Рід Розумовських, козака Розума. 2. Квартет для одного виконавця

Завершуємо, у рамках проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”, розповідь про рід козака Розума – Олексу, Кирила й Андрія Розумовських

Повернувшись на дипломатичну роботу у Відень, граф Андрій Кирилович Розумовський із головою поринув у… музику. Зокрема українець, старий новий посол Росії в Австрії, аби продовжити власні музичні салони у Відні, знову почав брати уроки гри на скрипці у самого Йозефа Ґайдна. Гармонія не дарує дилетантизму. Неймовірно, але факт залишається фактом: Розумовський досяг такого рівня виконавської майстерності, що сам Людвіґ ван Бетховен зробив дипломату… комплімент, а потім, на загальний подив кола віденських аматорів, узяв, по суті, любителя в свій професійний квартет, запропонувавши російському аташе… місце другої скрипки.

І до купи – друга дивина. Як це несподівано не лунало б, але ґерр Бетховен, цей “Шекспір для мас” (В.В.Стасов), створив більшість оригінальних творів не для… великих оркестрів, а, в першу чергу, для невеличких колективів, камерних ансамблів. І хоча невгамовний німець встиг у Відні в різні часи пожити більше ніж на тридцяти квартирах, його тягнуло у той розкішний і гостинний палац на тодішній Центральній вулиці (Landstraße), який кожен у столиці Австрії знав, як палац Розумовських (Palais Rasumofsky).

*   *   *

Не пересмикуватимемо факти, проте про знайомство і спілкування графа Андрія Кириловича Розумовського з Людвіґом ван Бетховеном (Ludwig van Beethoven, 1770-1827) залишилося геть мало документально підтверджених фактів. Стримана в усьому пані Історія легковажно зберегла лишень: присвяти двох авторських симфоній: П’ятої і Шостої, трьох струнних квартетів (7-й, 8-й та 9-й), які музикознавцям відомі, як “квартети Розумовського”, один приватний лист композитора до графа та згадку про йому присвячені квартети (ансамблі) в листі Бетховена до ерцґерцоґа Рудольфа Австрійського (Rudolf Johannes Joseph Rainier von Habsburg-Lothringen; 1788-1831), який у 1803-1804 рр. брав приватні уроки музики у німецького композитора.

Де і коли зустрілися геніальний музикант Бетховен і талановитий дилетант Розумовський? Безсумнівно, на одному з концертів в якомусь із аристократичних салонів Відня, але історія не зберегла ні дати, ні місця. Деякі дослідники вважають, що це сталося ще на початку 1790-х рр., пізніше осені 1792 р., коли на запрошення тодішнього метра європейської музики Йозефа Ґайдна (Franz Joseph Haydn; 1732-1809) 22-річний піаніст із Бонна вдруге прибув у Відень, аби залишався тут до кінця своїх днів.

Утім, непрямі факти свідчать, що перша зустріч відбулася після весни 1795 р. Бо в листі до останнього фаворита Катерини II, графа Платона Олександровича Зубова (1767-1822) російський посланець в Австрії А.К.Розумовський, перераховуючи музичні новинки від віденських авторів, не зауважив нікого, хто міг би посісти місце “великого Моцарта” і заповнити “відсутність Гайдна”. Твори решти сучасних йому віденських композиторів граф Розумовський вважав… недосконалими.

Що з цього випливає? Не раніше травня 1795 р. українець оформив передплату на Бетховенське “Тріо №2 соль мажор, Ор. 1 для фортепіано, скрипки та віолончелі” (1793-1795), присвячене учню Моцарта (Wolfgang Amadeus Mozart; 1756-1791), князю і меценату Карлу фон Ліхновські (Karl Alois von Lichnowsky; 1761-1814).

Серед передплатників музичних новинок від молодого Бетховена у ті часи вже значився тесть А.К.Розумовського. Хоча граф Франц Йосиф Антон фон Тун (Franz Joseph Anton von Thun und Hohenstein; 1734-1801), який згодом став Імператорським камерґером, більше цікавився садами та… месмеризмом (таємне вчення про тваринний магнетизм, доволі популярне у тодішньому вищому світі Західної Європи), але замовив собі 10 (!) примірників тріо. А ось теща російського посла у Відні, графиня Марія Вільґельміна фон Тун-Ґоґенштейн (Maria Wilhelmine von Thun und Hohenstein; 1744-1800) записалася аж на 22 (!!!) екземпляри Бетховенського “Тріо №2 соль мажор, Ор. 1 для фортепіано, скрипки та віолончелі”.

*   *   *

У чім тут справа: які примірники? До чого тут Бетховен і його знайомство з Андрієм Кириловичем Розумовським? Інструменти у дослідників старовини різні; ось про один із них. Як ви розумієте, у першій чверті XIX століття хіт-парадів у Західній Європі не існувало, але ось авторських прав суспільство – нехай лише й вищий світ – неухильно дотримувалося. Отож у Старому Світі існувала первісна система виплати авторських винагород (тантьєми), які, до речі, на початку XX століття шанобливо скопіювали й Сполучені Штати. Коли у відомого в Європі композитора з’являвся новий твір, він оголошував продаж. І тоді сталі передплатники чи нові шанувальники могли замовити для власних потреб в уповноваженому автором бюро перепису партитур потрібну кількість нот, з яких наймані роботодавцем музиканти й виконували наживо музику. Ось і вся петрушка: просто і цивілізовано щодо копірайтингу.

Збереглися сплачені відомості, тож можемо стверджувати, хто із вищого світу Відня, коли і в якій кількості відкрив та наскільки глибоко шанував музичного “Шекспіра для мас”. Посол Росії в Австрії граф Андрій Розумовський оформив передплату на Людвіґа ван Бетховена у травні 1795 р., коли Андрій Кирилович підписався на отримання новинки від автора – “Тріо №2 соль мажор…”.

Відтоді і до 1806 р., коли суворий за людською вдачею гер Бетховен присвятив українцеві квартети (Ор. 59), вони, беруся стверджувати, і могли зустрітися у якомусь із модних салонів столиці Австрії. Бо музичні зібрання та приватні концерти слугували окрасою великосвітського життя Відня, тоді як елегантний граф Розумовський мав славу їх акуратного завсідника – то в якості слухача, то в якості виконавця. Адже, на відміну від російських «єдиноплемінників» по голубій крові та білій кістці, віденські аристократи прагнули блиснути модною музичною новинкою у власному виконанні або спеціально виписаного з-за кордону віртуоза.

Зазвичай знані камерні кончерто (concerto) давали в палаці князя Карла фон Ліхновські, який зажив слави палкого прихильника таланту Бетховена. Меценат навіть набожно їздив з улюбленцем на гастролі до… Праги, а княгиня Марія Крістіна Жосефіна фон Ліхновські (у дівоцтві – Maria Christiane Josepha von Thun und Hohenstein; 1765-1841; зовиця, рідна сестра дружини А.К.Розумовського), сама – гарна піаністка, задля улюбленого композитора “ладна була замовити скляний ковпак”; читай – наробити купу дурниць.

Геній є геній. Нічого не вдієш, навіть сама шанована теща російського дипломата, посивіла графиня Марія Вільґельміна фон Тун-Ґоґенштейн (Maria Wilhelmine von Thun und Hohenstein; 1744-1800) була в такому захваті від музики Бетховена, що одного разу у власному салоні навколішки благала (безуспішно) генія виконати що-небудь ще із новенького. Схилялися перед талантом піаніста із Бонна і в музичному салоні фельдмаршала австрійської імперії, князя Йозефа Марія фон Лобковіц (Josef Maria von Lobkowitz; 1724-1802).

*   *   *

Разом із тим, не тільки в елітних клубах віденської аристократії могла відбутися зустріч Бетховена й графа Розумовського. Певна частина російської аристократії, яка за різних причин опинилась у Відні, також не була позбавлена благородного захоплення – інтересу до нової європейської музики. Приватні кончерто регулярно влаштовувались у будинку бригадира російської військової місії, підпорядкованої, до речі, А.К.Розумовському, – графа і мецената Івана Юрійовича Броуна-Камуса (1767-1827).

Наступна ймовірна адреса, де в австрійській столиці могли познайомитися Людвіґ ван Бетховен та Андрій Розумовський, – це будинок естляндського барона Філіпа Адама Клюпфеля (Philip Adam Klüpfel; 1756-1823), який у 1795-1800 рр. служив у російському посольстві радником. Утім, чи могли шляхи Бетховена і Розумовського не перетнутись у бурхливому концертному житті тодішнього Відня за наявності такої кількості спільних знайомих – як аристократів, так і музикантів-виконавців? Тому й припускаю: ймовірно, Бетховен спілкувався з Розумовським і до 1806 р. Бо хіба могли не запрошувати присутнього в місті німецького генія на традиційні музичні зібрання, які, як правило, у першій половині дня, щоп’ятниці влаштовувалися в палаці російського посла?

Тим паче, що про норовливий характер волелюбного німця у Відні ходили легенди. Зокрема ось, як у книжці “Бетховен”, вперше виданій у серії ЖЗЛ у 1940 р., киянин і вихованець Київської консерваторії Арнольд Олександрович Альшванг (1898-1960) описує один відомий інцидент:

- У маєтку князя Карла фон Ліхновські в м.Греці, поблизу Троппау (це – австрійська Сілезія – О.Р.), у 1806 р. стався прикрий випадок. Того дня у його світлості гостювали французькі офіцери. Один із них, бажаючи завести розмову з відомим композитором, запитав Бетховена, чи грає той на скрипці.

Німцеві питання здалося образливим. Навіть не відповівши, він пішов до своєї кімнати. Тоді, намагаючись притлумити конфлікт, господар піднявся нагору та особисто попросив артиста зіграти що-небудь гостям.

Але Людвіґ ван Бетховен навідріз відмовився, ще й замкнувся із середини на ключ. Ніколи й ні від кого досі не зустрічаючи ніякого опору, фон Ліхновські спробував застосувати силу і звелів слугам вибити двері. Геній розлютився настільки, що схопив стільця і ладен був розтрощити господареві голову. І тоді негайно, вночі, німецький композитор пішки пішов собі геть. Гордий музикант так і крокував під зливою, в м.Троппау, де сів на поштовий диліжанс та повернувся до Відня. Вже удома він розлючено скинув із шафи погруддя Карла фон Ліхновські на підлогу і написав кривднику листа:

- Князю! Тим, чим ви є, ви зобов’язані випадковості народження. Тим, чим я є, я зобов’язаний самому собі. Князів існує та існуватимуть тисячі, тоді як Бетховен – один.

А ще, цікавий матеріал для роздумів мені підкинули спогади особистого бібліотекаря Андрія Розумовського – швейцарця Поля Біґо де Мороґ (Bigot de Morogues; 1769-?). Із них випливає, що після тієї гучної сварки із фон Ліхновські Людвіґ ван Бетховен у Відні не додому рушив, аби усамітнитися та заспокоїтися, а насамперед рушив до своїх гарних знайомих, подружжя… Біго. Адже два останні роки геній ходив закоханим у Марі Кьєне Біґо де Мороґ (Marie Kiéné Bigot de Morogues; 1786-1820), прекрасну французьку піаністку, котра залюбки виконувала… нові опуси 35-річного Бетховена, а також Баха, Моцарта, Ґайдна, хоча дружила із… 72-річним Ґайдном.

Можете лише собі уявити, наскільки був закоханий у французьку красуню і розумницю геній із Бонна, що саме Марі Біґо стала першим у Європі виконавцем, яка ще за автографом публічно виконала щойно написану “Апасіонату” (Соната №23 фа мінор, Оp. 57). Ні, що не кажіть, а вмів Андрій Кирилович вибирати собі друзів. Умів.

*   *   *

Отже, від 1806 р. почався новий етап у спілкуванні Бетховена і Розумовського. Можливо, що зближення саме 1806 р. спричинилося тим, що непоступливий Бетховен зайняв антибонапартистську позицію, бо зарозумілого імператора французів граф Андрій Розумовський давно й відкрито ненавидів. Зі свого боку, німецький композитор добре знав ім’я Наполеона I за титульним аркушем Третьої симфонії, але показово відмовився виступати перед знахабнілими французькими офіцерами у князя фон Ліхновські. Музикант гостро, а головне, публічно реагував на перемогу жабоїдів під Ієною, що ганебно сталася на території Пруссії.

Отже, 1806 р. Бетховен написав квартети Ор. 59 (№7-9), присвячені графові Андрію Кириловичу Розумовському. Була присвята, спричинена побажанням… замовника чи з власної волі здійснена композитором, – залишається невідомим. Але, здається, нічого без власної на те волі норовливий геній у житті не робив.

Річ не в тім. Будемо відвертими, попервах “російські” квартети навіть освічена публіка сприйняла… неприязно. Про новинку у числі часопису “Альґемайне Музікаліше Цайтунґ” (“Allgemeine Musikalische Zeitung”; "Загальна музична газета") від 27 лютого 1807 р. музичний оглядач Карл Кюґле (Karl Kügle), послухавши прем’єру, іронічно зауважив, що це лише… “три нових, занадто довгих і важких” струнних квартети Бетховена, а знаний композитор, капельмейстер придворної опери у Відні Адальберт Ґіровец (Adalbert Gyrowetz; 1763-1850) глузливо вважав: той, хто купує партитури “російських” квартетів… викидає гроші на вітер.

Сучасникам складно збагнути генія, навіть – землякам. Зокрема 1812 р. під час прем’єри “квартетів Розумовського” Бетховена у графа Петра Івановича Салтикова (1784-1812) у Москві німецький віолончеліст з європейським ім’ям Бернґардт Ромберґ (Bernhard Romberg; 1767-1841) спересердя шпурнув партитуру на підлогу, а кляті ноти… шалено узявся топтати ногами.

*   *   *

А ось самому винуватцеві музичних урочистостей, графу Розумовському Перший квартет з Опусу №59 сподобався одразу, ще восени 1806 р. – навіть до першого публічного виконання. І це свідчило, в першу чергу, про гарний художній смак та високий рівень музичної освіти Андрія Кириловича. Можливо навіть, що посол Росії у Відні познайомився з іменним квартетом не в живому виконанні, а внутрішнім слухом… прочитавши партитуру – це б характеризувало сановника, як високопрофесійного виконавця, хоча і дилетанта.

Загальновідомо: в струнних квартетах Ор. 59 (№7-9) використані українські народні мелодії. Чому вони навіть у вітчизняних бетховенознавців й досі називаються “російськими” квартетами, ніяк не второпаю. Бо присвячені вони послу Росії у Відні, і – це вся логіка? Тим часом виразно ж чутно: у тих творах Бетховен використав відомі мелодії українських народних пісень. Зокрема у першому квартеті автор цитує мотив “Ой надворі метелиця”, а в другому і третьому – слух милують варіації на тему пісні “Від Києва до Лубен”. Лунають мелодії українських народних пісень і в згадуваній “Апасіонаті” (Соната №23 фа мінор, Оp. 57), у 9-ій симфонії та в одній із сонат, де звучить мотив української народної пісні “Одна гора високая”.

Згідно з думкою одних, ту ідею авторові підкинув… високоповажний замовник, граф А.К.Розумовський. За переконаннями інших, – аби виявити повагу до мецената, як на ті часи, досить було самої присвяти. У чому збігається думка всіх музикознавців: людські взаємини великого майстра і освіченого українця випромінювали більше душевності, аніж можна було на це сподіватися.

Існує навіть версія, що тісне спілкування композитора з музикою-дилетантом, закоханим у квартетну музику, призвело до того, що Бетховен став приділяти жанрові ще більше уваги. Можливо, що А.К.Розумовський переповідав німецькому піаністу свої приватні бесіди про музику із незаперечним у Європі авторитетом, маестро Ґайдном, у якого українець брав уроки гри на скрипці, чим несвідомо впливав на творчий розвиток, зрештою, ще молодого композитора Людвіґа ван Бетховена.

І справді, тривалий час німець взагалі не брався за той жанр. В усякому разі, квартети Ор. 59 (№7-9) стали другим (!!!) зверненням німецького композитора до музичного жанру, але вони – справжній шедевр. Квартети, присвячені Розумовському, відкрили новий етап розвитку європейської квартетної музики.

*   *   *

Залишмо гіпотези на совість майстрів спіритизму. Повернімося до сухих фактів. Рік 1806-й виявився переломним у житті графа Андрія Розумовського та його дипломатичної кар’єри. Ледь не силоміць посол Росії у Відні примусив Австрію вступити до коаліції проти знавіснілого Наполеона. Тим часом діяльність головного дипломата дедалі більше викликала невдоволення у Санкт-Петербурзі.

Як на зле, 11 грудня 1806 р. графа спіткало велике горе – після тривалої хвороби померла його дружина Єлизавета фон Тун-Ґоґенштейн-Розумовська. А наступного року Російська імперія уклала з Наполеоном… Тільзитський мир. Отже, становище А.К.Розумовського виявилося настільки невтішним, що дипломат ладен був крізь землю провалитися. Чи то від горя, чи то від сорому, чи то від розпуки, але в липні 1807 р. сановник пішов у відставку. Ні, назад, на непередбачуваний Схід повертатись не хотілося, й у Відні відтоді українець замешкав у якості приватної особи. Головною втіхою життя Андрія Кириловича стали: власна картинна галерея та… організація знаменитих у Європі концертів.

Так народився тонкий меценат і знаменитий імпресаріо. Бо коли в Батурині 9 січня 1803 р. помер батько, останній Гетьман України Кирило Розумовський, син несподівано отримав величезну спадщину. Зайвого марнотратства гетьманчук не демонстрував, натомість запалав “сімейною пристрастю” – капітальним будівництвом. Саме тому у Відні у 1806-1807 рр. постав величезний палац (Palais Rasumofsky) роботи бельгійського архітектора Луї де Монтуайє (Louis de Montoye; 1749-1811), який донині прикрашає віденську вулицю (Rasumofskygasse, 23-25), що носить ім’я українця. Аби збудувати собі будинок до вподоби і за статусом, Андрій Кирилович скупив і зніс 27 (!!!) будинків. Неподалік від нового помешкання, власним коштом, він збудував кам’яний міст через Дунай, щоб не витрачати час на дальній об’їзний шлях. На жаль, той міст до наших часів не зберігся.

Ясна річ, змагатися з місцевими меценатами, такими можновладцями, як фельдмаршал, князь Міклош Йосип Естерґазі (Nikolaus Joseph Esterházy Furst von Galántha; 1714-1790) або генерал, князь Франц-Йозеф Максиміліан фон Лобковіц (Joseph Franz Maximilian von Lobkowitz1772-1816), які у Відні тримали власні оркестри та хори, – Андрій Кирилович не став. Проте в українця виявилося задосить грошви та бажання, ентузіазму та смаку, аби відшліфувати кращий квартет сучасності, ансамбль постійного складу, віртуози якого дістали від добродійника довічний (!!!) ангажемент.

*   *   *

Ні, як би нам, українцям, того не кортіло, але 56-річний граф Андрій Розумовський не створив феноменальний квартет. Струнний ансамбль на чотири кваліфіковані музики уже діяв, мінімум десять років. Бо від 1795 р. під орудою віденського віртуоза Іґнаца Шуппанціґа (Ignaz Schuppanzigh; 1776-1830) виник на замовлення князя і мецената Карла фон Ліхновські квартет, в якому в різні роки грали відомі в Європі австрійські та німецькі скрипалі: Йозеф Майзедер (Josef Mayseder; 1789-1863), Франц Вайс (Franz Weiss), Петер Гензель (Peter Hänsel; 1770-1831), Антон Крафт (Anton Kraft; 1749-1790), Емануель Аллоіс Ферстера (Emanuel Aloys Förster; 1748-1823),

У 1808 р. золотий склад фінансованого українцем ансамблю склали: скрипалі Іґнац Шуппанціґ, Франц Вайс, Луї Сіна (Louis Sina; 1778-1857), до яких вперше приєднався віолончеліст Йозеф Лінке (Josef Lincke; 1783-1837). Так виник довершений квартет під орудою Іґнаца Шуппанціґа, відомий у ті часи як кращий струнний квартет Європи.

Аби не пересмикувати факти, слід зауважити: цей справді перший професійний струнний квартет виник… задовго до початку співробітництва із Бетховеном. Наприклад, основоположник романтизму в музиці композитор Франц Шуберт (Franz Schubert; 1797-1828) присвятив особисто скрипалю та диригенту Іґнацу Шуппанціґу твір “Rosamunde Quartett”, струнний Квартет №13 ля мінор.

А що було нове для того ансамблю? Досить швидко до його складу ввійшов граф Андрій Розумовський, який вважався вправним музикою, бо на батьківщині досконало опанував… екзотичний для Західної Європи український торбан.

Від бандури той щипковий інструмент, винайдений польським ченцем ордену Св.Павла Першого Пустельника, Пауліни (Ordo Fratrum Sancti Pauli Primi Eremitæ), братом Тулигловським (Tuliglowski) з монастиря у Ясній Горі під м.Ченстохов, відрізняється більшою кількістю струн та наявністю нав’язних ладів. Проте виготовлення “панської бандури” коштувало дуже дорого, а гра на ній вимагала опанування складних технічних прийомів. Тому в Україні екзотичний інструмент лунав лише в аристократичних салонах козацької старшини, а на початку ХХ століття його зовсім витіснила з ужитку проста селянська… бандура.

Відомо, що в домашній колекції посла Росії у Відні знаходилося чотири торбани, а один із них навіть дійшов до наших часів і досі зберігається у Музеї історії мистецтв (Kunsthistorisches Museum) у Відні (Maria Theresien-Platz A-1010). Ось чому я й наполягаю: Андрій Кирилович Розумовський був українським аристократом в усьому, рахуючи й народну музику.

*   *   *

Що ж було по-справжньому новаторського в усій тій ситуації? Для початку: мабуть, уперше в європейській практиці до трьох професійних музикантів долучився сам меценат, бо місце другої скрипки в ансамблі посів сам граф А.К.Розумовський. Як зауважив один із перших біографів Людвіґа ван Бетховена, американський бібліотекар Александр Тайєр (Alexander Wheelock Thayer; 1811-1897):

- Музична підготовка Андрія Розумовського цілком дозволяла йому грати партію другої скрипки в квартеті, який він і створив.

По-друге, у 1808-1816 рр. квартет під орудою Іґнаца Шуппанціґа повністю утримувався (вперше) українським меценатом – онуком простого реєстрового козака Гриця Лемеша на прізвисько Розум, сином російського генерал-фельдмаршала Кирила Григоровича Розумовського, племінником фаворита імператриці Єлизавети Петрівни, дипломатом Андрієм Кириловичем Розумовським.

По-третє, одразу після переформатування у 1808 р. ансамбль здобув високу назву – “Бетховен”. Бо, як стверджував приятель композитора, скрипаль, диригент і письменник Антон Шіндлер (Anton Felix Schindler; 1790-1864), колектив створювався ніби на догоду композитору. Саме тому в того складу з’явилися унікальні можливості, рахуючи й блискавичне поширення партитур.

По-четверте, на особливо важливих для автора прем’єрах німецький композитор особисто диригував квартетом “Бетховен”, чого майже ніколи не робив з іншими оркестрами чи ансамблями.

І, нарешті, по-п’яте. У репертуарі квартету Розумовського, як стверджував капельмейстер знаменитого Театру “Ан дер Він” (“Theater an der Wien”; буквально – “Театр на річці Відень”), австрійського композитора і диригента Іґнаца фон Зейфріда (Ignaz Xaver Ritter von Seyfried; 1776- 1841), з’являлося все, що створював Бетховен:

- Усе нове і гаряче, із полум’я, немов зі сковороди. І виконувалося точно так само, як того волів автор.

Не дивно, що в 1808 р. у Бетховена виникло бажання змінити посвяту П'ятої симфонії, спочатку призначеної графу Францу фон Опперсдорфу (Franz Joachim Wenzel von Oppersdorff). Бетховен навіть отримав за неї 350 флоринів в рахунок гонорару (500 флоринів), але переприсвятив, як і Шосту симфонію, справжнім і надійним друзям – А.К.Розумовському та Францу Йозефу фон Лобковіцу.

Аби закінчити із мирською славою, зауважу. Першу публікацію двох іменних симфоній здійснив у лейпцизькому видавництві “Брайткопф і Гертель” (“Breitkopf & Härtel”) Ґотфрід Крістоф Ґертель (Gottfried Christoph Härtel; 1763-1827), котрий також узявся видавати повне зібрання творів Моцарта.

У березні 1809 р. уважний до деталей Бетховен офіційно попередив видавця, ґерра Ґертеля: обидві симфонії присвячені “одночасно двом панам, а саме: Його ясновельможності графу Розумовському та Його світлості князю Лобковіцу”. Звідкіля і чому з'явилася перестановка прізвищ у присвяті, надрукованій на титульному аркуші, – для мене залишається загадкою. Але прізвище князя Лобковіца опинилося на першому місці, а на друге – видавець пересунув українця. Знаєте, що ще вражає? Німецька компанія “Breitkopf & Härtel”, – попри феодалізм, капіталізм, соціалізм і зносу капіталізм! – й досі існує та вважається найстарішим у світі музичним видавництвом.

*   *   *

Із дипломатичної служби справжні перемовники ніколи не йдуть; особливо ті, хто досконало розуміється на психології та мотивації європейських можновладців. Не став винятком і українець. Коли це сталося, не вагаючись, сановник вимушено полишив навіть участь у своєму улюбленому струнному квартеті “Бетховен”. Наприкінці 1812 р. саме графу Андрію Розумовському, попри те, що дипломат п’ять років знаходився у відставці після ганебного, на його думку, Тільзитського миру (липень 1807 р.), – уряд Російської імперії доручив вести переговори з Австрією щодо можливого військового союзу проти Наполеона.

Ні, він не був ні квасним патріотом, ні записним пацифістом. І Андрій Кирилович погодився, більше того, – він брав якнайактивнішу участь у Шатільйонському (лютий-березень 1812 р.; м.Шатійон-сюр-Сені, Франція) та Віденському (вересень 1814 р. – червень 1815 р.) конгресах, які вибудовували новітню географію Старого світу. Якимось дивним чином його натура пов’язувала несумісні речі. Наприклад, організовуючи суто протокольний захід, Віденський конгрес, присвячений славетній перемозі коаліції європейських держав над Наполеоном, де зібралися представники всіх європейських країн і куди особисто прибули монархи Старого Світу, граф А.К.Розумовський спромігся представити високоповажній публіці… Людвіґа ван Бетховена як великого композитора. І вся Європа вітала маестро! Відтоді вся Європа завдяки українському імпресаріо шанувала “Шекспіра для мас”.

Далі – більше. Саме граф А.К.Розумовський вважався уповноваженим представником від Російської імперії, коли у листопаді 1815 р. укладався так званий другий Паризький мир. Тоді тільки у вигляді фінансової контрибуції Росія отримала від переможеної Франції 100 млн франків. За кількарічну інтелектуальну працю, оте дипломатичне подвижництво наприкінці 1815 р. Олександр I Павлович (1777-1825) пожалував українцеві князівське достоїнство із титулом світлості, а 1819 р. підвищив у табелі про ранги до чину дійсного таємного радника першого класу.

*   *   *

Не збагну, знову за що доля вирішила перевірити його на міцність… Під час пишних урочистостей Віденського конгресу, 31 грудня 1814 р. вночі трапилася подія, яка змусила столицю Австрії забути на кілька днів навіть про перемогу над триклятим Наполеоном. Наче свічка, на очах кількох європейських монархів спалахнув та згорів розкішний Палац Розумовських!

Вирував Новорічний бал за особистої присутності в якості почесного гостя царя Олександра I, зорганізований у столиці Австрії Андрієм Розумовським. Для зручності гостей господар звелів добудувати додатковий, тимчасовий зал, що також нагрівався димарями стаціонарного палацу. Коли, натанцювавшись, гості рушили далі, а слуги відволіклися від системи тимчасового опалення, сталася біда. Перетворився на попіл великий урочистий зал із прекрасною акустикою, де не так давно відбулася прем’єра П’ятої симфонії Бетховена. На попіл перетворилися ошатно оздоблені парадні кімнати. Непотребом стали унікальні мармурові статуї, бюсти, безцінні вази, відомі на цілу Європу картини, бронза, інші артефакти.

Інший, скнара і користолюбець, збожеволів би. А він, котрий узимку із родиною буквально залишився на вулиці? Уже в лютому 1815 р. невгамовний українець, граф А.К.Розумовський улаштував своєму доброму знайомому, Людвіґу ван Бетховену концерт! І то, як не сумно констатувати, був останній публічний виступ німецького піаніста, котрий особисто акомпанував популярну пісню “Adelaide” співакові Францу Вільде (Franz Wilde). Відтоді матеріальне становище Бетховена з року в рік тільки погіршувалося.

*   *   *

Хоча наступного року Андрій Кирилович і підняв із руїн палац Розумовських (Palais Rasumofsky), але та резиденція більше ніколи не стала колишньою. Підбадьорюючи господаря, можливо, саме князю сказав знамениту фразу Бетховен:

- Вищою ознакою людини є завзятість, з якою вона долає в житті найжорстокіші перешкоди.

Багато тоді передумав подумки світлий князь Андрій Кирилович, ой, багато. Слід було почати зважати на власні сили. Після пожежі він прийняв важке рішення, зібрав музикантів та оголосив віртуозам: як це не сумно, але більше він не в змозі утримувати квартет “Бетховен”! Тому в 1816 р. було офіційно сповіщено, що склад розпускається. Іншому аристократові було б досить: він умиває руки. Але цього українцеві виявилося замало. І Андрій Кирилович Розумовський розпродав частину майна, але призначив музикантам довічну пенсію!

Насправді ж знаний квартет Розумовського концертувати не припинив. Тривалий час ансамбль існував під вивіскою “квартет Шуппанціґа”, бо діяв під орудою віденського скрипаля Іґнаца Шуппанціґа. Зрештою, популярний колектив дістався навіть на гастролі до Росії! Зокрема вдало відбулися його концерти у Санкт-Петербурзі, бо і до цього українець доклав рук, видавши на дорогу підписані ним листи-рекомендації. Можна вважати той факт вражаючим, але під час згаданого турне на Схід “квартет Шуппанціґа” виступив також і в Москві, але головне – в Києві, виконуючи, в першу чергу, твори Бетховена. Однак, перепрошую, то трохи інша історія.

*   *   *

Останні роки життя князя А.К.Розумовського наповнювали скарги на фінансову скруту і сумне матеріальне становище. Допоки щоранку на ґанку його будинку юрмився натовп стурбованих кредиторів, колишній меценат, згідно з князівським статусом, давав звані обіди на 400 персон. До останніх днів свого життя Андрій Кирилович вважався одним із стовпів світського життя Відня і навіть зажив (усно) шанобливий титул “ерцґерцоґ Андреас”. Хоча титул той використовується виключно членами австрійського монаршого дому Ґабсбурґів. Хоча не слід ідеалізувати гетьманського нащадка на чужині, бо українською та й російською у останніх трьох декадах життя Андрій Кирилович Розумовський ледь говорив, а кирилицею, коли ставив підпис, то здавалося – це вивела дитяча рука.

Ось так гідно і неквапливо, 11 (23) вересня 1836 р. у м.Відні й пішов із життя знаний сподвижник культурного поступу в Західній Європі. Дітей сивочолий українець, князь Андрій Розумовський, син останнього гетьмана України Кирила Розумовського, приятель і меценат самого Людвіґа ван Бетховена так і не нажив, хоча на схилі життя утримував при собі вихованку Жеоржин Актон (Georgyne Akton). По смерті благодійника, 1846 р. вона пішла заміж за графа Фердінанда Ліппе-Вейзенфельда (Ferdinand Lippe-Biesterfeld; 1709-1791) і на тому із нашого поля зору зникла.

Тож на чужині нікому було заспівати над світлим князем відхідну пісню. І з огляду на це, ой, як тужливо залунала б наша з вами “Їхав козак за Дунай”:

- Їхав козак за Дунай, / Сказав: “Дівчино, прощай! / Ти, конику вороненький, / Неси та гуляй!” / “Постій, постій, козаче, / Твоя дівчина плаче, / Як ти мене покидаєш, – / Тільки подумай!” / “Білих ручок не ламай, / Ясних очок не стирай, / Мене з війни зі славою / К собі ожидай! ”: / “Не хочу я нічого, / Тільки тебе одного, / Ти будь здоров, мій миленький, / А все пропадай!”

*   *   *

Тим часом у столиці Австрії відтоді майже нічого не змінилося. Стоїть родинний палац Розумовських, стоїть у Відні, за адресою Rasumofskygasse, 23-25. Хоча більше той будинок нащадкам дипломата не належить. Свого часу нерухомість довелося продати. У 1852-2005 рр. там містилося Федеральне геологічне відомство (Geologische Bundesanstalt), а минулого десятиліття будівлю придбали якісь невідомі люди, котрі, як це не дивно, замешкали у просторому палаці, де в анфіладах легко заблукати.

У цьому контексті до певної міри потішило хіба що 31 жовтня 2015 р. Тоді музиканти з восьми країн Європи, Азії та Америки збирались на Шостий міжнародний фестиваль камерного мистецтва “Срібна ліра”, що відбувся у Петербурзі. У Великому залі тамтешньої філармонії фестиваль розпочався виступом Німецького камерного оркестру з Франкфурта-на-Майні – одного з провідних на батьківщині, а в якості спеціального гостя на тогорічній “Срібній лірі” з’явився… граф Ґреґор Розумовський (Gregor Razumovsky; 1965), нащадок дипломата і мецената графа Андрія Розумовського.

Час плине, а прямий прапрапраонука якось буденно керує у Відні “Товариством культури і мистецтва імені Розумовського” (Razumovsky-Gesellschaft für Kunst und Kultur), є почесним президентом Інституту сприяння демократії і фінансує відроджений струнний квартет “Розумовський”, який виступив, зокрема, й на вже згаданому петербурзькому фестивалі. Тоді поряд із творами Ґайдна й Вольфа пролунав і Сьомий (“Розумовський”) квартет Бетховена. Особливо вражала перша скрипка – Анна Кандинська з Москви, хоча і друга скрипка – її чоловік, австрієць – теж виявився на висоті.

Олександр Рудяченко. Київ

На фото:
- “Граф Андрій Кирилович Розумовський”; картина тірольського маляра Йоганна Баптиста Лампі-Старшого (Johann Baptist von Lampi der Altere; 1751-1830), 1810 р.;
- “Композитор Йозеф Ґайдн”; портрет американсокго художника Томаса Харді 1792 р.;
- галерея палацу Розумовських (Palais Rasumofsky) у Відні, сучасний вигляд;
- “Композитор Людвіґ ван Бетховен”; картина німецького художника Карла Ріделя (Carl Traugott Riedel (1769-1832), 1801 р.;
- “Андрій Кирилович Розумовський”; невідомий автор, 1801 р.
- австрійський князь Карл фон Ліхновські, меценат і покровитель Людвіґа ван Бетховена;
- княгиня Марія Крістіна Жосефіна фон Ліхновські;
- “Композитор Людвіґ ван Бетховен”; портрет пензля Йоґанна Ґеккеля (Johann Christoph Heckel; 1792-1858), 1815 р.;
- “Андрій Кирилович Розумовський”, портрет роботи австрійського живописця Людвіґа Ґуттенбрунна (Ludwig Guttenbrunn; 1750-1819), 1801 р.;
- французька піаністка Марі Кьєне Біґо де Мороґ;
- “Композитор Людвіґ ван Бетховен”; портрет пензля німецького маляра Йозефа Карла Стілера (Joseph Karl Stieler; 1781-1858), 1818 р.;
- дипломат і меценат Андрій Кирилович Розумовський;
- фрагмент партитури квартет №7, фінал;
- таємний радник I класу “Граф Андрій Кирилович Розумовський”; портрет роботи Жан-Батіста Ізабе (Jean-Baptiste Isabey; 1767–1855), 1819 р.;
- “Композитор Людвіґ ван Бетховен”; портрет пензля німецького маляра Йозефа Карла Стілера (Joseph Karl Stieler; 1781-1858), 1820-ті рр.;
- видавець публікації двох іменних симфоній Ґотфрід Крістоф Ґертель;
- граф Андрій Кирилович Розумовський, яким його запам’ятав Відень;
- нащадок дипломата і мецената графа Андрія Розумовського, граф Ґреґор Розумовський, 2015 р.;
- “Граф Андрій Кирилович Розумовський”; портрет роботи Фердінанда Георга Вальдмюллера (Ferdinand Georg Waldmüller; 1793-1865), 1835 р.