Дмитро Донцов. 2. Хрещений батько колективної особистості

Завершуємо, у рамках проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”, розповідь про головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова

Із Берліна у 1916 р. на запрошення українського громадського діяча і мецената Володимира Степанківського (1885-1957) Дмитро Донцов переїжджає до Берна, де йому запропонували очолити пропагандистський напрямок у швейцарському бюро Ліги пригноблених народів Росії (Liga der Fremdvölker Rußlands). За мету нова організація ставила – ні більше, ні менше: здобуття незалежності або автономії неросійських народів всієї західної частини Імперії, а саме: Прибалтики, Фінляндії, України та Білорусі.

То був потужний континентальний проект. Лігу пригноблених народів Росії заснували в квітні 1916 р. німецько-балтійські барони, російські піддані – Фредерік фон Ропп (Friedrich Theodor von der Ropp; 1879-1964) і Бернхард фон Ікскюль (Bernhard von Uexküll; 1850-1922), а також литовський патріот, колишній секретар Великого Вільнюського сейму Юозас Габрис (Juozas Gabrys; 1880-1951).

Про нову правозахисну організацію громадськість вперше дізналася після того, як 9 травня 1916 р. вітальну телеграмі на адресу Ліги надіслав 28-й президент США Томас Вудро Вільсон. У червні 1916 р. у Лозанні було складено, затверджено та опубліковано статут; першим президентом Ліги пригноблених народів Росії став депутат Державної думи Російської імперії IV скликання, поляк Міхал Чемпицький (Michał Łempicki; 1856-1930), генеральним секретарем – Фредерік фон Ропп, а до Правління ввійшов представник кожної уярмленої національності. Офіси Ліги одразу повиникали в Берліні, Берні та Стокгольмі.

Як бачимо, ніяк не на шопінг вирушив Дмитро Донцов із дружиною Марією Бачинською до Швейцарії. Кращого полеміста та ще й ідеолога українського націоналізму годі було шукати. Адже йшлося про видання у Берні прес-бюлетня “Вісті народів Росії” (“Korrespondenz der Nationalitäten Russlands”), що мав сприяти здобуттю незалежності або автономії неросійських народів всієї європейської частини Імперії, збирати і поширювати інформацію про багатонаціональний склад Росії, про політичні прагнення різних національностей. Такий антиросійський Інтернаціонал мав послабити позиції жандарма Європи як “ненадійного”, “ґеґемоністського” та “шкідливого” чинника.

*   *   *

Не один раз у фаховій літературі я наштовхувався на тезу, буцімто Дмитро Донцов друкувався виключно в українській періодиці. Ось наводжу список європейських часописів, де лише в 1916-1917 рр. друкувався наш полеміст: “Neue Züricher Zeitung” і “Züricher Post” (Цюріх), “Journal de Geneve” (Женева), “Bund” (Берн), “Gazette de Lausanne” (Лозанна), “Basiler Nachrichten” (Базель), “Berliner Tageblatt”, “Maerz”, “Nordund Sved”, “Das Grossere Deutschland” (всі – Берлін), “Reichsport” (Відень), “Czas” та “Przegląd Współczesny” (Краків), “Lemberger Zeitung” (Львів).

Після Лютневої революції Російська імперія захиталася, у березні 1917 р. бюро Ліги пригноблених народів Росії у Берні закрилося, і Дмитро Донцов повернув до Львова, де нарешті вирішив фіналізувати багаторічне навчання в університеті. Наїжджаючи у місто Лева, у 1914-1917 рр. він складає по іспиту, поки не захистив докторат та 4 липня 1917 р. не отримав ступінь доктора права. Це при тому, що за фахом Дмитро Іванович, здається, так ніколи і не працював. Чому? Обсідали глибокі сумніви… Як і Вкраїна, він стояв на роздоріжжі, бо під час Першої світової війни не бачив в Україні міцної ідейно-політичної течії, здатної згуртувати націю і крізь великі випробування повести назустріч світлій меті. Тож самому довелося засукавити рукави і ставати до ідеологічної праці.

Для львівського часопису “Шляхи” (1916, №3-4) у статті “Катова вечеря” він малював безрадісну картину відстороненості від національної відповідальності:

- Століття неволі забрали нам почуття того великого історичного трагізму, що лежить в нашій історії, забрали Ніцшівський amor fati (“любов до долі”, – О.Р.), яким так багато вивінували (були наділені. – О.Р.) справді сильні народи, котрого не бракувало римлянам, котрий стрічаємо у турків, і котрий полягає у вмілості глядіти правді – часом жорстокій – прямо у вічі. Замість того бачимо політику страуса, що якнайглибше ховає голову під власний хвіст; видимо заперечення дійсності, а замість сміливого ствердження гіркого факту, котрий відтак можна би було спільними зусиллями ще направити, – в найліпшім разі падання навколішки і мольби: “Да мине нас чаша сія!” – греміяльні (масові. – О.Р.) мольби, без різниці партій: національних і соціальних демократів, радикалів...

*   *   *

Після перемоги Лютневої революції, у березні 1918 р. Дмитро Донцов, котрий із Берна більш як два роки щодня боровся за незалежність Неньки, дістався Києва. Що він побачив у млявих діях новообраних керівників Української Народної Республіки? Хаос, непослідовність вчинків, фантастичну непрофесійність, суцільну демагогію. Не просто гостро, а нищівно він написав:

- Коли правник, що ледве навчився відрізняти поняття “федералізму” від “централізму”, уважав себе за покликаного писати розвідки з державного права; коли люди, працюючи розумово три години денно (часом і менше), рахували себе створеними до парламентарної діяльності, а чоловік з хистом сільського агітатора брався за видавання щоденної газети; коли кожний хотів бути українським Мікеланджело; коли люди, не знаючі ніякої іншої мови в світі, крім української (та ще хіба російської), ставали на чолі товариства, що мало інформувати Європу про українську справу; коли добрі музики уходили за кваліфікованих політиків, а торговці яйцями за бистроумних дипломатів; коли сидження між двома кріслами уважано за принциповість, а принциповість за дивацтво; коли бляґа (чванькуватість – О.Р.), лінивство, пересічність і важничання збудували собі неприступний замок, написали на нім: “Чужим вхід заборонений” – “вели” націю за собою, аж поки не привели її до того провалля, перед котрим стоїть вона нині.

Ні, Дмитро Донцов не лише письмово воював, а особисто включився в роботу Української демократично-хліборобської партії (УДХП) консервативного напряму, створеної на установчих зборах у Лубнах 29 червня 1918 р. Віктором Андрієвським (1885-1967), В’ячеславом Липинським (1882-1931) та Сергієм Шеметом (1875-1957).

Як партія, УДХП обстоювала ідею створення єдиного національного фронту для розбудови Української держави. У березні 1918 р. керівництво демократів-хліборобів пішло на перемовини з Українською Центральною Радою; та, перебуваючи на коні, жменька теоретичних українолюбів саму ідею входження членів Української демократично-хліборобської партії до складу УЦР відкинула. Іншого вибору не залишалося, і потужна політична сила, УДХП, сприяла приходу до влади ідеолога монархічного гетьманського руху Павла Скоропадського (1873-1945). Отож зарозумілим лідерам УНР 29 квітня 1918 р. довелося із Києва накивати п’ятами. Разом із тим, біда трапилася далі: партія, що всіляко підтримала гетьманський переворот, на генерала П.П.Скоропадського потім особливого впливу не мала.

*   *   *

Свідомий монархіст, бойовий царський генерал-лейтенант, Петро Петрович Скоропадський ніколи помазаника Божого із себе не корчив. Скажу більше: закон про спадкоємність, розроблений і затверджений лідером Другого Гетьманату, на випадок смерті попередника передбачав саме “обрання нового гетьмана”. Новий очільник селянської Неньки виходив із переконання, що “стара історія України рясніє різноманітними ускладненнями саме тому, що зі смертю гетьмана втрачалася влада, починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого зазвичай призводило до повної анархії”.

Структуроване українство на кшталт порядку в прусській армії не могло не імпонувати прибічникам незалежної, а головне, сильної України. Із завзяттям Дмитро Донцов працював в урядових структурах, а від 24 травня 1918 р. за наказом гетьмана Скоропадського обійняв посаду директора Української Телеграфічної Аґенції (УТА; нині – Укрінформ, на сайті якого ви й читаєте цей матеріал), що спочатку мала формат Бюро преси Міністерства внутрішніх справ Української Держави.

У книзі “Рік 1918, Київ” ті події Д.І.Донцов таким чином відобразив:

- Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої стандартності і безбарвності демо-соціалістичного провідництвa, – Павло Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрaльно-рaдянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командувати. Мав фах, що найбільше тоді потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, зраджував всю ту, російсько-монархічну, касту, до якої належав... Я пристав до гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта... Бонапартові вдалося: розгромити зовнішніх ворогів, спираючись на армію, навести лад у середині держави, привернути права церкви, забезпечити безповоротні, некрайні здобутки революції, – створення свобідного міцного селянського стану і знищення станових привілеїв феодального панства, приборкати ворогів нового ладу, як лівих (якобінців та соціалістів), так і правих (монархістів) та створити нову правлячу верству (аристократію) країни зі сплаву антагоністичних елементів, коли перший консул посадив довкола одного столу і якобінців, і роялістів.

Буквально за кілька місяців авторитет Д.І.Донцова в Україні виріс настільки, що улітку 1918 р. на секретних перемовинах з німецьким представництвом про можливе формування нового уряду його кандидатура висувалася на посаду міністра закордонних справ.

*   *   *

Від 14 листопада 1918 р, після оприлюднення “Грамоти Гетьмана Всієї України до всіх українських громадян і козаків”, що, серед іншого, проголосила зміну зовнішньополітичного курсу, колишній радник Гетьмана з питань культури та ЗМІ Дмитро Донцов стосунки з очільником Другого Гетьманату вважав розірваними, а 25 листопада 1918 р. розродився статтею, що гнівно засуджувала угодовську політику П.П.Скоропадського, спрямовану на “Федерацію з Росією”. Звісно, після опублікованої інвективи публіцисту довелося ховатися в Києві. Тим часом хмари скупчувалися. 30 жовтня (13 листопада) 1918 р. в Києві, в приміщенні Міністерства шляхів сполучення зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський. Через місяць запеклих боїв, 1 (14) грудня 1918 р. війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Полонених не брали, патронів не шкодували.

На власні очі провідник українських націоналістів бачив, як тануть рожеві мрії. І з пера Дмитра Донцова в особистий щоденник текли супні пророцтва:

- Засідання Директорії в палаці з представниками українських національних партій... Відчитали декларацію нового, республіканського уряду. Декларація – більшовицька. Представники всіх партій, навіть тих, поміркованих, які не співчували з повстанням, поставилися до декларації прихильно. Прийшло трохи до полеміки між соц.-демократами та іншими ленінцями... Від імені нашої партії, я зазначив в промові, що Декларація не до прийняття хліборобам. Скінчив свою промову так: “Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціалізму, а скінчите її під чорним прапором анархії”.

Коли у Київ картинно ввійшли війська Директорії, Дмитру Донцову довелося перейти на нелегальне становище; петлюрівці планували арешт і розстріл директора Української Телеграфічної Аґенції. Лише за особистого сприяння командувача Окремого загону Січових Стрільців Євгена Коновальця (1891-1938) ситуація змінилася, і за розпорядженням військового міністра Директорії Симона Петлюри (1979-1926) колишній радник Гетьмана з питань культури та ЗМІ отримав доручення… про дипломатичну місію. 13 січня 1919 р. Дмитро Іванович залишив Київ та вирушив потягом до Відня. Нова Україна жахала:

- Вакханалія! Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування більшовизму. Страх перед рішучими заходами проти червоних.

У середині лютого 1919 р. Дмитро Донцов переїхав до Берна, де очолював Українське пресове бюро при посольстві УНР у Швейцарії. Після ліквідації більшовиками будь-яких українських дипломатичних місій в лютому 1921 р. ідеолог інтегрального націоналізму повернувся до Відня. З усього виходило: Україну вони програли, тож відтепер за Україну стосило належало боротися.

У січні 1922 р. український полеміст дістав дозвіл польської влади та переїхав до Львова, де мешкав до вересня 1939 р. За ініціативою колишнього соратника, тепер – команданта Євгена Коновальця (1891-1938), котрий у серпні 1920 р. створив Українську Військову Організацію (УВО), – у місті Лева лідер націоналістів обійняв посаду головного редактора “Літературно-наукового вісника” (ЛНВ). Редактором Дмитро Донцов виявився грамотним: за кілька років наклад виріс із 800 примірників до 1800 екземплярів. Паралельно, від квітня 1923 р. до середини літа 1924 рр., він редагував знаний в Галичині часопис “Заграва”, який частенько забороняла та з обігу вилучала польська поліція. Але саме ці видання стали колискою, де в низці полемічних статей сповивався український інтегральний націоналізм.

Американський політолог; докторат Колумбійського університету Джон Армстронґ John Alexander Armstrong Jr.; 1922 -2010) у праці “Український націоналізм 1939-1945 рр.”, структурно виписуючи явище, позначив низку тез-індикаторів нового вчення про народи та їх взаємовідносини, а саме: нація – це колективна особистість, наділена жагою до життя; підкорення раціональної думки інтуїтивно правильним емоціям; харизматичний лідер та єдина партія обраних, які мають висловлювати народну волю; відносини між націями підпорядковуються законові боротьби за виживання; віра в націю як у вищу цінність, якій все має підкорятися.

*   *   *

Утім, не вийшло в інертній Галичині нічого путнього у жмені однодумців: Самійло Підгірський (голова), Дмитро Паліїв, Дмитро Донцов, Володимир Кузьмович, Кирило Троян. Й ідеолог націоналізму зарікся вдаватися практичної політики. Врешті-решт, навіть нечисленні “комбатанти” (товариші) побили горщики. Чому?

- По суті справи, мій розрив і з УСД-єю, і з “хліборобами”, і з групою “Заграви”, мав ту саму причину. Беручи участь в українськім революційнім русі до першої моєї еміграції (1908), я розумів, і від М.Міхновського навчився розуміти цей рух як протиросійський взагалі, не тільки протирежимний. Але мої співпартійці розуміли його в останнім сенсі. Відкинули виразно-протиросійську платформу й “хлібороби”. Так само й “загравісти”, бо в ті роки яскраво протиросійські наставлення не були в моді у Галичині. Пануючим тоді там наставленні до Росії були: або нейтральність, або сов’єтофільство, що відбилося на подальшій долі “Заграви”.

Інструментів політичної боротьби Паганіні націоналізму не склав, а через видання “Літературно-наукового вісника” утримував ідеологічні позиції, заявляючи під час передплатної кампанії 1930 р: ЛНВ залишатиметься виразником ідей, боронених від 1922 р.: “літературний імперіалізм” – у краснім письменстві, творчий суб'єктивізм – у критиці, енергетизм – у філософії, волюнтаризм – у політиці; ЛНВ поборюватиме, як і досі, старий провінціалізм і нове “всесвітянство”; поборюватиме “об’єктивність” у трактуванню з’явищ життя, за якою криється трусість думки і хворість волі; ЛНВ вміщуватиме твори всіх українських авторів, які вносять в дійсність творчі ідеї завтрашнього дня, і ті, що відсвіжують традиції нашого великого минулого.

Самотній очільник нації виступав здебільшого як публіцист, друкуючись у західноукраїнській, німецькій, швейцарській та польській періодиці.

- Відтоді став я пропагувати свої ідеї, як “free Lancer” – тільки в пресі і в слові.

Проте знавіснілу поставу більшовизму Дмитро Донцов ніколи не втрачав із поля зору. Крізь ту замацану пролетаріатом призму ідеолог націоналізму розглядав Українську Революцію 1917-1920 рр. як українську Піррову перемогу. У статті “В.Ленін” він напророкував:

- Прокляттям нашої історії є те, що ми не змогли збірникові невгасимого фанатизму, неугнутої енергії і чисто понтифікального почуття власної безпомилковості, яким є і залишається більшовизм, – протиставити нічого рівновартного. Але історія занотує у своїх аналах, що коли Ленін помер у Москві, то могилою ленінізму стала Україна.

Враховуючи те, коли ці слова були написані, їхній пророчий характер і досі актуальний. Щось схоже, певен, трапиться й зі сталінізмом путінського розливу: гробокопачем Х*йла також стане Україна. Висновок один: аби Московія не здохла, їй слід дати спокій Україні, назавжди. Найвідомішими працями Д.І.Донцова стали: “Модерне москвофільство” (1913), “З приводу однієї єресі” (1914), “Історія розвитку української державницької ідеї” (1917), “Міжнародне положення України і Росія” та “Українська державна думка і Європа” (обидві: 1918), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Криве дзеркало української літератури” (1929), “Криза української культури” (1932), “Де шукати українських традицій” (1938), “Дух нашої давнини” (1944).

*   *   *

Але, поза всяким сумнівом, на програмний твір перетворилася книжка “Націоналізм” (1926). Викладаючи свій погляд на болісне державоутворення Неньки, автор писав:

- Коли Україна захоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духової, економічної і політичної нації. Без такої ідеї ми лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, який житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом “конвульсійних вибухів” (читай: майданів. – О.Р.), народом без патосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовим і соціальним, нацією з “анархією доктрин” і з “ослабленням волі”... Так буде доки не оголосимо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітня, ані соціальна, лише національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ.

Поміркуйте над цими конденсованими думками, коли сьогодні голосуватимете за свого кандидата на гетьманську булаву.

Маючи не лише талант публіциста, а й характер патріота, Дмитро Донцов ніколи не замовкав. Справа була не в публічній діяльності чи в непримиримих дебатах із заочними опонентами. Йшлося про безжальну війну з апологетами ідей комунізму, у які б строї та вишиванки ті не рядилися. Саме тому 6 жовтня 1929 р. у Львові лідер покоління виступив із критичною доповіддю про суть “українізації”, здійснюваної в УРСР. Власне, новий реферат теоретика українського націоналізму став гнівною відповіддю на промову наркому освіти Української РСР Миколи Скрипника (1872-1933), виголошену у Львові 17 вересня 1929 р.

Компромісів, один у полі патріот, він не визнавав, а пильно стежив за тим, що коїться в культурі на підросійській частині України. Як поважний літературний критик, Дмитро Донцов придивлявся до творчості нової плеяди українських письменників, а саме: Миколи Хвильового, Михайля Семенка, Євгена Плужника, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Павла Тичини. У зміні настроїв, за темами і напівтонами, він помічав сумну закономірність: ледь-но стаючи на службу московітській доктрині, самобутні літератори втрачали стрункість української літератури. Звідси у літературознавстві з’явилося відоме поняття “шатость малоросійська” (читай: непринциповість). Як це? Не маючи можливості бути щирими у чужій системі ідеологічних координат, національні митці шукали, бодай якісь, шпарини для виявлення власного світовідчуття, а на виході отримували літературні покручі.

*   *   *

Ідеологічна боротьба перетворилася на фізичне виживання, коли наприкінці 1932 р. через фінансові труднощі видавати дорогий душі та серцю “Літературно-науковий вісник” стало неможливим, бо власник – Українська видавнича спілка, часопис просто закрила. Інший би розвів руками, зважаючи на обставини непереборної сили, або – подався у пошуках меценатів-благодійників, які через номер-два почали б втручатися в редакційну політику: велика купа грошви завжди краще знає, як має виглядати вільний художник.

Тим часом Дмитро Донцов зважився на сміливе рішення. Видавати часопис він вирішив одноосібно, як приватний підприємець. Для цього було залучено кошти родичів дружини. Так виник “Вістник літератури, політики і науки” (або знову просто – “Вістник”), на палітурці якого з’явилося зображення пантери. Журнал друкувався у Львові в 1933-1939 рр. і як таке собі “наше літературне гетто” став популярним часописом, згодом – прибутковим виданням, що свідчило про грамотну, ніяк не екстремістську редакційну політику.

На жаль, усе має фінал, навіть п’єси Уїльяма Шекспіра. Наприкінці серпня 1939 р. встиг друком з’явився №9 “Вістника”, і він став завершальним у бібліографії.

*   *   *

Ідеологічно ненависним Дмитро Донцов виявився по обидва боки Дніпра, від Сяну до Дону. 2 вересня 1939 р., на другий день Німецько-польської війни, його та вірного побратима і співробітника, адміністратора “Вістника” Михайла Гикавого (1907-1983), як небезпечних осіб, польська поліція заарештувала та разом з іншими українськими діячами інтернувала в концтабір Береза-Картузька (нині – м. Береза, Західна Білорусь), утворений у приміщеннях колишнього картезіанського монастиря. Починаючи від червня 1934 р., через катівню пройшли сотні українців, рахуючи членів Організації Українських Націоналістів.

Для прикладу: в 1934 р. у Березі-Картузькій із 200 ув’язнених нараховувалося 120 членів ОУН. Щоб ті не сідали, підлогу наглядачі поливали водою; розмовляти заборонялося; за голодну пайку доводилося виснажливо працювати. У зв’язку з державною політикою пацифікації (масові репресії проти українців Галичини й Волині) жорстоке поводження табірної адміністрації лише віталося.

Наприкінці вересня 1939 р. полоняків Берези-Картузької, начебто, звільнила Червона Армія. В офіційній московітській історіографії сей факт наводився, як доказ визвольної місії радянських військ, що дарувала волю та приєднала до СРСР території Західної Білорусі та Західної України. Тим часом із мемуарів “З воєнного нотатника” (1940) Якова Гальчевського (Войнаровського; 1894-1943) випливало, що за сов’єтів колишні в’язні польських концтаборів зазнали подальших переслідувань:

- Характеристичним явищем було те, що НКВД розстрілювало тих українців, які сиділи в Березі-Картузькій за Польщі, на підставі залишених по староствах документів. Червоні арештовували, вивозили й нищили всіх тих, хто був на листах шефів безпеки і польської поліції, як націоналісти. В розмовах лунало багато імен, яких понищили більшовики.

*   *   *

На щастя, полотняну робу, круглу полотняну шапочку та дерев’яні ходаки, ідеолог українського націоналізму носив буквально два тижні, потім із Польщі бранцеві у бідненькому поруділому чорному пальті пощастило через Данциґ (тепер – Ґданськ) перебратися до Берліна, де його в штаб-квартирі ОУН на вулиці Мекленбурґштрассе, 73, в районі Вільмерсдорф щиро вітав член ОУН з часу утворення (1929) Микола Климишин (1909-2003). Більш-менш спокійно до літа 1940 р. українець перебував у столиці Третього Рейху. Так тривало доти, поки “землячок”, колишній соціал-революціонер, дипломат-аматор Олександр Севрюк (1891-1941), котрий був таємним агентом НКВД, але координував при зовнішньополітичному відомстві НСДАП фашистської Німеччини діяльність різного роду українських організацій, – не написав донос до ґестапо… про “полонофільство українця Донцова”.

Проти сподівань “землячка” із Києва офіцер ґестапо лише дико пореготав над оксюмороном, подякував за службу та дав перепроданцю феєричного копняка. Аби бути подалі від гріха та уникнути арешту після з’ясування справи у таємній поліції Дмитро Донцов на запрошення давнього друга, доктора філософії Юрія Русова (1895-1961) виїхав до Бухареста. У Румунії він жив до середини 1941 р. та разом з Ю.О.Русовим та його дружиною, художницею Наталею Ґеркен-Русовою (1897-1989) видавав невеличкий український журнал “Батава”.

На початку 1940-х рр. популярність Дмитра Донцова в націоналістичному русі сягнула апогею. У керівництві ОУН навіть розглядалася ідея – надати патріарху інтегрального націоналізму, як свідчить Сергій Квіт (1965) у монографії “Дмитро Донцов: ідеологічний портрет” (2013), “повноваження Президента України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який проголосив Українську незалежність у Львові 30 червня 1941 р.” Це також підтвердив і дослідник теми, український історик Володимир Косик (1924-2017), котрий від 1948 р. жив у Франції. Начебто, зберігся документ німецької служби безпеки – №12 від 4 липня 1941 р.:

- Дмитро Донцов передбачається можливим президентом України.

*   *   *

Подібно перекоти-полю, не за власним бажанням котився шляхом далекої еміграції Дмитро Донцов: Польща, Чехія, Німеччина, Румунія, знову Німеччина. Коли закінчилася Друга світова війна, він опинився в американській зоні окупації Німеччини. Але навіть на території, що знаходилася під управлінням військової адміністрації США, мешкати було небезпечно. Полювати на запеклого “українського буржуазного націоналіста” більшовики не припиняли. Аби точно витребувати у янкі лютого ворога, офіцери органів держбезпеки і СМЕРШу навіть записали ідейного націоналіста у список… “воєнних злочинців” і вимагали американців схопити його.

За роки Другої Світової Дмитро Донцов не стріляв, бо ніколи в житті не тримав гвинтівки в руках. Натомість його перо вартувало танкових дивізій, бо з року в рік прасувало агресивну, імперську політику Московії проти України та цілого світу. І ніколи той генерал політичної думки нічого не просив, ніколи перед Кремлем не виправдовувався, що в очах більшовиків тільки посилювало провину. Рятуючись від реальної небезпеки – бути або страченим, або викраденим, – наприкінці 1945 р. Дмитро Донцов виїхав до Парижа. Але й там радянські каральні ограни могли його дістати, тож у першій полині 1946 р. патріот поплив до Лондона, а звідти, за деякий час – до Сполучених Штатів. Місця ідейний вигнанець собі не знаходив, допоки у 1947 р. не опинився у Канаді. Тільки тут вдалося пустити коріння, а в 1948-1953 рр. Дмитро Іванович викладав українську літературу в університеті Монреаля, Квебек.

Проте міцних зв’язків в українські діаспорі він не нажив, та й глибокого розуміння не здобув. Спроби співпраці з Організацією Українських Націоналістів в еміграції, проекти заснування окремого журналу, де б Дмитро Донцов був головним редактором, зреалізувати не пощастило. Кому Україна потрібна, окрім неї самої?

*   *   *

Зустрічав точку зору, начебто, після Другої світової війни Дмитро Донцов майже не написав нічого. Повна нісенітниця! У повоєнний період читача побачила низка монографій і збірників статей, а також перевидань актуальних праць, як-то: “Хрест проти диявола” (1948), “За яку Україну?”, “За який провід?” та “Демаскування шашелів” (усі: 1949), “Заповіт Шевченка” (1950), “Правда прадідів великих” (1952), “Туга за героїчним; ідеї і постаті літературної України” і “Поетка вогняних меж: Олена Теліга” (обидва: 1953), “Росія чи Європа?” і “Московська отрута” (обидва: 1955), “Від містики до політики”, “За яку революцію?” та “Підстави нашої політики” (усі: 1957), “Der Geist Russland” (“Дух Росії”; 1961; під псевдонімом Д.Свирид), “Незримі скрижалі Кобзаря” (1962), “Націоналізм” (перевидання, 1966), “Хрестом і мечем” (перевидання, 1967), “Клич доби” (1968).

Єдиного, наукового погляду на таку гігантську історичну фігуру, як Дмитро Донцов нема. Одні (американський історик українського походження Михайло Сосновський) вважають його “типовим виразником ідейно-настроєвих тенденцій своєї доби”. Хтось натякає (польський історик і журналіст, депутат Сейму 1993-2001 рр. Мирослав Чех), мовляв:

- Міністерство внутрішніх справ Польщі та II відділ Генерального штабу (тобто розвідка) домовилися призупинити його депортацію “за умови, якщо Донцов змінить свою попередню літературну діяльність, ворожу Польській державі”.

Хтось (українсько-американський славіст-мовознавець німецького походження Юрій Шерех-Шевельов) вважає, що патріот України нібито працював на Річ Посполиту, тому критикував виключно СРСР, а не Польщу, уряд Речі Посполитої… матеріально підтримував його “Літературно-науковий вісник”:

- Дорікати треба за те, що значна частина (українців. – О.Р.) повірила в спеціальну операцію польської розвідки, яка служила формуванню української нації згідно з польською уявою, і що цей факт вдалося приховувати майже 90 років.

У яке Прокрустове ложе не намагалися Дмитра Донцова увібгати: “інтегральний націоналізм”, “український фашизм”, “тоталітаристська доктрина”, “революційний націоналізм”, “консервативний революціонізм” і таке інше – нічого з того не вийшло.

*   *   *

Тим часом усе свідоме життя він шукав у мріях і власних творах той край, який би міг назвати своїм. Наприкінці довгого життя, у лютому 1972 р. важко хворий ідеолог українського націоналізму відвідав Портуґалію, де лікарі порекомендували пройти курс лікування. 25 лютого 1972 р. Борису Вітошинському він дав останнє в житті інтерв’ю. Наведу буквально кілька показових фрагментів:

- Чи Національну Революцію повинні очолювати однодумці, чи люди різних переконань і світоглядів, але такі, які шукають між собою компромісів?

- Всякий рух і всяка ідея, яка хоче перемогти, має складатися з людей одної ідеї, одної волі, а не з комплексу людей різно думаючих, котрі тягнуть в усі боки і тим самим ослаблюють усю ідею, волю і наслідки.

- Чи для популяризації української визвольної боротьби на Заході, її протимосковський характер повинен бути більше компромісовий?

- Ні! Популяризувати ідею українського націоналізму – серед кого? Серед тих, серед демократів, соціалістів і так далі нема сенсу, бо вони були, є і будуть проти незалежної України. Але популяризувати українську націоналістичну безкомпромісову ідею серед кіл сприяючих націоналізмові, котрі горять тою самою ідеєю, очевидно треба.

- Ви багато писали про те, яким повинен бути провід нації. Як це Ви зовсім коротко здефініювали б?

- Провід нації мусить бути з людей вибраних, людей, як казав Шевченко, “окремої нерабської крові”. То значить – людей патосу, глибокої віри, певності одної Правди, а не мішанини її із чужою якоюсь “правдою” чи “кривдою”, і невгнутою волею, а не компромісом її перевести в життя.

*   *   *

Повернувшись до Канади, до останнього дня літератор жадав опинитись у Португалії знову, аби на Піренейському півострові залишитися назавжди. Пояснював таке бажання Дмитро Іванович простими словами, як прості речі. Що його полонило?

Запах моря, такий знайомий за далекою Таврією. Відчуття безмежних просторів, чим в Україні назавжди виповнилась його душа. Подуви теплого вітру, що лагідно віяв колись від комину у батьківському будинку. Все це пробуджувало лагідні спогади про любу, але недосяжну Батьківщину, окрилюючи відчуттям безперервного лету до мрії та легкого дотику до Вічності.

*   *   *

В есеї “Від містики до політики” мене особисто вразив ось який епізод:

- Покійний Л.Мосендз (український поет, есеїст, гуморист Леонід Мосендз; 1897-1948; автор фантастичної збірки пародій “Дияволічні параболи”. – О.Р.) писав про один сон: “Снився мені сон, був я на широкій хмарі, під темним зоряним небом, і ангел показував мені будівлі... А в одному була вітрина велика за склом, і стояли там на чорних підставах блискучі діаманти. Бачу їх!

- Це народи світу! – сказав ангел.

- А де ж Україна? – запитав я.

- Ось! – і показав на сьомий з ряду діамант.

Не був він такий великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа... І я відчуваю трепет... А чи ви знаєте, хто є патрон нашої землі? Сам Святий Михайло, що ненавидить сатану, що не хоче прощати його, архистратиг, небесний маршал”. Мені колись знайомий чех казав:

- Страшного маєте патрона, будете великим народом! – одним із семи діамантів.

Олександр Рудяченко. Київ