IYOV: сучасна опера за Старим заповітом

У Києві знову показали оперу IYOV, яка тріумфально увійшла до 10-ки найкращих оперних вистав світу

Показ відбувся у кінотеатрі «Київська Русь» 8 листопада – після серії гастролей команди Nova Opera Америкою, Францією, Польщею, Нідерландами, а також тріумфального входження постановки до 10-ки найкращих оперних вистав світу за версією конкурсу Music Theatre Now.

Уявіть: у місті, що злегка відсиріло і очманіло від подій Євромайдану, рясніє здибленою, розібраною бруківкою і – все ще – стендами з фотокартками убитих і лампадками, з'являється вистава за текстом Старого Заповіту. І не просто за якимось з них (не йдеться про гріхопадіння або створення світу), а саме – за Книгою Іова, мабуть, найпоетичнішої старозаповітної історії, чий сюжет – боротьба Бога і Сатани за душу окремо взятої людини.

З'являється ця вистава у 2015-му, потрапляючи (для мене принаймні) в один тематичний котел з гучними етно-наркоманськими «Сталкерами» за Пашею Ар'є, крос-медійним, який шизофренічно втратив дім, «Гамлетом. BABYLON» Дмитра Костюминського, з такими надривними і камерними дослідами Андрія Мая як «АТО: інтерв'ю з військовим психологом».

У рамках ГОГОЛЬФЕСТ-2015 через популярність у публіки постановку відіграють двічі, але це – не кульмінація діалогу з глядачем, а лише, як кажуть, старт.

Тут можна було б загальмувати і заздалегідь уточнити: а чому, власне, неоопера – раптом вистава, і яке відношення до цього усього, тобто до музичних вправ доволі автономних Nova Opera, мають «Сталкери» і документальний театр?

Річ у тому, що контекст українського саме театрального середовища, який чомусь в текстах про синтетичну постановку IYOV завжди залишався за кадром, хоч і не створить картину гастролей за кордоном, але добре може дати зрозуміти, чому опера так прозвучала в Україні.

Після аншлагового показу-повернення в кінотеатрі «Русь» пропонуємо цей контекст згадати і окреслити.

Особливість, з якої варто почати розмову про IYOV, полягає в тому, що вся постановка організована до біса просто. На сцені, як водиться, бачимо протагоніста – розкритий рояль, над ним, поверхом вище – читця, на заднику – екрани, підготовлену зону для відеомапінгу, і більше нічого.

Можна було б сказати, що певною мірою другом, сусідом по ноосфері в театральному світі для IYOV став Гайнер Геббельс з його заміною живого актора предметом (найчастіше музичним), а праотцями, ґрунтом у світі музики виступили такі особистості, як Маурісіо Кагель з його інструментальним театром і Джон Кейдж.

Декламатор-читець (на прем'єрі нової версії в КПІ це була Єлизавета Курбанмагомедова, на показі у Кропивницькому, наприклад, сама Тетяна Троїцька) запрошує глядача на початок вистави фактично одним лише своїм голосом. Користуючись словами Мейєрхольда (які він в свою чергу смикнув у французького критика), можна сказати, що робить вона це, «роняя реплики, словно капли на дно колодца»: «Був чоловік у країні Уц, на ім'я йому Йов. І був чоловік цей невинний та праведний, і він Бога боявся, а від злого втікав…» Український переклад Івана Огієнка для цього відмінно підходить: він якщо і не найсуворіший/точний, то явно один з найбільш м'яких і поетичних (особливо якщо врахувати «медову» специфіку української мови).

В цілому й іншому – шлях театрального режисера Влада Троїцького в дуеті з композиторами Романом Григорівим та Іллею Разумейком полягав у тому, щоб ілюструвати не сюжет/сцени/повороти, а стани. Будучи не дуже масштабним попурі з різного роду музичних фрагментів – від звуків впізнаваних католицьких співів (Lacrimosa, Kyrie eleison) до ірландських пісень під гітару та експресивних епізодів в дусі Берга – частини опери чудово збираються в трифазний драматургічний скелет, підводячи у фіналі чи не до катарсисної розрядки: напруга, крайній ступінь напруги, легкість і світло/ краса.

Все, що відтіняє їх, все, що скромно і лагідно підкреслює зміну станів – це монотонний, навіть злегка іронічно начитаний текст Біблії і абстрактна колірна заливка, відеомапінг від Марії Волкової. І, звичайно, зораний, розсмиканий – не менш суворо, ніж прокажене, вкрите струпами тіло Йова – рояль.

Тепер – до "контексту" і обставин діалогу «сцена/глядач».

Ризикну припустити: якщо перед глядачем з Копенгагена або Нью-Йорка відкривалися мінімалізм, скіли солістів, декламація як прийом-рішення та інші принади, то глядачі у Києві, Одесі, Івано-Франківську, як не крути, як не намагайся поставити їх в один ряд з глядачами Нью-Йорка, чули насамперед обіцянку якоїсь фінальної краси і нагороди; можливість побувати зі своєю вірою (в якусь ідею, чи то добробут, чи то нація) в приймальні у Бога.

Хочеться сказати: адже потрібен особливий стан публіки, особливий настрій суспільства, щоб прийти до ідеї про мінімалізм як про найвищу чистоти стилю та естетичний віраж. Треба бути достатньою мірою ураженим, але все ж не закритим, а божевільно-сприйнятливим і розкритим; достатньою мірою втомленим (від надлишку складної лексики, наприклад), але і спраглим серед іншого. У цьому сенсі вся естетика IYOV легко вбудовується в коло розмов про «нову щирість» (не будемо говорити про метамодерне): при всьому хвацькому міксі католицьких пісень з електронною музикою й барабанами в оптиці постмодерніста цю оперу не прийняти. Одне слово, тут потрібен настрій, за якого слова «господи за що» звучать для тебе самодостатньо і вагомо, глибоко і серйозно, не вимагаючи ніяких актуалізацій — ніби це вперше відчула і злякалася дитина.

Думається, період 2014-2018 був саме таким: не потребуючи передмов, розвінчання сантименту і реверансів протягом цих років відкрито, голосно і гостро звучали теми втрати даху (самоідентифікації) і поневірянь, зцілення і життя як щоденного вибуху, тотального крику і внутрішньої війни.

«Після цього були ще два проєкти на біблійну тему — «Ковчег» і «Вавилон», — розповідає в інтерв'ю режисер Влад Троїцький, — «але насправді історія Йова виявилася найбільш переконливою в силу різних обставин...» Ось ці «різні обставини» — це і є приграничний, розжарений новітньою історією стан країни і людей. Адже до Бога у приймальню тоді ходили не лише учасники опери-реквієму, але й діти з соціально-театрального «Клас Акта», режисери, які ставлять Макдонаха не як борця за Ірландію, а як борця за Україну, Баба Пріся (раптово в десятках облич по всій країні) з її уявленням про рай як про таємну гілку метро, персонажі «Буни» з їх раєм-за кордоном і навіть з'явилося пізніше альтер-его Наталії Ворожбит, що розповідає про кохання на війні як про рай в антуражі портрета Ісуса і килима.

«За поєднання локального контексту та світових тенденцій» — вказували журі Music Theatre NOW, ухвалюючи рішення у випадку з українським IYOV. Чи варто зайвий раз казати, що це попадання і є секретом успіху будь-якого театру.

Олена Мигашко. Київ

Фото Валерії Ландар