Українське кіно на фестивалі «Докудейс»: усі ми божественні
Різнопланові українські стрічки дають широке уявлення як про вітчизняне кіно, так і про нашу державу загалом
Завершився «Докудейс» – один із найважливіших та найактуальніших міжнародних українських кінофестивалів. Він проводиться у Києві вже шістнадцять років і має правозахисне спрямування. З минулого року на фестивалі існує повноцінна національна конкурсна програма. Цього року в ній було представлено п’ять повнометражних фільмів. Ще кілька українських картин демонструвалися у позаконкурсній програмі, зокрема, дві повнометражні стрічки у програмі «Фестивальні хіти».
Одним словом, Україна на цьогорічному фестивалі була представлена різноплановими стрічками, які дають широке уявлення і про українське кіно, і про нашу державу загалом.
Цьогорічні українські картини конкурсної програми звертають на себе увагу своєю якістю – і це стосується як технічного, так і мистецького, й тематичного боку. Це справді повноправне та конкурентоздатне кіно, що веде мову про сучасну Україну досить відверто і водночас винахідливо. І сучасні українські фільми – підкреслено авторські, різні за спрямуванням і темпераментом, стилем та внутрішнім настроєм.
Головний приз національного конкурсу отримав фільм Семена Мозгового «Історія зимового саду», який виріс із однойменної короткометражної картини. У стрічці йдеться про працівницю павільйону зимового саду в теперішньому ВДНГ Валентину Вороніну. Жінка віддала сорок п’ять років свого життя вирощуванню та догляданню екзотичних рослин, і ось прийшов час їй іти на пенсію. З фільму можна зрозуміти, що її звільнення відбувається не з її волі, проте так чи так, але воно має відбутися. Сама ж героїня картини викликає доволі амбівалентні почуття – вона постійно усім невдоволена, її увага до певних речей видається надмірною. З іншого боку, відчувається, що вона живе своєю роботою, вбачаючи у ній сенс свого життя.
«Історія зимового саду» – дуже виважена, прорахована та розумна картина. Знята статичною камерою, вона творить ефект відстороненого спостереження за певними процесами та ілюзію невтручання автора у реальність. Звісно, це не так, оскільки сам вибір способу фільмування, об’єктів фільмування та подальше сортування і збір матеріалу – цілком авторські. Автор тут ховається за героїнею, оповідаючи дуже специфічну та водночас універсальну історію.
Її специфіка полягає у самому предметі оповіді – і мова тут не тільки й не стільки про Валентину Вороніну, як про сам зимовий сад, який тут може бути метафорою чогось вкрай штучного та екзотичного для наших широт. У фільмі йдеться про нехарактерні для України теплолюбові та світлюбиві рослини, проте вбачати за ними можна що завгодно, що не виросло на місцевому ґрунті, прийшовши з чужини. Від ідей комунізму та прав людини – до новітніх технологій. Усі вони, потрапляючи у незвичні для себе умови, можуть щомиті загинути, якщо їх не помістити у теплицю.
І сама доглядальниця за рослинами тут читається як остання хранителька екзотичних та неорганічних для місцевих умов знань і практик. І її звільнення може сприйматися також по-різному – і як закономірне завершення епохи, і як насильницьке припинення певних штучно підтримуваних, проте симпатичних комусь речей. Для когось це історія про загибель райського саду, а для когось – про штучність самого раю.
Відтак «Історія зимового саду» – це цілком універсальний сюжет, добре зроблений та скомпонований; перед нами ідеальне фестивальне кіно, що піддається широкому і почасти навіть езотеричному трактуванню.
Ще одна подібна картина, «Заповідник Асканія» режисера Андрія Литвиненка, веде мову про сьогоднішній стан знаменитого заповідника Херсонщини та його мешканців. І йдеться у першу чергу не про тварин, як можна було подумати, а про людей, якій там живуть. Стрічка наповнена дивовижними персонажами, які, одного разу потрапивши у це райське місце, так у ньому й залишилися. І сьогодні більшість із них продовжують своє життя та діяльність, знаходячи у всьому цьому сенс. Однак не всі з героїв поділяють цю точку зору.
«Заповідник Асканія» – по-своєму новаторський фільм, оскільки він поєднує у собі кілька кінематографічних жанрів – від фільму портрету до музичного кліпу. Така різножанровість здатна привабити якнайширшу аудиторію, яка, сподіваємося, у фільму знайдеться, коли настане час прокату.
На відміну від «Історії зимового саду», у «Заповіднику Асканія» ми бачимо не стільки історію відходу, завершення, скільки історію певної сучасної незатребуваності й самого заповідника, і людей, які живуть та працюють у ньому. Йдеться, власне, про недофінансування та відсутність широкого розголосу для туризму. Ймовірно, заповіднику не вистачає промоції – і фільм Андрія Литвиненка зможе докластися до цієї безумовно шляхетної справи.
Своєрідну мандрівку у часі пропонує інший учасник українського конкурсу – фільм «Портрет на тлі гір» режисера Максима Руденка, який веде мову про творчу спадщину легендарної Параски Плитки-Горицвіт. Усе своє життя (за винятком років ув’язнення, які вона провела на Колимі та у Казахстані) Параска прожила у Криворівні Івано-Франківської області. Родини та дітей ніколи у неї не було, відтак увесь свій час вона присвячувала творчості. У Плитки-Горицвіт були розмаїті таланти та інтереси, проте ширшому загалу вона відома як авторка більше чотирьох тисяч світлин. Багато з них є фотографіями її живописних робіт, проте на безлічі плівок зафіксовані мешканці Криворівні у різний час та за різних обставин. Це – колективні та індивідуальні портрети, сцени розмаїтих свят, сумних та радісних подій.
Режисер фільму «Портрет на тлі гір» не пішов шляхом прямої біографічної оповіді про Параску Плитку-Горицвіт, послідовно оповідаючи про її життя та діяльність. Натомість він зняв картину, сказати б, – за мотивами творчості та навіть світовідчуття мисткині. Це доволі амбітне завдання багато в чому вдалося зреалізувати. Режисер зумів знайти точки, у яких перетинаються часи, зміг поєднати минуле та теперішнє, показавши, що минуле насправді нікуди не щезало, що життя у Криворівні не змінюється впродовж десятиліть, якщо не століть. Єдине, що змінилося, – так це спосіб фіксування довколишнього світу. Якщо колись довколишнє фіксувала тільки Плитка-Горицвіт на свій плівковий фотоапарат, то тепер це можуть робити усі охочі на безліч розмаїтих засобів – від цифрових фотоапаратів до смартфонів.
Не менш цікавими у картині є сучасні мешканці Криворівні, кожен зі своїм власним розумінням світу та власною біографією. Усе разом це творить цікавий окремий всесвіт, дуже привабливий та унікальний.
Ще одна стрічка занурює нас у зовсім інший світ – світ війни на сході України. Це картина «Брати по зброї» зафільмована волонтерами Мирославом Гаєм, Костянтином Могильником та Сергієм Лисенком, який і став режисером цієї стрічки. Фільм складався сам по собі п’ять років, без особливого плану, просто у свої поїздки волонтери брали із собою камеру. Те, що зафільмовано і ввійшло у фінальний монтаж, відображає здебільшого початковий період війни з усіма тодішніми труднощами, пов’язаними із розрухою армії, обстрілами мирного населення, всезагальною втомою. Війна тут показана як надзвичайно небезпечна, виснажлива та страшна у своїй суті робота, витримати яку до снаги небагатьом. Ми бачимо тут усю можливу непроглядність війни, непоказний героїзм, побутову невлаштованість і водночас гумор та самоіронію, без якої не вижити за будь-яких умов. Ефект присутності та причетності у фільмі – просто неймовірний, його неможливо дивитися відсторонено. Плоть та кров війни тут буквально стають твоєю плоттю та кров’ю.
Ця картина – більше хроніка подій та обставин минулого часу, ніж актуальний фільм про сьогодення. Але це той приклад, коли наша пам'ять не повинна бути витіснена, оскільки минуле щомиті може актуалізуватися й морок страшної війни – опинитися поряд із нами.
Нарешті останній фільм цієї конкурсної добірки – цілком авторський та навіть аматорський. Його режисером є інженер-конструктор будівель і споруд, який водночас вивчав фотографію та має свої пріоритети у кінематографі. Його звати Роман Бордун і він, схоже, – нова сенсація в українському кіно. Його фільм «Божественні» викликав жвавий інтерес та дискусію на кінофестивалі, розділивши глядачів на дві традиційні групи – тих, кому фільм дуже сподобався, і тих, хто просто не прийняв картину.
«Божественні» складаються із низки фрагментів, що об’єднанні між собою за певними формальними ознаками. Тут монтуються однакові або за формою, або за кольором, або за фактурою речі, між якими – доволі істотна географічна та смислова відстань. Ці фрагменти нанизані на часову вісь – дія картини відбувається впродовж чотирьох річних сезонів. І виходить, що деякі локації повторюються двічі – у різні пори року.
Подібний спосіб організації матеріалу, подібне кружляння, подібне творення маршруту фільму нагадує поезію. Сам режисер частіше говорить про музику. Так чи інак, але його стрічка звучить по-своєму піднесено. Це своєрідна молитва, тільки очі віруючого тут зверненні не до неба, а до землі. Такий фільм міг зняти кожен із нас. Щодня ми бачимо щось подібне, щодня наші маршрути повторюються. Щось у довколишньому світі видається нам цікавим, смішним, можливо, дивним чи загрозливим. Якщо все це помічати та все це фіксувати, то реальність відкриється перед нами в усій її красі. Тут важливою є різниця між поглядом нашого ока, який бачить вибірково, та поглядом камери, що фіксує усе підряд. І тільки перегляд матеріалу та його компоновка зможуть відкрити нам очі на те, яким дивовижним є життя довкола нас.
«Божественні» – фільм про усіх нас. Ми всі – божественні.
Ігор Грабович. Київ