Микола Куліш. 1. Хвора мрія потомленого людства

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Навесні 1926 р. Микола Куліш зізнався своїй Ладушці – заміжній Олімпіаді Костянтинівні Корнєєвій-Масловій, з якою другий рік тривав – здебільшого епістолярний – роман:
- Я думаю, що легше написати любовний лист, важче писати (у порядку послідовності):
1. записку про самогубство,
2. вірш,
3. драму,
4. роман,
5. резолюцію (це – для мене),
6. і, нарешті, буквар. Нічого важчого нема, як написати буквар. “Маша миє Мишу, Миша миє Машу.

Упродовж 45-річного життя геній модернової української драми спробував себе в усіх перерахованих жанрах, окрім записки про самогубство. На жаль, мав місце ще один жанр – табірні покаянні листи, але тоді Микола Гурович ще навіть не здогадувався, що доведеться й їх писати. Нам, українцям, котрим випало жити в незалежній Україні, яка знову мусить боротися за суверенітет, Микола Куліш здебільшого відомий як драматург, котрий створив добрий десяток овіяних світовою славою п’єс: “97”, “Комуна в степах”, “Хулій Хурина”, “Отак загинув Гуска”, “Зона”, “Закут”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната”, “Маклена Граса”, “Прощай, село”, “Поворот Марка”, “Вічний бунт”.

Визначаючи місце колеги в сучасній українській літературі, доволі точно, як на мене, у літературознавчій розвідці “Трагізм долі митця (Миколи Куліша)” зазначив координати Юрій Смолич (1900-1976), котрий написав так:

- Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці – між Шекспіром і Шиллером, або Мольєром і Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургії він не мав собі рівних, а з того, що ми знали про тогочасну драматургію за рубежем, рівняти Куліша можна було хіба що з Луїджі Піранделло (італійський драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури 1934 р. “за творчу сміливість і винахідливість у відродженні драматургічного і сценічного мистецтва”. – О.Р.).

*  *  *

Самобутній український драматург, яскравий представник Розстріляного Відродження Микола Гурович Куліш народився 6 (18) грудня 1892 р. у селі Дніпровського повіту Таврійської губернії у бідній селянській родині. Сталося це на зимового Миколая, покровителя моряків і торговців, якого у Таврії особливо шанували. Дитячі враження – доволі стисло – Микола Куліш узагальнив у відомій рукописній автобіографії, викладеній 21 квітня 1921 р. російською мовою.

Отже, що нам, сучасникам, відомо? “Всю гіркоту підневільного життя батько Гурій старався заглушити горілкою”. Яке майбутнє чекало Миколку, наймитів син бачив кожен Божий день: зневага, розпач, оковита... Бува, не з п’яти років хлоп’я пішло у люди. Заможні селяни наймали малого нянькою, свинопасом і гуртівником біля телят. Так хлопчик звикав до самотності, необхідної, аби досконало опанувати науку покладатися виключно на себе. Звідси у справжнього митця беруться типові риси вдачі – наполегливість та впертість.

Мати, станова козачка Уляна, проста неписьменна селянка з Полтавщини, вміла розмальовувати хати, за що ненці добре платили. Дар оповідача син також перейняв від неї. На жаль, померла Уляна зарано – у 1906 р., полишивши чоловікові-удівцю, окрім 13-річного сина, ще двох малих дочок – Ликеру та Явдоху: шести і одного року від народження. Аби дати раду дітям та злидням, Гурій Куліш одружився удруге.

Яким синові запам’яталося дитинство у родині двох “безкінних” наймитів, які поневірялись у порожній халупі із цвілими стінами та битим посудом:

- Початок мого дитинства – самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив недогризками, ярмарок – каруселями, церква – процесіями та хоровим співом; весілля – своїми обрядами і музикою; похорони – поминанням й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били.

У тих чотирьох рядках авторської ремарки емоційно впакована перша дія української сільської драми кінця XIX-початку ХХ століття.

*  *  *

Єдина валюта хлопців із нужденних родин, які перебиваються із безгрошів’я на злидні, – сумління. Адже світ не без добрих людей… Від 1901 р. Миколка Куліш навчався у чотирикласній церковно-парафіяльній школі, де виявив себе здібним школярем, тож по закінченні отримав похвальний лист. Місцеві інтелігенти таких дітей в народній школі зроду не бачили. Особливо вразився сільський вчитель Володимир Пилипович Губенко, хто всіляко переконував батьків школярика у прихованих талантах вихованця. Деякий час хлопчик навіть жив у родині педагога, доглядав малечу, допомагав по господарству.

Під проводом сільського вчителя односельці зібрали кошти для Миколки – 100 рублів, одягом забезпечили, аби той продовжив освіту. Катеринка, як банкнота, колись була не ціною обіду в “McDonald’s”; аби на початку ХХ століття в економії заробити сто рублів, дорослому українцю треба було три-чотири сезони горбатити.

Отож, стелилася Миколі дорога в Олешки (у 1928-2016 рр. – Цюрупинськ). Чого ви посміхаєтеся? На середньовічних італійських мапах гирло Дніпра називалося… Олешшя. Торговельне місто із такою назвою слугувало опорним пунктом Київської Русі в нижній течії Дніпра, через який пролягав торговельний шлях із Києва до Візантії та Подністров’я. То давній топонім. У порівнянні з Чаплинкою, Олешки мали потужний історичний бекграунд – у 1711 р. тут зародилась і форпостом Гетьманщини існувала до 1734 р. Олешківська Січ. Як для Лівобережної України, то було величезне місто. Тут працювало 16 магазинів, щорічно вирували три ярмарки.

*  *  *

Отже, такий собі “ломоносов із Чаплині” закинув на плечі полотняну торбинку, яку мати Уляна зібрала в далеку путь: сорочина, штанці на переміну, окраєць хліб та позичений шмат сала, – і вирушив у путь. Почвалав він у науку… Хоч на дворі спека стояла, але – в суконній жакетці та чоботях, бо зимувати мав десь у чужих краях.

У перший же день перебування в Олешках, що розташоване навпроти Херсона – через річки Дніпро і Конку, по обіді, на розторжі сталася пригода, про яку пригадував колишній співкласник М.Г.Куліша Антон Федорович Алейников:

- Невисокого на зростом, худорлявого Куліша привела до хати наша мати. Вона помітила хлопчика на Базарному майдані в передвечір’я і, довідавшись із розпитувань, що йому ніде зупинитися, привела додому… Всією родиною, дев’ять душ, ми жили в одній великій кімнаті, спали на долівці, тоді як малому Кулішеві виділили житлову площу на печі й запнули фіранкою.

Нічим не прикметна хата Алейникових, на вулиці Міщанській (нині – вул. Самарця), де школярик так і лишився жити, – кажуть, збереглася й донині. Відчуваючи вдячність із присмаком довіри, у вересні 1905 р. Микола Куліш потрапив до Олешківського чотирикласного повітового училища. Характер виявив уже впродовж першого року. Мав підліток категоричну вдачу та виразні лідерські якості. Невдовзі навколо Каляви – шкільне прізвисько Куліша – згромадилась критично налаштована ватага, а той, знай, розвивав нові талани: захопився музикою, літературою, із ровесників створив драматичний гурток, а сам узявся писати для аматорської трупи репертуар.

Стосунки з керівництвом Олешківського училища зіпсувалися, коли стало відомо, що другокласник, “отой знехтуваний плебей” вивчив… програму РСДПР. Кілька разів третьокласника відраховували з училища, як літератор сам зазначив з автобіографії “за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству”. Усе, як вважали дорослі, – через оті кляті книжки, що замакітрили підлітку голову. Що правда, то правда… Жодної бібліотеки Микола не обминав, а в 14 років залюбки міг балакати з дорослими про… новітні досягнення світової літератури.

Біда прийшла звідти, звідки її не чекали… Так, в Україні люди гостинні, Бога бояться, але додому з війська повернувся старший син Алейникових. Належало злізти з чужого запічка й честь знати. Протримавшись дві зими, повсякчас підробляючи де лише можна: на базарі, на пристані, у рибалок і таке інше, – Микола Куліш усе-таки опинився на безгрошів’ї, без даху над головою. У повітових Олешках сто рублів розтанули наче дим.

*  *  *

Та доля звела самородка з іншою благодійницею. Нею стала Віра Іванівна Панкєєва, дружина відомого місцевого мецената, знаного у повіті земського діяча М.М.Панкєєва. Саме вона допомогла закінчити училище здібному хлопцю з Чаплинки, а потім талантом усіляко опікувалася. Розумному підлітку довелося переступити через власну погордість і змиритись із тим, що вготувала доля.

Помешкання на подальший навчальний рік школяр знайшов у… місцевій богадільні, що тулилася (чи не символічно?) до будинку місцевої в’язниці. Так, велося принизливо, але – бодай якісь харчі та дах над головою. Стриманий гонор дозволив у 1908 р. закінчити повітове училище. Після сатиричних віршів, написаних до дня народження опікунки закладу, першої в Олешках старої карги, пані Софії Ліснобродської, притулок для убогих Калява вимушено залишив.

- Ціле літо жив повітрям, почергово ночуючи у добрих людей.

Одним із привітливих господарів став шкільний товариш Михайло Перерва, дружба з яким тривала довгі роки. Звісно, підтримувала свого протеже й Віра Іванівна Панкєєва, допомагали молоді вчителі, котрі клопоталися Миколиним вступом до Олешківської чоловічої прогімназії, що як приватний п’ятикласний навчальний заклад товариства “Освіта” був, звісно, платним. За сприяння благодійниці кошти на продовження освіти знайшлися в доброчинному товаристві, тоді як заробляти на хліб довелося ото самотужки, в першу чергу – репетиторством.

*  *  *

Олешки, столиця Дніпровського повіту Таврійської губернії, стали тим місцем, де новоспеченого гімназиста Миколу Куліша осяяло натхнення та спонукало узятися за перо. Хлюпнули перші аматорські твори: сатиричні вірші, фейлетони, епіграми. Вони оздобили сторінки учнівських альманахів “Наша жизнь”, “Колючка”, “Стрела”, “Веселое язычество” (“Братина”). Ідейним натхненником саморобних видань та незмінним редактором під псевдонімом Гурій Коняга виступав сам учень, манеру письма якого відтоді завжди пізнавали.

Окрім Миколи Куліша ентузіастів, які випускали часопис “Наша жизнь”, була неповна жменька: у майбутньому письменник, перекладач та вірний друг Іван Дніпровський (справжнє прізвище – Шевченко; 1895-1934), хто окрім тритомника по собі залишив чимало спогадів про драматурга, Всеволод Невелль та ще двійко співучнів. Вечорами вони тиражували журнал, від руки переписуючи текст, копіюючи малюнки та карикатури. Кожен – по 10-15 примірників, а то й більше. Хоча коштував (!!!) учнівський часопис 10 копійок, однак купували видання охоче. Популярністю серед учнівської молоді й міської інтелігенції користувалися публікації, в яких гостро висміювалося міщанство, повітова бюрократія.

Чи прозаїк відрізняється від драматурга? І перший, і другий бачать у житті чи створюють в уяві колоритних персонажів і здатні літературних героїв оживити. Але якщо перший мислить колізіями, викладеними через описи, то другий – драмами, переказаними у вчинках. Саме Олешки розбудили в Миколі Кулішеві драматурга. Саме тут у 1913 р. російською мовою виникла перша п’єса – “На рыбной ловле”, що україномовно переробленою у 1925 р. перетворилась на веселий фарс із життя міщан “Отак загинув Гуска”. Драматургія – то мистецтво трансформації слова у події, а вчинків – у повчальні історії.

*  *  *

Попри бунтарський характер, у 1908 р. Миколі Кулішеві пощастило продовжити навчання. Хлопець вступив до Олешківської чоловічої прогімназії. Змінивши в містечку не одну адресу, деякий час поживши у шкільного товариша Михайла Перерви, на вулиці Парафіяльній, – від 1911 р. гімназист опинився в будинку на шість кімнат, що стояв на вулиці Криловській, 93. Помешкання і столування за 15 рублів на місяць запропонував співучень Всеволод Невелль, співвидавець численних рукописних альманахів. Був одноліток нащадком англійського морського інженера, покликаного в Росію ледь не за часів Петра І. Ясна річ, квартирант не міг не познайомитися з товаришевою сестрою – невисокою, світлокосою та зеленоокою Тосею – Антоніною Іллівною Невелль, котра в майбутньому стане його дружиною.

За примхою долі син наймита потрапив в інший світ – загадковий і чужий: матір, Поліну Василівну, тут звали maman, виказували благородні манери, мали нахил до музики, вечорами за роялем демонстрували виконавську майстерність, а ще – накрохмалені скатертини, виделки з ножами… У Невеллів навіть молилися по-французьки, хоча господарство вели із таврійською безпечальністю. Майбутній письменник має пожити в різних верствах, аби за літературним столом, граючи, переселятись у будь-який із уявних персонажів.

І ще одна важлива деталь, аби ви глибше зрозуміли характер і творчу вдачу Миколи Куліша. У родині покійного секретаря Олешківської міської управи Іллі Всеволодовича Невелля мешкали два гімназисти, але тільки наймитів син мав на господарів вплив. Так, хазяї вільно спілкувалися французькою, хазяї мали вишукані манери, тонко відчували музику, були самобутніми виконавцями, але саме він, свинопас із Чаплинки, із них створив, як і личить драматургові, – ансамбль.

*  *  *

Під орудою Миколи Куліша нащадки англійського морського інженера, яскраві індивідуалісти Невелли зібрались у камерний оркестр на вісім музикантів: перша скрипка і диригент Микола, піаніно – Євген, віолончель – Всеволод, скрипка – Коля, брати Федорови, Жорж і Петя, та ще двоє гімназистів – скрипки. Оскільки будинок стояв у глибині обійстя, літніми вечорами на вулиці Криловській юрбився натовп із числа бажаючих послухати дармові концерти безсмертної класики. На свята взагалі відбувалися гранд-концерти! Тоді Тося сідала за друге піаніно, а її сестри – Ніна й Олімпіада, дуетом виконували знані ідилічні романси: “Вже вечір” Петра Чайковського, “Чи чули ви за гаєм спів нічний” Антона Рубінштейна, “Гірські вершини” Олександра Варламова, “Квиління чайки білосніжної” Григорія Свиридова.

Вплив відбувався двосторонній. В інтелігентному середовищі поволі розкривався й гімназист. Спочатку тихенько, а згодом гучніше взявся співати сам Микола Куліш. Більше не соромився юнак свого тонкого голосу, високого альта. Утім, саме майбутній драматург наблизив аристократичний оркестр до народу за парканом, запропонувавши у репертуар українські мінорні романси: “Плавай, плавай, лебедонько” на слова Тараса Шевченка та “Місяцю, князю” Івана Франка, – а потім навіть симфонічно оздоблені народні пісні: “Ой горе тій чайці-небозі…”, авторство якої історики найчастіше приписують гетьманові Мазепі.

З’явилися й перші гонорари, коли Миколі Кулішу надійшла пропозиція працювати “за їжу”. Музичні вечори у Невеллів привернули увагу директорки Олешківської жіночої гімназії, відкритої за сприяння місцевого добродійника О.О.Фальц-Фейна. Почувши оркестр, Ганна Степанівна Народоставська зробила пропозицію, від якої майбутній драматург не відмовився. То був гарний досвід – під багатьма кутами зору. Як пригадувала у мемуарах Антоніна Невелль-Куліш:

- Його запросила директорка і власниця жіночої гімназії на диригента гімназійного хору, а за це запропонувала в себе обіди. Микола погодився. Він любив спів і музику, до того ж щоденні обіди дуже влаштовували. Тривало це недовго... Коли він приходив обідати до директорки, її мама садовила гостя за окремий стіл і ставила лише одну страву. Якось побачила це Народоставська й зауважила матері – це ж бо безплатний учитель співу. На це стара відповіла:

- Ах, Анечка, что ты волнуешься, он же хохол!

Почув це Микола Куліш і… розреготався. Більше у Народоставських й ноги його не було, а ось та запопадлива стара карга послужила прототипом вчительки “правильних проізношеній” Баронової-Козино в трагікомедії “Мина Мазайло” (1929), що була високо оцінена, зокрема Миколою Хвильовим та Остапом Вишнею.

*  *  *

Навчання в Олешківській чоловічій гімназії закінчити не вдалося – у 1913 р. заклад закрили, коли до випускних іспитів Миколі Кулішеві залишалося зовсім нічого. Аби продовжити освіту в університеті, необхідно було здобути атестат зрілості, а значить – в іншому закладі складати повноцінні іспити. Основною проблемою знову вигулькнули гроші: на дорогу, на прожиття, на екзамен. Тож на ціле літо Микола Куліш влаштувався до багатого родича готувати панича до сільськогосподарської школи. Коли потрібна сума назбиралася, вони з Іваном Дніпровським та Михайлом Перервою через Одесу вирушили екстерном скласти іспити за сьомий клас: спочатку, невдало – у Херсоні, потім – аж у Поті, Кавказ. Дорогою мандрівники перехворіли на гарячку. Врешті-решт, товариші зрізалися, а син наймита витримав.

В Олешках на нього чекали нові випробування. Стурбована занадто приязними стосунками молодшої дочки та квартиранта, Поліна Василівна відмовила Миколі у проживанні. Довелося змиритися, тим паче, що улітку 1914 р. в Одесі його прийняли на історико-філологічний факультет Новоросійського університету.

У той рік багато що сталося вперше. З дворянського гнізда з речами його виставили на вулицю. Юнак опинився в студентах. Нарешті, Микола Куліш набув перший театральний досвід, зігравши у аматорському гуртку роль сердитого жениха із твердим характером – Яєшні, в п’єсі “Одруження” за мотивами повісті Миколи Гоголя. Подальші плани зрежисувала Перша Світова. Замість студентського картуза, у Херсонському запасному полку довелося носити солдатський кашкет. Сумуючи за коханою, він зважився на доволі ризикований вчинок.

Залишивши розташування частини, вояк дременув у село Єлизавотівку Лисаветівської волості Новомосковського повіту, куди вчителювати вирушила Антоніна Невелль. Марш-кидок до коханої – за 72 версти від казарми – перетворився на п’ятидобову відсутність, що загрожувало ґауптвахтою, трибуналом і мінімум штрафною ротою. Коли полковник вислухав історію українських Ромео і Джульєтти, то лише усміхнувся та послав тямущого дезертира місяць чистити клозети, а за тиждень – звільнив. Згодом солдата строкової служби перевели у… добровольці, та послали вчитися в 1-у Одеську школу прапорщиків.

*  *  *

За законами драматургії, у другій дії персонажі часто міняються місцями. На початку 1915 р. Тося приїхала в Олешки, а вдома її зустрів красень-юнкер! У пошитому за фігурою мундирі, підтягнутий, елегантний Микола Куліш виглядав завидним нареченим. Гідним дочки визнала молодого офіцера й Поліна Василівна Невелль. Далі – більше. Успішно закінчивши школу прапорщиків, діставши направлення та налагодивши побут у Харкові, юнак забрав до себе й майбутню тещу, прийняв доброзичливо, а вирушаючи на нове місце служби – у Смоленськ, Микола Куліш викликав до себе Антоніну, навіть на дорогу сільській вчительці вислав гроші.

3 (15) квітня 1915 р. у смоленській церкві Івана Златоустого вони з зеленоокою шатенкою Тосею Невелль, старшою від нареченого на один рік, повінчалися. І миттєво молодий… на місяць загримів на ґауптвахту. Справа в тім, що коли прапорщик звернувся із письмовим проханням до начальства, аби одружитися, 22-річному офіцеру відмовили у дозволі на шлюб. По-перше, йому ще не виповнилося 23 роки, по-друге – молодий офіцер не мав ані 5000 рублів посагу, ані маєткового цензу. Така непокора, як правило, каралася відправленням на фронт. Утім, його полковник, котрий симпатизував Миколі Кулішеві, вирішив не псувати йому медовий місяць.

У тому шлюбі народилося двійко дітей: 24 лютого (7 березня) 1916 р. – дочка Ольга, чия гра на фортепіано наштовхнула батька на ідею п’єси “Патетична соната” (1929), а 10 (23) липня 1917 р. – син Володимир. Так, на музиці Микола Куліш прекрасно розумівся: сам грав на скрипці, мандоліні й геліконі. Тим часом безжурне подружнє життя тривало п’ять місяців, потім чоловік занудьгував, розбентежився, занепутив. Легкому на підйом Миколі Кулішеві закортіло піти на війну, тож добровольцем він рушив на фронт.

На території Галичини й Литви роки Першої світової війни підірвали здоров’я майбутнього драматурга: воював він півротним командиром, на передовій дістав важке поранення, потім – друге у голову, із контузією, зазнав глибокої депресії, що вплинула на світоглядний злам царського офіцера. Під час Лютневої революції 1917 р. штабс-капітан Микола Куліш одним із перших у 224-му Юхновському піхотному полку став на бік більшовиків, пов’язуючи з соціалізмом щирі сподівання на побудову в Україні справедливого суспільства вільних людей. На щастя, з фронтів Першої Світової він додому повернувся живим.

*  *  *

Далі все мигтіло в кривавому калейдоскопі.

На початку 1918 г. Миколу Гуровича містяни обрали першим головою Олешківського міського виконкому Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів; засукавши рукави, він організував “Просвіту” та написав українську абетку для дорослих – “Первинку”. Як молодий державник, Куліш замірився перебудувати в’язницю в Олешках на… побутові майстерні, але в травні 1918 р. прийшли німці з гетьманцями Павла Скоропадського, тож з липня по листопад червоного офіцера запроторили до тієї самої буцегарні. Що він там робив? Ні, не тарганів давив, а впорядкував тюремну бібліотеку, а затим… складав українсько-російський словник.

Потім Олешки стали петлюрівськими. Ледь-но Микола Куліш вийшов на волю, то поставив умову представникам Директорії УНР: нікого не арештовувати, а для підтримки ладу в місті утворити Колегію – із місцевих депутатів та петлюрівців. Коли у травні 1919 р. в Олешки знову зайшли більшовицькі загони, колишнього миротворця обрали до повітового виконкому, а потім поставили завідувачем відділом народної освіти. Затим як начальник штабу Микола Куліш сформував Перший селянський радянський Дніпровський полк – чотири тисячі багнетів, що став на бік Червоної Армії і відстоював привласнені більшовиками Херсон та Миколаїв у боях з денікінцями. Потім офіцера призначили начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.

Дивним Куліш був червоним офіцером: не матюкався, примусив спантеличеного солдата відвести назад коня, реквізованого у бідного селянина, без суду не дозволяв розстрілювати полонених, сам стояв, так трапилося, під розстрілом, брав участь у морському десанті в Криму, зайнятому бароном Врангелем. Додому армієць повернувся лише наприкінці 1920 р., тоді ж, – казали, свідомо, – став комуністом. Щоправда, дружина Антоніна Іллівна Невелль інші спогади залишила:

- Як велику почесть, піднесли Миколі партійний квиток, від якого тоді ніхто не мав права відмовлятися. Все пізніше життя він був в’язнем цього партійного квитка.

*  *  *

Самородка численні випробовування огранюють у непересічний талант.

Ось чому якимсь незбагненно семижильним його колегам видавався Микола Куліш у роки Української Революції 1917-1920 рр., Громадянської війни, голоду, НЕПу, Голодомору та каторжної праці. Із безпросвітних злиднів син наймита – через творчу зрілість, як колишній штабс-капітан царської армії, прямував на територію свободи, але опинився в поколінні Розстріляного Відродження (термін Юрія Лавріненка).

Більшовики почали з ідеологічних маневрів, а закінчили планами із розстрілів. У майві суперечливих історичних подій майбутній драматург не встигав стежити за персонажами. В оновленій Україні раптом усі виявилися без вини винуватими, адже перемога соціалізму в одній, окремо взятій країні перетворилася на побудову держави в усьому рівних гвинтиків. Зрештою, шлях до щасливого майбутнього став слизьким від крові та компромісів. Ось чому суворий до стану криці драматург вимагав, “щоб глядачі не плескали в долоні, а мовчки й суворо вийшли з театру й знали, що голод і Революція залишаються голодом і Революцією”.

Колись у старенької тещі в Олешках був пристойний будинок на шість кімнат – тепер, за нової влади, з’явилися підселенці. Справа дійшла до того, що Микола Куліш знову мусив винаймати квартиру в повітовому містечку. Ні, він не жалівся, не скімлив, не ремствував на несправедливе ставлення – особисто до нього та членів його родини. В Олешках, як рядовий інспектор народної освіти, Микола Гурович створював українські школи, допомагав відкривати дитячі садочки, бо лише освіченість може обернутися волею.

*  *  *

Тим часом після перемоги Революції при владі опинилися люди, які за все життя нічого не зробили, бо нічого собою не являли. Моральні авторитети в суспільстві змінилися до невпізнання – побутовий театр закрився, почалася соціальна драма. Після захоплення України більшовиками, ті, хто з маузерами – почали судити тих, хто з плугом. Суперечки швидко вщухають, бо куди ти з вилами проти кулеметів?

Так, у вихорі революційної боротьби Микола Куліш здобув шану, але мислячого активіста належало принизити, аби возвеличилися самі невігласи. У діло пішло все. Він походженням із наймитів? Але царський офіцер, одружений із дворянкою. Шкільний товариш і свояк Всеволод Невелль воював на боці білогвардійців.

Далі – більше.
- А чого це ви у листопаді 1919 р. опинились у полоні денікінців? Як втекли з-під варти? Коли захворіли на тиф?
- Чому петлюрівці вас вирішили розстріляти, а якийсь козак вивів у поле та наказав тікати, бо стрілятиме в небо?

Арешт більшовиками та висунуті звинувачення були парадоксально образливими. У ЧК не забули нічого, навіть те, як начальник штабу групи військ Херсонського напрямку підписував документи на звільнення деяких мобілізованих. Два тижні геть хворий він нидів у в’язниці, поки за командира не заступився однополчанин, присоромивши безвусих слідчих, які й пороху в житті ніколи не нюхали.

*  *  *

І надалі не знала спокою Кулішева душа в Олешках. Він – свій з-поміж чужих, чужий з-поміж своїх. Розумний, із гарними манерами інтелігент, але полум’яний більшовик. Безпосередній учасник Жовтневих подій та Громадянської війни, але одружений на дворянці, з якою не полишив антикласових зв’язків. Поборник національного відродження, хто сприяв поширенню в народі ідей Української Революції 1917-1920 рр. Начальник штабу групи військ Херсонського напрямку, котрий сприяв встановленню в Україні більшовицької диктатури, а складає українські підручники. Зрештою, він виявився живим, а тому незручним свідком буремних подій, на яких відтепер спекулювали колишні боягузи та кабінетні черви.

Аби остаточно не загрузнути в нуртуванні необоротних революційних змін, слід було усе залишити, спакувати манатки і спробувати здаля осмислити насталу соціалістичну дійсність, а отже: не зтваринитись, не вляпатись у нові мученики революції та не скотитися до відкритого контрреволюційного опору. Особисто для себе і родини Микола Куліш побачив єдиний вихід із соціального чорторию – літературна творчість. Лише так, без зайвого поспіху за письменницьким столом можна все осмислити, акценти розставити, події реконструювати, а персонажів – оживити. Реальність потурати не дозволяла, а стукала у розтривожене серце.

Швидко стало зрозумілим, що до керма держави стали невігласи. Саме через відірвану від життя економічну політику більшовики спровокували небачений неврожай 1921-1922 рр. Як наслідок, на Кубані та Поволжі розпочався голод. Ленін зажадав, аби Україна “поділилася хлібом”. Попри гарний врожай, – щоправда, лише на Правобережжі, – продзагони вилучали зерно скрізь, тим самим штучно створювали перший Голодомор 1921-1923 рр. За доповіддю представника Комітету Фрітьйофа Нансена (Fridtjof Nansen; 1861-1930), акредитованого у Женеві, – на півдні України: на Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одещині, Миколаївщині й Харківщині, де урожай склав 30 відсотків порівняно з 1916 р. – взимку 1922 р. голодували вісім мільйонів українських селян.

Керівництву Дніпровського повіту Таврійської губернії, де тоді працював Микола Куліш, спустили план виконати продрозверстку на 183 проценти! Тому навесні 1922 р. тут від голоду сконало 14,5 тис. душ. Почастішали випадки людожерства. Як очільник народної освіти в Олешківському повіті, на велосипеді він колував повітом – коні ж бо усі поздихали з голоду або були з'їдені. Той жахливий досвід згодом ліг в основу авторської п’єси “97” (1924).

*  *  *

Аби не наражатися на кримінальну небезпеку, вимушено у 1922 р. він вирушив до гамірної Одеси. Хотілося забратися геть, подалі від буревісників революції, аби все розпочати з чистого аркуша. У Південній Пальмірі він влаштувався на посаду інспектора шкіл губернського відділу народної освіти. Його підопічними стали місцеві безпритульні, яких лише у губернії офіційно нараховувалося 20 тис. дітей. Для літератури лишалася ніч. Існували нагальні завдання: створювати та відкривати садки, дитбудинки, школи. Програму для семирічних шкіл Одеської губернії Микола Куліш створив особисто: відтепер у всіх семи класах тут вивчали українську мову та літературу, а також образотворче мистецтво.

Справжній Митець Музу за собою з-посеред поклажі з місця на місце не тягає, бо живу Музу він скрізь виглядає, аби та легко і грайливо допомогла відкрити новий етап, взятися за новий твір, перегорнути списану сторінку.

Так, як правило, і виникають любовні трикутники, і в тому нічиєї провини нема. У приватному житті Миколи Куліша соціальна драма теж оформилась у мелодраму. Власне, не він першим, не він останнім із національних письменників потрапив у тенета ревнощів і сліз... Дорогу ту сходили Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Микола Лисенко та інші.

У той час, коли Антоніна Іллівна опікувалася вихованням дітей, облаштовувала побут, в Одесі навесні 1924 р. Микола Куліш зустрів Ладушку – заміжню Олімпіаду Костянтинівну Маслову (у дівоцтві – Корнєєва), котра працювала директоркою дитячого садка, який відвідував його син Вова. Ні в яку гречку літератор, здається, не стрибав, але опинився перед одвічною дилемою пошлюбленого митця:

- Сучасна сім’я – божевільня; гаразд, перший ступінь божевільні.

Схоже, любов і кохання (розумієте відмінність?) стали для нього двома крилами. За підрахунками літературознавців, серед відомих листів Миколи Куліша 62 адресовані Тосі, а 60 – до Ладушки. Останній він обіцяв:

- Вранці, і вдень, і ввечері я думав про Вас і згадав все по порядку. Якщо доживу до хоча б трошки прихильного віку, я обов’язково напишу поему в прозі – про наше кохання. Це буде прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості.

До своєї короткозорої Музи в подобі “милої принцеси” він писав аж до літа 1934 р. Із роками листи “даються важче, ніж п’єси”, аж поки кохання на відстані півтисячі кілометрів і зовсім не зотліло на попіл… Відтоді пророче “якщо доживу” – у різних варіаціях лунало, знай частіше.

*  *  *

Проникливі драматурги вміють читати знаки долі.

Але сам автор не сподівався на таке бурхливе сприйняття, як акторами, так і глядачами, першої професійної п’єси “97”, що стала окрасою театрального сезону 1924-1925 рр. Прем’єра в Українському державному академічному театрі імені Івана Франка, де 9 листопада 1924 р. центральну роль, незаможника Мусія Копистки, виконав великий український актор Гнат Юра (1888-1966), – свідчила: у нас народився національний Шекспір. Існував колосальний соціальний запит: після революції в Україні, гостро відчуваючи брак сучасного репертуару, діяли понад 70 професійних театрів.

Фарби я не загущую: під час вистави “97” жінки в харківському залі непритомніли, а під столичним театром чергували карети “швидкої допомоги”. За перший сезон спектакль давали більше п’ятдесяти разів, – такого досі не було із жодним сучасним спектаклем. З’явився той, хто не жадав, аби в партері йому улесливо плескали в долоні, а второпали, що “голод і Революція залишаються голодом і Революцією”. Через два роки на гастролях у Москві вистава франківців викликала овації, а тодішній нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський назвав “97” п’єсою, “про яку гриміла вся Україна, бо це перша могутня п’єса з селянського життя”. Це лунає нереально, але 1925 р. постановку “97” здійснили в Нью-Йорку та інших містах США.

Повернуся до знаків долі. Наприкінці 1924 р. Микола Куліш усвідомив:

- Пора вклонитися літературі, бо залишилося не більш як сім-­десять років.

*  *  *

Рацію драматург мав. Акурат за десять років його заарештували. Знаєте, є такі сміливці, які лізуть у пащу дракона, бо ніхто крім них поперед батька у пекло не пнеться… Бо ні таланів, ні клепки в голові, ні чоловічої мужності, ні призначення в житті не має, тож сенсу не бачить.

Посадами радянського чиновника повітового та губернського масштабів Микола Куліш дрейфував до красного слова. Наприкінці квітня 1925 р. він опинився в Зінов’євську Миколаївської губернії (не дивуйтеся: так деякий час називався Кропивницький, колись – Кіровоград!) До червня 1925 р. у колишній столиці Єлисаветградського округу українською мовою він редагував газету “Червоний шлях” та писав передові. Одного дня надійшов лист від друга-співучня Івана Дніпровського із пропозицією приїхати до столиці Радянської України – в Харків.

За сприяння поборника українізації, наркома освіти УСРР Олександра Шумського (1890-1946) восени 1925 р. Микола Куліш разом із родиною, “моєю бандою”, опинився у Харкові. Особливості життя в столиці далися взнаки вже у перший день. Сім’ї молодого літератора надали помешкання на Михайлівській площі, 19 (тепер – площа Руднєва), яке від міського будинку для малолітніх злочинців було відділене благенькою стіною із дикту – тонкої пластини з дерева, що використовується для обклеювання столярних виробів. Скажу більше, навіть та перегородка ще й на метр не досягала стелі. Словом, першої ж ночі новоявленого шкільного інспектора Наркомосу України пограбували. Харків радо вітав “дорогих гостей”.

Вважаєте, на ранок Микола Куліш побіг із заявою до міліції? Ні. У 1919-1920 рр. в Україні з 7,6 млн дітей – 1/8 частина була безпритульною (950 тис.). Цей відсоток швидко зростав в осередках робітників та селян. Невдовзі драматург, який в народній освіті на різних посадах працював у 1920-1927 рр., здружився з хлопчаками з-за стіни, вивчив їхній жаргон та у якості регента… організував у колонії хор. Як написав дослідник питання, професор Херсонської академії неперервної освіти Василь Васильович Кузьменко:

- Кулішевий букварик та читанку під назвою “Червона зірка” було перевидано у 1923 р. в Одесі. Учителі українських шкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві. – Який там А.С.Макаренко, ось хто, за державної підтримки, міг стати справжнім новатором української педагогіки!

*  *  *

Його вищий начальник – Олександр Якович Шумський, підлеглого знав добре. По-перше, він сам у 1923-1924 рр. редагував столичний часопис “Червоний шлях”. По-друге, у 1920 р. служив наркомом внутрішніх справ України, а по-третє – чув про розголос, який наробила п’єса “97”. До нового підначального він поставився настільки поважно, що навіть запропонував Миколі Гуровичу придумати собі посаду. Той помізкував і вирішив стати… роз'їзним інспектором­-ревізором. Аби якомога більше подорожувати Україною. Нащо? Бачити, нотувати, розуміти, осягати, викладати на папері, ставити, може – дещо в реальному житті змінювати.

Відверто кажучи, література тоді, як і сьогодні, було невдячною справою: отримуєш копійки, та ще й податки за “нетрудові доходи” сплачуєш. Перші три п’єси – “97”, “Отак загинув Гуска” і "Закут” – автор створив на одному диханні, за календарний рік 1924-1925 рр. Драматургія ставала для нього літературною терапією, здатною здолати душевну каламуть, соціальне сум’яття, особисту незлагоду. Але в Харкові Микола Куліш відчув себе якимось безхатьком. Відірвавшись від рідних місць, він тужив за Дніпровським повітом і лелітньою Таврією, за родинним теплом. Дошкуляли побутова невлаштованість, лічені години у колі дружньої сім’ї. Тим часом із дружиною Тосею вони віддалялися, а його Муза, Ладушка, мила серцю Олімпіада Костянтинівна Маслова-Корнєєва знаходилася майже за п’ятсот кілометрів – в Одесі.

На початку третьої дії п’єси, що у першій редакції мала назву “Зона”, символічно, бо біля пам’ятника Леніну… гинуть справжні борці, котрі свято вірили в Революцію і, виконавши своє призначення, закономірно сходять у могилу. Один із персонажів – колишній мрійник Пуп, хто щиро вірив в ідеї соціалізму, залазить на постамент і мовить прощальне слово:

- Товаришу бульваре! Товариші дерева, кущі, стовпи, ліхтарі! Христос – мрія! Його не було, нема й не буде... Одні попи... І соціалізм – хвора мрія потомленого людства! Нема й не буде!.. Одні попи! І вас, товариші дерева, заплюють... А тебе, лисий, за ідеалізм... Із Соняшної системи вишпурнуть!

Постріл і жіночий крик. Музика й оплески.

*  *  *

Перероблену автором п’єсу “Закут” (1929) репертком харківського театру “Березіль” до постановки не дозволив. За життя автора драму повністю не надрукували. Пуп:

- Місто з вітринами й модами, сифілісом, горілкою, старцями і товстозадим міщанством, золотом і багном... Жере, п’є, корчиться, блює, співає... Це головна тепер дійова особа… Зона. Сиплеться і темнить кожну зернину думки. Всі степи наші укрила.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко