Журналістська спільнота: протираючи дзеркало часу
Чверть століття минуло відтоді, як був встановлений День журналіста України
Чому було вибрано для відзначення цього свята 6 червня? Відповідь на це запитання можна знайти в лаконічних рядках Указу Президента України, підписаного тодішнім Главою держави Л.М. Кравчуком: саме 6 червня, за два роки до виходу Указу, Спілка журналістів України була прийнята до Міжнародної федерації журналістів.
Отже, цим самим був підтверджений високий авторитет Спілки – професійного журналістського об’єднання. Нині минуло шістдесят років з часу її створення. В яких історичних умовах, за яких обставин відбулася ця подія? І чи була вона подією резонансною?
НЕ «ПІДРУЧНІ» ПАРТІЇ, А ТВОРЧІ ОСОБИСТОСТІ
В історію та й у пам’ять людей старшого покоління друга половина п’ятдесятих років увійшла як час розвінчання культу особи Сталіна, певного послаблення створеного ним жорстокого тоталітарного режиму, запуску в космос перших супутників, спроб СРСР знайти шляхи у західний світ через «залізну завісу» і налагодити діалог з його наймогутнішим представником – Сполученими Штатами. Ну і, звичайно, вже повним ходом готувалась програма побудови в Радянському Союзі комуністичного суспільства, проголошення, а головне реалізації її ключового гасла: «Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі».
Зрозуміло, що без «підручних партії» (як називав тодішній партійний і радянський лідер Микита Хрущов журналістів) популяризувати, пропагувати, «нести в маси ідеї, плани, рішення партії» було неможливо. З прямим керівництвом журналістськими колективами, повсякденною діяльністю засобів масової інформації особливих проблем не виникало: усі вони були під пильним партійним і цензурним контролем. Та от комусь прийшла думка подивитися на журналістів не тільки як на «підручних», а й як на людей творчих. То чому б і для них (як було це для письменників, архітекторів, акторів, композиторів і т.д.) не створити Союз – громадську творчу організацію?
Вважаю, що, мабуть не останню роль тут зіграв Олексій Аджубей, який був одружений на своїй однокурсниці по факультету журналістики МДУ Раді Хрущовій і, отже, мав прямий вихід на тестя – керівника країни. На час створення Союзу журналістів СРСР Аджубей очолював спочатку «Комсомольскую правду», а з 1959-го – «Известия», яка при ньому демонструвала небачені для тогочасної радянської журналістики сміливі новації, нестандартні підходи.
Немає сумніву, що дозвіл на створення журналістської Спілки переслідував і цілком прагматичні політичні цілі – додатково впливати на працівників засобів масової інформації, об’єднувати їх на засадах комуністичної ідеології, націлювати на завдання й орієнтири, визначені партією.
І все ж: попри ці ідеологічні нашарування і партійно-цензурний пресинг, створення Спілки стало для журналістів певним прогресивним кроком у їхньому бутті. З’явилась трибуна для творчих дискусій, можливість обміну думками у спілчанських секціях, за круглими столами, навчання молодих журналістів, зустрічей на різних журналістських форумах, соціально-побутової підтримки членів Спілки, видання спеціалізованих газет, журналів, бюлетенів…
ПЕРШИМ ОЧІЛЬНИКОМ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛКИ БУВ ДИРЕКТОР РАТАУ
Першому з’їздові Спілки журналістів України, який відбувся у квітні 1959 року, передувала розтягнута в часі велика підготовча робота. За задумом і сценарієм, Спілка мала вирости з первинних журналістських організацій редакцій газет, журналів, телебачення й радіомовлення. Для координації цієї роботи в масштабах України було створене республіканське Оргбюро, яке очолив директор РАТАУ Іван Сиромолотний. Чому саме він, а не редактор загальноукраїнської партійної газети? В Україні в даному разі продублювали вищу, союзну, інстанцію – пішли за її «зразком». Річ у тім, що загальносоюзне Оргбюро очолив директор ТАРС Микола Пальгунов. Тож в Україні роботу Оргбюро очолив директор РАТАУ. Іван Костьович Сиромолотний був у журналістських колах людиною відомою, авторитетною. Він народився в 1903 році у селі Кочерги Путивльського району Сумської області в сім’ї бідних селян. У десятилітньому віці почав батракувати. Служив в армії. Отримав вищу освіту. У тридцяті роки був редактором районки в Краснодоні, заввідділом республіканської газети «Комуніст». У 1938-ому його призначили керівником РАТАУ. Був під час війни одним з керівників партизанського руху в Україні, воював у діючій армії. У 1950-ому він знов очолив РАТАУ і працював на цій посаді до 1960 р.
Отже, до квітня 1959 року вся підготовча (марудна, невдячна, чорнова) робота до першого з’їзду журналістів України була виконана. Вже працювали первинні журналістські організації у редакціях газет, журналів, телебачення і радіо. Там були обрані делегати на обласні конференції, які пройшли наприкінці 1958 – на початку 1959-го. Київська була в цьому календарі останньою.
На першому з’їзді журналістів України зі звітом про діяльність республіканського Оргбюро виступив Іван Сиромолотний. Він і очолив Спілку журналістів України. Правда, ненадовго. У 1960 році його несподівано звільнюють з посади директора РАТАУ. Офіційне формулювання – «за станом здоров’я». Це була у той час (та й досі ще подеколи використовується) практика приховування правди, реальних причин зняття з роботи того чи іншого керівника. Після звільнення і до виходу на пенсію Іван Костьович був редактором «Відомостей Верховної Ради Української РСР». І хіба цій роботі, теж відповідальній, стан його здоров’я не завадив? Звісно, це питання з розряду риторичних. Безробітного Івана Сиромолотного взяв під свій захист його друг з часів війни, колишній командир партизанського з’єднання Сидір Ковпак, який, починаючи з 1947 року, був заступником Голови Президії Верховної Ради УРСР. І коли Ковпак у 1967 році став пенсіонером, то незабаром відправили на пенсію і Сиромолотного.
Отже, не міг за мірками тих часів Спілку журналістів України очолювати редактор скромних «Відомостей Верховної Ради УРСР». Тож Івана Костьовича автоматично звільнили і з поста керівника Спілки. Для цього досить було провести пленум Правління СЖУ. На той час союзною Спілкою керував тодішній редактор «Правды» Павло Сатюков. В Україні пішли цим же шляхом: пленум обрав головою Правління СЖУ редактора «Радянської України», газети номер один у республіці, Івана Педанюка.
ВІДСТОЮВАННЯ ПРАВДИ ЗЛАМАЛО ТОДІ КАР’ЄРУ НЕ ОДНОМУ ЖУРНАЛІСТОВІ
Ряди Спілки журналістів України, зокрема, її Київської організації поповнили в ті перші роки відомі, авторитетні особистості. У них було чому повчитися. Не бракувало прикладів не абстрактного, заідеологізованого, декларативного, а реального зв’язку з життям, захисту простої людини. Саме таке розуміння ролі журналіста зламало в ті роки кар’єру не одному спілчанину.
Як от, скажімо, Дмитрові Прилюку. Чи не найвище його досягнення у практичній журналістиці – посада редактора республіканської газети «Колгоспне село» (нині «Сільські вісті»). Дмитро Михайлович із запалом та енергією взявся там працювати. Він вважав, що з хрущовською відлигою прийшов час, коли нарешті можна було писати правду. Закінчилося все тим, що редакторство Дмитра Прилюка розглянули на Президії ЦК КП (б)У, де перший секретар ЦК Микола Підгорний та інші звинуватили редактора в тому, що він і газета «дискредитують радянську владу, народ і наше славне село». Рішення Президії було для Прилюка сумним вироком: з роботою не справився, з посади відповідально редактора звільнити.
Так само на Політбюро розглядалася гострокритична, принципова публікація Степана Колесника «Верблюд і капуста» в газеті «Радянська Україна». До викладеного в ній фактажу партійні бонзи не могли причепитися: він був перевірений і точний. І це засвідчили висновки комісії із 23 (!) членів. Але це не врятувало Степана Колесника. Політбюро вдалося до демагогічних формулювань: мовляв, автор статті неправильно інформує партійний і господарський актив республіки про необхідність зрошення земель, ставить під сумнів лінію партії. Вердикт: стаття шкідлива. Степана Колесника вигнали з роботи, заборонивши працювати в пресі.
А яка екзекуція була влаштована деканові факультету журналістики Київського університету Матвієві Шестопалу! Його, колишнього фронтовика, авторитетного і популярного серед студентів викладача, звинуватили в українському буржуазному націоналізмі і теж звільнили з роботи. Тоді ж був заарештований і репресований випускник факультету В’ячеслав Чорновіл, звільнено з університету за вільнодумство цілий ряд інших студентів.
І таких прикладів можна привести чимало. Сучасна українська журналістика виросла на них, увібрала й розвинула кращі, найбільш прогресивні набутки тих, хто її творив.
Зовсім в інших умовах випало жити й працювати Спілці у пострадянські часи. Особливо складними виявилися перші роки незалежності. За словами очільника Київської організації СЖУ в дев’яності – першій половині двотисячних років Ігоря Засєди, багато хто з журналістів розчарувався у своїх сподіваннях, інші, зрозумівши, що безплатних путівок не дочекатися, закинули членські квитки в далекі кутки шухляд. Відверто раділи й втішалися сіренькі нездари, які завжди існували за принципом «чим гірше, тим краще». Спілці пророкували загибель.
Однак цей період розладу, непевності, розчарувань вдалося подолати. Передусім, завдяки тим спілчанам, які дорожили своїм перебуванням у Спілці та її авторитетом. Рішуче були відкинуті розмови про «київських розкольників» у рядах СЖУ. З трибуни дев’ятої конференції Київської організації було офіційно заявлено: «Ніколи, ані в діях, ані в заявах не було, немає й не буде навіть натяку на якусь столичну відокремленість від справ і турбот усієї Спілки. А от наші рішучі виступи, спрямовані на поліпшення роботи СЖУ були й будуть». Згадуючи ті часи, не можемо не відзначити чимало роль у збереженні єдності, згуртованості й життєздатності Спілки двох Ігорів – І.Лубченка, голову Спілки журналістів України, яка в дев’яності роки стала Національною, і голову Київської спілки НСЖУ І.Засєду.
* * *
У перші роки існування Спілки в її рядах було майже три тисячі членів. Тепер тільки Київська організація НСЖУ налічує понад чотири тисячі спілчан. І це зайве свідчення того, що вона залишається авторитетним журналістським об’єднанням, привертає до себе увагу наших колег, намагається згуртувати їх у непрості часи, які переживає наше суспільство, у тому числі й журналістика як його невід’ємна частина, як повсякденний літописець нашого бурхливого, суперечливого, переповненого гостирими сюжетами і колізіями життя і як його дзеркало.
Михайло Сорока