Анатолій Хостікоєв, актор театру і кіно

Легендарна вистава «Кін IV» за п’єсою відомого драматурга Григорія Горіна, яка впродовж двадцяти років збирала аншлаги на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, вже увійшла в історію.

Коли я говорила друзям, що готую матеріал про її останній показ, дехто навіть скрикнув: «Як? Не віримо! Ми ж хотіли з родичами сходити, квитків ніколи не було!». 

Так-так. Я ж говорю – аншлаги… І справді, 15 червня її востаннє зі світлим сумом зіграли актори та з теплим щемом подивилися глядачі.

Всі ці роки на сцену незмінно виходив Едмунд Кін – Анатолій Хостікоєв. Він не лише відіграв цю роль від найпершого дня, а й дебютував у виставі як режисер. Більше того, спеціально для Кіна він вивчив соло на ударних інструментах, яке виконував у фіналі.

Наша розмова вийшла зовсім не сумною і надзвичайно цікавою.

20 РОКІВ БЕЗПЕРЕРВНИХ АНШЛАГІВ! ЗА ЦЕЙ ЧАС ВИРОСЛО ЦІЛЕ ПОКОЛІННЯ

  – Пане Анатолію, зрозуміло, що сумно прощатися з виставою і з роллю, якою ви жили два десятиліття, але ми будемо говорити лише про світлий сум від цієї події. Адже цілих 20 років аншлагів!

Розкажіть, як народжувався «Кін IV» на сцені театру Франка? Можна говорити, що це знакова для вас вистава, адже вона – ще й ваша перша режисерська робота?

- Сергій Володимирович Данченко планував поставити цю виставу і запропонував мені зіграти Едмунда Кіна. На жаль, у нас відбулася лише перша читка, коли він захворів. І тоді вже не було сенсу її ставити, тому що режисера не було. Аж раптом він дзвонить мені й говорить: «Толю, давай роби цю виставу сам!».

А я ніколи раніше не займався режисурою. Говорю: «Як? Я ж не знаю – хто такий Кін!». Звичайно, я прочитав п’єсу Горіна і зрозумів, що це актор, і що роль – потрясаюча. Але, запитую: «Як же його грати?».

Він мені: «Грай самого себе. Нічого не вигадуй. Грай, як ти собі уявляєш». Так воно й вийшло: я почав, не довго думаючи, просто розповідати свою історію, тільки на тлі цієї п’єси. І я безмежно радий, що мені вдалося зібрати ансамбль хороший акторський.

- У першому складі ви ж грали разом із Наталею Сумською?

- Так, спочатку вона грала. Але ж за сюжетом – їй 17, а йому 71. Наташа тривалий час грала 17-річну Анну, але як ви розумієте – довго таку героїню не пограєш. Хоча у театрі багато умовностей, глядач погоджується на них і прощає.

Згодом, Наталя, як професійна і розумна актриса, запропонувала замінити себе у цій ролі.

А ми з прекрасним актором, народним артистом Льошею Богдановичем, як бачите, 20 років відіграли виставу без заміни. Ще Люба Кубюк так само – 20 років без заміни.

І ось виставу зіграно востаннє. Звичайно, трошки сумно, але… Ми ж її не хоронимо, навпаки – тепер вона буде жити вічно у нашій пам’яті. Це не сумна подія. 20 років безперервних аншлагів, розумієте, 20! За цей час виросло ціле покоління. У виставі є персонаж Чарльз Кін – маленький син головного героя. У нас їх було п’ять! Діти ростуть, слава Богу, а йому має бути 6 років за п’єсою.

Тому ми періодично шукали актора. І наш Славко грав Кіна, і діти інших акторів. Вони росли, росли, вже хлопчиків не вистачало, настав такий момент, що ми взяли дівчинку! У нас вийшла Анна-Марія Кін.

Мені дзвонило багато глядачів, фанів вистави, які дивилися її по 15-20 разів і говорили, що не вірять у те, що "Кіна IV" закривають. Це була справді прекрасна історія – і ми дуже світло з нею попрощалися.

ЗА ЦЮ ВИСТАВУ ГОРІН ПРОЗВАВ МЕНЕ ХУЛІГАНОМ

- Я знаю, що на вашого «Кіна» приїздив подивитися і сам автор – Григорій Горін. Які були його враження?

- Так, він до нас приїздив – і після вистави подарував мені книгу, де написав свою рецензію: «Від схвильованого автора».

Він прозвав мене хуліганом, так і сказав: «Ти, звичайно, хуліган».

- Що він мав на увазі?

- Річ у тім, що коли я шукав музику до вистави, то ніяк не міг зрозуміти, яка ж це має бути музика.

І от, одного разу ми їхали з Наташею машиною, раптом із приймача зазвучала композиція «Бітлз». А у п’єсі Горіна є такий момент: герой запитує адресу ресторану, а героїня відповідає: «Ліверпуль стріт, 15».

Наташа говорить: Слухай, та це ж «Бітлз»! Ліверпуль – це ж «Бітлз»! Я пригальмував, говорю: «Ти геній! А де ж нам дістати музику?».

І вона в ефірі однієї з радіопередач, звертаючись до слухачів, сказала, що у нас буде вистава – і чи не міг би хтось допомогти і надати нам оркестровку «Бітлз» у хорошому виконанні.

Буквально через 2 дні біля центрального входу стояв чоловік, який приніс нам «Бітлз» в аранжуванні Лондонського симфонічного оркестру, сім композицій! І музика у виставі звучить, завдячуючи цій людині.

- У виставі взагалі багато експериментів із музикою. Ви ж там особисто на барабанах грали?

- У мене була сцена, де я читаю маленький шматочок із монологу короля Ліра. Але я відчував, що там чогось бракує, мені не вистачало ритму.

Я вирішив зіграти цей монолог, додавши до нього ритмічний малюнок на барабанах.

У мене-то є музична освіта – акордеон, баян, але все життя я мріяв зіграти на ударних. Я пішов до консерваторії – ходив і слухав, де тут барабанщики. Почув, зазирнув – сидить хлопець і грає на барабані.

Я представився. Познайомилися. Він Гєна Хлопотов. Кажу, давай я тобі прочитаю монолог короля Ліра, а ти спробуй мені зіграти це на барабанах.

Він: «Давайте, спробуємо». Коротше, я читав Шекспіра, а він – шарашив на ударних. Потім говорю: «Гєно, от мені потрібно самому так зіграти». Він у відповідь: «Ви з глузду з’їхали? Я 9 років учився!».

Я відповідаю: «А у мене залишилося два тижні до прем’єри».

І ми з Геннадієм почали працювати: приходили в аудиторію о 7-й ранку – і я барабанив. Тут уже вся околиця знала, що щось відбувається – писали навіть скарги, що їм не дають спати.

Я вистукував до пів на одинадцяту, далі була репетиція, а потім я знову вчився грати на барабанах. Потім – вистава, і я знову вистукую.

Але під час прем’єри, коли Кін читав короля Ліра, то, звичайно, все звучало саме так, як мені хотілося, – саме із тим ритмом і тією енергетикою.

- І Горіну ваше прочитання сподобалося?

- У театрі Маяковського в фінальній сцені, коли Кін із королем вже ідуть із життя, то вони спускаються в підземелля. Там на сцені яма, знизу йде світло – вони начебто прощаються з життям і йдуть у небуття.

У нас не так! Ми не спускаємося, ми йдемо у світло! У нас стоять прожектори – і шурують у зал, буквально осліплюють глядача – він тільки бачить, як два силуети йдуть у вічність, у світло. Горін говорив, що це йому в нашій постановці також дуже сподобалося.

На жаль, Григорій Ізраїлевич рано пішов із життя, але пам’ять лишив дуже світлу. І наше знайомство було дуже позитивне.

МІСЯЦЬ МИ НАЗИВАЛИ НОВОНАРОДЖЕНОГО СИНА ШВЕЙКОМ, БО Я ВЕСЬ ЧАС БУВ НА ЦІЙ ВИСТАВІ

- Перед інтерв’ю я запитувала – чи знаєте ви точну кількість зіграних вистав «Кін IV», а ви сміялися, що особисто підрахунок не ведете.

Але кількість показів на сцені іншої легендарної вистави за вашої участі ми знаємо точно – минулого тижня на сцені національного театру Івана Франка відбувся 190-й показ «Швейка».

І ви вже понад 20 років разом із Богданом Бенюком без замін збираєте повні зали. В чому секрет?

- Ця вистава – ровесниця нашого сина. Коли Наташа ходила вагітною і коли народився наш Славка, ми саме випустили «Швейка». Місяць ми жартома називали малюка Швейком – через те, що я весь час був на цій виставі.

Так от – «Швейк, Швейк, Швейк», а потім отямилися, я говорю: «Наташо, чекай, у нього ж імені ще немає! Він що, так і лишиться у нас Швейком?».

Нашому хлопцю вже 23 роки – і виставі 23.

Скажу вам відверто: коли ми з Богданом Бенюком починали грати цю виставу, то навіть не думали, що вона проживе так довго.

У нас же на сцені, як ви пам’ятаєте, – величезний і височенний вагон. Ми по ньому бігаємо вгору-вниз, то нагорі сидимо, то до низу треба, а з кожним роком це стає все складніше робити (сміється). Але ми дали один одному слово, що до моїх 85-ти років – точно будемо грати цю виставу!

Вирішили, що коли стане зовсім важко лазити, то поставимо на сцені маленький вагон, як дитячий, – і будемо просто сидіти на тому вагоні.

- Звідки взялася ідея з вагоном? Ще й у такому реальному розмірі й вигляді?

- Якось ми з Богданом їхали на гастролі, здається, до Мінська. Була така спека, як зараз, увечері я вийшов у тамбур, раптом двері відкрилися – і я перейшов до іншого вагону. А потім – до іншого. Поїзд їде «чух-чух-чух», а я вже аж на дах вагону забрався – сів і сиджу.

І такий кайф!.. Ці зорі, вітер, волосся на всі боки, у мене тоді довге волосся було. Але що ж там одному сидіти? Я спускаюся, заходжу до купе, там у карти грають. Я до Боді: «Йди сюди», – він все кидає і ми вдвох ліземо знову ж таки на вагон, сіли зверху, покурили, почали співати. Коли під’їжджали до якоїсь станції, то лягали, щоб нас не було видно, потім, коли рушали – знову вставали. Замерзли, спустилися, одягнулися – і знову піднялися.

Звідти і народився вагон. Ми цю історію розповіли Жолдаку, а Жолдак розповів художнику цієї вистави, і Слава Нірод зробив для нас цей справжній вагон.

АНДРІЙ ЖОЛДАК СКАЗАВ: «ТОЛЮ, СКІЛЬКИ У ТЕБЕ БУЛО ЖІНОК?». ГОВОРЮ: «ТАК Я І РОЗКАЗАВ! А ЩО ТИ ХОЧЕШ?»

- У виставі ви одночасно граєте кількох персонажів: шпик, жандарм, пан-отець, поручник Лукаш. Як це вдається?

- Коли вистава тільки народжувалася, то відомий український режисер і продюсер Андрій Жолдак хотів, щоб Богдан грав Швейка і разом з ним грали ще 15 інших акторів. Але я йому сказав: навіщо тобі набирати акторів, давай я зіграю все це!

Я чомусь відчував, що не можна розпорошувати наші стосунки з Богданом, – і ми об'єднали свої акторські зусилля з режисерським задумом.

Насправді, коли вистава тільки вийшла, вона була зовсім несподіваною для всіх. Це було як одкровення: два дорослих актори говорять про стосунки, про дружбу, про те, як чоловіки можуть товаришувати.

Разом із тим, всі ті монологи про жінок, які промовляє Лукаш, – це моє ставлення до жінки. Це ж вистава-імпровізація: ми імпровізували, імпровізували – і вже доімпровізувалися до того, що не знали, куди далі піде вистава! Тоді Андрій Жолдак сказав: «Толю, скільки у тебе було жінок?». Я говорю: «Так я і розказав! А що ти хочеш?». 

Він і запропонував уявити, що у поручика Лукаша день народження – і в цей день його привітали всі його жінки. «От і напиши про своїх жінок, напиши – що для тебе є жінка», – сказав Жолдак.

І я почав писати. Всі ті листи у виставі – це мої листи, мій світогляд, моє бачення жінки.

- Навіть, коли Лукаш говорить про свою гувернантку?

- Лукаш згадує, що маленьким хлопчиком побачив, як його гувернантка надягала панчохи, і цей образ – жінка, яка надягає панчохи – він проніс через все життя. Так! Це я бачив цю жінку! В дитячому садочку, коли нас вкладали вдень на тиху годину, наша акомпаніаторша, а мені вона тоді здавалася найкрасивішою у світі, надягала ці панчохи і говорила з кимось пошепки.

Мені було 5 років, я не пам’ятаю, як вона виглядала насправді, але я на все життя запам’ятав, як вона надягала ті панчохи з чорним швом.

А коли Лукаш говорить: «Ах, що вона витівала під куполом цирку!», то це я згадую циркову актрису, яка на моїх очах розбилася у Львівському цирку. У неї щось не спрацювало – і вона летіла з величезної висоти. Я ходив до неї в лікарню: вона лежала вся в бинтах, заспокоював її, щось говорив, а вона дивилася такими оченятами...

«Тітонько, моя любима, тітонько», – каже, знову ж таки, Лукаш. А це – моя рідна тьотя Женя, яку я називав другою мамою, і до якої приходив, як додому!

Я ж до мами не міг прийти з дівчатами, так я приходив до тьоті Жені – і вона казала: «От ця хороша, а ця не дуже». Я кажу: «Тьотю Женю, а ця – як тобі? Сподобалася?». Вона каже: «Ні, Лариса була краща». (Сміється).

Я з нею міг говорити про все, що завгодно – і про інститут, і про закохання, і про проблеми. Тьотя Женя... Таке іноді буває, що люди зустрічаються на все життя. Я дуже шкодую, що вона також рано пішла з життя. Одним словом, – це дуже автобіографічна історія.

- Я навіть не уявляла – наскільки! Тепер зовсім інакше буду сприймати все, що відбуватиметься на сцені!

- Вона автобіографічна – і тому така дохідлива й так сприймається. Ми ж із Бодею відчуваємо, що відбувається з глядачем. Хоч вистава начебто і експериментальна: перша дія – якась несерйозна, циркачество, буфонада. А друга – вона вже на шепіт. Тому в нас і мікрофони, там не можна педалювати почуття.

Там глядач має чути, а він чує не лише голос – він чує, що відбувається у акторів усередині.

Ну, страшенно люблю цю виставу! І мені пощастило, що Бодя такий партнер. Там є сцена, коли я читаю листи – хвилин 12-15, це дуже довго для сцени, де іде монолог, – і як Богдан слухає!.. Він же не ворухнеться! Він через себе пропускає всі ці моменти – щирості й моменти правдивості існування на сцені. Партнерство на сцені – дуже важливе! Коли бачиш очі, коли чуєш подих.

Я КАЖУ: «НАТАШО, ВОНИ ШУКАЮТЬ, А МИ З ТОБОЮ ВЖЕ ЗНАЙШЛИ»

- Коли акторська гра відбувається на відстані подиху, напевно – між акторами має бути людська близькість? Дружба з Бенюком допомагає грати?

- Головне, що ми ніколи не позичали грошей один одному – ні він мені, ні я йому (сміється). Ми справді дружимо. Це рідкість, а в театрі – тим більше.

У мене небагато друзів, навіть коли я відправляюсь у якісь походи, то мені зараз цікавіше і простіше іти самому, тому що в голові стільки думок, але говорити про них не хочеться.

В театрі ж об’єднує робота, не обов’язково один одного любити – це зовсім інша історія. Можна бути навіть неприятелями поза театром, але, виходячи на сцену, не можна не любити партнера.

Іноді виходиш на виставу і фантазуєш навіть те, чого немає, інакше неможливо грати. Така професія… Найкраща професія! Принаймні, я для себе так визначився.

- Вам пощастило, ви проживаєте так багато життів!

- Це надзвичайно цікаво. Але ж, вистава на виставу не схожа і персонажі теж різні. І от знайти свій персонаж, це дуже цікава штука.

- А є такі персонажі, яких ви граєте, але не любите? Можете не признаватися.

- Ні, ні, я розумію. Ну, от нема у мене такої ролі і, здається, не було.

Вистави приходять і потім щезають, така їх доля. А от ці, про які ми зараз говоримо, мають щасливу долю і дуже хотілося б, щоб такі вистави з’являлися.

Безумовно, репертуар має змінюватися, зараз у нас прийшло хороше покоління, молода режисура, молоді актори, театр змінюється, стає більш динамічним, більш експериментальним.

І коли ми з Наташею говорили про це, я казав, що це правильно. Свого часу було так само – коли Жолдак прийшов у театр, ми таке витворяли! Наташа говорить: «Може ми не вписуємося вже зараз?». Я кажу: «Наташо, вони шукають, а ми з тобою вже знайшли».

Що ж там шукати, коли воно знайдено? Треба зберегти цю дивовижну історію – своє відчуття театру, тому що ми тут провели все своє життя.

Любов Базів. Київ
Фото: Юлія Овсяннікова, Укрінформ