Феофан Прокопович. Східнослов’янський Конфуцій

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Архієпископу Великоновгородському (1725-1736) Феофану Прокоповичу часто згадувалася одна з останніх зустрічей із виснаженим та смертельно хворим імператором Петром I. Колишній професор Києво-Могилянського колеґіуму, а на той час – президент Святійшого Синоду Російської імперії Стефан (Яворський; 1658-1722) нашептав царю на вухо, буцімто архієрей веде світське життя, збирає вдома сумнівні компанії, влаштовує п’яні гулянки.

І ось глупої ночі високосяйні гості зненацька навідалися до дерев’яного будинку на набережній Карпівки, 4, де насправді застали тепле товариство. Не ховаючись, господар тримав у руці келих вина. Ні, він не розгубився, а підняв заздоровну чашу за Петра Великого, стернового Росії, що вів Імперію курсом нагальних реформ. Зчинилася битва очима. Перехопивши зловтішний погляд Стефана (Яворського), правитель щиро зрадів і повідомив:

- Ви теж, пане президенте, можете залишись; а не хочете, то рушайте додому. Я ж залишусь у такій приємній компанії.

Упродовж останнього десятиліття свого життя Феофан Прокопович майже залишив діяльність вченого і літератора, зазнавав переслідувань з боку численних противників петровської політики, які плели довкола першого президента Санкт-Петербурзької Імператорської Академії наук інтриги, надсилали в Синод наклепи, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії. Усе почалося у ніч на 28 січня (8 лютого) 1725 р., зі смерті Петра I, унаслідок “іпохондрії, цинги, виснаження тіла, меланхолії та застою крові”, або, якщо сучасною мовою, – від хронічного гепатиту, що побічно підтверджується успішним лікуванням мінеральними водами, а викликається регулярним зловживанням спиртних напоїв. Як найближчий радник, ціле життя державотворець Феофан Прокопович побоювався, що не встигне виконати почуте від імператора, як пролунає щось нове.

*   *   *

Видатний діяч епохи бароко, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, гуманіст Феофан Прокопович (власне: Єлеазар Церейський) народився 7 (18) червня 1681 р. у Києві в небагатій родині крамаря, котрий у місто на Дніпрі прийшов зі Смоленська. Про дитинство енциклопедиста залишилося замало відомостей, хіба що одне – носив хлопець прізвище матері... Після ранньої смерті батьків опікунство над Єлеазаром узяв дядько по материнській лінії, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор, а деякий час – навіть ректор Києво-Могилянського колеґіуму Феофан Прокопович.

Саме на знак пошани до поважного родича вдячний племінник та хрещеник згодом прийняв на себе наукове та згодом світське ім’я… Теофан Прокопович.

Без науки дитя хиріє. Отож, восени 1687 р. рідний вуйко віддав сироту до початкової трирічної школи при дядьковому християнському осідку. Після закінчення навчання школярик став студентом Києво-Могилянського колеґіуму, де швидко зажив слави одного із найкращих бурсаків. Справді, Єлеазар Церейський легко опанував церковнослов’янську та грецьку мови, а також латину, тож регулярно перемагав у наукових диспутах, а крім традиційних для колеґіуму дисциплін – самостійно студіював твори європейських філософів. Упродовж цілого життя він не забував, що саме в будинку хрещеного Єлеазар вперше зазнав насолоди від читання взагалі й читання наукових трактатів зокрема.

У творчу хвилю наукових студій брутально втрутилося життя: у 1692 р. раптово помер його благодійник, професор Феофан Прокопович. На деякий час Єлеазар навіть навчання покинув, у розпуці залишив alma mater і деякий час вчителював у київських школах, потай мріючи про освіту в Західній Європі… Жити доводилося на матеріальну підтримку якогось добросердечного міщанина, ім’я якого історія не зберегла.

Після смерті рідного вуйка талановитим студеєм узявся опікуватися колишній ректор Києво-Могилянського колеґіуму, митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Росії Варлаам (Ясинський; 1627-1707), який зажив слави покровителя культури; за його ініціативи ченці опрацювали ще візантійські церковно-релігійні збірки “Четія Мінеї” (дослівно – “Великі місячники”), вперше перекладені з грецької мови слов’янською, як “Православне ісповідання віри”.

*   *   *

Від кожної хвороби у Бога є ліки. Поволі Єлеазар Церейський повернувся на академічну лаву та продовжив навчання. Слід зауважити, що в ті часи в Києво-Могилянському колеґіумі викладало чимало самобутніх педагогів, які намагалися відійти від традиційного аристотелізму та середньовічної схоластики Томи Аквінського. Одним із таких викладачів виявився колишній ігумен (1690) Пустино-Микільського монастиря, професор, а від 1693 р. – ректор Києво-Могилянського колеґіуму Йоасаф (Кроковський; 1650-ті-1718).

Саме він став улюбленим наставником Єлеазара. Інтереси шпудея тягнули вусюдибіч: то пірне в глибоке вивчення мов – церковнослов’янської, грецької, латини, то захопиться сучасною поезією, то зацікавився математикою, а про сольні вокальні партії в церковному хорі, взагалі, мовчу. Гарні справи доповнюють одна одну, а недобрі – плутають у суперечностях.

Другим професором Києво-Могилянського колеґіуму, хто вплинув на формування світогляду юнака, став Стефан (Яворський; 1658-1722). Він викладав київським бурсакам філософію, богослов’я, поетику і риторику. У недавньому минулому очільник керівника “Конгреґації Пресвятої Діви” у Вільно він зрікся унії, знову навернувшись до православ’я. Відтоді викладач узявся писати вірші у стилістиці українського бароко, складати урочисті орації, створив курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених, розширив навчальну програму викладанням фізики і математики та заснував студентський театр. І це при тому, що богослов Стефан не полишив писати оригінальні трактати з догматики, як-то: “Про святу Трійцю” чи “Про церкву”.

*   *   *

У 1697 р. Єлеазар здобув метрикул про закінчення Києво-Могилянського колеґіуму, але вирішив продовжити освіту, сподіваючись більше знань набути у закордонних класах. І знову талант підтримав преподобний Йоасаф, котрий на той час уже посів чин архімандрита Києво-Печерської лаври. Саме добродійник допоміг мандрівнику дістатися Литви. На місці з’ясувалося, що належні до православ’я викладачі не мають ліцензій на роботу в школах Великого князівства Литовського та й, взагалі, всієї Речі Посполитої.

Та непереборна обставина змусила Єлеазара Церейського у монастирі василіянського чину в Вітебську стати адептом Греко-католицької церкви та постригтися в ченці під іменем Єлисея. Духовне перелицювання дозволило домогтися мети: рада вікаріїв та консульторів надіслала неофіта до Володимир-Волинського греко-католицького колеґіуму, де завдяки рідкісним педагогічним талантам, освіченому зайді довірили кафедру поезії та красномовства.

Учбовим процесом професор з України покерував недовго. У минулому – Володимир-Волинський єпископ (provincial; провінціал), а тепер – митрополит Київський, предстоятель Української греко-католицької церкви Лев (Слюбич-Заленський; 1648-1708) розгледів непересічні здібності брата Єлисея. Він доклав належних зусиль, аби перевести очільника кафедри до Папської грецької колеґії Святого Атанасія (Pontificio Collegio Greco di Sant’Atanasio) в Римі, що з 1567 р. готувала найкращих богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ’я.

У Вічному місті на кошти василіанського ордену (схоже, його львівської філії), починаючи з осені 1697 р. Єлисей, записаний як… Самуїл Церейський, користувався шикарною Ватиканською бібліотекою – адже навчальний заклад було засновано 1576 р. Папою Ґригорієм XIII саме для слов’ян і греків. Окрім богословських наук він опановував твори древніх латинських та грецьких мислителів, істориків, пам’ятки Старого й Нового Риму. Аби завершити філософські й теологічні студії, алюмній вивчав засади католицької віри та будову Папської церкви, а заразом штудіював твори Томмазо Кампанелли, Ґалілео Ґалілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.

*   *   *

Дедалі більше світські науки, які описували світобудову, займали студента-філософа. Особливо це стало помітно, коли “Самуїлу” Церейському дозволили слухати додаткові лекції професора кафедри філософії Романського колеґіуму (Cpllegium Romanum; нині – Ґригоріанський університет) Джованні Батиста Толомеї (Giovanni Battista Tolomei; 1653-1726), котрого вважали “приятелем Ґотфріда Вільґельма Лейбніца”. Почуте підштовхнуло до нечуваного вчинку.

Удруге ухилившись слухати поглиблений курс теології, 28 жовтня 1701 р. українець таємно (є відомості: з величезним скандалом) залишив Рим, не закінчивши повний курс Грецької колеґії Святого Атанасія. Подібно до мандрівного філософа, пішки “зеленоокий холерик сангвінічного темпераменту” чимчикував Францією, Швейцарією та Німеччиною, а деякий час із цікавістю студіював реформаторство в м.Ґалле, Прусське королівство.

Лише через три довгі роки відтепер прибічник експериментального знання Єлеазар Церейський дістався до України. Неньку полишив допитливий юнак, а повернувся запеклий антикатолик, ворог Папи Римського та прибічник новітніх доктрин: байдуже – протестантських чи реформаційних. Адже дорогою додому, яка звивисто вела українця на батьківщину через Італію та Австрію, він не оминав знані університети, а прослухав курси із новітньої філософії: Ґ.В.Лейбніц, Ісаак Ньютон, Френсіс Бекон, Рене Декарт, Йоґанн Кеплер, П’єр Ферма, Христіян Ґюйґенс, Жан-П’єр Папен, Ніколя Мальбранш, Антуан Арно. Виднокраї розширилися в ім’я Бога.

Спершу Єлеазар мешкав у Почаївському монастирі, де отець Ісаєвич прийняв насельника до братії православних ченців, здійснивши новий постриг. У 1704 р. на запрошення давнього покровителя, митрополита Київського, Галицького та всієї Малої Росії Варлаама (Ясинського) пілігрим знань повернувся до Києва. У “другому Єрусалимі” він зрікся католицької віри, зазнав єпитимії (дослівно – “кара”; православне канонічне право визначає її не як покуту чи покару за вчинені гріхи, а як “лікування духовне”), аби постригтись у православні ченці та, прийнявши нове ім’я – Теофан, на згадку про покійного хрещеного, вступив до Київського братства.

*   *   *

Починаючи з 1 вересня 1704 р., Теофан Прокопович викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колеґіумі. Спираючись на згромаджений у Західній Європі досвід, він уклав найсучасніший рукописний курс піїтики та риторики “Про мистецтво поезії” (1705). Але чого варта суха теорія без практики? Наслідуючи кращі традиції українського бароко та запроваджуючи в національну літературу “італійську октаву”, професор створив віршовану трагікомедію “Володимир”, несподівано присвятивши твір гетьману Івану Мазепі.

Гідно оспівуючи гетьмана та звеличуючи Київ, який Теофан Прокопович вважав “другим Єрусалимом”, риторик публічно виголошував богословсько-філософські проповіді з елементами політичних оцінок поточних справ, а розбудову нагальних реформ в Імперії всіляко підтримував. Завдяки цьому промовця помітили: київський воєвода (з 1711 р. – губернатор), князь Дмитро Ґоліцин (1665-1737) та фаворит Петра I, князь Іжорської землі Олександр Меншиков (1673-1729).

Велеречива промова, публічно виголошена вченим у Софіївському соборі 4 липня 1706 р., у присутності Петра I, який приїхав інспектувати Печерську фортецю, дала потужний поштовх запаморочливій кар’єрі українця і гарантувала прихильність молодого імператора. Тоді богослов, маючи на увазі переможну війну зі шведами, порівняв царя з біблійним Самсоном. Це так сподобалося московітському монарху, що той наказав поставити в Києві статую Самсона. Місцева влада подібні рестрикти мала на увазі. Ні, Самсон на Подолі з’явився, щоправда, через 40 років!

У 1707 р. професора-енциклопедиста колеги обрали префектом (заступник ректора) Києво-Могилянського колеґіуму. Теофан Прокопович змінив профіль викладацької діяльності й від поетики з риторикою перейшов до філософії. Запропонований ним дворічний курс мав охопити діалектику, етику, фізику і лише потім – метафізику. Лекції з останньої дисципліни рясніли екскурсами в… логіку і натурфілософію – іншими словами, у ту ж саму фізику, етику й математику. Не випадково своєю улюбленою наукою професор завжди називав математику. Адже в системних експериментальних знаннях Теофан Прокопович бачив один із важелів розвитку післяфеодального суспільства.

*   *   *

10 липня 1709 р. у Софіївському соборі при великім скупченні народу та за особистої присутності Петра I Теофан Прокопович удруге виголосив панегірик. Ні, не на честь гетьмана Мазепи, якого щиро шанував, а до слави його переможця, гнобителя козацького духу в Україні, імператора всієї Русі. Не лише киянам та гостям міста тоді та промова сподобалася. Її визнали зразком сучасного ораторського мистецтва та невдовзі російською й латинською мовами, in folio, видали у друкарні Лейпциґа.

Далі була промова у Ясах, особисто виголошена українським енциклопедистом європейського рівня у 1711 р. перед Петром Великим. У багаточисленному почті, що супроводжував монарха у Прутському поході, це було украй потрібно, аби підняти бойовий дух війська та звеличити річницю Полтавської битви. Вчасна орація (патетична промова) сподобалося цареві. Після повернення до Києва, за волею всемогутнього правителя, Феофана Прокоповича призначили ректором Києво-Могилянської академії, а також ігуменом Братського монастиря.

Водночас, написаний новий трактат “Догматика”, як і більшість творів київського періоду, засвідчили наукові підходи у викладі проблем богослов’я, а виразний вплив деяких протестантських ідей викликав бурхливу стурбованість впливових отців Церкви, епіскопів, а саме: Феофілакта (Лопатинського; 1670-1741), Стефана (Яворського) та інших, котрі звинуватили богослова в єресі й латинстві.

Тим часом злостивцям підкопатися не було до чого. Офіційний курс теології від Феофана Прокоповича став відомим у Західній Європі та отримав схвальну оцінку знаних богословів. Бо, перш ніж видавати російською мовою в Москві, ті лекції латиною з’явилися друком у Кеніґсберґу й Лейпциґу.

Ректор Києво-Могилянської академії завжди відчував – із ким і яку дружбу водити. Одним із його товаришів київського періоду став український вчений німецького походження, інженер та письменник Адам Чернігівський (Adam Zernikaw; 1652-1694), котрий після вивчення теології в Кеніґсберзькому університеті та Оксфорді, у Києві прийняв… православ’я.

*   *   *

Власних кадрів у напівдикунській Московії тоді було катма – метрополію рятували світлі голови, висмикувані з більш освічених колоній. Це стосувалося як політики, так і культури та духовного життя. Такий факт. До середини XVIII ст. російську паству в більшості своїй духовно годували… українці, бо зі 127 архієреїв, які в 1700-1762 рр. мали в Імперії кафедри, 70 були саме українцями, а лише 47 – росіянами. При царському Дворі вражала така ж сама картина: від царедворців аж роїлося, тоді як державників ще тільки належало виплекати.

Наприкінці 1715 р., за бажанням самого Петра I, Феофана Прокоповича покликали до Північної столиці, але через важку хворобу до Санкт-Петербурга він прибув лише восени 1716 р. Ось де церковна кар’єра “київського світоча” стрімко пішла вгору! 2 червня 1718 р. українця призначили єпископом Новгородським і Нарвським, в 1721 р. – обрали віце-президентом Святійшого Синоду Російської імперії, очільником якого був тоді виходець з України Стефан (Яворський), його колишній професор Києво-Могилянського колеґіуму, а після смерті останнього у 1726 р. учень обійняв посаду президента Святійшого Синоду.

За десять років, проведених у Північній Пальмірі, українець перетворився на одного з найближчих радників імператора Петра I, який обіймав, знай, вищі й вищі посади, брав участь у 1724 р. у заснуванні Санкт-Петербурзької Імператорської Академії наук, зокрема, написав регламент (статут). Аби не дражнити заздрісних радників похилого віку, Петро I, подейкували, своєму стратегу, крім інших подарунків, багато разів, свідків уникнувши, під плащем гаманці по 1000 золотих рублів приносив. Утім, на типового царедворця східнослов’янський Конфуцій не перетворився, бо завжди знаходив час, аби, – нехай і на замовлення правителя, – але написати потрібні непролазній Імперії фундаментальні книжки.

Одна за одною з-під його пера вийшли: “Слово про власть і честь царську” (1718), “Регламент, або Статус духовної колегії” (1719), “Апостольська географія” (1720), “Статус про ченців та училища” (1721), “Перше вчення отрокам” і “Буквар слов’янський” (обидві: 1723), “Коротка книга для навчання отроків” (1724), “Правила волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї” (1726). Цілком слушно зауважив російський історик та літератор Віктор Аскоченський (1813-1879), котрий мав звання магістра богослов'я і словесних наук, а в Київській духовній академії викладав польську та німецьку мови:

- І Феофан Прокопович стає більше міністром освіти, ніж святителем церкви.

А ще, подеколи, український енциклопедист повертався до улюбленої справи – перекладацької роботи. Із німецької Феофан Прокопович витлумачив популярний в ті часи підручник “Стислі питання зі старої та нової географії на сучасному етапі” (“Kurtze Fragen aus der neuen und alten Geographie biss auf gegenwartige Zeit”; 1693) відомого географа Йоґанна Ґюбнера (Johann Hübner; 1668-1731).

*   *   *

Богословські трактати – на кшталт “Регламент, або Статус духовної колегії” – чи мали вони який практичний відгомін? Завдяки належній постановці питання за теологічними працями приймалися доволі конкретні державницькі рішення, важливі для всієї Російської імперії. Точно визначив роль і місце українського дорадника в Російській імперії кандидат історичних наук Володимир Володько:

- У Ґерніха VIII був вірний помічник у справі реформування церкви – Томас Кромвель. Для Петра I його Кромвелем став українець Феофан Прокопович.

За поштовхом “Регламенту…” було відкрито низку навчальних закладів. У Харкові в 1722 р. відкрилася духовна семінарія. Також були засновані дві восьмирічні школи у північній Пальмірі – при Олександро-Невській лаврі архієпископа Феодосія (Яновського; 1672-1726) та на набережній річки Карпівка, 4 (один з рукавів Неви, що розділяє Петроградський і Аптекарський острови) – для “сиріт всякого чину”.

Останню, першу в Росії духовну школу з елементами світської загальної освіти, започаткував у дерев’яній архієрейській садибі… Феофан Прокопович. Лише уявіть, у залах та кімнатках президент Святійшого Синоду Російської імперії, українець за духом, власним коштом утримував 160 (!!!) хлопчаків та юнаків зі збіднілої шляхти та нижчих верств. Не лише утримував, а й по десять годин на день – окрім вівторка та четверга – дітей і підлітків тут навчали різних мов, вільних мистецтв малярства, архітектури, математики, інструментальної та вокальної музики.

Архітектури?!? Так-так, архітектури. Бо, окрім ґрунтовній обізнаності на теології філософії, поетики та риторики, Феофан Прокопович мав практичні навички із будівництва. Під його особистим наглядом були свого часу поставлені палаци в Москві, Петрополі й на Карповці та кілька храмів, декорованих святим убранням, а також належними столами, статуями, різьбленням, фресками і навіть годинниками.

*   *   *

Попри заклопотаність церковними справами чи державними ділами, він знаходив час і можливість для духовного годування пастви. Адже віряни, зрештою, – то і є Церква. Зустрічі, діалоги, публічні диспути – Феофан Прокопович встигав скрізь. Гімназії, школи, бібліотеки, бурси, монастирі у місті та провінційні обителі, шпиталі, заїжджі двори – де чекали на його слово, там просвітник і зринав.

- Справжнє доброчестя вимірюється не героїчними подвигами, а щоденними зусиллями.

Знаєте, що найдивніше, – стосувалося це не лише православних.

Як написав у книжці “Життєпис Феофана Прокоповича” німецький історик, філолог Ґотліб Зігфрід Байєр (Gottlieb Siegfried Bayer, 1694-1738):

- З батьківською любов’ю та доброзичливістю нуждарів зі Сходу, невірних або греків – некатоликів з Іллірії, Польщі та Угорщини, вигнанців з Грузії, прочан, що з гір Лівану й Афону прибували, внаслідок лихоліття або власної провини, обездолених та інших мандрівних студентів і митців, яких в окремі роки досить багато було, він гостинно приймав. Російським вельможам, про вдосконалення управління дбаючи, на різні служби та посади їх він рекомендував, допомогу для прожиття щедро їм подавав, а тим, хто в мандрівку вирушав, провіантом допомагав.

З огляду на цього ієрарха, мала рішуче змінилися й сама Церква православного чину.

Але як? І в цім питанні, у духовній модернізації, Феофан Прокопович виявився незамінним. Видавши кілька апологічних праць, в яких автором делікатно порушувалася тема нагальних церковних реформ, він створив теорію освіченого абсолютизму. У 1724 р., за наказом царя, Феофан Прокопович підготував указ про устрій чернецтва. Документ той упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував “чернече життя на користь суспільству”. І надалі український богослов-державник брав якнайактивнішу участь у здійсненні реформ у Російській імперії, а після смерті Петра I 28 січня (8 лютого) 1725 р. активно сприяв сходженню Катерини I на трон.

Стара і нова Росія ніби стали супроти одна іншої в публічному диспуті про шляхи розвитку. Принаймні, я саме так сприйняв оцей діалог, вміщений у “Життєписі Феофана Прокоповича” Ґотліба Байєра:

- Якийсь старий російський єпископ, серед пиятик та забав вихований, так влучно висловився: “Поки ми в Росії хлібом простим та напоєм природним користувались, міцними й без лікарів, від хвороб вільними жили; але потім, як іноземців розкоші, вина з Паннонії, Німеччини, Ґаллії, Іспанії, з ермітажів (складів – О.Р.) Бурґундії, Кампанії завезені сюди та все інше, сектантське так зване, значення набули, – майже всі ми на ноги, камінь, сухоти та памороку страждати почали й багато з нас, які до цього процвітали, з живих числа вже вирвані”.

На це освічений президент Святійшого Синоду так відповів:

- Коли окремі країни людському родові для їжі кращі плоди дають, то чому ми з рук Господа, Творця всієї землі, приймати їх не повинні?

*   *   *

Політична інтрига того буремного року полягала в тому, що, дбаючи про великі зміни, цар так і не встиг призначити престолонаслідника. Одне силове угрупування, очолюване князями Голіциними та Долгоруковими, на троні бачило дев’ятирічного внука покійного імператора Петра Олексійовича, сина страченого в 1718 р царевича Олексія Петровича. Тоді як “пташенята гнізда Петрового” А.Д.Меншиков, П.А.Толстой, І.І.Бутурлін, П.І.Яґужинський та інші жадали підсадити на престол Катерину I (Марту Скавронську; 1684-1727; вдовицю драгуна Йоганна Крузе, другу дружину Петра I), короновану ще за життя чоловіка.

Залишилися відомості, що в переломний момент засідання Сенату сторону других прийняв Феофан Прокопович. Поважний богослов нагадав, що всі царедворці присягалися дотримуватись указу про спадкування престолу. Коли пролунали заперечення, що цар так і не висловив останню волю, стратег державництва ввів важку артилерію. Він уповів, що буквально напередодні коронації Катерини, яка відбулася в Успенському соборі 7 (18) травня 1724 р., імператор гостював в одного англійського купця. Того дня, начебто, цар озвучив імператорську волю: корону на дружину Петро I покладе лише тому, аби після своєї смерті уникнути придворних чвар та законно передати престол. Дехто з присутніх підтвердив, що розмова мала місце, а Олександр Меншиков вигукнув:

- Вірю вам, мої батьки та брати. Хай живе наша августійша государиня імператриця Катерина!

Підсумуємо: клани залишилися при своїх інтересах, попри заслуги перед Вітчизною кожен стриг власні купини. По-перше, клан А.Д.Меншикова і К° був зацікавлений у рішучій модернізації православної церкви, бо це значно послаблювало позиції… ворожого табору князів Голіциних та Долгорукових; тому перетягнути на свій бік Феофана Прокоповича жадали обидві сторони. По-друге, у великій Імперії важко спинити роздмухані реформи; для початку перетворення слід обезголовити. І, нарешті, по-третє; аби прибрати з політичної арени важковика, 25 червня 1725 р. Феофана Прокоповича висунули на митрополичий престол у Новгороді, а невдовзі обрали першим членом Святійшого Синоду Російської церкви.

*   *   *

Але українця цікавило не сходження кар’єрними сходами, а поступ освіти в Імперії. Особисто просвітник очолив “Вчену дружину” – неофіційний гурток із 600 надвірних інтелектуалів, передових діячів культури та церковників, до якої належали Василь Татищев, Антіох Кантемір, Артемій Волинський, Петро Єропкін та інші, а також як “вождь”, за визначенням Георгія Плеханова, брав якнайактивнішу участь в організації Російської Імператорської Академії наук, яку й очолив у 1725 р.

Ніхто навіть не писнув щодо рішення цариці, мовляв, а чому саме українцю доручено написати положення про перший в Імперії університет на базі Академії наук та й сам проект статуту Академії наук. Авторитет “вождя” у колі “Вченої дружини” виявився незаперечним. Феофан Прокопович був і теоретиком, і практиком, і фахівцем із однієї певної науки, й енциклопедистом, і кабінетним дослідником, й організатором вітчизняної науки, який багато в чому показував приклад і задавав тон.

Чи не першим у Росії українець провів досліди з мікроскопом, сам виготовив барометр і взявся прилад той системно застосовувати. За допомогою телескопа з рефлектором він провадив у Санкт-Петербурзі астрономічні дослідження, облаштував першу державну обсерваторію у Кунсткамері (1727-1747). За не доведеними документально даними, Феофан Прокопович навіть належав до втаємниченого в Імперії “Гуртка Нептуна” – як нині сказали б, секретного проекту Петра Великого, члени якого збиралися у Сухарєвській башті в Москві, – на другому поверсі розмістилося молоде Адміралтейство, – і розробляли величні плани створення вітчизняного флоту, планували стратегію найближчих воєнних кампаній, залучаючи всі тогочасні наукові інструменти, рахуючи й… астрологію.

*   *   *

Більшість російських істориків найголовнішим енциклопедистом Імперії з давніх давен вважали 19-річного Михайла Ломоносова (1711-1765), котрий пішки причвалав 1730 р. до Москви та склав іспити до Московської слов’яно-греко-латинської академії при Заіконоспаському монастирі, хоча в латині абітурієнт… був ні в зуб ногою. Насправді, картина була наступна.

Саме 49-річний президент Санкт-Петербурзької Імператорської Академії наук Феофан Прокопович склав протекцію синові неписьменного помора, а згодом на кілька місяців прихистив у себе вдома (!!!) на набережній Карпівки, 4, у Санкт-Петербурзі. Вправлення мізків не минулося даремно. За порадою українського енциклопедиста, у 1734 р. Михайло Ломоносов потяг на береги Дніпра, де вступив до… Києво-Могилянській академії. Бо в Санкт-Петербурзькому університеті, створеному одночасно з Імператорською Академією наук указом Петра I від 28 січня (8 лютого) 1724 р., навчатися ще не було чому.

Навіть коли у вересні 1736 р. Михайла Ломоносова укупі з двома іншими студентами Санкт-Петербурзького університету Імператорської Академії наук – Дмитром Виноградовим та Ґуставом Ульріхом Райзером, спорядили до Німеччини для навчання металургії та гірничій справі, то це діялося із безпосереднього заступництва й підтримки президента Санкт-Петербурзької Імператорської Академії наук Феофана Прокоповича. Закордонне відрядження тривало майже п’ять років – до червня 1741 р. Увесь той час Михайло Ломоносов і К° стажувались у Марбурзькому університеті імені Філіппа (Philipps-Universität Marburg), де фізику та механіку їм викладав Християн фон Вольф (Christian von Wolff; 1679-1754), а математику і теоретичну хімію – у Ю.Ґ.Дуйзінґ, тобто вчені, із якими український енциклопедист мав міцні особисті зв’язки.

Заклопотана наукою професура зрідка обмінювалася листами щодо поведінки та прогресу своїх вихованців, але Християн Вольф написав:

- Гроші, привезені з собою із Росії, вони прогуляли. Наробили різних боргів, бо надміру віддавалися гультяйству та виявилися ласими до жіночої статі.

*   *   *

Усі сили “Вчена дружина” поклала на те, аби зберегти реформаторський спадок імператора в царині освіти, науки і культури. Щоб захиститися від численних ворогів, так, президенту Санкт-Петербурзької Академії наук довелося брати участь у численних палацових інтригах та підкилимних війнах. Зокрема, Феофан Прокопович безпосередньо сприяв сходженню на престол: спочатку – Катерини I, а в лютому 1739 р. – Анни Іоанівни (1593-1740), яку власноручно коронував.

Та життя видатного вченого й державника ставало дедалі нестерпнішим. Після чергового звинувачення в 1726 р. у єресі Феофан Прокопович, якого відкрито взялися називати чи то таємним лютеранином, чи то кальвіністом, уперше замислився: чи не покинути Російську імперію назавжди з групою однодумців із “Вченої дружини”? Що вдієш, будь-який талант врешті-решт заривають у землю.

За кілька місяців до смерті видатного вченого із авторитетом зустрівся датський мандрівник, особистий секретар адмірала Петера Бредаля, молодий філософ і теолог Педер фон Хавен (Peder von Haven; 1715-1757) та занотував у щоденнику:

- За знаннями своїми цей прекрасний чоловік не має собі нікого рівного, особливо – серед російського духівництва. Крім історії, теології й філософії він має глибокі знання із математики і невимовний потяг до цієї науки. Він знає різні європейські мови… Безліч корисних книг видано російською саме за його сприяння та заохочення. До того ж, математику він, кажуть, засвоїв без викладача – “шляхом самостійного читання підручника та вивчення”.

19 вересня 1736 р. Феофан Прокопович помер у Новгороді, похований у місцевому Софійському соборі. Що по собі Російській Імператорській Академії наук залишив видатний енциклопедист?

Величезну бібліотеку на 30 тис. книжок, значну колекцію картин (170 полотен) та заповіт на стишувати науковий поступ, всіляко сприяти поширенню наукових знань серед народу, а головне – спробувати модернізувати застарілу феодальну Імперію.

Малювати свій портрет мислитель ніколи не дозволяв; волів ліпше прославитись учинками свого таланту. Та по смерті Феофана Прокоповича імператриця Анна Іоанівна наказала одному маляреві створити його портрет, а майстрові – на міді викарбувати. Залишені ним твори – як прозові, так і віршовані, є пам’ятками, які щодо хисту, шліфованості думок і вишуканості стилю визнаються винятковими.

*   *   *

На Московії починалася нова доба. Раз-у-раз, з огляду на острах висіти на щоглі над багаттям, найбільший російський поет силабічної епохи Антіох Кантемір (1708-1744) відкладав видання власного перекладу знаменитого трактату “Бесіди про множинність світів” (“Entretiens sur la pluralite des mondes”) французького вченого і мислителя Бернара де Фонтенеля (Bernard le Bovier de Fontenelle; 1657-1757), де йшлося про безмежне різноманіття Всесвіту.

Демонтувавши залишки Петровських реформ, Московія швидко деградувала у сенсі державотворення – їй простіше вдавалося шматувати землі сусідів, ніж давати лад власній занедбаній неоглядності. Поверталися часи татарської Орди, віяли згарища, а ручна Церква за першим помахом владної руки ладна була благословити пекло в окремо взятій країні.

Одне слово, закладалися підвалини теорії про богообраність російського народу та окреслювалися кордони нового виміру ненажерливості, що одержав назву “руцькийміръ”.

Олександр Рудяченко