Чи скрізь однозначно сприймають виставу, чи були якісь складнощі й непорозуміння?

- Ми вже були у багатьох містах України, виступали в різних театрах, але найбільш запам'яталися вистави, які грались у оперних театрах Харкова, Львова і в Одеському оперному.

Зрозуміла річ, глядачі, які не знають про особливість таланту Флоренс, а таких значна більшість, впадали в ступор, коли я починала фальшиво співати. Так було у оперному в Львові. На відміну від Києва, де вже знають виставу, львівський глядач був шокований. І якщо кияни сміються протягом усієї першої дії, львів’яни мовчали і з переляком переглядалися між собою: Сумська провалилася! Жах. Скажу відверто, я теж була налякана, бо такої тиші у залі я взагалі не чула. В антракті підійшла до Анатолія з переляканими очима, а він заспокоїв мене, мовляв, так і треба, це, за його словами, найвища похвала! “Значить вони повірили, що тобі на вуха наступив ведмідь, навіть два ведмедя – на ліве і на праве” – сказав він. – “Побачиш, що зараз буде. Таких оплесків ти ще не чула”. І він був правий.

У другій дії, коли глядач, нарешті, зрозумів, хто така Флоренс Фостер Дженкінс, реакція була такою, що іноді я не могла вставити репліку, так сміялись глядачі! В кінці вистави мене засипали квітами і подарунками, найдорожче для мене було те, що робітники сцени львівської опери аплодували, стоячи в кулісах, – це було дуже зворушливо.

А от у Харкові, в оперному театрі, глядачі з перших фраз усе зрозуміли, мало того, – реагували дуже професійно, що стосувалось вокалу, гри оркестру, фальшивих нот... А після арії “Цариці ночі” влаштували довготривалі овації з криками “Браво!”. Дякую, Харків!

Перед початком вистави в Одеському оперному на репетиції хтось сказав, що буде мало глядачів, мовляв, вистава українською мовою не сприймається в Одесі.

Не знаю, але на нашій виставі був аншлаг! І приймали виставу одесити гаряче і щиро. Щоправда, замість звичного на театрі “Браво” кричали голосно “Молодцы!” та “Спа-си-бо!” – фантастичний театр, неймовірні глядачі, незабутні враження!

 - Вам доводиться щодня виходити на велику аудиторію і створювати магічне дійство перед кількома сотням очей. Як справляєтеся з хвилюванням, чи застосовуєте техніку «четверта стіна»?

- Так, безумовно, хвилювання присутнє, слава Богу! Якщо його немає, хвилювання маю на увазі, – пора на пенсію. А щодо стіни?! Може для когось вона і є! Але для мене... Яка там стіна? Ну, я ж бачу очі! Ми всіх бачимо, а часом навіть і видивляємося, чи сидить там хтось певний у залі.

Але є залізне правило в театрі: не можна сідати в перші три ряди знайомим і родичам. Бо, так чи інакше, ми на це обов’язково зважаємо, впізнаємо людину і думаємо: «Господи, ну чому він сів у перший ряд, та ще й із квітами?!». 

Проте, є такі шанувальники, фанати, які сідають саме в перший ряд. Що поробиш?! (посміхається).

- 25 грудня на франківській сцені відбулася прем’єра вистави «Коріолан». У вас там – роль матері головного героя. Наскільки ця роль велика, як ви в неї входили, який, взагалі, ваш персонаж?

- Прочитавши п’єсу, я для себе зрозуміла, що для мене вирішальна не кількість епізодів присутності на сцені мого персонажу, а її важливість в біографії сина. Як виявилося, в усіх п’єсах Шекспіра присутність жінки є надзвичайно потужною. Тож, особливість моєї героїні – її впливовість на сина.

Коли я починала працювати над роллю, то допитувалася: вона хто? Чи вона вхожа в політику? Ніби ні. Але вона впливала на сина і на його рішення, в тому числі політичні, і мала з ним сильний зв’язок, тож ми намагалися цю лінію провести. В який спосіб і якими фарбами це треба буде малювати – я ще шукаю.

- У Шекспіра «Коріолан» – це трагедія, ви ж, наскільки я знаю від режисера вистави Дмитра Богомазова, створили трагіфарс.

- Так, наш режисер Дмитро Михайлович завжди шукає нові відтінки, життєві асоціації та настроєві моменти для кожної ролі, сцени, і, загалом, для вистави. Це не просто виговорювання тексту, це значно глибша і більша робота, ми – одна команда й в усьому йому довіряємо, бо коли створюється вистава, так і має бути, це, як і в студентські роки – ніщо не змінюється: сказали репетирувати з 10-ї, то – з 10-ї. А я можу і з 8-ї ранку, якщо це потрібно для вистави!

Ми повинні постійно дошукуватися, допрацьовувати, адже завжди на щось не вистачає часу, це теж практика театру, і вистава поступово набиратиме обертів, і, можливо, на 5-й раз вона задихає, заживе єдиним цілим. Зараз ми ще кожен у ролях, але є один мотив й ідея.

Так, як і в житті, коли оголошується виборча кампанія – у нашій виставі так само – ідуть вибори, уже все в бігбордах, аж рябить в очах. А тут іще ці фарсові мотиви, коли на кпини піднімають одну особистість і хочуть, щоб при владі був саме він, а ще ж хтось також хоче до влади, у нас є такі персонажі – й актори цікаво працюють над ними.

Мені особисто дуже цікаво споглядати, як створюються ролі, як на очах одне в одного ми народжуємо спільну фарсову ситуацію, над якою треба і посміятися, а як же ж! Можливо, Шекспір так і задумував.

- Але ж, напевно, він не думав, що через 300 років будуть ставити його п’єси?

- А може й думав. Адже він писав про патриціїв, зараз вони вже так не називаються, але ж присутність влади в житті людей – це назавжди. П’єса дуже асоціативна з сьогоденням і дивним чином співзвучна з нашим нинішнім життям, коли політика, на жаль, забирає напевно 90 відсотків присутності в наших медіа.

- Ви сказали, що акторство – це більше, ніж проговорювання тексту. Але ж тексти доводиться вчити, й іноді довгі. Буває таке, що забуваєте слова – тоді, на ходу щось вигадуєте?

- Якщо доведеться, то й вірші складаю, буває.

Цього разу в нас віршований твір, хоча там є й білий вірш, у перекладі нашого класика Дмитра Васильовича Павличка, він переклав і обігрів своєю душею Шекспіра.

Але, для себе, я сходила до бібліотеки, знайшла і подивилася переклад Пантелеймона Куліша з передмовою Івана Франка, 1900 року. Він має більш галицьке забарвлення і тому, все-таки, ми прихиляємося до перекладу Павличка.

- У вашому арсеналі таке розмаїття ролей, якому можна лише позаздрити: від Жанни Д’Арк до Кайдашихи. У вас є й блискучі драматичні ролі, є й комедійні, й глядачі завжди плачуть – або від сміху, або від співпереживання. Скажіть, вам простіше викликати у людини сльози чи примусити сміятися?

 - Викликати у глядача сльози легше, ніж змусити його сміятись. Це – дуже тонка річ і вона складніша. Тут уже іде в роботу почуття міри і смаку. І якщо глядачу подобається твоя манера гри, за це він і нагороджує тебе оплесками, сміхом і своєю присутністю в залі.

- А все ж, вам більше до душі грати позитивних персонажів?

- Так. Я зараз і не пригадаю, чи грала негативних. Якщо чесно, я їх уникаю і мені пощастило прослизнути повз них, бо я бачу свою місію в тому, щоб вишукувати вистави з позитивом, з потужною емоцією, яка дає жагу до життя, бо її, все таки, десь треба знаходити. Я ж теж жива людина, і мені треба налаштовуватися на репетицію, на саму виставу, в якому б я стані не була, але я збираю себе до купи, аби потім виплюснутися перед людьми.

Як говорив Григорій Горін, один із найулюбленіших драматургів, і ми маємо приємність брати участь у його виставах, інтереси глядача – понад усе. Бо і справді, інакше – для чого наше існування взагалі?

- Бувало таке, що відмовлялися від ролі? Що може вас примусити це зробити?

- У кіно відмовлялася, коли пропонувалися досить невеличкі ролі, які нічого собою не представляли. Тоді я делікатно дякую.

- Коли ми вже заговорили про кіно, то й продовжимо. Вам комфортно почуватися перед камерою, коли ви не бачите перед собою оці живі очі глядачів?

- Фактично, це ті самі сотні очей, може трохи менше, там же ціла зграя людей – освітлювачі, гримери, костюмери – і це все також моя велика сім’я, бо деякі ж кінострічки знімаються і по півроку!

Такий режим акторського існування: буває – що спокій, а буває, що все одночасно – кінозйомки до 5-ї ранку, вранці репетиція, ввечері вистава – і ти просто падаєш, але треба триматися, і це не перший раз.

Зараз я знімаюся у повнометражному фільмі за романом Василя Шкляра «Чорний ворон», який створюється телеканалом «1+1» за підтримки Державного агентства з питань кіно. У мене там трохи містична роль провидиці, знахарки, лікувальниці Явдохи. Коли мені запропонували зніматися, я ні секунди не вагалася, бо присутність в українському кінопросторі зараз для кожної української акторки вкрай важлива.

- Наступного року також має вийти новий комедійний серіал «Подорожники» за вашої участі?

- Так, це сімейна комедія про той родинний бізнес, який розвивається у нас на трасах. У нас там зірковий склад – Олеся Жураківська, Віктор Андрієнко, В’ячеслав Довженко, Ірма Вітовська.

Ми ще роки 2 тому робили “пілот”, потім шукали гроші, я навіть – для виборювання більшої фінансової підтримки – пішла на ту кіношну комісію прямо в костюмі, в ролі – і почала розповідати, хто який персонаж. Серіал підтримали на пітчингу патріотичного кіно від Мінкульту – й наступного року він вийде.

Мене неймовірно тішить, що зараз знімається все більше нашого кіно, поновлюються деякі кінострічки, і спасибі владі, чи кому там дякувати, за те, що виділяють кошти і нашого вже багато, слава Господу! Це вкрай важливо. А куди ж тоді дивитися глядачеві, як не на своє? Це і є ненав’язливе звикання до українства, вони дивитимуться, вчитимуться, любитимуть українське кіно, українські пісні й мистецтво.

- Пані Наталю, а розкажіть, як це – бути Народною артисткою? Ви можете спокійно пройти вулицею, щоб до вас постійно не підходили за автографом? Як ви з цим живете?

- Я абсолютно спокійно з цим живу і, часом, їжджу міським транспортом, до мене підходять люди, я їх не цураюся, в жодному разі! Я для цього і працюю актрисою, аби люди могли просто підійти, і за це безмежно їм вдячна. Хтось традиційно вітається в магазині, хтось підходить, розповідає свої враження від вистави, ми спілкуємося, це нормально, це – складає моє життя, нікуди від цього не дінешся.

Були симпатичні моменти, наприклад, з поліцейськими, – знаєте, які вони талановиті бувають! Он там на розі Хрещатика стояв один – просто геній, так він віртуозно володів цією паличкою. А я не стрималася і йому кажу: ви мій кумир, Миколо Васильовичу! Він застидався. А потім, якась така оказія: я їду на зелене світло, а збоку мене автомобіль підрізає. І той молодик доводить, що він правий, а я мала посвідчити – і мій телефон у протоколі залишився. І от, десь місяців через два, телефонує той Микола Васильович: «Альо, це ж ви сказали, що я ваш кумир?» – «Так, Миколо Васильовичу, а що треба?» – «Та, треба тут пояснювальну». Я: «Все. Зараз буду».

А якось була така ситуація: повертаю я біля театру на Банковій, і стоїть голубчик: Наталю В’ячеславівно, ви розмовляєте по телефону! І в мене спрацювало, я почала викручуватися: «Це я роль вчу, а не розмовляю, от дивіться, телефон лежить і мені репліку дає». Він дивиться на мене: про що вона говорить? А я далі: дивіться, я ось маю тут на цю репліку заспівати. Та, їдьте з Богом уже! – він мені.

- Це справді кумедні ситуації, але вони обов’язково мають бути у житті.

- Так, ми часто це потім згадуємо, коли готуємося до репетицій. Ми жартуємо, підтримуємо одне одного, налаштовуємося більше на комедію, тому що якби ми налаштовувалися на трагедію, у нас би може й нічого б і не вийшло.

Майже завжди актори так існують на світі – вони жартують, кепкують, доймають одне одного.

- Ви для себе колись уявляли, що могли би не стати актрисою? Ким би тоді могли стати?

- Ні, ні, ні! (сміється) Розумієте, тут спрацьовує присутність акторської родини – і нікуди від цього не дітися. У світі є багато акторських династій, щоправда дітям акторів притаманно, що вони стидаються в присутності своїх близьких починати репетирувати, готуватися до вступу в інститут тощо. Я це бачу по собі й по родичах, от, прийшли ми до родини сестри, дівчинка закінчує школу, а я тут тисну: давай, ми з тобою попрацюємо, давай, поспіваємо. А вона засоромилася, говорить: я потім.

- Вони бояться порівняння з визнаними батьками?

- Напевно. Або, ця могутня присутність акторства в родині бентежить молоду людину – і їй треба усамітнитися десь на стороні, із чужими.

І це розумію, й не напираю, от коли вступав наш молодший син, – ми з чоловіком підступалися до нього дуже делікатно: давай, ми тобі поможемо, давай попрацюємо. Я дістала йому переклад Хлєстакова українською мовою, щоб він готувався, бо бачимо – час піджимає, ми ж такі відповідальні з татком, ми ще тієї закалки, вихованої в альма-матер. І наші діти, здається, поступово вбирають це з молоком матері, це ті традиції, які мають бути незмінними.

- Ми знаємо про вашу активну громадянську позицію, зокрема, ви активно підтримували прийняття закону про мовні квоти на радіо. Чи задоволені результатами?

- О, ні! Бо, все-таки, досі чую на радіо, як до студії приходить гість і починає російською, то й ведучий говорить із ним російською. А чому? Це нонсенс, це просто дивно! Очевидно, треба ще працювати в цьому напрямку. Російською ж говорити ніхто не забороняє, але ми повинні розуміти трагічність і важливість історичного моменту, бо занадто дорого сплачено за мову, за присутність українства взагалі в просторі, в історії.

Треба бути патріотичнішим у кожному кроці кожного дня, наближати Україну до серця, до молоді, до дітей. Коли я бачу мам із дітками, які промовляють до дитини українською, в мене одразу покращується настрій на цілий день.

- Тобто, така невеличка приємність створює настрій вам, а ви його поширюєте далі – передаєте зі сцени сотням глядачів?

- Виходить, так. До театру приходять тисячі людей – і ми створюємо їм настрій до життя, а від настрою залежить все, від настрою можна зважитися на дуже великі вчинки!

Любов Базів. Київ

Фото Дмитра Стаховського та з архіву актриси