Олекса Довбуш. На всі Карпати співала його бартка

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Нічого іншого не вигадала шляхта, як саме подужати ватажка “чорних хлопців”, а банально підкупила місцевих господарів, аби ті вбили очільника опришків. Зголосилися троє, з-посеред них був і заможній селянин Стефан Дзвінчук. 24 серпня (4 вересня) 1745 р. саме він, підступно, по-зрадницькому, на порозі своєї хати у селі Космач, Галицька земля, Руське воєводство, Річ Посполита – майже впритул застрелив народного героя. Сталося це за таких обставин.

Уночі Олекса Довбуш із двома найближчими побратимами - Павлом Орфенюком із Ямни та Василем Баюраком (1722-1754) з Дори, хотіли потрапити до його хати, але той закрився й не відчиняв. Коли ватажок почав гупати у “двері тисовії, крізь замки сталевії”, а потім їх підважив знайденою дровенякою та ступив у сіни, - упритул господар вистрілив з рушниці, заливши кров’ю поріг. Кажуть, він побоювався за життя і здоров’я літніх батька-матері дружини та матері, які налякані численними оповідками про карнатських розбійників заховалися у кімнатах.

Від намірів своїх навіть поранений ватажок ніколи не полишив, а скомандував товаришам: “Паліть хату…” Утім, тієї вогкої ночі кресала не давали іскри. А побратимам належало Довбушеві терміново дати раду. І, відібравши у ґазди рушницю, із пораненим у праве плече товаришем опришки похапцем відступили, розчинившись у темряві. Як не бігав селом Стефан Дзвінчук, гукаючи по допомогу, який лемент не зчиняв, але всі чоловіки були в полі на косовиці.

Існує кілька версій, чому законослухняний селянин застрелив славного на все Покуття опришка Олексу Довбуша.

***

Перша - проста як цвях: страх за власне життя. Гула Галицька земля переказом, як зовсім недавно ватажок гуцульських опришків навів лад у Микуличині - тамтешньому ґазді Івану Мочернюку утяв голову, забрав сім талярів, величезний казан та рушницю, а хату небіжчика спалив на попіл. Як наслідок, заможні господарі об’єднались, а шляхта оголосила значну винагороду за голову Довбуша. Отож сільський ґазда Дзвінчук купився і стрельнув… на випередження.

Друга версія - сherchez la femme. Її автором вважають польського поета-сентименталіста Францішека Карпінського (Franciszek Karpiński; 1741-1825), котрий виклав її у мемуарах. Відповідно до епохи тут віятиме якимось лицарським романом:

- Один селянин, жінку якого Дзвінку любив Олекса Довбуш, задля користі, обіцяної дідичами, домовився зі своєю жінкою, яка дозволила, щоб чоловік в сінях із добре наладованою рушницею засів, і коли Довбуш прийшов, вистрілив йому в груди з віддалі кількох кроків.

Отож, на крилах кохання прилетів на побачення із власною любаскою Олекса Довбуш, а, як свідчить легенда, заздалегідь підготувавшись, Стефан Дзвінчук стрельнув не простою кулею, а срібною, над якою сім ксьондзів сім днів і сім ночей читали молити, аби пробити потужне єврейське закляття. Про це – трохи згодом.

Третя версія - побутовий конфлікт… через корову. На третій день після вбивства, 27 серпня 1745 р. у Станиславівській ратуші ґазда Дзвінчук перед суддями у деталях відтворив обставини загибелі Олекси Довбуша. З’ясувалося, що шлюб Стефана із Дзвінкою був у господаря другим. Раніше він брав у дружини доньку якогось Мечовника із Криворівні на Верховинщині, але та померла наглою смертю і нащадків не залишила. Отож, тривалий час не сумуючи, удівець вдруге одружився: у господарстві руки потрібні. І тоді вихрова теща - Мечовничка, зажадала повернути придане - корову. Коли ж Стефан Дзвінчук відмовився, жінка поскаржилася Довбушу, мовляв, ґазда її обібрав, а оце понеділка навіть приходив убити. Так легендарний народний месник втягнувся у сімейні чвари, кинувся відновлювати справедливість, нарвався на срібну кулю і наклав головою за чужий посаг.

Скільки людей, стільки і різних доль. Але із численних легенд вибиратимемо факти про карпатського Робіна Гуда.

***

Найвідоміший із опришківських ватажків Олекса Довбуш народився у 1700 р. у селянській сім’ї у селищі Печеніжин Коломийського повіту (нині - Коломийський район Івано-Франківської області).

Його батько, Василь: за одними джерелами - Добощук, за іншими - Добош, - був чи то ковалем, чи то майстром на будівництві церков. У 1840 р. польський дослідник К.В.Вуйчіцький зазначав, що ватажок опришків “названий був Довбуш через те, що його батько служив у війську добошем (барабанщиком)”. Якщо ж полишити гіпотези, то документи свідчать: батько Олекси, Василь Добош, “сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамтешнього ґазди Гаврила Твердюка і зовсім не мав нічого, лише трохи овець. Їх випасав на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки”.

Змалку хлопчик мав велике серце, в якім відлунювали чужі болі та печалі. В одній із легенд оповідалося, що до шести років Довбуш, взагалі, не ходив, бо народився калічкою. Маючи шість років, одного дня сидів він на призьбі та побачив, як душиться у загорожі телятко, голова котрого пролізла у вузький отвір. Бажаючи зарадити лиху, малий доліз до тваринки і порятував. Сталося диво: відтоді почав ходити Олекса. Є також і переказ, буцімто, хлопчик народився німим, а вилікував його мольфар Йосип Явний, але про це не розводитимуся...

Звестися на ноги - не означало дати собі раду. Адже родина комірника Василя Добоша була настільки бідною, що ні власної землі, ні власної хати не мала. І так діялося доти, поки сини не повиростали. Тим часом Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькових овець разом з сільською отарою Марківки, а вівці ті були “цілим маєтком їхнього батька, нічого іншого він не мав”.

***

За юності у народні месники Олекса Довбуш не збирався. Нічого подібного хлопцеві на думку не спадало. Він сподівався роботящими руками збудувати власне щастя, а тому переймав від дєді вміння за вмінням: лупав ковадло ковалем, будував церкви, зокрема храм в Космачі. Та була одна біда в родині: батько Василь пив, ще й як пив, тож гроші родини пливли у місцевий шинок. Як у матеріалах слідчої справи свідчив селянин Олекса Жолоб із Печеніжина, згодом опришки змушували жида-орендаря з Лючі носити горілку пану Василю.

Та літа молоді навертали на краще. І сподобалася Олексі Довбушу гарненька така дівчина, гуцулочка Марічка, і він, принаймні ночами, мріяв про шлюб. Лише мріяв, бо власної хати не мав. А куди ж дружину привести?

У турботах праведних та буденних пролетіли 38 років його життя. За два останні десятиліття ні золота-срібла, ні пристойної хати Олекса не нажив, а одні мозолі. У таких самих злиднях жило більшість карпатських селян, розорених шляхтою: днями вони чабанували на полонинах, а ночами прикладалися до сулії з оковитою. Коли врешті-решт урвався терпець, у 1738 р. брати Олекса та Іван Довбущуки залишили батька-матір та, аби обстоювати перед панами селянську правду, подалися в опришки. Термін той походить від латинського “opressor”, тобто “порушник”, “супротивник тиранії”, “винищувач” (шляхти).

Прочувши про таке, майбутній тесть примусив Марічку піти заміж за багатого гуцула Стефана Дзвінчука. Але хіба таке може зупинити карпатських Ромео і Джульєтту?!? І надалі нишком Олекса Довбуш ходив до любаски, адже він кохав Марічку, а вона відповідала взаємністю.

***

Якби Олекси Довбуша не було, його належало б вигадати.

Насправді першим ватажком опришків, які діяли у верхів’ях Пруту, вважають О. Нестора, скараного за антифеодальну діяльність польським судом у Селянині в 1681 р. Великого розголосу наробили операції хороброго опришківського ватажка Івана Пискливого, котрий боровся із панським свавіллям у районі Коломиї. У 1703 р. його опришки діяли в Фотинії і Березові, а також у Микуличині, де на подвір’ї вбили зненавидженого отамана Гната і слугу, які повідомляли шляхту про рухи опришків.

Насправді антифеодальний рух на Буковині ніколи ніхто не форував, він розпочався стихійно, незалежно від загальнополітичних обставин. І кожен із ватажків у боротьбі з визискувачами народу покладався виключно на власні сили, що якісно відрізняло карпатське опришківство від попередній селянських виступів 1648 р. у передмісті Делятина.

А ось перші згадки про антифеодальні виступи Олекси Довбуша містяться в документах за 1738-й рік. Там йдеться про те, що в долині Пруту з’явились опришки, котрі напали та пограбували багачів з Чорних Ослав. Утім, є версія: ватажок відважних гуцулів міг діяти й раніше, проте в історичних матеріалах ті факти не занотовано. Як би там не була, а в народному переказі йдеться про таке:

- Зібрався собі Олекса, і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили, а, вступаючи в опришки, Довбуш заявив: “Отак тепер не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати”.

І знала його бартка, гуцульський топірець щоденну криваву справу.

***

У 1738-1739 рр. народний месник розгорнув діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом поширив її на все Покуття. Справа дійшла до того, що наче ото карпатський маршалок він відновлював справедливість у різних життєвих ситуаціях, і селяни частіше і частіше шукали захисту саме у Довбуша.

Відомий факт, що в 1739 р. на прохання селянина з Малих Лючок опришки боронили його перед… трьома рідними братами, які того кривдили. І кремезні та дужі Довбуші не забарилися. Надвечір зайшли вони в село та добряче відгамселили кривдників, а на додачу - обнесли їхні хати, аби люд більше не зобижали.

Розголосу народним переказам додавала особиста мужність ватажка, а також незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів. Одного разу пан Станіслав Яблонський (Stanisław Wincenty Jabłonowski; 1692-1754), ім’я роду якого дало назву селу Яблунів (нині - смт Косівського району Івано-Франківської області), приїхав із своїм сином Яном Непомуценом. І панич зажадав набрати собі для розваги місцевих дівчат, бо був він шляхтич.

І сподобалася йому Олексова Марічка. Наказав він своїм жовнірам панич, аби гуцулочку схопили і привели до його оселі. Довбушу це, ой як, не сподобалося. Молодого панка той забив просто перед церквою - з одного удару бартки. Відтоді закоханий гуцул перетворився на народного месника. Подейкували відтоді:

- Його кептар був такий, що ним могли вкритися аж троє могутніх леґінів, а бартку мав таку, що дзвеніла і співала на всі Карпати.

***

Починав Олекса Довбуш разом із братом Іваном. Ходили народні герої по всьому Покуттю, подеколи навідуючись у рідний Печеніжин. До хати не ступали, повсякчас пильнували, а матір викликали на двір, говорили з нею по кілька годин та, як правило, залишали родичам по кілька грошей шостаками.

Звісно, збували леґіні в місцевій корчмі, що стояла край села. Навесні 1739 р., у Великодню суботу, сталася там бурхлива сварка між братами. За якої причини - невідомо, але в бійці одного з опришків на смерть зарубали, - кажуть, потрапив під гарячу важку руку котрогось із братів. За це розгніваний Іван так ударив Олексу топірцем по нозі, що на все життя той залишився кульгавим.

Там під корчмою ще був один промовистий випадок, який яскраво виявляє характери. Коли опришки геть нажлукталися горілки і валялися непритомними під шинком, поруч проїжджав шляхтич Рушель. Місцева єврейка попросила його пов’язати розбійників, але підстароста хмикнув та відповів:

- А за яку провину їх хапати, коли мені вони нічого не винні?

Після кривавої сварки шляхи братів Довбушів розбіглися світом. Олекса залишився у Галицькій землі, очоливши загін покутських опришків, а Іван подався аж на Бойківщину, де діяв на Болехівщині, Самбірщині, Перемищині і навіть заходив до Сяноцької землі. У народі про таких казали: “Він озброєний із ніг до голови”. І справді, Олекса завжди тримав грізний вигляд, бо за поясом носив два пістолі, а - ще не випускав із рук бартку і довгу рушницю, до всього ж завжди пахкав люлькою.

***

Тим, хто хотів пристати до так званих “чорних хлопців”, ватажок влаштовував суворі випробування. Новачкам належало, наприклад, по стовбуру поваленого над прірвою дерева перебігти на інший бік. Або: покласти долоню під сокиру, хоча останньої миті, рубаючи нігті, із ляскотом та свистом лезо лягало поруч з пальцями. Того, хто відсмикував руку, вважали боягузом і не брали в опришки.

Разом із тим їхні лави ширшали, і в жовтні 1739 р. на чолі загону Олекса Довбуш напав на Свірську солеварню, де забив орендаря Лошака з його єврейкою, знаних на селі скнар та гультяїв. Чому їх прості селяни не любили? Бо хитрий орендар займався ще й лихварством, тобто позичав гроші під відсотки. Зраділи трударі, коли ватажок опришків спалив усі боргові книги пригноблювача. Затим народний месник рушив на іншу варницю - у село Текучу, де показово покарав лихваря Лошака.

Ці події збурили коронну княжну Теофілію Яблоновську (1677-1754). Адже саме дочка князя Юзефа Александра Яблоновського була власницею тієї солеварні. Мешкала шляхтичка у Львові, а маєтками на Яблунівщині гукнула керувати відомого економа Павла Беное. Лише-но звістка про пригоду на солеварні долетіла до княжної Теофілії, та написала стурбованого листа до орендаря.

Довбуша це не спинило, він лише смакував велику помсту за страждання народні та пускав червоних півнів у хати визискувачів. Наприкінці того ж року він напав на маєтки шляхтича Добросільського у селі Вербіж біля Коломиї, пана Рушицю у Воскресіннях, спалив майно ясенівського отамана, намагався перетворити на попіл Кути та розправився з багатіями Микуличина, що в долині річки Прута.

***

Подібні “подвиги” не могли не збурили можновладців. Під тиском регулярних польських військ у 1740-1741 рр. Олекса Довбуш відступив, залишивши Яблунівщину і на деякий час отаборитися на Буковецькій полонині, де дав побратимам відпочити. Але чи отямився народний местник? Ні, звідти здійснювалися збройні нападати на маєтки шляхти - не тільки Коломийщини, а й цілої Буковини.

Попри опір місцевих господарів, зброї опришки Довбуша не склади.

Улітку 1740 р. їхній загін кілька днів тримав бій з микуличинцями, що здавна охороняли на Рокитській дорозі кутських купців. Події розгорталися бурхливо… Довбуш та 22 побратимів отаборилися на горі Рокита. Аж раптом прилетіла звістка: долиною рухається вірменський караван! Почалася атака, але купці чинили запеклий опір і вбили двох опришків. Та сила у Довбуша була потужніша, усіх торговців повбивали… Надихнувшись успіхом, тієї ночі ватага ввійшла в село Микуличин, де пограбувала чотири комори.

Але селяни від такого “месництва” у захват не прийшли. Кинулися вони навздогін і по слідах дісталися табору опришків. У матеріалах судової справи є свідчення про події 25 червня 1740 р., які надав опришок Василь Мельник:

- Лише полягали ми спати, аж набігла громада з Микуличина за нами, і як на нас вдарила! Хтось мене в лице зацідив, що я ає без пам’яті лежав. Спіймали мене, а іншого підстрелили, який у Ямні помер того ж дня.

У перших роках опришківської війни у ватазі Довбуша знаходилися деякі мешканці Микуличина, зокрема брати Федір Никорак та Іван Кошак. Саме в той період до народного месника пристали: його брат у перших (за іншою версією, сестринець) Павло Орфенюк та Василь Баюрак. Навдивовижу повервах важливою була підтримка загону на місцях… Адже Довбушеві опришки мали по селах вірних поплічників, як-то: Павло та Степан Дроніви з Ямни та дрібні шляхтичі з Ослав - ті забезпечували загін харчами та зброєю.

Але щось змінилося у народному ставленні до ватаги. Так, розправи Довбуша з економами, лихварями, орендарями викликали захоплення і загальну симпатію. Але… Коли в 1741 р. біля Манявського скиту опришки зустріли старенького монаха, той чомусь не зрадів, а почав труситися і плакати. І сльози були ті … не від щастя.

***

Ні, у ставленні до шляхти Довбуш та побратими не були безжальними різниками, а справжніми карпатськими лицарями. Про це свідчать події 8 жовтня 1741 р., коли ватага захопила маєток шляхтича Анджея Карпінського в селі Голосків Коломийського повіту. Народні месники по-людськи поставилися до породіллюі - Розалії Карпінської та немовляти, яке у майбутньому стало… відомим польським поетом-сентименталістом драматургом Францішеком Карпінським, котрому у день нападу виповнилося… чотири дні.

Свого часу у спогадах літератор, доктор філософії А.Карпінський написав:

- Того дня трапилась у домі дивна пригода. Сусід і приятель батька Козловський перестерігав Анджея за кілька годин перед тим, коли я мав побачити світ, що славний на все Покуття опришок Олекса Довбуш, який у цих краях немало себе показував, мав напасти на дім моїх родичів із 12 молодцями. У тяжких болях лежала моя мати на ліжку, а батько залишив хату, побоюючись, щоб не втратив життя, забрав наскоро з собою все, що міг, і сховався у лісі, наказавши при відході, щоб для того страшного гостя і його товаришів поставити на стіл хліб, сир та горілку.

Отож, зайшов у двір Довбуш зі своїми побратимами; застав лише мою матір у ліжку та бабцю, що мене мила і на руках тримала, - більше не було нікого. Мати не могла говорити з болів і переляку, бабця приступила до Довбуша зі мною на руках і скаала: “Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога і на кволу породілля, і на немовлятко. Не роби їм шкоди, коли тебе приймають, як доброго гостя”.

Ці слова зворушили серце ватажка; Довбуш наказав опришкам, щоб ті поводилися чемно і засів з ними до їжі й до горілки. А бабці дав три злотих червоних, а мою матір просив, щоб дала дитині на згадку, що він там був, - Олекса. І - пішов зі своїми, не зробивши шкоди. Цього я не пам'ятаю, тільки у п’ять років це мені оповіла мати...

***

У запеклій боротьбі за справедливість перемагає лише нещадність однієї зі сторін, адже за щастя народне борються обидва супротивники. І досі Карпатами ходять різні легенди про Довбуша.

Відомо, що від злиднів гуцульські селяни наймались сезонними вівчарами на полонини, де літували. Коли ближче до середини XVIII століття на прикордонних із Угорщиною територіях був запроваджений інститут так званої “смоляцької служби”, виникли збройні формування, що створювалися поляками, угорцями та австрійцями задля боротьби з опришками, бескидниками й іншими повстанськими формуваннями галицьких русинів… То було озброєне полювання одних воїнів на інших... Причім звіром у конкретному випадку ставала то одна, то інша сторона.

Відколи за опришками почали полювати смоляки (пандури), місцеві вівчарі попереджали народних месників про пересування каральних загонів. Робили вони це не завжди з власної волі чи свідомих симпатій. Як свідчив на суді опришок Федір Палійчук, відповідаючи на запитання, хто давав знати, коли з’явились смоляки:

- Коли ми прийшли до овець і вівчарів били, натискали, то ті розповідали.

Разом із тим, кожна зі сторін демонструвала зразки лицарства. Ось такий епізод, що мав місце 25 серпня 1741 р… За наказом великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького (Józef Potocki; 1673-1751) ротмістр Пшелуський із своїми півтора сотнями смоляків вистежував загін Довбуша. За останні півтора десятиліття шляхтич став полковником гарнізону Станіславівської фортеці, але на Буковинській полонині одного дня зненацька був оточений “чорними хлопцями”. Смоляки опинились у пастці. Суворі опришки підняли заряджені рушниці, узявши на приціл знавіснілого Пшелуського та його лісових поліціянтів. Але “вогонь” Олекса Довбуш не скомандував, а побратимів зупинив словами:

- Не губіть, хлопці, Пшелуського, на нього вдома чекає жінка та дітки.

***

Ще одна карпатська легенда, що розказує, начебто, про зустріч Олекси Довбуша з єврейським містиком Ісраелем Баал-Шем-Товом (1698-1760), якого називали коротко - Бешт (בעש"ט), що означає “Володар (Майстер) доброго імені” або “Добра людина, яка знає таємне ім’я Бога”. Нагадаю вам, що у першій половині XVIII століття засновник хасидського руху в іудаїзмі, справжній раббі мешкав сім років (1727-1734) у Вижниці у Карпатських горах (нині - Чернівецька область). Ті сім років заробляв він на життя важкою фізичною працею: видобував і торгував вапно. Саме в цей період Бешт наполегливо практикував медитації (юдейською - гісбойдедус) і, згідно з традицією, збагнув таємниці Тори.

Подейкували, що Бешт добре знається на Кабалі, володів таємницями чорної магії. У 1734 р. талант містика розкрився уповні, і він став широко відомим як цілитель та цадік , або: праведник, святий. Поголоски приписували Бешту здатність виготовляти талісмани і виганяти злих духів. Згідно хасидських переказів, одного разу, але дізнався таємницю імені Бога, Баал-Шем-Тов викликав Диявола.

Ви розумієте, коли його одновірці почали масово гинути під опришківських топірців, одного дня Бешт матеріалізувався посеред табору народних месників і запропонував Довбушеві поговорити наодинці. Усю ніч у потаємній печері двоє про щось гомоніли. На ранок Бешт зникнув, а Олекса під страхом смерті заборонив побратимам… кривдити юдеїв. Кажуть, мав місце таємний ґешефт. Чорнокнижник, нібито, наклав на Довбуша закляття, і його більше не брали ні шаблі, ні кулі. Справді, відтоді народний герой побував у багатьох тарапатах, коли численні побратими діставали поранення, гинули, а він залишався неушкодженим…

***

То відомий факт, що орендарями майна лінькуватої шляхти, яка здебільшого мешкала у Львові або Чернівцях, виснажуючи себе численними балами, прийняттями та полюваннями, - ставали юдеї, які на місцях ще й заводили грубі боргові книжки, бо, обкрадаючи польських дворян, успішно займалися лихварством, тобто під відсотки позичали крадені польські гроші гуцульським селянам.

Як ви думаєте, після ґешефту у карпатській печері, на кого спрямували праведне народне обурення опришки Довбуша? Вони взялися грабувати… вірменських купців. Як пояснював у згадуваній монографії професор Володимир Грабовецький:

- На той час особливо багатими були купці-вірмени, котрі наживались різними торговельними махінаціями. У Станиславові вони мали свій уряд й отримали чималі повноваження у суді. Саме з їхнього середовища і з-поміж шляхетської верхівки вибиралися члени Станиславівського міського суду, які впродовж XVII-XVIII ст. жорстоко карали опришків.

Так почалося нове криваве протистояння - тих, хто мали зв’язки та гроші, із тими, хто мав образу та жадав помсти. Насправді у кривавій бані вірменські купці виявилися крайніми. Адже для модернізації феодальної Буковини вони були, за великим рахунком, важливою рушійною силою: розвивали торгівлю й ремесла, створювали робочі місця, везли товари з Азії - Туреччини та Персії.

А тепер на хвильку уявіть настрої можновладців...

Через Довбушевих опришків у середині XVIII століття зручні карпатські шляхи раптом стали небезпечними, зупинивши потоки торговців та мандрівників.

***

Тим часом загони Довбуша активно діяли на Прикарпатті, здійснбвали походи в Перемишль, Дрогобич, Турку, на Закарпаття й Поділля. Щоправда, деяка частина опришків із Карпат рушила на Запоріжжя. Із дрібного злодюжки за п’ять років народного заступництва Олекса Довбуш перетворився на “найнебезпечнішого злочинця Покуття”. Врешті-решт терпець у шляхти урвався

21 січня 1742 р. великий коронний гетьман Юзеф Потоцький видав у Тернополі універсал в якому звелів буковинським селянам під загрозою жорстокого покарання не надавати жодної допомоги опришкам. На чолі особливого загону карателів він особисто прибув на Покуття, де оголосив документ:

- Якщо яка-небудь громада сховає, або чим-небудь нагодує, зробить перев’язку, або попередить Довбуша та інших гультяїв, щоб вони сховалися, - такі без жалю будуть упень винищені. Щоб запобігти можливих наслідків і зберегти цілість, загальну безпеку і справедливість в країні, що їх тепер підтримують каральні загони, - я сам особисто прибув до Покутського краю і в Станіслав.

Командування каральних загонів коронних військ гетьман Потоцький поклав на бойового офіцера Антона Соболевського. У Карпати зайшла справжня армія загальною кількістю 2500 жовнірів. У пошуках опришків смоляки перевернули гори. У 1742-1744 рр. вони спійманих багатьох побратимів Олекси Довбуша: у Станіславівській фортеці Федора Палійчука, Андрія Лавріва, Василя Дронева, Василя Мельника, Михайла Малярчука катували, четвертували, а частини тіл бранців розвішували на головних шляхах Прикарпаття, аби більше залякати селян.

Будемо об’єктивними, у 1738-1745 рр. покара Олексою Довбушем народних визискувачів, як-то: економи, орендарі, лихварі, війти та дрібні панки, - серед простого люду викликала симпатію із присмаком остраху. Як наслідок, одні селяни вважали ватажка опришків… “своїм рятівником”, інші - карним злочинцем.

***

Сучасні дослідники (краєзнавець Іван Бондарев) звертають на це особливу увагу. Зокрема у циклі нарисів “Довбуш. Якою насправді була історія народного месника” (2017) він пише:

- Найжорстокішу розправу Довбуш вчинив не над польським шляхтичем чи єврейським орендарем, а над своїм земляком і одновірцем – українцем, війтом Миколою Дідушкою. Той був заможним ґаздою, отаманом, тобто сільським старостою Довгопілля. Й одного разу через своїх людей Олекса попросив господаря надіслати опришкам сиру. Дідушко гоноровито відмовився. Натомість, у свою чергу, він пообіцяв насипати шапку золота тому, хто спіймає Довбуша.

Не на жарт це народного месника розлютило, а незабаром завітав він особисто на гостини до самовпевненого ґазди. Опришки не просто жорстоко відлупцювали наймитів, а війтового сина Івана луснули топірцем по голові, що той очуняв тільки за годину. Оскільки маєток був чималим, орендаря шукали довго: служки мовчали, навіть стусани не допомагали. Бо ж у селян Микола Дідушок мав репутацію доброї людини, котра щедро платила. Зрештою, опришки добряче відлупцювали дівчину-служницю, і та зізналася: ґазда - біля ватри, де стригли вівці… Отож переляканого отамана з полонини притягли до хати, де на нього зачекався Довбуш.

Розмова виявилася короткою. Завів Олекса:

- Чи ти тут, пане Діду? Це я тобі прислав чепелика (ножа. – О.Р.), аби ти мені дав терх (голівка. - О.Р.) сиру? Ти ж пообіцяв мою голову відправити до Станіслава!

І рубонув війта барткою у груди:

- Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голову! Ти зганяв села, щоб мене ловили, і обіцяв шапку золотих, коли мене спіймають.

І вдруге вдарив гуцульським топірцем, але з такою силою, що війт упав і сконав… Цього ватажку опришків видалося мало. Уже мертвому ґазді він утяв голову, яку забрав із собою як трофей, а хату, де лишилося обезголовлене тіло, спалив.

***

Останні півтора роки карпатський Робін Гуд чвалав по коліна в крові. Була вже то не боротьба за справедливість, а битва на виживання.

4 травня 1744 р. Олекса Довбуш захопив у Борщеві маєток-фортецю, який належав переслідувачу опришків, знавіснілому полковнику коронного війська Константину Золотницькому. Господаря одразу вбив... Чому? Бо як стверджував сучасник, той шляхтич: “був злий на людей і навіть кількох замучив”. Перед погибеллю переляканий полковник благав помилувати, пропонуючи за себе та сім’ю чималий викуп, але не хотів брати кривавого золота- срібла ватажок опришків та пояснив:

- Не по гроші сюди я прийшов, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив.

Як стверджував галицький історик Антоній Петрушевич (1821-1913) у “Сводной галицко-русской летописи” (1874-1897), безжальним був Олекса Довбуш: “палив полковнику руки, жар огнистий сипав у пазуху, а потім жорстоко убив Злотницького, його жінку Софію та їхнього сина, а маєток-фортецю у Борщеві геть спалив”.

У серпні 1744 р. народні месники захопили Богородчанський замок пана Романовського, який вартував польський солдатський гарнізон. Справа в тому, що окрім магнатського помешкання, дану фортецю тримали за надійний депозитарій. Дрібна шляхта тут тримала свої коштовності, не ризикуючи без надійної охорони зберігати їх вдома… О, тоді опришки захопили численні скарби, а ще - знищили боргові книги прикарпатських феодалів та численні судові акти. Завдана шляхті шкода обчислювалася тисячами злотих.

Народні месники не лише пограбували скарбниці: каштеляна Подлянського, пана Косаківського, а також панів Романовських, - а й порубали дерев’яні скрині з дорогоцінними речами, контуші з багатим крамом та золотими прикрасами, знищили 24 інкрустовані столики, потовкли китайське скло й порцеляну, привезені з Ґданська, захопили зброю - паризькі пістолі, унікальні шаблі. За підсумками нападу стало зрозумілим: ватага Довбуша ходила на Богородчани не заради здобичі, а щоб знищити майно, придбане за награбовані у селян мідяки. Трохи згодом народний герой поділився захопленим золотом із парохом Богородчан, а той на ці кошти поставив нову церкву.

Відпочивши у Чорногорі та зібравши свіжі сили, у жовтні 1744 р. Олекса Довбуш вирушив у Західне Прикарпаття, де в облогу взяв місто Дрогобич, аби впіймати гидкого лихваря і збиточника Зельмана Вольфовича, а потім ходив на Турку (тепер – Львівська область) - міцну фортецю шляхтича Калиновського, у якого отаман письмово вимагав викупу.

Він встигав скрізь і в 1744 р. побував у Перегінську, Скиті Манявському, Устеріках, Росточках, Довгополі, Краснополі, на Буковині, Микуличині, загрожував містам Яблунів і Солотвино, чим викликав жах у середовищі панівної верхівки. На завершення ватажок опришків написав (писати Олекса не вмів, а тримав при собі письменного опришка Михайла Малярчука, який і складав листи) - звернення до прикарпатської шляхти - “Маніфести проти князів”, в якому погрожував карати всіх, хто пригноблюватиме і визискуватиме буковинських селян.

***

…Як би там не було, а 25 серпня 1745 р. Стефан Дзвінчук зібратв громаду та розповів про пригоду: його намагалися пограбувати гірські злодії. Із мисливськими собаки селяни, а також два космацьких священики та орендар вирушили шукати пораненого Олексу Довбуша. За гавканням собак ватажка опришків знайшли, закиданого гілляками у лісі, - на віддалі чотирьох пострілів з луку від села. Це, правильно сказати, приблизно на відстані півкілометра…

Чому побратими за ним не повернулися? Чому не гукнули на допомогу інших опришків, адже за ніч можна було пораненого товариша сховати далеко в горах? Чому?

Тим часом народний месник ще був живий, хоча втратив багато крові. Довбуш згасав на очах. Пораненого принесли до корчми, де єврей перев’язав рану. Ватажка обшукали на наявність зброї, але знайшли тільки хрестик, іконку та шмат срібла - трофеї, які дісталися йому після штурму липні 1744 р. добре укріпленого Богородчанському замку, який охороняв польський військовий гарнізон.

Почався допит. Усіх особливо цікавила справедливість: де сховані знамениті скарби “чорних хлопців”? Більшість запитань Олекса Довбуш ігнорував. За кілька годин він обмовився, мовляв, лежать незлічені багатства на полонині у Чорногорі:

- Бог знає, де саме, і я знаю. Земля тим буде користуватися - не люди.

Тримався поранений ватажок мужньо, незламним і помер. За свідченнями очевидців, рана була несмертельна, а сконав Олекса Довбуш від втрати крові, пролежавши без допомоги ніч у лісі.

***

Після загибелі буковинського Робіна Гуда між шляхтою спалахнула суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом коронним Миколою Потоцьким (Mikołaj Potocki; 1593-1651) на прізвисько “Ведмежа лапа” (“Niedźwiedzia Łapa”) та коронною князівною Яблоновською, що саме з його допомогою виявлено “вірність і хвалебний вчинок” і вбито ватажка опришків. Зрештою, по-бузувірськи тіло Довбуша порубали, а шматки на пострах люду виставили на палях у Микуличині та Чорному Потоці.

Зарано раділи ляхи, ще не одне десятиліття гикалося шляхті. У монографії “Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIX ст.” (1966) почесний професор кафедри українознавства Українського державного університету Володимир Грабовецький (1928-2015) зазначив:

- Шляхта сподівалась, що зі смертю Довбуша вдасться приборкати опришківський рух, але вона глибоко прорахувалася. Після трагічної загибелі Олекси рух опришків не припинився. Його продовжили соратники і наступники Довбуша.

Новим ватажком карпатських опришків став Павло Орфенюк. Поранений отаман передав саме йому власну рушницю, чим звелів продовжити боротьбу. Загін, очолений Павлом Орфенюком, діяв кілька місяців, а його очільник загинув у селі Довгопілля (тепер - Верховинський район Івано-Франківсткої області)у нерівному бою з поляками у грудні 1745 р. Після нього на чолі опришків Покуття стояв Василь Баюрак із Дори, поки і його карателі не схопили і в Станіславові (тепер – Івано-Франківськ) 25 квітня 1754 р. не четвертували.

***

Незбагненними були у карпатського опришківства моральні принципи.

Ні Павло Орфенюк, ні Василь Баюрак, на очах яких ґазда Стефан Дзвінчук підстрелив їхнього ватажка, не помститися вбивці. Господар жив собі далі, а на знак подяки коронна княгиня Яблоновська звільнила господаря від сплати усіх “як двірських, так і громадських данин і податків, чиншів і інших будь-яких повинностей”.

Олександр Рудяченко

Перша ілюстрація: Олекса Довбуш, художник Сергій Банітюк