Зоя Гайдай. I. Сонячне сопрано

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Часто вона розмірковувала над змістом романсу “Під квітами” Едварда Ґріґа, написаного за мотивами казки “Соловейко” Ґанса Крістіана Андерсона (Hans Christian Andersen; 1805-1875):

- Посеред величезної зали, де сидів імператор, встановили золоту жердину для соловейка. Зібрався весь двір, а маленькій куховарці навіть дозволили стати при дверях, бо вона вже здобула звання придворної кухарки. Всі вбрались у кращі шати і, знай, дивилися на маленьку сіру пташину, поки імператор не хитнув їй головою.

І тоді соловей заспівав так дивно, що у правителя сльози навернулися на очі, і ще краще витьохкував соловейко, а пісня його навіть хапала за кожне серце. Вдоволений імператор зажадав обдарувати птаха золотою пантофлею на шию, але із вдячністю соловейко відмовився:

- Я бачив на очах імператора сльози, і для мене немає нічого в світі дорожчого! Сльози імператора - це справжнє диво! Мене повністю нагородили…

***

Велика українська співачка Зоя Михайлівна Гайдай народилася у російському Тамбові 19 травня (1 червня) 1902 р., у родині відомого фольклориста, хорового диригента, композитора та педагога Михайла Петровича Гайдая (1878-1965), котрий походив із селянської родини.

Дитинство і юність майбутньої вокалістки пов’язані з Житомиром, куди сім’я переїхала, коли дівчинці виповнилося шість років. Ще в ранньому віці Зоя вирішила, що стане відомою співачкою. У гостинній оселі Гайдаїв бували знані в краї літератори, живописці, музиканти. Серед них - педагог музичного училища, гарний піаніст Віктор Косенко (1896-1938), у майбутньому - один із найяскравіших національних композиторів. На життя він заробляв тапером. За розповідями сучасників, по кілька разів житомиряни ходили на один фільм, аби насолодитися чудовою грою Віктора Косенка: той був вправним піаністом, котрий від сеансу до сеансу ніколи не повторював музику до одного фільму.

Саме Віктор Степанович, вихованець Варшавської, а потім - Санкт-Петербурзької консерваторій, розгледів у Зої неабиякий хист і схиляв дівчинку здобувати освіту. Починаючи з 1912 р., Зоя Гайдай навчалась у Житомирській Маріїнській гімназії, що вважалася першим на Волині державним середнім учбовим закладом для жінок. Кам’яниця на Великій Бердичевській вулиці, 10 (деякий час - вул. Карла Маркса), підлягала Канцелярії відомства імператриці Марії, ім’я якої й здобула.

В її стінах свого часу навчалися двоюрідні сестри Лесі Українки - Ніна і Ольга (1877-1945) Косач, мати видатного піаніста Святослава Ріхтера - Ганна Москальова (1892-1963); коротко, але в 1904 р. у тому будинку мешкав та в житомирській газеті “Волинський вісник” друкувався одеський поет-сатирик Саша Чорний (власне: Ґлікберг; 1880-1932). Батькові дівчини, Михайлу Петровичу Гайдаю, було зручно стежити за успіхами дочки, бо викладав він саме у Житомирській Маріїнській гімназії.

***

Паралельно до класів гімназії Зоя Гайдай сумлінно відвідувала на вулиці Пушкінській, 28, уроки гри на фортепіано у Житомирському музичному училищі (нині - імені Віктора Косенка), що в 1911 р. стало першим спеціальним музичним закладом на Волині. Його випускники перетворилися на плеяду відомих діячів вітчизняної культури: композитори - Михайло Скорульський та Олександр Білаш, диригент Вадим Гнєдаш, співачки - Зоя Гайдай та Ольга Микитенко.

Того часу музичне життя Волині вирувало. Зокрема у Житомирі гастролювали трупи, до складу яких входили видатні виконавці. У підліткові роки Зоя Гайдай в концертах слухала таких співаків, як Михайло Швець (бас-профундо), Борис Рогинський (тенор), Галина Лукашевич (меццо-сопрано), а пізніше - Михайло Донець (бас), Дарина Захарова (меццо-сопрано), Марина Скибицька (меццо-сопрано), Ольга Окунева (лірико-драматичне сопрано). Деякий час в Житомирі навіть працював оперний театр, і дівча переглянуло “Самсона і Далілу” Каміля Сен-Санса, “Мазепу” і “Пікову даму” Петра Чайковського, “Паяци” Руджеро Леонкавалло тощо.

Ставало зрозумілим: хоча Зої пророкували велике майбутнє як піаністці, дедалі більше дівчина схилялася до професії оперної співачки. Із ким поспілкуватися на цю тему, в Житомирі тоді також було. У місті мешкали та із Зоєю Гайдай стосунки підтримували випускник Житомирських музичних класів Російського музичного товариства, початкуючий композитор, піаніст, диригент Михайло Скорульський (1887-1959), старшокласник 2-ої Житомирської чоловічої гімназії, майбутній композитор і диригент Борис Лятошинський (1895-1968) та інші. Плани будувалися рожеві, але як їй, дівчині із провінційного містечка Житомир, де за даними 1885 р., було лише 5207 будинків, а кам’яниць із них лише 1152, - можна їх справдити? Життя пожвавішало, коли у 1896 р. спорудили вузькоколійку Житомир-Бердичів, а під час I Світової війни залізниця зв’язала Житомир із Бердичівом та Коростенем.

***

Час Української Революції 1917-1920 рр. сплутав усі карти, влада у Житомирі змінювалася 13 разів, але 17 вересня 1919 р. більшовики зайшли, здавалося, на віки. До нового життя довелося прилаштовуватися. З огляду на те, що у мистецтві пролетаріат в основному розумів виключно художню самодіяльність, нова влада метнулася розвивати… народні таланти. Аматорські гуртки в Житомирі полізли рясно, як трава після дощу. 

На хвилі прихильного ставлення та всілякого заохочення затятий просвітник і фольклорист Михайло Петрович Гайдай створив капелу Волинського губернського відділу народної освіти. Його дочка Зоя не лише ввійшла до складу, а майже два роки була окрасою хору.

За зовнішністю - типовий, чистої води український інтеліґент, із срібним чубом та допитливим поглядом очей, що завжди щось невпинно шукали, до чогось повсякчас дослухались, як сказав про нього Микола Миколайович Вільям-Вільмонт, зустрівши українського хормейстера у  Москві:

- У Гайдая талант на обличчі написаний.

Змалку він співав на крилосі у Софіївському соборі в Києві під орудою легендарного реґента Калишевского, якого в “Білій гвардії” поштиво згадує Михайло Булгаков. Свого часу Михайло Петрович Гайдай невдовзі зробився помічником славетного хормейстера, а той норовливим митцем все життя залишався… Лише щось не так - раз і камертоном по лобі!

***

Аби досконально опанувати вокальне мистецтво, у 1923 р. профспілка працівників мистецтва Житомира направила Гайдай З.М. навчатися до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка.

Спочатку першокурсниця фах опановувала у професора вокалу Катерини Миколаївни Мілютиної-Лихачової, а невдовзі потрапила в клас знаменитого педагога Олени Олександрівни Муравйової (1867-1939), серед учнів якої свого часу секрети старої італійської вокальної школи переймали Іван Козловський, Милиця Кор’юс, Анастасія Левицька, Олена Петляш. Аби виникали глибоко  художні, саме правдиві образи, вчила професорка, треба не лише повсякчас шліфувати вокальну техніку, але й розвивати загальну культуру.

Такій підхід швидше і глибше розкривав студенту зміст виконуваного твору, допомагав усвідомити, що саме він співає, а головне, чому саме так слід виконувати обрану партитуру. Як знахідка, усе життя була для Зої Гайдай школа О. О. Муравйової, де вокальна техніка будувалася на школі широкого дихання, ясній дикції, чистій інтонації, а також виразності подачі й багатстві динамічних і тембрових фарб. Без розуміння основ ремесла майстерності не бути.

Проте старшокурсниця не звужувала життя до лекцій та виконання домашніх завдань. За бажання у тодішньому Києві можна було послухати великих диригентів - Оскара Фріда і Ґжегожа Фітельберґа, Миколу Малько і Валеріана Бердяєва, а також піаністів - Артура Рубінштейна і Карло Цеккі, Ґенріха Нейґауза та Еґона Петрі, гітариста Андреаса Сеґовію та скрипаля Йожефа Сіґеті. Що й говорити про прекрасних співаків, які відвідували місто на Дніпрі: Леоніда Собінова (ліричний тенор), Сергія Міґая (баритон), Дмитра Смирнова (лірико-драматичний тенор), Антоніну Нежданову (сопрано), Олену Степанову (сопрано) та інших. У студентські роки і сама Зоя Гайдай зазнала першої слави, бо вже почала виступати в концертах і записуватися на радіо.   

***

По завершенні навчання у Київському музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка випускницю із сонячним сопрано запросили восени 1927 р. до Київського театру опери та балету.  Зміни відбувалися разючі. 11 жовтня 1928 р. Зоя Гайдай дебютувала в опері “Турандот” Джакомо Пуччіні, виконавши  роль рабині Ліу. Як солістка Київського театру опери і балету вже у першому сезоні вона виконала партії - Тетяни в опері “Євгеній Онєгін” Петра Чайковського, Маргарити - у “Фаусті” Шарля Гуно, Мікаели - в “Кармен” Жоржа Бізе, Панночки - у “Майській ночі” Миколи Римського-Корсакова, Маші та Прилепи - у “Піковій дамі” Петра Чайковського, Марини - у “Думі чорноморській, або Самійло Кішка” Бориса Яновського, Олени - у “Білому рейді (Прорив)” Сергія Потоцького.

У сезоні 1929-1930 рр. репертуар сонячного сопрано розширили нові персонажі, як-то: Оксана з опери “Ніч під Різдво” Миколи Римського-Корсакова, Івонна - з “Джонні грає” Ернста Кшенека, Кухарка - з “Казки про царя Салтана” Миколи Римського-Корсакова) і, нарешті, Баттерфляй - із “Чіо-Чіо-сан” Джакомо Пуччіні.

Потім Зою Гайдай покликали до тодішньої столиці, й у 1930-1934 рр., співачка служила примою Харківського театру опери та балету (від 1934 р. - ХАТОБ). Тут були зосереджені кращі творчі сили України, а кожна нова роль перетворювалась на мистецьку подію. Із талановитою виконавицею працювала нова команда, поволі формувалося нове творче обличчя.

До цього зусиль доклали: заслужений артист РРФСР, постановник опер Йосип Лапицький (1876-1944), котрий у 1927-1928 рр. служив директором і режисером Великого театру (Москва), режисер та балетмейстер Михайло Дисковський (1888-?), головний режисер і головний балетмейстер ХАТОБу (1929-1931), майстер сценічної мініатюри Микола Форреґер (1892-1939), народний артист УРСР, режисер Володимир Манзій (1884-1954).

***

У тодішній столиці Зоя Гайдай створила цілу колекцію незабутніх ролей: Розіни в опері “Севільський цирульник” Джоаккіно Россіні, Марини - у “Кармелюку” Валентина Костенка, Сюзанни - у “Весіллі Фігаро” Вольфґанґа Амадея Моцарта, Ксенії - у “Розломі” Володимира Фемеліді, Етері - в “Абессаломі та Етері” Захарія Паліашвілі, Ельзи - у “Лоенгріні” Ріхарда Ваґнера, Марильці - у “Тарасі Бульбі” Миколи Лисенка тощо.

Як вінець всесоюзної слави, не забарилось і визнання по цілій країні.

На Першому Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців, що відбувся 9-24 травня 1933 р. у Москві, в одній із чотирьох спеціальностей (спів) українська примадонна Зоя Гайдай виборола першу премію. Володіючи від природи ліричним сопрано широкого діапазону, що сягало вражаючої драматичної сили, вільно почуваючи себе у верхніх регістрах, прима легко виконувала і технічно складні, колоратурні партії, як-то Розіни або Віолетти.

***

В 1934 р. у житті Зої Гайдай сталися дві важливі події.

Перша: столиця з Харкова повернулася до Києва, і розпорядженням міністерства культури УРСР провідних артистів перевели у Місто на семи пагорбах, і до 1955 р. Зоя Михайлівна знову співала солісткою Київського театру опери та балету.

Друга: вона познайомилася із майбутнім чоловіком, оперним тенором Миколою Платоновим (власне: Слуцьким; 1902-1968); той саме повернувся до Києва із Москві, де у 1925-1934 рр. пройшов гарну школу в Оперній студії К.С.Станіславського.

Чому ж тоді, питаєте, він повернувся в Україну? Причина прозаїчна: побутова невлаштованість та… відсутність будь-яких перспектив. Справді, Московська державна музична студія, розташувавшись від 1926 р. на Великій Дмитрівці, 17, давала виконавцеві все.

Крім грошей.

Тим часом здолавши 33-річний рубіж, Микола Платонович ні власного житла (на пташиних правах артист мешкав у будинку по Леонтіївському провулку), ні сім'ї, ні коштів не нажив. Виснажливим було саме існування в Москві, тенор ходив у злидарях. Платня, яку українцеві поклали в московському театрі, виявилася настільки мізерною, що часом доводилося у режисера та реформатора російського театру Костянтина Станіславського (1863-1938) брати в борг… копійки, або придбати на них… свічки. Про використання електрики у побуті й мова не заходила!

Як тенора відпускали з Білокам’яної, теж окрема пісня. Коли Микола Платонов остаточно вирішив залишити Оперний театр К. С. Станіславського та повернутися до Києва, дізнавшись про це, обурений Костянтин Сергійович написав у листі від 1 вересня 1934 р. оперному співаку Леоніду Собінову (1872-1934):

- Знаю, що геніальний Платонов збирається йти, через що я… дуже тішуся.

Цей лист був, між іншим, одним з останніх, отриманих Л. В. Собіновим: за шість тижнів великого прем’єра забрав Господь...

***

Наприкінці 1934 г. Микола Платонов поступив служити до Київського театру опери та балету, де швидко став одним із провідних артистів. Сповненого творчих сил, вродливого і талановитого актора швидко полюбила київська публіка. Він багато співав у театрі, записував грамплатівки, знімався в кіно. Зокрема в музичній картині “Наталка Полтавка” (1936) режисера Івана Кавалерідзе, першому радянському кінофільмі, зробленому в жанрі “фільм-опера”. Там Микола Платонов заспівав центральну партію (тенор) - Петра. Партнерами по стрічці стали Марія Литвиненко-Вольґемут, Іван Паторжинський і Григорій Манько.

У 1935 р. Зоя Гайдай та Микола Платонов побралися. Колишні побутові негаразди тенора розвіялися як страшний сон. Відтепер, у Києві, співак був затребуваний, а його популярність можна було порівняти, хіба що, з популярністю Сергія Лемешева в Москві. Подружжя двох самодостатніх артистів випромінювало щастя, викликаючи традиційну заздрість у менш затребуваних оперних. У них було все: чотирикімнатна квартира в центрі міста на вулиці Пушкінській, 20 (щоправда, мало хто знав, що тут мешкали мати і сестра співачки, а також невгамовний чорний карликовий пінчер Муха), білий рояль, величезна бібліотека, а ще Микола Платонович у модному білому костюмі завів авто з особистим водієм.ї

Від звичайного жіночого щастя Зоя Гайдай розквітла. Окрасою репертуару Київського театру опери та балету стали вистави за участі прими, творчий доробок якої різноманітили нові ролі: Оксани - в “Запорожці за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, Наталки - в “Наталці Полтавці” Миколи Лисенка, Віолетти - у “Травіаті” та Дездемони - в “Отелло” Джузеппе Верді, Снігуроньки - в однойменній опері Миколи Римського-Корсакова, Тамари - в “Демоні” Артура Рубінштейна, Маженки - в “Проданій нареченій” Бедржиха Сметани, Оксани - в “Ночі під Різдво” Миколи Римського-Корсакова та Гальки в однойменній опері Станіслава Монюшка, Наталі - в “Тихому Доні” та Лушки - в “Піднятій цілині” Івана Дзержинського.

***

Під час першої Декади українського мистецтва в Москві, що відбулась 11-21 березня 1936 р., високоповажним гостям та громадськості столиці СРСР у Великому театрі Зоя Гайдай у власній версії показала Снігуроньку з однойменної опери Миколи Римського-Корсакова у постановці Йосипа Лапицького. Усі три вистави, рахуючи “Запорожець за Дунаєм” і “Наталку-Полтавку” у викладі режисера Володимира Манзія, особисто переглянув і залишився задоволеним Сталін. Це притому що виставу “Снігуронька” зіграли в… українському перекладі Максима Рильського: навіть дикий Горець зрозумів солов’їну, не те що наші окремі депутати.

Звісно, вокальна й артистична майстерність української вокалістки високо оцінила слухняна партійна преса (“Правда” і “Вечірня Москва”):

- Гідна вищої похвали та захоплення чарівна артистка Гайдай, яка створила виключно тонкий і граціозний образ маленької, скромної, холодної Снігуроньки.

Разом із тим, солістка Київського театру опери та балету щиро кипіла патріотизмом і була рішуче налаштована. Зокрема у статті в “Комсомольской правде” співачка Зоя Гайдай у бадьорому тоні розповіла про своє життя, поділилася творчими планами:

- Якщо на нас спробують напасти вороги, візьму гвинтівку і піду захищати дорогу Батьківщину.

***

Публіка танула, музичні критики мліли, життя тривало, а українська прима купалась у сімейному щасті, хоча дітей подружжю Господь не послав. Свідки тих подій (учениця Галина Зайцева, медик Київського військового госпіталю Надія Уманець) стверджують: собою Зоя Гайдай та Микола Платонов складали гармонійну “зоряну” пару, яку не лише київські поціновувачі опери сприймали як єдине ціле, стежили за кожним кроком.

Такий штрих: у квітні 1938 р. вони завершили спільні гастролі в Грузії. Надрукована заднім числом, 18 квітня, замітка в газеті “Вечірній Тбілісі” промовисто називалася - “З. Гайдай і М. Платонов тепер у Данії”. Здавалося, так діятиметься вічно. На те, між іншим, існували всі підстави.

У Тбілісі на сцені місцевого театру опері та балету кияни показали героїчну оперу “Даїсі” (“Сутінки”) Захарія Паліашвілі, де драматичний образ мужньої Маро виконала українське сонячне сопрано. Республіканська газета “Зоря Сходу” стверджувала:

- Величезне враження справила партією Маро талановита артистка Зоя Гайдай: стримана, продумана гра, простота, щирість і глибина переживань допомогли створити правдивий образ героїні, виповнений справжньої чарівності. Сильний, красивий голос легко впорався з вокальними труднощами партії; відмінно схоплений і відтворений колорит грузинської опери. Особливо добре, з великим теплом виконала артистка ліричну арію в другому акті. Виступом у “Даїсі”  Зоя Гайдай підтвердила високу артистичну культуру і чудову вокальну майстерність.

Майбутнє видавалося безхмарним… У суботу, 21 червня 1941 р., в Київському державному академічному театрі опери та балету імені Т. Г. Шевченка давали комічну оперу у трьох діях “Корневільські дзвони” французького композитора Робера Планкета. Зірками того вечора вокально сяяли Зоя Гайдай та Микола Платонов.

***

Ідеальне в людських очах, у реальному житті виглядає дещо інакшим. Далеко не рівноцінними колегами зробив цих чоловіка та жінку Час. Серед найперших артистів саме Зоя Гайдай, “за багаторічні видатні досягнення”, стала у 1941 р. лауреаткою Сталінської премії другого ступені (грошова частина: 50 тис рублів) - разом з Дмитром Шостаковичем, Іваном Козловським, Сергієм Лемешевим.

Швидко переступивши обов’язкову сходинку заслуженої артистки УРСР (1937), у 1940 р. вона отримала звання народної артистки УРСР, а в 1944 р. стала народною артисткою СРСР. Тим часом чоловік, Микола Платонов, лише тішився званням заслуженого артиста України (1943).

Інших звань до кінця творчої кар’єри йому так і не видали...

Деякі подробиці з життя “зоряного” подружжя згадувала учениця співака Галина Олександрівна Зайцева (1942):

- Із розповідей Миколи Платоновича мені, відомо, що як співачку Сталін дуже шанував Зою Гайдай. Вдома у подружжя поставили прямий телефон, зв’язаний із кабінетом Вождя. Цікавий інший факт. Не один раз дирекція Київського театру опери та балету подавала документи на присвоєння звання народних артистів УРСР як З.М.Гайдай, так і М.П.Платонову. Але, начебто, Сталін особисто заперечив:

- В одній родині двох народних забагато, вистачить одного!

І благословив присвоєння звання саме Зої Михайлівні...

(Закінчення буде.)

Олександр Рудяченко. Київ.