Йокодзуна Іван Боришко – Тайхо Кокі. 2. Великий Фенікс

20.01.2019 10:00

Завершуємо розповідь про легендарного борця сумо Івана Боришка в рамках мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Навіть коли ви виграєте Хацу басьо, Кубок Імператора (大相撲初場所) і стаєте у своєму дивізіоні вищої ліги сумо кращим з 16 борців, сумоторі (相撲取), – радіти не варто.

Марнування часу. Так, в цьому немає і не може бути ніякої радості.

Навіть з такої нагоди бурхливих почуттів борці не проявляють. Наріжним каменем у поведінці кожного з 800 сумоторі Японії є інше почуття – хінкаку (品格; гідність). Це універсальна парадигма, яка об'єднує все, що стосується зовнішності, світосприйняття, вчинків борця, рікісі (力士; "сильний чоловік"). Ревно за номіналом (в японській мові його синонім – "витонченість") спортсмена стежать багато професіоналів.

Якщо не вважати Ніхон сумо кьокай, Асоціації сумо Японії (日本相撲協会) і Йокодзуна сінгі-іінкай, Комітет з виборів йокодзунів (横綱審議委員会), то насамперед тренер, ояката (親方), глава хея (部屋; "квартира"), наставник школи та/або команди рікісі; він же – володар однієї зі 105 іменних ліцензій.

Далі – церемоніймейстери, неупереджені ебідасі (呼出) запрошують спортсмена на змаганнях в коло, на дохьо (土俵).

Звичайно ж, гьодзі (行司; судді на матчі), а також – чотири сімпана (審判;), лінійних судді, стежать за сутичкою з усіх боків за межами подіуму.

Навіть досвідчені перукарі, токояма (床山), які створюють спеціально визначені і оригінальні в конкретній школі зачіски. Лише глянувши на висоту укладки, знавці знають ранг рікісі. Хоча спочатку, в епоху існування праборотьби, тайдзюцу (体術; "техніка тіла"), високі зачіски у воїнів робили виходячи з прагматичних міркувань; правильно укладене волосся пом'якшувало удар головою об землю і в смертельному спарингу рятувало життя бійця.

* * *

Так от, виходячи з жорстких правил сумо, кодексу хінкаку, будь-який проступок сумнівного змісту: жадання, розрив заручин, азартні ігри, самостійне водіння автомобіля, вживання заборонених препаратів, наркотики тощо – негайно ж позначаються на кар'єрі борця. Тому навіть чемпіон чемпіонів, йокодзуна (横綱) може вмить позбутися високого звання. Крім того, двома іншими базовими ознаками хінкаку вважається спокій, ансин (安心) і непохитність, футо (不撓):

- Що б не сталося навколо, повінь чи землетрус, велика скорбота чи велика радість, перемога чи поразка, – рікісі повинен залишатися спокійним. Які б емоції не вирували всередині або зовні, ти непроникний як броня.

...На самому початку 1960-х рр. у традиційному для Країни Ямато виді боротьби з'явилася яскрава комета з українським корінням – Тайхо Кокі (大鵬幸喜; Великий Фенікс; справжнє ім'я – Іван Маркіянович Боришко).

У перших трьох турнірах 1961 р. – у липні, вересні та листопаді, відповідно: у м. Нагоя, м. Токіо і м. Фукуока – Тайхо Кокі двічі виграв "Приз за бойовий дух" (敢闘賞; Канто-се), а на турнірі Кюсю басьо у м. Фукуока отримав свою першу золоту зірку, кімбосі (金星; нагорода за перемогу над чемпіоном).

Тоді він переміг досвідченого йокодзуна Асасіо Таро III (朝潮太郎; 1929-1988), якому у 1962 р. саме тому довелося припинити спортивну кар'єру.

За три роки миршавий юнак (187 см, 75 кг), народжений у портовому м. Поронайськ, Південний Сахалін, яке стоїть на березі затоки Терпіння Охотського моря, перетворився на справжнього гіганта, набравши бойову вагу 153 кг.

Відтепер це була фортеця, обкладена залізними брилами. Нарощування м'язової та жирової тканини в сучасному сумо зведено в ранг високого мистецтва.

Розкрию секрет: вагу наганяють спеціальною дієтою.

Головна їжа успішних сумоторі називається тянко-набе (ちゃんこ鍋), що нагадує густий полусуп-полурагу. Це складне блюдо. Коли у казані вариться бульйон, туди в строгій послідовності закладається певний набір продуктів: свинина, яловичина, курятина, овочі, гриби, креветки, краби, молюски, бобова паста, тофу, баклажани, китайська капуста, яйця, водорості, морква, редиска, шпинат, японська локшина, часник, імбир, кунжутне масло, природно – соєвий соус і секретні приправи.

У кожної з сучасних 52 шкіл, хея професійного сумо, одзумо (大相撲, "велике сумо") – власний рецепт приготування і своя послідовність інгредієнтів. За день рікісі з'їдає до 3 кг тянко і – мінімум – 0,5 кг рису.

...Незважаючи на авторитети, Великий Фенікс демонстрував вражаючі результати. Коли він переміг у фінальному турнірі за підсумками 1961 р., борець піднявся ще на дві сходинки у рейтингу сумоторі Східного дивізіону, бандзуке (番付). У листопаді 1960 р. 21-річний Тайхо Кокі став наймолодшим рікісі, який коли-небудь вигравав Кубок Імператора, Хацу басьо.

Заслуженою нагородою став новий титул – одзекі (大関), що відповідає другому рангу в ієрархії борців професійного сумо.

Здобувши на наступних турнірах ще дві перемоги поспіль, Тайхо Кокі був офіційно названий йокодзуною. Правда, це вже сталося у 1962 р. Я спеціально переглянув підсумки 90 поєдинків, проведених етнічним українцем у шести басьо за той рік. Неймовірно, але Великий Фенікс виграв у 77 боях, а програв тільки 11 поєдинків.

- Які б емоції не вирували всередині або зовні, – ти непроникний як броня.

* * *

Для непосвячених спробую пояснити суть феномену 48-го йокодзуни. У найдавнішому і найбільш кастовому виді японських бойових мистецтв – сумо (相撲; дослівно: "ті, що вбивають один одного"), просто нереально за два роки потрапити з хея (部屋, "квартира") у вищу лігу. Але що не по силам справжньому українцю? Більш того, справжні йокодзуни категорією нічия, адзукарі (預り) не мислять.

Між тим, саме Великий Фенікс досі залишається єдиним борцем в історії сумо, який перемагав в макууті (幕内; вищий дивізіон) хоч раз кожного з років свого перебування там. А це – протягом 12 років, кожні два місяці, з сезону в сезон, без відпустки на Мальдівах.

Саме за такою схемою у Країні Висхідного Сонця проводяться змагання з сумо. Це, безперечно, свідчить про стабільність.

Що говорить про небачену завзятість?

По-перше, Великий Фенікс двічі виграв шість турнірів, басьо (場所) підряд; це досягнення вдалося поліпшити лише у 2005 р. йокодзуною Асасерю Акінорі (朝青龍明徳 1980).

По-друге, на восьми змаганнях етнічний українець демонстрував сухий рахунок – 15-0, тобто здобув 15 перемог з 15 можливих. І це - у вищій лізі сумо, де випадкових або слабких супротивників не спостерігається.

Закономірно, що досі на тренуваннях Тайхо Кокі ставлять у приклад молодим борцям, як взірець працьовитості, кімбен (勤勉) і точності, генсей (厳正). Адже аж до закінчення кар'єри він старанно удосконалював майстерність, регулярно запрошуючи у спаринг-партнери найперспективніших та успішних сумоторі. Молодість може продовжити лише Молодість.

А як інакше, якщо ти обрав свій шлях слідувати Традиції. Сумо, скажу я вам, не нова справа, коріння цих гігантів, рікісі, йдуть глибоко в глину. Особисто мене вразив факт, що до кожного турніру у вищій лізі будують нове дохьо (土俵) – спеціальну арену, яка являє собою коло діаметром 4,55 м і висотою 45-60 см.

Вручну. І – тільки майстри.

Кожні два місяці до нового турніру утрамбовуються 14-15 тонн глини. І все це таїнство постійно супроводжується священнодійством.

Секрет Івана Фенікса полягав у тактиці бою. Убілені сивиною рефері завжди відзначали майстерність і міць, з якими Тайхо Кокі хапав противника за пояс, мавасі, а потім, демонструючи філігранну базову техніку, відому як ецудзумо (四つ相撲; захвати та кидки) картинно відправляв суперника у глину. У цього борця переможним прийомом, кімаріте (決まり手) вважався хідарі-єцу (左四つ): права рука зовні, ліва – всередині, і – ноги супротивника вище голови.

Також часто використовувалися: кидок через спину із захватом тулуба рукою, сукуінаге (掬い投げ) і ефектний кидок захоплення поверх руки суперника, уватенаге (上手投げ). Втім, найчастіше Великий Фенікс не мудрував, а вигравав поєдинок по-старому – силовим видавлюванням супротивника з кола, єрі-кірі (寄り切り). Саме так він завоював третину своїх славних перемог.

А тепер – увага: у 1962 р. Тайхо Кокі, якому виповнився 21 рік і 3 місяці, виявився наймолодшим йокодзуною за всю багаторічну історію сумо.

І це, починаючи не з епохи Мейдзі (明治時代; 1868-1912), а реально рахуючи від періоду Едо (江戸時代; 1663-1686) – від першого японського йокодзуни – Акасі Сіганосуке (明石志賀之助; 1624-1649), нині зарахованого до лику безсмертних.

Хоча все в цьому світі рухається на прискореному перемотуванні, і через 13 років той рекорд на один місяць поліпшив молодий майстер Тосиміцу Кітаноумі (北の湖敏満; 1953-2015).

* * *

Що говорить про небачену завзятість?

Вручну. І – тільки майстри.

* * *

Взагалі, підготовка дохьо до хонбасьо (本場所; календарний турнір) нагадує будівництво храму. Принаймні, це – справжнє мистецтво, де воєдино сплелися численні таємниці та повір'я. Глину беруть з віддалених, читай, незайманих куточків країни. Для токійської серії турнірів, а саме: Хацу басьо у січні і Нацу басьо у травні – матеріал привозять з префектури Тіба (千葉県). Приблизно за 100 км. Але де саме в Тіба-тен беруть глину, знає тільки пара-трійка посвячених майстрів.

Далі – цікавіше. Правилами професійного сумо, одзумо на створення дохьо відводиться три доби. 72 години: ні більше, ні менше. За цей час 42 фахівця, ебідасі (呼出; "зазивали") повинні не просто зліпити, затоптати і вилизати дохьо, тобто створити арену фізично, а і наостанок покрити тонким шаром піщаної крихти і оздобити солом'яною окантовкою. Завдання ебідасі – перетворити три машини глини на священне місце. Як? За допомогою ритуалів.

Наприклад, у центрі правильно побудованого досхьо зазвичай заривають каштан, стебла міскантуса китайського, сушена каракатиця, морські водорості, промитий рис, сіль. У кожному із зазначених інгредієнтів закладений глибокий синтоїстський сенс; деталізувати – це надовго, тому деталі опустимо. Напередодні басьо усі ці дари, вмуровані в глину, щедро поливають освяченим саке. Як ще викличеш удачу і отримаєш благословення богів, камі (神)?

До речі, жінкам категорично забороняється ступати на дохьо.

Коли архітектурно все готово, за день до початку турніру у порожній залі відбувається обряд дохьо мацурі (土俵祭り) – церемонія благословення спортивного подіуму. Його, як правило, проводять три гьодзі (судді) вищої категорії, одягнені в облачення синтоїстських священиків. Що роблять?

Плескають дерев'яними брусками, високими голосами читають молитви, підносять Небу хвалу і прохання. Тим часом, по кутах дохьо, розставлених на дерев'яних стійках, тріпочуть паперові стрічки з давніми синтоїстськими символами. Як і у випадку освячення храму, саке окроплюють чотири кути дохьо, сторони світу і центр подіуму. Потім рисовою горілкою – у дійсності саке – це рисове вино, 24° – обносять членів журі. Боги строго стежать – якщо що.

Нарешті, знову з'являються дві групи ебідасі (ось чому вони – "зазивали"), які кружляють навколо дохьо, б'ють в культовий барабан, тайко (太鼓) і церемонно викликають сумоторі на поміст. Так починається ритуал запрошення на поєдинок, дохьо-ірі (土俵入り). Тут я опустив, звичайно, дещо: після кожної з дій на освяченому подіумі – потрібно помолитися. Ну, і ковтнути саке.

* * *

Чи можна таку красу не любити, коли ти точно розумієш послідовність – що, навіщо і коли відбувається? Питання риторичне.

Чи любив Тайхо Кокі помріяти, чи любив побалувати себе? Судячи з усього, так. 29 травня 1966 року, якраз на свій 26-й день народження, на турнірі Нацу басьо у Токіо Великий Фенікс взяв та виграв з рахунком 14:1 черговий Кубок Імператора. Того року, як єдиновладний Східний йокодзуна він взагалі не розмінювався на дрібниці, а з шести турнірів переконливо виграв п'ять. І то, тільки тому, що січневі змагання, Хацу басьо, він пропустив через травму, отриману напередодні.

З нагоди чергового спортивного досягнення, 29 травня 1966 р. менеджмент етнічного українця, який був не дуже радий підвищеній увазі до своєї персони, скромно влаштував підсумкову прес-конференцію. Для 1000 гостей і 200 журналістів. Як ви розумієте, починаючи з 1966 року в Країні Висхідного Сонця Іван Маркіянович Боришко шанувався як синтоїстське божество, камі. А може, і крутіше.

Очевидці розповідали, що японській дітворі він взагалі здавався... богом бурі і вітру Сусаноо-но Мікото (須佐之男命). Принаймні, він здавався схожим на поривчастого брата великої богині сонця Аматерасу омікамі (天照大神).

Згідно з версією "Кодзікі", вони родичі – з'явилися з... обличчя богині творіння і смерті Ідзанамі-но камі (イザナミ; "Закликаюча дружина"). Природно, з лівого ока – Аматтерасу, з правого – бог місяця Цукіємі-но-мікото (月読), з носа (якщо бути точним: з крапель води, які впали з носа |Ідзанамі) – бог вітру Сусаноо. Милостиво породілля віддала під владу Аматерасу Равніну Високого Неба, а Сусаноо подарувала Равніну Моря, з чого у дітей почалася... непримиренна дружба.

Одного разу шанобливий Сусаноо забажав відвідати матір у Країні Мороку, а перед походом відправився в царство Небесне, щоб попрощатися з сестрою Аматерасу. Але богиня Сонця запідозрила, що брат посягає на Равніну Високого Неба, і зустріла гостя у повній бойовій готовності. Тільки-но брат персвідчився у її доброму здоров'ї, як запропонував влаштувати змагання (!!!): хто більше народить камі, богів, – той і правий. На спір сестра Сонце народила дітей з меча Сусаноо, а брат Вітер – з яшмового намиста Аматерасу. З клинка Сусаноо-но Мікото, який називався Тоцука-но цуругі (十拳剣; "Меч довжиною в десять куркулів"), народилося три діви: богиня туману Такірі-біме-но мікото, богиня причалів Ітікісіма-хіме-но мікото і богиня швидких вод Такіцу-хіме-но мікото. Така трійня підтвердила... чистоту помислів бога бурі і вітру Сусаноо. І Сусаноо з Аматерасу жили душа в душу. Поки війна не продовжилася знову.

* * *

Що ще цікаво, в Японії завжди вистачало талановитих борців. Наприклад, паралельно з Тайхо Кокі у 1961 р. звання йокодзуни отримав Касівадо Цуесі (柏戸剛; 1938-1996). Був час, коли два сумоторі потужно змагалися, але все-таки Великий Фенікс впевнено утримував першість. А от у вільний час противники дохьо були близькими друзями, і ця дружба тривала аж до смерті йокодзуни Касівадо 1 грудня 1996 р.

Чи був у чемпіона вибір? Ні. Якщо йокодзуна від турніру до турніру не доводить високий рівень, він відправляється у відставку, інтай (引退). Рішення про завершення кар'єри може прийняти як сам борець, так би мовити, з власної волі, кібо (希望), або на цьому наполягає Йокодзуна сінгі-іінкай, Комітет з виборів йокодзунів, який складається з неупереджених громадських діячів, які оцінюють виступи володарів вищого звання на кожному хонбасьо, з січня по листопад.

Як залізний, з року в рік, Іван Фенікс виходив на дохьо і вигравав, виходив і вигравав. Один з допитливих журналістів запримітив і поцікавився:

- Тайхо-сан, скажіть, перш ніж почати поєдинок, ви лівою рукою хреститеся. Ви християнин?

- (Після тривалої паузи). Цим жестом я освячую тіло і звільняю серце. Вам здається – я хрещуся, насправді – я малюю у повітрі ієрогліф серце, кокоро (心 - О. Р.).

* * *

Слід було дати тілу відпочинок, і чемпіон чемпіонів все-таки взяв паузу. Рекорди рекордами, але навіть Великому Феніксу хотілося простого людського щастя. Та й підстави для цього були: Тайхо-сан по праву вважався одним з найпопулярніших борців свого часу. Цього рожевощокого статного богатиря (187 см, 157 кг) масово любили жінки і обожнювали діти. В молодості українець взагалі вважався одним з трьох найкрасивіших чоловіків Країни Висхідного Сонця. Тому у 1966 р. Тайхо Кокі одружився – його обраницею стала донька власника рьокан (旅館), традиційного японського готелю. Незабаром у пари з'явилися три милі доньки.

Відновившись після травми, гігант повернувся до тренувань і у вересні 1968 р., на турнірі Аки басьо у Токіо з'явився на дахьо. Настрій був колосальним! Ті змагання Східний йокодзуна виграв з рахунком 14:1, а через два місяці на турнірі Кюсю басьо у Фукуоці – взагалі показав сухий результат – 15:0.

З кінця 1968 р. до весни 1969 р. Великий Фенікс видав серію з 45 перемог поспіль, другу в історії після 35-го йокодзуни Футабаями Сададзі (双葉山定次; 1912-1968), встановив неймовірний результат – 69 перемог.

З плином часу досягнення українця поліпшили два молодих японських сумоторі: 58-й йокодзуна Тіенофудзі Міцугу (千代の富士貢; 1955-2016) – 53 перемоги, і 63-й йокодзуна Хакухо Рє (白鵬翔; "Білий Фенікс", справжнє ім'я – Мунхбатін Давааджаргал; 1985) – 63 перемоги.

Переможний політ над подіумом перервав у травні 1971 р. прикрий випадок. У рамках турніру Хацу басьо у Токіо 46-й поєдинок не став для Великого Фенікса переможним матчем. Судді зарахували поразку Тайхо Кокі, що обернулося нетиповим для Японії скандалом. Пізніше з'ясувалося: рішення виявилося великою помилкою у суддівстві, і було винесено невірно. Відтоді для вирішення спірних випадків на турнірах з боротьби сумо почали користуватися відеоповторами.

Знаєте, як відреагував чемпіон чемпіонів?

- Коли мовчання краще, ніж все, що ти можеш сказати, – варто помовчати.

* * *

У травні 1971 р. після чотирьох поєдинків Великий Фенікс позначив рахунок 3-1. І не варто робити з мухи слона, адже для відповідності рангу йокодзуни важливі не виняткові перемоги, а... стабільність результатів. Домінування борця такого рівня на кожному турнірі чи двозначний рахунок перемог вважаються звичаєм, тоді як йокодзуна, який виступає на татамі неблискуче, як правило, сам знімається з турніру.

Перезав'язувати пояс мавасі було пізно – треба було проявити характер. І у травні 1971 р. з власної волі кібо Тайхо Кокі завершив професійну кар'єру, взявши участь в останньому чемпіонаті. І це незважаючи на те, що його результат у березні того року був більш ніж переконливим: 12-3, дзюн-юсе, що по-нашому означає віце-чемпіон; або, щоб взагалі було зрозуміло, – срібна медаль.

Головним аргументом для Великого Фенікса стала у травні 1971 р. друга поразка від молодого і перспективного противника, Таканохана Кенсі (貴ノ花健士; 1950-2005) – рекордсмена з перебуванню в ранзі одзекі, у майбутньому – батька наступного йокодзуна, Таканохана Кодзі (貴乃花光司; 1972).

- З глини ти вийшов, в глину повернешся, – це так точно для сумоторі.

Змінювалися епохи, змінювалися стилі, переможцями, катінанорі (勝ち名乗り) ставали інші. Було нерозумно залишатися крабом у власній норі. Молодший на десять років борець Таканохана Кенсі, який важив майже на 40 кг менше українця, на турнірі не тільки переміг Великого Фенікса, але ще й виграв одну з трьох престижних нагород, "Приз за "технічну досконалість", Гіно-сьо (技能賞).

Це стало останньою краплею: побачити, як 20-річний рісікі Таканохана Кенсі отримав золоту зірку, кімбосі (金星) – нагорода мегасіре (前頭, дослівно: "передні"; нижчий ранг борця у турнірі) за перемогу над самим йокодзуною.

І цим поваленим чемпіоном з чемпіонів виявився він сам, Тайхо Кокі.

* * *

Однак справжні рісікі глиняну дохьо, посипану піском, не залишають. Незважаючи на те, що над Великим Феніксом вчинили стародавній обряд – данпацу-сікі (断髪式), під час якого церемонно зрізається вузол волосся, тенмаге (丁髷) з голови сумоторі, який йде у відставку, – справу всього свого життя, боротьбу сумо Тайхо Кокі не залишив.

Попрощавшись із землею боїв, він вирушив у всесвіт тренерської роботи.

Як наставнику, йому було що передати молодим.

У грудні 1971 р. Тайхо-сан залишив рідну школу, отримав іменну тренерську ліцензію, ояката (親方; старійшина, майстер) і відкрив власну сумоїстську компанію – хея, очоливши власну школу, Тайхо-бея.

Спочатку тренерські успіхи були помірними.

За 32-річну історію школи через неї пройшло 154 учня.

П'ять пробивалися у вищу лігу – макууті, 14 – досягли статусу секіторі (関取, перші два елітних дивізіони), а два – навіть стали сан'яку (三役; три ранги; збірна категорія для рангів вищих рангів макууті: йокодзуна, одзекі, секіваке і комусубі). На рахунку борців Тайхо-бея: десять перемог над великими чемпіонами (кімбосі, "золота зірка"), п'ять спеціальних призів (один гіно-сьо, два сюкун-сьо, два канто-сьо) і 27 малих кубків (шість дзюра, п'ять макусіта, шість сандамме, шість дзенідан, чотири дзенокуті).

Звичайно, було важко, звичайно, нелегко... У лютому 1977 р. уславлений борець переніс інсульт, був частково паралізований і від подальшого управління школою, хея змушений був відмовитися. Все, можна ставити хрест?

Що означає характер, що означає стабільність! З допомогою інтенсивної програми індивідуальної реабілітації Великому Феніксу вдалося частково відновитися. Насправді, рідко хто виходив живим із складного періоду в житті кожного йокодзуни, який називається – повернення в людину.

Після обряду постригу, данпацу-сікі, сумоторі стрімко худнуть, втрачаючи до 50 кг ваги. Щоб знизити бурхливий розвиток проблем зі здоров'ям: тяжкі ураження печінки, діабет, гіпертонія, інсульт і навіть інфаркт, – Великому Феніксу (бойова вага – 190 кг) довелося пройти не один курс спеціального масажу.

* * *

Коли у 36 років Тайхо Кокі вийшов у відставку, інтай, передавши справи зятю Тадасіге Такаторікі (貴闘力忠茂; 1967) і найтитулованішому з учнів екс-секіваке Одзуцу Такесі (巨砲丈士; 1956), він не канув у безвість, а зберіг тісні зв'язки зі своєю школою. Як володар тренерської ліцензії, він входив до Асоціації сумо. У 1978 р. майстра обрали в Раду директорів Ніхон сумо кекай, Асоціації сумо Японії, членом якого він залишався наступні 15 років. До 1994 р. Тайхо Кокі курирував проведення регіональних турнірів, тобто басьо у Хару, Нагої і Кюсю. У 1994-1996 рр. чемпіон чемпіонів очолював школу підготовки початківців сумоторі – Кесюдзьо.

Більшість дослідників стверджують: коли з'явилося трохи більше вільного часу, у Великого Фенікса відродився живий інтерес до долі втраченого батька. Це не зовсім точно.

Вперше у Радянському Союзі 25-річний Іван Боришко побував влітку 1965 р. Тоді на честь річниці відновлення японо-радянських дипломатичних відносин Асоціація сумо Японії вибрала саме СРСР для першого... закордонного фестивалю сумо. І в групу сумоторі з Осаки, крім таких японських зірок, як майбутній голова Асоціації сумо Японії, чинний йокодзуна Саданояма Сінмацу (辛末; 1938; 182 см, 129 кг) і Касівадо Цуесі (柏戸剛,; 1938; 188 см, 139 кг), включили Східного йокодзуну... Тайхо Кокі, який представляв о. Хоккайдо.

Того року з показовими виступами сумоторі продемонстрували майстерність у Хабаровську і Москві. Молодий, але шановний йокодзуна Тайхо-сан дуже хотів знайти свого батька.

Ось нижче – цікаві два підходи до правди життя.

* * *

Російські джерела стверджують: звільнившись з трудового табору, починаючи з 29 червня 1957 р., до кінця днів своїх Маркіян Карпович Боришко працював тихим сторожем обласного краєзнавчого музею у Южно-Сахалінську, скнів у необжитій сторожці, спав на короткій лежанці, притулившись до нетопленої печі, спивався, спілкуючись виключно з конюхом Єремєєвим, білорусом за національністю.

Під кінець божих днів його відправили у будинок інвалідів у село Воскрєсєновка, звідки втік сторож у свою сторожку, де знову спав на короткій лежанці, притулившись до нетопленої печі, спивався та спілкувався виключно з конюхом Єремєєвим. Так тривало до 15 листопада 1960 р., коли від запалення легенів у лікарні Южно-Сахалінська українець – батько чемпіона чемпіонів – віддав Богові душу. Під матрацом знайшли його паспорт та ощадкнижку: червону книжку дирекція обласного краєзнавчого музею Южно-Сахалінська повернула в РАЦС, а невелику суму, залишену на книжці, – перерахувала на рахунок місцевого дитячого садка.

Японські і англійські джерела малюють іншу картину: Маркіян Боришко, родом з села Рунівщина Полтавської губернії (нині Зачепилівський район Харківської області), помер у 1955 р. у виправно-трудовому таборі МВС під Южно-Сахалінськом, де, як і інші 14 тис. ув'язнених, за призовом товариша Л. П. Берії він будував залізницю Комсомольськ-на-Амурі-Победіно на Сахаліні з тунельним переходом і поромною переправою через Татарську протоку.

Обидві сторони сходяться в одному: все життя Великий Фенікс не вірив у смерть батька і сподівався, що міцного козацького кореня Маркіян Карпович вижив, і його вдасться знайти. На схилі років щосили сумоторі має намір налагодити зв'язки з Україною. У 2002 р. 62-річний йокодзуна навіть хотів відвідати українську село Рунівщина Харківської області на 850 мешканців, оглянути місця, де народився батько, але не отримав дозволу від японської влади.

Довелося замість себе в Україну відправити племінника, японського журналіста, який навчався у Москві і знав російську мову. Саме Ітіро Фудзінорі, виконуючи волю чемпіона чемпіонів, привіз в Японію Тайхо Кокі джерельну воду та жменю української земельки.

* * *

Перейнявшись святістю землі предків, 48-й йокодзуна, прозваний "великим йокодзуною XX ст.", благословив у Харкові – місті, уродженцем якого був його батько, – тільки-но створену (2001) Федерацію сумо України і дозволив місцевим любителям японської боротьби проводити змагання на Кубок Надзвичайного і повноважного посла Японії в Україні на честь Кокі Тайхо. Перший міжнародний турнір дійсно відбувся 8 вересня 2002 р. у спорткомплексі Національної фармацевтичної академії у Харкові. Три роки за підтримки народного депутата України Дмитра Святаша, Харківської облдержадміністрації та харківського міського голови змагання у Харкові влаштовували Федерація сумо України та спортивний клуб "Пересвіт", а потім все сталося як завжди.

Тим часом, наслухавшись розповідей племінника про Україну, Великий Фенікс і собі загорівся ідеєю побувати на батьківщині батька, рішуче сів на дієту, скинути зайву вагу, щоб не відчувати дискомфорту в літаку. У своєму листі в Україну Тайхо Кокі пообіцяв привезти для шкільного музейного куточка циновки з досхьо та мавасі (пояс і пов'язка рікісі).

Кажуть, і сьогодні з подачі директора Валентина Куриленка на уроках у сільській школі у Рунівщині Харківської області дітям з першого класу розповідають про знаменитого японського борця, етнічного українця, навіть збирається куточок знаменитого йокодзуни.

* * *

Скажу більше, Великий Фенікс зробив неможливе, щоб відкрити для іноземців, спортсменів з СРСР, світ елітної японської боротьби. У 2002 р. Тайхо-сан добився дозволу Ніхон сумо кекай, Асоціації сумо Японії і запросив у Країну Висхідного Сонця для участі в національних турнірах з сумо братів Борадзових з Північної Осетії. Сослан Борадзов (1980; 194 см; 147 кг) виступав під борцівським псевдонімом Юкіо Рохо – "Російський фенікс", а Батраз Борадзов (1982; 191 см; 140 кг) взяв ім'я Хакуродзан – "російська Біла гора". Згодом обидва брати добилися права виступати у першому елітному дивізіоні – макууті. Однак у вересні 2008 р. дагестанці були зі скандалом (позитивний допінг-тест на маріхуану) дискваліфіковані слідом за іншим борцем-земляком – Ваканохо Тосінорі (Сослан Гаглоєв; 1988; 195 см, 156 кг), який любив бавитися травичкою.

У травні 2005 р., коли Тайхо Кокі виповнилося 65 років, що є граничним віком для володаря ліцензії ояката, Великий Фенікс остаточно вийшов у відставку. Навіть на пенсії йому не сиділося без діла. У 2005-2008 рр. Тайхо Кокі обіймав почесну посаду куратора музею сумо при Кокугікане, відкритого у Палаці сумо (両国国技館; Регоку Кокугікан) у Токіо.

У 2009 р. Кабінет міністрів Японії присвоїв Тайхо Кокі (читай: Івану Маркіяновичу Боришку) державну Банка корося, Премію народної пошани (文化功労者;).

Схоже, ні у минулому, ні сьогодні сучасна Україна не розуміла і не розуміє, з ким вона має справу. Великий Фенікс – не просто важкоатлет, не номерний йокодзуна, а визначна спортивна особистість масштабу Мухаммеда Алі, Пеле або Брюса Лі. 18-20 січня 2011 р. під час офіційного візиту до Японії любитель страусів і золотих батонів Віктор Янукович нагородив незламного Тайхо Кокі українським орденом.... "За заслуги" III ступеня. Ганьба, але замість "Баті" формальність виконав посол України в Японії, пан Микола Кулінич.

Церемонію нагородження облаштували навіть не у посольстві, а в токійському готелі "Royal Palace Hotel" (2-1-1 Nihonbashi-Kakigara-cho, Chuo-ku), хоча - за участю послів США, Франції, України, Чехії, Болгарії, Монголії, керівництва Асоціації сумо Японії, а також представників політичних та культурних кіл Японії.

Це при тому, що всі рекорди, встановлені у боротьбі сумо етнічним українцем, трималися аж до січня 2015 р.

* * *

Час до кожного підбирається все ближче і ближче – і завжди бере реванш. У Тайхо Кокі стався другий серцевий напад, який позбавив Великого Фенікса рухливості лівої сторони тіла. Докладаючи неймовірних зусиль, він частково повернув вкрадену роками координацію, проте в старості 48-у йокодзуні довелося пересуватися в інвалідному візку.

Помер чемпіон чемпіонів 19 січня 2013 р. від шлуночкової тахікардії, ускладненої серцевою недостатністю, в одному з госпіталів Токіо. Символічно, але лише за два тижні закрилася його школа, хея, за яку в молодості успішно виступав Тайхо Кокі.

* * *

У незвично теплому некролозі (реальний оксюморон – некролог ВеликомуФеніксу?!?), надрукованому 27 січня 2013 р. в газеті "The Guardian", мене особливо зачепила така деталь. Журналіст Майкл Карлсон (Michael Carlson) розповів:

- Відповідаючи на останнє запитання, Тайхо Кокі несподівано написав каліграфічно два ієрогліфи – нін (忍; витривалість) і юме (夢; мрія).

Відклавши кисть і помовчавши, йокодзуна мовив:

- Підсумовуючи прожите, я запитую себе: подолавши усі негаразди в нашому житті, чи змогли ми реалізувати свої мрії? – і сам собі відповів: – Думаю, так.

* * *

Як на мене, Івану Маркіяновичу Боришку (1940-2013) достатньо було мовчки написати своє ім'я – Кокі (弘毅; "радість", "щастя"), яке дала молодшій у сім'ї дитині любляча матір-японка.

Або: долаючи японський акцент, прошепотіти власне ім'я – Іван, але з жаркою надією, вкладеною у спадкоємця непохитним батьком-українцем.

Яке велике щастя, яка невимовна радість – коли розумієш, що таке непохитність, коли зловив баланс між хаосом і порядком.

Тоді так легко, навіть звично, ступити в досхьо, змістити якомога нижче центр ваги, і відчути, як ідеальне коло першим виштовхне не тебе.

* * *

Минуло ще два з половиною роки.

У своєму життєвому колі, на глиняному дохьо стабільність демонстрували інші рікісі. Але Країна Висхідного Сонця Великого Фенікса не забувала.

У липні 2015 р. саме етнічний українець став першим сумоторі, який отримав титул Почесного громадянина Японії.

Олександр Рудяченко. Київ