Євген Плужник. 1. Каторжник краси

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

В інфекційній палаті табірного лазарету Соловецького Кремля помер одразу після полудня 31 січня 1936 року великий український поет Євген Плужник. Лежав під трьома ковдрами, а зверху ще власне “руде пальтисько"... Акт про смерть склали завідувач лазаретом - на пункті №1 ББЛАГ лікар Титов Л.Т., палатний ординатор Тюрк Г.А. та черговий по палаті Гарбуз.

Вікна пункту №1 виходили на внутрішній двір: там стояли шпиталь і трупарня.

Як пригадував інший в’язень СЛОНа (Соловецький табір особливого призначення), юний “терорист” Сергій Щегольков (1915-2004), який готував, згідно сфабрикованого вироку, “замах на товариша Сталіна”:

- Часто доводилося спостерігати картину: приїздила підвода, запряжена шкапиною, на ній - дерев’яний ящик. Потім виносили трупи, вкладали або вкидали по чотири, зверху закривали широкою дошкою. Якщо віко щільно не притискалося, погонич вилазив на підводу та ногами втоптував мерців.

Поховали Євгена Плужника на табірному кладовищі 2 лютого 1936 р. На тризні охорона дозволила бути присутнім тільки одному засудженому. В останню путь поета провів його найближчий друг Валер’ян Підмогильний. До наших днів навіть безіменна братська могила на найбільшому острові Соловецького архіпелагу не збереглася. Умовне поховання Євгена Плужника насипали згодом на Байковому цвинтарі в Києві, 9-а дільниця.

***

Попри соціальні катаклізми, внутрішні суперечності та хвороби, писати вірші Євген Плужник ніколи не полишав. Його авторські поезії мали яскравий індивідуальний голос, оздоблений мелізмами глибокого ліризму, драматизмом почуттів, майстерною поетичною мовою. Не дарма його часто записували в опоненти кращих - то Тодося Осьмачки, то Володимира Сосюри. Коли треба було висловитись урочисто чи щось образливе ввернути, Євген Плужник переходив чомусь на російську мову.

- Мальчонка! - він так колись відрізав на не зовсім вдалий дотеп Григорія Косинки щодо творчого доробку співрозмовника. - Вы сначала жить научитесь, а потом уже рассуждайте о поэзии!..

Разом із тим, особисто до себе Євген Плужник ставився із граничною вимогливістю. Коли 1926 р. видавництво “Глобус” надрукувало дебютну книжку “Дні”, Євген Плужник кирпу не гнув, а прискіпливо допитувався у дружини:

- Галю, а може, це ще рано?

- Вчасно, Євгене, - відповіла вона, а він на те:

- Знаєш, я певен: якщо бути поетом, то слід бути Великим Поетом.

Анічогісінько у творчому методі для нього книжка “Дні” не змінила. Як затятий домувальник, митець-інтроверт, годинами стояв біля вікна їхньої кімнати на найвищому поверсі в будинку на Прорізній, 18/1, дивився на Дніпро, дивився, а тоді хапав ручку - і писав, писав, писав... Писав здебільшого навстоячки біля бюро (як і Микола Гоголь), мабуть, побоюючись, що натхнення може швидко минути. Креслив, креслив, писав, аби потім засунути в улюблену “піч”, величезний м’який фотель, чи під матрац і - знову мовчки стояти, дивитися на Дніпро, дивитися, дивитися...

***

Український поет, драматург, перекладач Євген Павлович Плужник народився 14 (26) грудня 1898 р. у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії - на землях колишнього козацького Острогозького полку. Невдовзі малого хрестили у місцевій Свято-Троїцькій церкві, збудованій 1863 р., і за християнським православним календарем той потрапив під заступництво великомученика Євгенія, чиє ім’я в перекладі з грецького означає - “шляхетний”, “знатний”... За літературний псевдонім трохи згодом молодий автор узяв рідні пенати - Кантемирянин. Далеченько те поселення лежало від губернського міста - 380 км до Воронежа.

Батько майбутнього літератора Павло Васильович Плужник походив із Полтавської губернії - чи то з Великої Багачки, чи то з Великих Сорочинців, а на Східну Слобожанщину його привела доля і… гуртоправство, по-нашому оптова торгівля хлібом. Як стверджує статистика доби царату, у Богучарському повіті щороку відбувалося 118 ярмарків, а грошовий обіг складав до чотирьох мільйонів рублів. І ще… Через Кантемирівський елеватор щорічно відвантажували понад півтора мільйона пудів хліба, які розвозила замовникам Південно-Східна залізниця.

На жаль, тепер забулося, що наприкінці XIX століття на Східній Слобожанщині мешкало саме українське козацтво, переселене у XVII ст. За даними перепису 1897 р. у Богучарському повіті Воронезької губернії проживало 309 965 мешканців, у тому числі українці - 81,8%, росіяни - 17,8%. Отакі діла.

Із часом вияснилося, що жирувати на родючих воронезьких чорноземах Павлу Плужнику не доведеться, бо голодних ротів - прірва. Зважаючи на попит на новий крам, колишній хлібороб подався у Воронеж, де служив у місцевому товаристві, яке на місцевому ринку знайшло золоту жилу: купувало вовну, а продавало готове сукно. 

Почавши звичайним підручним, доволі швидко Павло Плужник вибився в прикажчики, що на ті часи значило “в люди”. Як більшість колег, власної крамниці він не відкрив, бо спочатку торгував чужими товарами, а потім колишній селюк став торговим представником знаної фірми із виробництва швейних машин “Singer Sewing Machine Company” по півдню Воронезької губернії. Ось коли новоявлений купець Павло Васильович залишився на постійне помешкання при залізничній станції Кантемировка “у величезній слободі” Костянтинівка з населенням в п'ятнадцять тисяч чоловік і з 2500 окремими селянськими господарствами.

Мені невідомо, як звали матір майбутнього поета, але знаю дві важливі речі. По-перше, за дівчину із знаної на Східній Слобожанщини купецької сім’ї дали гарний посаг, що допомогло Павлові Васильовичу впевнено звестися на ноги; по-друге, хворіла вона на сухоти і невиліковну наприкінці XIX століття недугу передала Євгену.

***

Аби прогодувати родину, батькові довелося повсякчас дбати про кошти. Солоним потом Плужникам дістався власний будиночок із садком - подібні родини у Кантемирівці вважалися середніх статків. Ні, не із золотою ложкою в роті народився Євген Плужник, як дехто із дослідників стверджує, але як сам поет написав, “малим був ситий”, хоч і кволий.

На початку 1906 р., коли Євгену виповнилося сім, померла матуся. Удівцю, який торгував різним крамом і їздив по всіх усюдах, для догляду за дітьми знадобилася роботяща тітка. Так у Плужників ґаздувати почала далека родичка, жінка самітна і немолода, і перебрала вона на себе господарство, рахуючи й виховання дітей.

Підвалини освіти були закладені вдома, а в 1908 р. із Кантемирівки тато відвезли Євгена до Воронежа, де винайняли квартиру; там син мешкав і столувався. А ще Павло Васильович записав хлопчину до губернської гімназії; свого часу її закінчили видатний український історик, поет-романтик, мислитель Микола Іванович Костомаров, збирач фольклору, дослідник духовної культури слов’янських народів, історик і літературознавець Олександр Миколайович Афанасьєв, знаний російський прозаїк, батько європейської дистопії Євген Іванович Замятін.

***

У Воронежі кмітливий підліток второпав усі вигоди самостійного життя, негайно записався до міської бібліотеки та на всі кишенькові гроші, залишені батьком, накупив… цукерок.

Життя повеселішало, саме таким він його і снив! Негайно вишикувались пріоритети. З усіх предметів у 1-й Воронезькій чоловічій гімназії учню подобались два - література й історія, решта здавалася зайвими. Отож уроки літератури й історії гімназист відвідував, а найбільше прогулював фізику та математику. Часу у підлітка було море, тож підсвідомо зміцнів нахил до віршування. Російськомовними опусами Євген списав не один грубий зошит. Ті спроби автор згодом знищив, бо вважав їх “пустощами”, чим за юності бавляться більшість самотніх підлітків.

- Якщо бути письменником, то тільки справжнім, талановитим, - стверджував Євген.

Як не таївся спритник, але дирекція гімназії викликала батька. Восьмикласну класичну гімназію з двома давніми мовами (латиною і грецькою) у Воронежі Плужник-малий не закінчив - за хронічні прогули, а також за участь у нелегальних гуртках хлопчака звідки витурили.

***

На щастя, батько мав гарт справдешнього купця, тож на синець молодшого сина не збив: аби зуби, а хліб буде. Поки лихо мололося, а добро набувалося, відвіз Павло Васильович найменшого розумника у наступну гімназію - в повітовий Богучар Воронезької губернії. Цікаво, що тут трохи пізніше, у 1915-1918 рр. протирав штанці юний Михайло Шолохов (1905-1984), котрий згодом для Євгена Плужника став одним із найвпливовіших письменників; його “Тихий Дон” поет навіть переклав українською, бо свого часу реалії бачив на власні очі.

У порівнянні з Воронежом, у Богучарі велося… так само. Модель марнування часу залишалася перевіреною. Євген записався в бібліотеку, накупив улюблених цукерок і, зачинившись у кімнаті найманої квартири, читав до білих мух. Допоки його з головою не накрило інше захоплення - Великий Німий. Відтоді по черзі бігав заклопотаний гімназист то в бібліотеку, то в сінематограф. Знервований директор гімназії письмово викликав батька і поставив перед фактом:

- Прогульника просимо забрати з гімназії.

- Аби зуби, а хліб буде! – повторив батько, та й відвіз Євгена до… Ростова.

Знову тато винайняв квартиру, де син мешкав і столувався, та подав документи до губернської (1-ї чоловічої) гімназії… Гультяя потурили і звідти.

Четверта в життя Євгена Плужника гімназія була у повітовому Боброві Воронезької губернії, де все віддзеркалилося: повне ігнорування фізики та математики, тільки - бібліотека, література, цукерки, сінематограф. Як у розвідці “Дні ранньої осені” з книги “Зимовий листопад” написав воронезький письменник Петро Чалий (1946):

- У Боброві вистачало розваг для розуму і душі. Улюблене кіно показували в ілюзіоні “Рекорд” пані Спиридонової. П’ятак коштував квиток для гімназиста і тридцять копійок для решти. Книжки - купуй у книгарні, бери в філії Воронезької публічної бібліотеки та в народній читальні. Вечорами в парку на танцювальному майданчику грав духовий оркестр. У більярдній любителі ганяли кулі. На спектаклі і концерти зазивав Народний дім.

***

Зазвичай у царській Росії класичну гімназію закінчували після восьмирічного року навчання. Євген Плужник не закінчив освіту за декаду. Гра не була варта свічок? Ні. Бо за той час гімназист ґрунтовно вивчив світову, російську та українську літератури, зробив перші спроби у красному письменстві і, здавалося, лише чекав знаку долі. Такий не забарився… Одного дня викладач російської словесності Бобровської чоловічої гімназій свіжим оком накинув на твір Євгена Плужника і наче прозрів:

- Юначе, та ви хист маєте. І лише від наполегливості залежить, чи власний талант виплекаєте ви до рівня середнячка чи матимете справжнє літературне майбутнє.

Те пророцтво нагадувало удар електричним струмом. Починати належало із малого. Як пригадувала колишня вихованка Бобровської жіночої гімназії Наталя Олексіївна Смирнова, що віку доживала в підмосковному Серпухові і добре знала хлопців із сусідньої чоловічої гімназії:

- Микола Олексіївський, котрий у 19 років став Головою Воронезької губернської Надзвичайної Комісії, разом зі своїм однокласником Євгеном Плужником видавали рукописний журнал “Заклик” - украй злободенного напрямку. Вміщували там статті, що висвітлювали сучасні події, суспільне життя, питання навчального життя гімназії і т.д. У той час Женя Плужник уже писав вірші.

У другій авторській збірці “Рання осінь” (1927) Євгена Плужника можна знайти римовану сповідь про те, чому і як він узявся за перо:

- В гімназії, де я кінчав науку, / Один довговолосий гімназист / До віршів так - з нудьги - наважив руку / (За форму дбаючи та нехтуючи зміст), / Що довго я, за римами у тузі, / На нього заздрим оком поглядав; / Якої муки він менi завдав, / Шанований від ворогів i друзів! / Але ще дужче заздрю я на нього / Тепер, коли довідавсь від людей, / Що він, змужнівши, віршика й малого / Не написав ніколи i ніде!

***

Буремні часи сплутали всі карти. За пропозицією директора Бобровської чоловічої гімназії - у зв’язку “з тривожною ситуацією в країні”: революція, Громадянська війна - навчальний рік скоротили. Восьмий клас заняття закінчив 15 лютого 1918 р. Того ж дня їм вручили атестати зрілості, нашвидкуруч влаштували випускний вечір, і назавтра всі іногородні роз'іхалися по домівках... Цьому поколінню належало понюхати пороху.

Аж раптом, буквально за місяць-другий 1918 р., Кантемирівка стала лінією фронту. І не тільки Громадянської війни, коли кривава межа розпанахала навпіл сім’ї. Тут посунула інша біда. У зв’язку з тим, що Радянська Росія порушила умови Брестського миру, кайзерівська Німеччина швидко окупувала не тільки Україну. Вершники в гострих залізних касках, ар’єрґард 1-ї ландверної дивізії генерал-лейтенанта Ґеорґа Фрайхерра фон дер Ґольця захопив Кантемирівку. Невдовзі в якості контрибуції у населення забрали зерно, коней, вози. По слободі спалахнули 124 обійстя. Тих, хто не корився пруському порядку, засуджували до страти. Незабаром в Області Війська Донського білокозаки оголосили себе “невоюючою” щодо Німеччини стороною і нишком окупували Кантемирівку, у такий спосіб прокладаючи собі шлях до перемоги - на червону Москву.

У перший рік жовтневої Руїни колись дружня родина Плужників ледь не згинула у Воронезькій губернії. Помер від сухот середній син Георгій, молодша донька Маруся згасала на очах, випускник Київського політехнічного інституту старший син Іван не бажав ні з ким із рідні знатися, та й сам Євген висох на сухар. Саме зважаючи на це, батько Павло Васильович вирішив забиратися геть - в Україну, де зарадити могли цілюще повітря, фрукти, овочі - це раз, а може, на новому місці ще й пощастить, думалося, зачепитися за якесь діло - це два.

У розпал Громадянської війни Євген Плужник продовжив писати власні вірші, досі - російською мовою. Затим стався розрив усіх можливих шаблонів - політичних, соціальних, особистих. У 1918 р. разом із родиною 20-річний Євген Плужник попрощався із затишним будиночком із мезоніном, що потопав у саду, залишив Росію, Східну Слобожанщину, та поїздом виїхав на Полтавщину - у намолені гоголівські місця, які батькові здавалися оазою спокою. Була то омана. Як свідчив відомий російський письменник українського походження Володимир Короленко: "Вся наша Полтавщина схожа на пороховий льох".

***

Немилосердним виявляється часом людське життя. На омріяній батьком Полтавщині наймолодша дочка Маруся не вижила, а від сухот віддала Богу душу. За півроку безутішного горя зійшов у сиру землю і сам Павло Васильович. У чужім, безжаліснім краю, якою тоді йому ввижалася замордована Громадянською війною Україна, Євген Плужник мав знайти в собі сили, аби жити. Наче розсипаний калейдоскоп, довелося юнакові збирати себе заново, створювати іншим, складаючи кольорові скельця у самобутню картину нового, національно-свідомого життя.

Викладав юнак на Миргородщині те, що знав. В україномовному середовищі він знайшов посаду педагога з російської мови та літератури: спочатку юнак вчителював у селі Велика Багачка, де тоді мешкало більш як три тисячі жителів. Для навколишніх сіл і хуторів це була не тільки волосна, але й культурна столиця. Дві церкви, дві початкові школи, в яких шість вчителів навчало хлопчиків та дівчаток, земська лікарня з лікарем і фельдшером. Поволі Євген Плужник повертався до цивілізованого життя.

Далі доля привела його у Великі Сорочинці Мирогродського повіту. Налагодивши навчальний процес, молодий вчитель заходився організовувати позакласну роботу, навіть театральний гурток завів, де виконував обов’язки драматурга, режисера і провідного актора. Досить швидко та аматорська трупа зажила слави по навколишніх хуторах і селах. Ось коли Євген Плужник став справжнім мільйонщиком! Сільський вчитель в Україні тоді мав платню - три мільйони грішми, плюс триста грамів солі, плюс півкіла цукру. Це на місяць. Зізнатися, паперових грошей ніхто не брав, навіть – учителі, бо були вони фантиками без будь-якої ціни. Розмінними монетами вважалися сіль і цукор, на них хоч щось можна було виміняти: сало, борошно, картоплю, навіть партквиток. Насправді, якби не підтримка продуктами батьків школярів, не вижив би молодий вчитель у Великих Сорочинцях.

***

Не за славою, аби не сконати з голоду, влітку 1921 р. подався Євген Плужник до Києва, там жив брат Василь та сестра Ганна, відповідно: агроном і медик за фахом. Уп’яте він наступив на ті самі граблі, коли вирішив продовжити освіту та восени 1920 р. вступив до Київського зоотехнічного інституту. Так склалося, що… деканом там служив знаний фахівець із зоогігієни Антон Каленикович Скороходько (1883-1954), чоловік старшої сестри, Ганни Василівни. І намірився поет стати ветеринаром (облиште кепкувати, ветеринаром був й Олександр Олесь).

Точні науки Євген ніяк не шанував, бо не лежала до них душа, хоч ти трісни. І тоді юнак письмово склав особисту програму розвитку, збудовану на… літературі та історії. Взагалі, у строкатій родині Плужників з-посеред братів та сестер кожен мав норовливу вдачу та виказував самобутність. Казали, у тій сім’ї зібралася геть уся Державна дума Російської імперії: монархіст, самостійник, трудовик, ліберал, анархіст, а найменший Євген бачив себе соціал-демократом. Тоді…

Невдовзі знавіснілий зоотехнічний інститут студент покинув - закортіло стати актором. І з 1921 р. поет навчався у Київському музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка, де потрапив у клас (тридцять душ!) відомого на ті часи літератора, читця-імпровізатора, театрального педагога, професора Володимира Володимировича Сладкопєвцева (1876-1957). Разом із Євгеном Плужником творчу майстерню відвідували: майбутній режисер і кінодраматург Віра Павлівна Строєва (1903-1988), котра згодом поставила фільми “Петербурзька ніч” (1934), “Борис Годунов” (1954), “Хованщина” (1959), видатний радянський психолог, професор Олександр Володимирович Запорожець (1905-1981), дитяча письменниця Валентина Олександрівна Осєєва (Осєєва-Хмелева; 1902-1969), авторка повісті у трьох частинах “Васьок Трубачов та його товариші”.

***

Одного дня професор Сладкопєвцев загадав курсу простенький етюд: прочитати програмний вірш “Шакьямуні” (1885) Дмитра Мережковського.

- Я стою, как равный, пред тобою / И, высоко голову подняв, / Говорю пред небом и землею, / Самодержец мира, ты не прав!” / Он умолк, и чудо совершилось: / Чтобы снять алмаз они могли, / Изваянье Будды преклонилось / Головой венчанной до земли, / На коленях, кроткий и смиренный, / Пред толпою нищих царь вселенной, / Бог, великий бог лежал в пыли!

Свого часу після доповіді цензора Головного комітету у справах друку Російської імперії Олександра Миколайовича Юферова (1843-1886), котрий у вірші розгледів “виразну тенденційність”, Петербурзький цензурний комітет поетичну компіляцію, доволі близьку до Канону,… заборонив. Бо вважав, що “автор має на увазі християнського Бога, а цю ідею ховає під легенду з буддійського віровчення”.

Мамо, де санітари?

Як би так не було, у визначений для творчого заліку день у майстерні Володимира Володимировича Сладкопєвцева гармидер зчинився великий. Хтось із студентів пафосно соромив юрбу волоцюг і жебраків, які у прощі своїй в одному з храмів натрапили на кам’яну статую Будди, хтось із брили, прикрашеної діамантом, намагався видлубати коштовний камінь, аби викрасти, хтось після громовиці і блискавки навколішки благав розгніваного бога виявити милість, а хтось гордо виступав наперед, рівняючись у пишномовстві із незворушним Буддою.

Лише один студент - високий, стрункий, із чорною шапкою волосся, карими промовистими очима - монолог подав стримано, поволі стишуючи голос, а у фіналі зовсім перейшов на шепіт. Ефект від трактування вразив присутніх. Тим студентом був Євген Плужник. Саме його етюд і вподобав професор Сладкопєвцев та резюмував: з цілого курсу лише у Плужника є незаперечний акторський хист, лише в його майбутньому наставник не сумнівався. В якості довідки: вихованцем В.В.Сладкопєвцева був американський автор російського походження, справжня голлівудська зірка Михайло Чехов (1891-1955), небіж А.П.Чехова.

***

Творчі особистості настовбурчені суперечностями. Попри успіхи в акторстві, Євген Плужник покинув навчання. По-перше, загострилася хвороба, далися взнаки… задавнені сухоти і як людина відповідальна, він не міг у майбутньому, з огляду на стан здоров’я, необов’язковістю підставляти трупу. По-друге, він осягнув зміст вірша “Шакьямуні” Дмитра Мережковського, тож колегам по сцені дохідливо пояснив:

- У театрі я завжди мріяв бути скромним трударем. Лише-но Сладкопєвцев отруїв душу марнославством, і я усвідомив, що посіяне славолюбство прокльовується, одразу визнав за краще позбутися спокуси.

Існувала ще одна, суто особиста причина: уперше в житті Євген закохався! Його обраницею стала Галина Автономівна Коваленко (1899-1989), яка також відвідувала театральні курси. Але познайомилися вони на якомусь політичному мітингу, що тоді молоді замінили танці. Дівчина вразила емоційного спартанця не стільки безоднею чорних очей, скільки витонченою жіночністю. Із живими музами Євген Плужник ще справи не мав.

Надзвичайна вродливиця з Полтавщини, родом із села Шилівки, що на Пслі трохи нижче Сорочинців і Багачки, по закінченні історико-філологічного факультету Київського інституту народної освіти (КІНО) працювала друкаркою в Народному комісаріаті освіти УСРР, вирішила спробувати себе в акторстві, а потім вимушено вчителювала. Що він, 24-річний вовкуватий мовчальник, міг визнаній красуні запропонувати - безробітний, “безперспективний” безхатько, якому свояк-декан у квартирі виділив… куток, відгороджений ряднинкою? Так, шансів завоювати її серце не існувало ніяких: 23-річна Галинка була з іншого світу. На квартирі у неї збиралася міська богема, тоді як більшості киян він здавався “селюком із Воронезької губернії”.

***

Утім, одного дня Євген Плужник з’явився у комунальній кутовій квартирі №42 на останньому, шостому поверсі колись дохідного будинку, по вулиці Прорізній, 18/1, де Галина Коваленко із двоюрідною сестрою, вчителькою української мови та літератури Київської середньої школі №83 Марією Полікарпівною Юрковою винаймала кімнату. Відтоді поводився гість, м’яко кажучи, дивно: заходив, сідав у глибоченний фотель, який сам називав “піч”, бо потопав у кріслі майже з головою, і перетворювався на мовчазного Мефістофеля. Він спостерігав за легким фліртуванням Галини, іронічно посміхався та відпускав дошкульні шпильки на адресу чергового залицяльника сестер. Кажуть, у тій алогічності ховалася тактика, безпомилковий розрахунок. Дивакуватою поведінкою юнак заінтригував та глибоко зацікавив обраницю: актор є актор.

Це тривало доти, поки не вигулькнув серйозний залицяльник, заможній галичанин Іван Рудницький, який Галину Коваленко знав ще з дореволюційних часів, а тепер із-за кордону, з Відня, надіслав в'їзне запрошення. Просидівши у “печі” насупленим весь вечір, проти ночі мовчазний Мефістофель підвівся і, прощаючись, раптом при всіх вхопив в обійми Галину і гаряче поцілував! … А затим… А затим, наче нічого не сталося, пішов собі здрейми. Наступного вечора Євген Плужник грав у мовчанку, а потім визнав:

- Ото начудили ми вчора з вами, панно Галино!

Ніяких пояснень, ніяких коментарів, а взяв та й зник… на кілька місяців.

Приголомшеною ходила красуня, обурювалася, а потай гірко плакала: “Ну, що це за дивак, га? Як до нього ставитись?” Вагалася, вагалася вона, поки не закохалася.

***

З’явився Євген так само несподівано, як і зник: раптово, на усмішці. Худорлявий, обшарпаний, але, як Шакьямуні, геть просвітлений. Пояснив стисло, мовляв, усі ці місяці вчителював у Миргороді, а виїхав туди, щоб заховатися від власного серця, щоб перевірити щирі почуття до Галини. І Галинині - до себе.

Ні в чому вони більше не сумнівались! У жовтні 1923 р. Євген Плужник і Галина Коваленко побралися. На схилі життя 90-річна жінка оповідала про ті трепетні дні Миколі Жулинському, що ввійшло до книжки “Слово і доля” (2005):

- Я молоденька була, мамі кажу: “Мамочко, ти знаєш, за кого б я заміж вийшла? Як я заплющу очі й на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена”.

Нас не вінчали, нічого ж бо того вже не можна було, хоч батько мій священик. Приїхали ми, …я постукала, вийшла мама…

- О, моє Галенятко приїхало! А це хто?

Кажу: “Мамочко, ти вже мене поцілувала, а тепер його поцілуй”.

- А чого я його буду цілувати?

- Бо то, - кажу, - тепер мій чоловік.

- А це той, що на всьому світі один?

***

Чи змінилося життя молодят після шлюбу? Аякже! Дівочу кімнату в комунальній кутовій квартирі під самим дахом тоді розділили перегородкою навпіл. В одній частині замешкало подружжя, а поруч, сусідкою, - двоюрідна сестра Марія Юркова. Між іншим, саме їй, сусідці, Євген Плужник присвятив поему “Галілей”, адже вона… теж подобалася поету.

Розумна, дотепна, відкрита до спілкування - з Марусею завжди було про що говорити. Як сирота, дочка загиблого офіцера російської армії, вона закінчила в Санкт-Петербурзі Інститут шляхетних дівчат, а потім - Київський університет. Все життя Марія Полікарпівна викладала українську мову та літературу в різних київських школах. Доля підготувала їй велику місію, саме Марусі випало зберегти київський архів Євгена Павловича. Якби не вона, третю авторську збірку - “Рівновага”, світ так би і не побачив у 1948 р. в університетському містечку Ауґсбурґ, Баварія, ФРН.

Вірність чоловікові Галина Автономівна берегла до останку, а після смерті Євгена Павловича тримала збірку його віршів під подушкою, поки на 91-му році життя 4 серпня 1989 р. її життя не обірвалось у Китайському кварталі Нью-Йорка. Сталося це через 53 роки після загибелі Євгена Плужника у таборі…

***

А поки що почалися жнива щастя, адже за місяць, в листопаді, друком вийшли перша добірка авторських поезій, поки що підписана топонімом Кантемирянин. У “печі” самобутній поет більше не ховався, він народжувався на очах. Мабуть, це символічно, що оновленим він ступив у Новий рік, коли 1 січня 1924 р. київська газета “Більшовик” надрукувала його вірш - “На 1924 рік”. Ну, і нехай підписаний псевдонімом “Кантемирянин”. Розкрити власну природу - завдання не з легких.

У 24 роки завдання на подальше життя Євген Плужник точно визначив - слово. Новітніми дороговказами стали поезії Олександра Олеся, Павла Тичини, Максима Рильського, а ще - колись російськомовного, а тепер національно свідомого літератора Павла Филиповича (1891-1937), чия перша збірка - “Земля і вітер” (1922) викликала справжнє захоплення. У красне письменство молодий автор поринув із головою. Починаючи від 1923 р., Євген Плужник працював у редакціях перекладачем, а вечорами за власним планом поглиблював самоосвіту та мовчки писав, писав, писав... Наче каторжник Краси.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко