Шекспірівські пристрасті Лимерівни. Театральна прем’єра
На камерній сцені театру Франка відбулася прем’єра вистави «Лимерівна»
Режисер Іван Уривський поставив на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка виставу «Лимерівна» за п’єсою Панаса Мирного.
Це вже друга постановка «Лимерівни» в стінах театру – вперше її було зіграно у 1968 році. І ось вона знову повернулася, експресивна, гучна, відверта.
Відкинувши емоції після перегляду вистави (повірте, вони були бурхливі, але їх має пережити кожен особисто), мені насамперед було цікаво поговорити з режисером та дізнатися, чому він вирішив взятися за таку складну соціально-побутову, дещо забуту зараз п’єсу.
Уривський говорить, що вибір – поставити «Лимерівну» – насправді був викликом самому собі.
«Я люблю працювати з класикою, і це вже не перша моя робота з українською драматичною спадщиною. Коли я почитав п’єсу, щось мене дуже зачепило, я навіть дух Шекспіра відчув у відносинах між персонажами. Стало цікаво спробувати – як можна поставити таку п’єсу. І ось ми з чудовими акторами, художником, хореографом попрацювали», – розповів він.
Актуальністю п’єси режисер не переймається, резонно відзначивши: «Я ставив її не в погоні за актуальністю. Тут є певний акцент на взаємини батьків і дітей. Але для мене, як для режисера, – своя актуальність, для акторів – своя, для глядача – своя.
Там існує багато підтем, окрім любові чи зради. Там є й армія, тобто те, що турбує нас, коли ми не у соціумі, а наодинці з собою, наші внутрішні страхи, переживання. Ти заходиш додому, вимикаєш телевізор, лягаєш спати – і ці думки завжди в тебе в голові.
Запитую: – А коли ви зможете подивитися цю виставу як глядач, а не як режисер?
Посміхається: – А ніколи. Ось актори трошки розіграються – і вистава ще дещо зміниться, так завжди відбувається. Це початок життя вистави, щось нам вдалося, над чимось будемо працювати, щось переробляти. Це живий організм.
Звісно, через певний час я буду спокійніше дивитися на виставу. Зараз є ще і моє хвилювання, й хвилювання акторів. Це нормальний стан, коли ти виходиш на глядача і починаєш жити іншими ритмами, іншою енергією.
У виставі зібраний потужний акторський склад, грають і народні, й заслужені, й молоді артисти.
Уривський розповів, що обирав акторів за психофізикою, оскільки кожен рух героя – це пластика, це фізичний малюнок персонажа.
«Вони всі трішки – ніби в кіно. Ми з художником Петром Богомазовим придумали таку візуальну історію і використали у «Лимерівні» колажну систему. Колаж – це умовна річ, вистава ніби зі шматків створена, які завдяки монтажу сплітаються», – сказав він.
За словами Уривського, зараз театр і кіно дуже тісно переплітаються. Театр – це синтетичне мистецтво, де можна все спробувати – танець, графіку, авторську майстерність.
Чомусь, найбільш кіношним, навіть чорно-білим образом, мені здалася стара Лимериха, роль якої у виставі грають дві актриси – Наталія Корпан та Тетяна Міхіна. Я потрапила на гру Міхіної, тому про цю лиху, на мою думку, героїню довелося розказувати саме їй.
Я поцікавилася, як молода й красива актриса погодилася на таку естетично непривабливу роль?
- А чому б мені не погодитися? – посміхається Тетяна. – Мені було цікаво це зробити! Звичайно, я б не хотіла все життя грати саме таких персонажів. Хочеться грати різних жінок.
Актриса розповіла, що їй неймовірно подобається нідерландський живопис – і багато своїх роздумів й знань з цієї сфери вона використала в роботі над своїм персонажем.
«Точка стикання у мене була на живописі: це Пауль Бриль, це Босх. Фактично, я себе намалювала. Я бачила таких людей на картинах і надихалася ними», – розповіла вона.
Мене, до речі, здивувало, що Лимериха-Міхіна коротко підстрижена, адже у той час жінки носили довге волосся.
Тетяна підтвердила, що це також її власне відчуття образу: «Цього не було по п’єсі, але якщо вона – п’яничка? От ви по вулицях ходите, бачите жінок, які занапастили своє життя горілкою, які вони? Ви бачили коли-небудь таку жінку з довгим волоссям? Його важко доглядати, воно брудне, їм не потрібно це».
Павло Шпегун грає у виставі Василя, бідного парубка, якого так кохає нещасна Лимерівна. У театрі Франка він працює лише рік, ще молодий, але активно залучений у театральних постановках актор.
Чому не боровся за свою любов? Чому підкорився долі? – Напалася я на актора. – Мені цікаво, як ви, молодий чоловік, розумієте для себе дії закоханого ровесника, який жив понад сто років тому.
- Він сильний, я так скажу, – відповідає Шпегун.
- Тобто його сила – в прийнятті ситуації й покорі?
- Авжеж. Він упевнений, що він все одно прийде і буде щасливим, але це випробовування йому треба пройти. Це чоловік, який не може переступити через свої принципи, не може піддатися, навіть якщо кохає, не може сказати «ні», але буде боротися не силою, а внутрішньо, – розповів про свого героя актор.
От чесно, не знаю, як задумували автори, але позитивним чоловічим героєм мені видався отой багатий Карпо. (Роль виконують Віталій Ажнов та Дмитро Чернов – ред.). Кохав, добивався, опікувався, зодягав як ляльку ту Лимерівну… Це так, суто моє особисте жіноче сприйняття.
У виставі справді дуже багато руху – як структурованого у вигляді танцю, так й істерично-хаотичного – як вияв душевної напруги чи страждань героїв. Зрозуміла, що мені без коментаря балетмейстера аж ніяк не розібратися. Знаходжу Павла Івлюшкіна і запитую:
- Де ви знайшли таку експресію у Панаса Мирного? Мені здавалося, «Лимерівна» – це спокійна психологічна тужлива п’єса.
- У виставі справді немає жодної статичної сцени – якщо хтось із героїв зупиняє рух, то інший обов’язково починає, – зізнається він. – З оригінального тексту Панаса Мирного ми взяли відсотків 20 – лише дуже важливі фрази, щоб вкластися у той короткий термін, який відведено на одноактну виставу. Тому багато мізансцен вирішили пластично чи драматургійно, але істини, чи життєва мудрість, яка в них закладалася, зрозумілі глядачам без слів. Як трагічно не виписав би Панас Мирний свою Лимерівну, ми показали її правдиво, без цукеркових обгорток, – розповів хореограф.
Потрібно сподіватися лише на себе, бо ніхто, крім вас, ваше життя не проживе – як не намагався б хтось зробити вас багатим чи щасливим. Це ключова теза Панаса Мирного, закладена у п’єсі. Сьогодні я із задоволенням подивилася її театральну інтерпретацію від режисера Івана Уривського і поділилася враженнями, але – послухайте класика, сходіть і скуштуйте самі, переживіть власні емоції від перегляду.
Любов Базів. Київ
Фото: Павел Багмут, Укрінформ