Василь Стефаник. Прийти ближче до смерти

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Довідавшись, що уряд УРСР таки позбавив класика української літератури персональної пенсії (150 радянських рублів на місяць), митрополит Галицький та архієпископ Львівський – предстоятель Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький (1865-1944) поклав Василю Стефанику таку ж саму пенсію, щоправда – від Української уніатської церкви. І до чого вдався страдник від літератури?

Письменник попросив касира з каси Святоюрської кафедри, де він мав одержати кошти, видати усю суму мідяками.

З великою торбою дріб’язку вийшов Василь Степанович Стефаник на майдан, де завжди сиділа купа жебраків, і жменями висипав зубожілим галицьким мужикам, у підставлені шапки – усе до останньої копійки… Чим міг, до останку він підтримував свій народ і залишався із ним у муках та радощах.

Московського комунізму самобутній автор 72 новел відкрито не визнав. Як послідовник великого Каменяра, він вважав: якщо вдасться збудувати державу за рецептами дядька Енгельса, вийде буцегарня, якої ще світ не бачив. Про в’язниці Василь Стефаник знав не з книжок, за ґратами він двічі побував.

Із приємних новин була, хіба що, така: у місті Лева друком з’явилося в 1933 р. ювілейне видання його новел під назвою – “Твори”. Раніше та добірка друкувалася по часописах… Але. Але із того видання, як автор зізнався у листі від 24 листопада 1934 р. до панотця С.Колянківського, “не маю, ні опалу, ні навіть ліків, жодного доходу”. Зубожілим генієм закінчував земний шлях Василь Стефаник, але віри не втрачав. Самі вуста ворушили обітницю, мовлену ще замолоду:

- Як безумний, бреду хмарою своєї фантазії. Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастя моє.

*  *  *

Український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик Василь Семенович Стефаник народився 14 (26) травня 1871 р. у с.Русові на Станіславщині (тепер – Снятинський район Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина Семена Стефаника (1846-1920). У 1864 р. у спадок від свого батька Луки 18-річний працелюб отримав 18 морґів поля (трохи більше 10 га), швидко одружився, заходившись примножувати статки. Біля землі Семен любив ходити і за тридцять років удесятеро збільшив землеволодіння.

Василько був іншим. Лагідної вдачі хлопча змалку горнулося до матері – Оксани Федорівни Кейван із дому Дідух (1846-1900), яка родом була із сусіднього села Карлів (тепер – Прутівка). І ту дитячу ніжність не розбазарив він по життю. Саме від неньки та старшої сестри Марії Василь Стефаник навчився гарно співати, але таких сумних народних пісень.

Покуття – обласканий Богом край, що споконвіку славився багатим чорноземом, добрими кіньми, яскравим одягом, гарною піснею та оригінальною говіркою, в якій збереглося чимало зворотів староукраїнської мови, взагалі, шаною до давніх народних традицій. Історики тепер стверджують, що Стефаниковів Русів – одне з найконсервативніших українських сіл, пережило в 1622 р. навалу татар на чолі з ханом Кантемиром, після якої в живих залишилось… вісім русівчан, переважно – з роду Дідухів і Стефаників. Уявляєте, таких незнищенних прадідів-життєлюбів? Що й казати, у 1620–1622 рр. у татарському полоні побував навіть Богдан Хмельницький.

Кажу вам, дитячі роки Василя Стефаника минули в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж майбутній письменник занурився у таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, глибоко зазнав селянський побут. Бо змалечку Василько чабанував, тут усі ходять із батьками біля землі.

У великій родині обов’язки справно виконував кожен: у Василя Стефаника було два рідні брати – Володимир та Юрій, і дві сестри – Марія та Параска. Жила родина заможно. Коли у Великодню п’ятницю 1911 р. згоріла батьківська хата, мати Оксана встигла винести з полум’я подушку, в якій були зашиті гроші. І рід Стефаників злиднів не зазнав. Натомість Семен Лукич збудував ще більший будинок, який у с.Русові стоїть і донині.

*  *  *

Таке вже від Бога йому дісталося серце – простого мужика Василько любив більше, аніж батька. Із наймитами, які працювали у татовім господарстві, хлопчик жив у “найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все, що дядьки просили. Зате вони оповідали багацько казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являються мерці, а де сиділи правдиві чорти”.

Усе це Василько знав як свої п’ять пальців.

Попри те, що Семен Лукич Стефаник мав крутий норов, а господарство вів ощадно, на освіту сина грошей тато не шкодували. Проте подальшу долю малечі голова родини визначав одноосібно, попри особисті думки дітей. Як для селянського сина, хлопець здобув ґрунтовну початкову освіту.

Від 1878 р. Василь навчався у Русівській трилітній початковій школі. З 1880 р. він відвідував Снятинську чотиривідділкову школу, де вперше зазнав “велику погорду для мене і для всього селянського від учителів”. Затим підліток гриз науку в польській ґімназії у Коломиї (1883-1890) та у німецькомовній Дрогобицькій ґімназії імені Франца Йосифа I (1891-1892).

Мужицькому синові велося несолодко. Повсякчас принижували знущання. Бо ж у галицьких ґімназіях часів Австро-Угорщини навчання тривало німецькою та польською мовами, українська перебувала під забороною.

- У великій залі першої кляси польської ґімназії в Коломиї ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Якже ж учитель німецької мови сказав мені: “Idź, mudiu, świnie paść” (Йди, бидло, свині пасти), то ціла кляса зареготала, а професор натуральної історії – Вайґель бив тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною: образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував клясі пояс мого голого тіла. Кляса ревла з утіхи, я вийшов зараз й пішов на свою квартиру. Під плотом моєї квартири сиділа сліпа жебрачка – Павлина, вона там жебрала цілий день, а вночі моя господиня приймала її на ніч до кухні, і я лише їй одній розповів свій смуток, і вона, щоб мене розрадити, дала з торби яблучка та кілька дрібних монет на цукерки.

У тій задушливій атмосфері безнадії та розпуки, де виховувалися виключно вірнопідданство й покора, малий Стефаник шукав вихід власним думкам і почуттям. Але доволі тривалий час навіть кватирки не знаходилося.

Хіба що яблучко з торби сердечної жебрачки і… “Кобзар” 1908 р. видання, який школярик бозна де дістав. Зі своєю настільною книгою майбутній письменник не розлучався до кінця життя.

*  *  *

Як знахідка, траплялися нечасті знайомства, коли у житті з’являлися нові люди, із якими Василь Стефаник відчував спорідненість душ. Таке сталося 1883 р., тоді гімназист першого курсу навчання зазнав у Коломиї активістку жіночого руху в Галичині Анну Павлик (1855-1928) – рідну сестру знаного в Західній Україні громадського діяча та публіциста Михайла Павлика (1853-1915).

За останні шість років її чотири рази заарештовували, щоразу виносили вирок про ув’язнення, однак, боротьби колишня наймичка не полишала, а несправедливість влади таврувала гострими статтями, як-то “Мої і людські гріхи, а панська і попівська правда”. Саме від незламної мисткині Василь Стефаник уперше дізнався про велику українську літературу й боротьбу українства за свої громадянські права. Спливуть роки, але Стефаник берегтиме найсвітліші спомини про ту мудру і приязну жінку:

- Для мене вона була чимось найкращим в моїм злиденнім життю.

Знану поезію “Анні П.” (1880), із присвятою товаришці по боротьбі, із якою 1877 г. Іван Франко (1856-1916) разом сидів у одній буцеґарні, закінчує промовистий монолог, що виразно свідчить про характер тієї жінки:

- Я не боюся хмари-зливи! / Що мені вітер той бурхливий? / Я про ті тучі сміло-сміло / Буду робити чесне діло. / Нехай і повінь валом бухне, / Моя відвага не потухне, / Знесу я всяку злую долю, / Та не покину праці в полю. / Робити буду без упину / І перестану, як загину.

Доля подарувала допитливому мужицькому сину ще одне важливе знайомство. Разом із Стефаником польську ґімназію у Коломиї відвідував і майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович (1871-1915), а 1889 р. у той заклад вступив ще й Іван Семанюк (1874-1927), згодом відомий поціновувачам класичної літератури під псевдонімом Марко Черемшина.

За часів цісарства на Галичині й Буковині не так легко мужицьким синам давалася наука. За даними крайової шкільної ради, в Коломийському шкільному повіті тільки один із 1329 учнів-українців потрапляв у ґімназію. Інший приклад: коли 15-річний селюк Іван Семанюк (ну, Марко Черемшина) – у сірачках, ходачках і з торбиною на плечах – вступив до Коломийської ґімназії, кілька тижнів він на лекціях нічого второпати не міг: всі дисципліни викладалися польською мовою. Отож Стефаник і Мартович приязно опікувалися новачком, котрий вже незабаром не лише вільно пшекав, а й перетворився на одного з кращих учнів.

*  *  *

Потяг до світла змусив національно свідому молодь об’єднуватися, бо не триматися купи дорівнювало погибелі. Разом з іншими ґімназистами, українцями за походженням, – бо в ґімназіях Коломиї та Дрогобича в основному навчалися поляки, євреї та вірмени, – четвертокурсник Василь Стефаник відвідував таємні гуртки, трудився на ниві народного просвітництва з-посеред землеробів, вів роз’яснювальну роботу, від 1887 р. сприяв організації українських читалень по селах.

Свідомо чи ні, але 17-річний ґімназист спробував власне перо.

З-поміж перших літературних творів Василя Стефаника слід назвати опублікований анонімно вірш та створені у співавторстві з Лесем Мартовичем два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

Нам із першого погляду здається, що то шалений модернізм. Бо зокрема оповідання “Нечитальник” написане у формі… монологу п’яного наче чіп селянина, котрий базікає, що спаде на замакітрену думку. Насправді твір, створений у чотири руки Лесем Мартовичем і Василем Стефаником, свідчив про одне: підсвідомо два молоді таланти взялися за тему, яку добре знали, але яку зреалізувати у красному письменстві поки що навичок не мали.

Поясню на прикладі. В оригіналі оповідання мало туманну, некомерційну назву “Рудаль”, де ліричний герой верзе казна-що, хитаючись не лише вулицею, а й запамороченою оковитою свідомістю. Перше враження? Мова розхристана, незв’язна, перенасичена словами-паразитами; автори плетуть комічну оповідь, але у розмовно-народній лексиці із покутською говіркою, логіки нема, скільки не шукай. Без сторонньої допомоги з боку вправного літератора, то наче… графоманство.

*  *  *

Першим на “Рудаля” звернув увагу вчитель польської ґімназії в Коломиї пан Теофір Грушкевич (1846-1916), коли побачив рукопис. Прочитавши твір, професор класичної філософії порадив вихованцям не полишати літературних вправ. А на талантах педагог добре знався – свого часу в нього й Іван Франко навчався.

Подальшу долю молодих письменників визначив випадок. Якось, гостюючи у пароха села Стецева Снятинського деканату Львівської архієпархії Кирила Гаморака (1837-1909), де збиралися провідники громадської думки покутського українства у Королівстві Галичини та Володимирії, як-то: Іван Франко, Олександр Барвінський, Кирило Трильовський, Лев Бачинський, – Лесь Мартович прочитав “Рудаля” шановному товариству. З-поміж інших твір послухав знаний публіцист Михайло Павлик (1853-1915). Сталося диво, по закінченні той схвально вигукнув:

- Маємо українського Гоголя!

Але… Але! Потрібно було недорікувате базікання літературного героя перетворити на парадигму, на відкрите питання, у формі художнього твору адресоване українському суспільству. Літературна молодь на таке поки що спромогтися не могла. Це тактовно зробив навчатель – Михайло Павлик, коли зненацька запропонував змінити назву: “Рудаль” на “Нечитальник”! Поясню: у Галичині “нечитальниками” називали найбільш здичавілу частину місцевого селянства, яке патріархально опиралося поступу освіти й прогресу, а найбільшим злом на селі вважало… хати-читальні. Отже, варто було змінити вивіску – і новела перетворилася на шедевр, бо в художньому слові такий твір збільшив гостре соціальне явище, яке належало не стільки дискутувати, скільки лікувати.

Аби насправді допомогти початківцям, Михайло Павлик забрав рукопис до Львова, де запропонував “Нечитальника” Івану Франкові (1856-1916), бо він саме входив до редколегії літературно-наукового журналу “Товариш”. Як згадував у мемуарах Юрій Клиновий (власне: Юрій Стефаник; 1909-1985), молодший син літератора, оцінка Каменяра виявилася нищівною:

- Напишіть хлопцеві, аби пера не брав до руки, бо він ніколи нічого не напише.

*  *  *

Не знаю, чи переповідав безжалісний вирок Каменяра Лесь Мартович своєму співавтору, Василю Стефанику, але сам спантеличений ґімназист тривалий час не міг оговтатися. Кожен галичанин і кожен буковинець вважали Івана Яковича, отого “Вічного революціонера”, незаперечним авторитетом. Мабуть, хрест надмірної категоричності Лесь Мартович ніс самотужки. Бо окремим виданням оповідання “Нечитальник” з’явилося друком у м.Чернівцях, видане у 1889 р. приватним коштом матері Василя Стефаника – Оксани Федорівни Стефаник. Попри віщування Каменяра, узимку 1891 р. інше оповідання творчого тандему Василь Стефаник - Лесь Мартович – “Лумера”, узяв для друку двомісячник “Народ”.

Справді, люди – не янголи, особливо – митці. Одна справа – наша побутова безжалісність до ближнього, інша – беззастережний вирок лідера громадської думки. Руйнівна потужність його слова може дебютанта розчавити. Після гіркого для початківців прогнозу Івана Франка на десятиліття Лесь Мартович творчо замовк, а літературну працю поновив лише на початку 1898 р.

І остання увага – щодо переплетіння доль. Через шістнадцять років, 26 січня 1904 р., Василь Стефаник став зятем мудрого пароха села Стецева Кирила Гаморака, коли пошлюбив його доньку Ольгу Гаморак (1871-1936). Не лише тому, що батько турбувався про долю дочки, а й тому, що “приятель, старший від мене на сорок років”, бачив, як виснажливо над кожним словом карається зять і, прочитавши першу добірку новел, попрохав:

- Не пиши так, бо вмреш.

Але що він, мужицький син, мужицький заступник і охоронець, міг вдіяти? Літературно відповідаючи тестеві, Василь Стефаник стверджував:

- Кожда дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти.

Чомусь так складається в житті: якщо Господь обдаровує талантом, то неодмінно доля обсипає стражданнями. Сімейне щастя родини Стефаників тривало якесь десятиріччя, бо 4 лютого 1914 р. дружина письменника, Ольга Кирилівна померла, залишивши чоловікові трьох синів-сиріт – Семена (1905-1981, Кирила (1908-1987) та Юрка (1909-1985).

*  *  *

Отже, від самого початку власні муки й болі Василь Стефаник “виливав на папір”. Для нього література стала не спробою втечі, а дієвою мікстурою до виживання – його особистого, та його русинського народу. Як публіцистичний спротив, у 1890 р. з-під пера Василя Стефаника, тоді вже члена Русько-української радикальної партії, заснованої 4 жовтня 1890 р. Іваном Франком та Михайлом Павликом, постав гострий допис “Жолудки наших рабітних людей і читальні (Зі Снятинщини)”, яким молодий публіцист дебютував в коломийському двотижневику “Народ” – часописі, що став офіційним органом першої саме української партії, УРП.

Таке зухвальство начальству не сподобалося – 19-річного юнака разом із побратимом по перу Лесем Мартовичем звинуватили в нелегальній громадсько-культурній роботі та за “українські читальні” витурили з польської ґімназії. Лише стараннями матері, Оксани Стефаник, синові вдалося 1891 р. продовжити навчання у Дрогобицькій ґімназії імені Франца Йосифа I, яку від 1867 р. відвідував… той самий збурювач селянства Іван Франко.

Чи вгамувався Василь Стефаник? Чи, дбаючи про власний добробут, забув про селюків та наймитів?

Авжеж. Станеться такої! Він залишився активним просвітянином, членом таємного гуртка, особисто познайомився з Іваном Франком, з котрим відтоді підтримував приязні стосунки.

Закінчивши, зрештою, гімназію 1892 р., Василь Стефаник вступив на медичний факультет Краківського університету. Натомість як лікувати хворі тіла, він вдався лікувати зашкарублі душі. Годі дивуватися, що, за враженням самого письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Натомість як студіювати медицину, 21-річний юнак пірнув у соціалізм, літературу та просвітництво, вступивши до лав організації студентів-українців “Академічна громада”, які поголовно всі були .. затятими драгоманівцями. У товаришах у нього віднедавна – Іван Труш, Михайло Бойчук, Богдан Лепкий.

Поволі селюк із Покуття наче перейшов у іншу вагову категорію, бо тут, у Польщі, у нових знайомих забовваніли фігури знаменитих інтелектуалів своєї доби, а саме: Станіслав Пшибишевський, Владислав Оркан, Станіслав Виспянський, Ян Каспрович, Казімєж Пшерва-Тетмайєр, Софія і Вацлав Морачевські, Богдан Лепкий, Ігнаци Дашинський. Не зупинятимуся на кожного, та не сила увагою оминути контроверсійного метеора “Молодої Польщі”, очільника краківської богеми пана Станіслава Пшибишевського (Stanisław Przybyszewski; 1868-1927), найвизначнішого провідника імпресіонізму в усій слов’янській літературі зламу XIX-ХХ століть, котрий теренами Російської імперії тріумфально крокував аж до часів НЕПу.

Лише той поводир богеми епохи первісного декадансу міг уголос заявити:

- Я вивчав усі прояви любові, аби здобути у такий спосіб повне світобачення. Шлях далекий, дуже далекий. І чимало води спливе перш, ніж людству пощастило отримати з глузливо усміхнених вуст Сфінкса, бодай одне слово Істини. Ймовірно, після мене знайдеться ще хтось, хто продовжуватиме мою працю в тому напрямку, не зупинений безплідністю моїх спроб, та вірю я, що з’явиться, зрештою, великий Наполеон слова і творчості, котрий розгадає загадку Сфінкса, а вигнану з раю Святості та Чистоти Любов поверне у святий храм людства, аби звести на вівтар Вічності.

*  *  *

Упродовж подальших восьми років – у 1892-1900 рр. – син покутського селянина мешкав у Кракові, але пуповина із рідним краєм йому не увірвалася. Наполегливо у 1893-1899 рр. Василь Стефаник дописував та друкувався у виданнях Русько-української радикальної партії, а саме: “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос”, “Літературно-науковий вісник”. Розважливий читач одразу вихопив нове прізвище, слідкуючи за низкою публіцистичних статей: “Мужики і вистава”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Поети і інтелігенція”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Для дітей”.

Що стосується красного письменства, то і в тій царині копітка праця не припинялася. Зокрема в чернівецькій газеті “Праця” відбувся дебют молодого літератора Василя Стефаника. У період 21 листопада – 3 грудня 1897 р. видання надрукувало шість авторських новел: “Виводили з села”, “Синя книжечка”, “Стратився”, “У корчмі”, “Сама-саміська”, “Побожна”.

Дивно, але найріднішій людині уся ота юнача приязнь до холопів була не до вподоби. Особливо – відтоді, як у 1895 р. на 13 днів студента заарештували, і хворого привезли до Городенки та за пропагандистську діяльність ув’язнили в Коломийську тюрму: Василь агітував селян голосували за… Івана Франка! Дізнавшись про це, батько, хазяйновитий ґазда Семен Лукич Стефаник засудив соціалістичні погляди нащадка та відмовився матеріально підтримувати “кримінальника”. На жаль, 1 січня 1900 р. єдину заступницю, лагідну матусю Оксану покликав до себе Ісус. У свою чергу, Василь Стефаник виявив норов, урвавши будь-які зв’язки із батьком, бо не подарував родителю зневаги та недбальства у ставленні до матері, сестер, які через слабке здоров’я завчасно померли – Марія (1892) і Параска (1904).

Нема всезагальної правди, бо у кожного істина власна. Як ґазда, хто опікувався чималим господарством на 180 морґів поля (більше 100 га) і щодня потребував роботящих рук, лише півроку батько ходив у вдівцях, а потім покликав заміж… Василеву ровесницю. Це зарізало без ножа. У розпачі трауру, у нелюдськім горі Василь Стефаник нахвалявся батькові викопати мамину труну і покласти у Русові на порозі церкви, аби тато з нареченою переступали через домовину, йдучи до вінця. Ясна річ, до крайнощів діло не дійшло, бо опоганення могили, а тим паче – останнього спочинку неньки, – смертельний гріх. Проте від душевного розпачу в той рік Василь Стефаник тяжко захворів і неврастенією карався до кінця життя.

Злагоду та прощу син і батько відновили тільки напередодні батькової смерті. Чи любив він тата? До самої смерті над ліжком Василя Стефаника висів батьків портрет.

*  *  *

Саме у Кракові творчий феномен Василя Стефаника-новеліста набував аутентичних рис. Безперечно, українець дістав талант від Бога, тому вершин літературної майстерності він сягнув без довготривалого копіткого сходження у першу лаву руської літератури, навіть без сторонньої допомоги: і Михайло Павлик, й Іван Франко лише щиро вітали молодого колегу. У тій трансформації неабияку роль відіграв Краків, культурне перехрестя Східної Європи, слов’янський Париж.

Попервах вибір навчального закладу, де юнак продовжив студії, ґрунтувався на практичних міркуваннях. Бо ж Яґеллонський університет Кракова (Uniwersytet Jagielloński, зокрема – Collegium Novum) – другий у Центральній Європі навчальний заклад, заснований ще 1364 р. королем Казиміром III, що давно зажив слави. Мляво студіюючи медицину, Василь Стефаник призвичаювався до величезного гамірного міста, якому судилося стати колискою великого таланту. Замешкав українець на третьому поверсі будинку №1 по вулиці Аріанській (Ariańskа).

У Кракові, в інтелектуальній оазі “Молодої Польщі” початкуючий письменник виявився літературно затребуваним, тут талантам вряди-годи знаходилося застосування. Ясна річ, відбувалося все це поступово: попервах краківському середовищу інтелектуалів цікавим виявився саме громадський діяч радикальних поглядів, лише згодом – він дозрів, як поет прози і неповторний новеліст.

Новий літературний наставник, Станіслав Пшибишевський прийшов у захват від здібностей Василя Стефаника, і, попри декадентські уподобання, усіляко польською мовою популяризував твори покутського студента, просуваючи протеже на сторінках редагованого ним часопису “Życie”. За два роки, у 1899-1900 pp., у перекладі Вацлава Морачевського альманах видрукував новели українця “Ангел”, “Катруся”, “Майстер”, “Новина”, “Лесева фамілія” та “Виводили з села”.

Цікаво, яке враження на батька слов’янського імпресіонізму в літературі Станіслава Пшибишевського справили твори українського новеліста? Ось, прошу:

- Те, що я прочитав, для мене зразу було ревеляцією (відкриттям – А.Р.) величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був зчудований відкриттям, яке для себе зробив… Він такий життєвий, такий ядерний... Я подивляв завжди, як то він підхоплює у життя жорстокі нюанси і з немилосердною точністю відтворює у власних образках... Не диво, що вся літературна братія, яка гуртувалася біля “Życie”, глибоко шанувала Василя Стефаника.

Що цікаво, український студент був давно не дебютантом у красному письменстві. Зокрема у Галичині на його талант уже звернули увагу відомі колеги та поціновувачі справжньої літератури, як-то: Іван Франко, Михайло Павлик, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, із якою згодом у новеліста навіть виник інтелектуальний роман. Утім, на знак подяки в автобіографічному нарисі “Серце” знаходимо шанобливу апологію до очільника краківських модерністів:

- Станіслав Пшибишевський – сам великий, і його великі товариші навчили мене шанувати мистецтво.

Справді, недолугий той солдат Творчості, хто не мріє стали Наполеоном слова.

*  *  *

Пусте уявляти, що виключно на впливового добродійника Станіслава Пшибишевського молився українець, аж ніяк. Перебуваючи у Кракові, мужицький син звернув увагу на низку інших європейських авторитетів. Зокрема у листах до майбутньої дружини Ольги Гаморак, він прагнув розібратись у концепції так званої “нагої (оголеної) душі” Фрідріха Ніцше, цитував Анрі Берґсона, Артура Шопенґауера, інших в той час відомих та популярних письменників.

Ідеально вив’язана краватка, модна камізелька, бездоганна еспаньйолка – утім, він був тим самим покутським хлопаком, який обома ногами стоїть на землі й дивується (січень 1899 р.) новомодним декадентським віянням у середовищі польської богеми:

- Я ходжу з Вацлавом Морачевським (Wacław Moraczewski; 1867-1950; польський товариш, доцент медичного факультету Львівського університету – О.Р.) по артистах і артистках. Всі вони трохи чудні. Жінки бояться діти родити, хлопи бояться юрби – відважні. Говориться багато про голу душу, ще радше – про голі жінки, а найрадше – про ніщо. Всі хотять вигонити розум за десятий поріг, але розум те почув і сам утік. Лишилася душа, але гола. Скука.

Завжди надходить час, коли слід прощатися з одним наставником, аби повертатися до себе, у кого найліпше вчитися. Сталося це у січні 1899 р., коли альманах “Życie” (№1) видрукував рафінований маніфест голої душі – “Confiteor” (“Сповідаю”, покаянна молитва) Станіслава Пшибищевського, де, зокрема, йшлося:

- Митець не є ні слугою, ні провідником, не належить до народу, ані до світу. Бо мистецтво є відтворенням того, що вічне, незалежне від будь-яких змін та випадковостей, незалежне від часу та від простору, значить: воно є відображенням сутності, тобто душі у всіх її проявах, не залежно від того, чи вони гарні чи погані, прекрасні чи огидні.

Минув якийсь місяць, і в лютому 1899 р Василь Стефаник оприлюднив власну молитву-маніфест – “Моє слово”, що із незначними змінами друком з’явився 1901 р.:

- Буду свій світ різьбити, як камінь. Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі, пускати буду наліво... І слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо. А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу. А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт. А в своїм світі я жию, жию! Як безумний, бреду хмарою своєї фантазії. Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастя моє.

Саме о тій порі, у квітні 1899 р. друком з’явилася перша вигострена на кремені його душі збірка із 15 новел – “Синя книжечка”. По обидва боки Дніпра електричний струм високої емоційної напруги пересмикнув усю тодішню українську літературу.

*  *  *

У випадку Василя Стефаника, безперечно, не слід все спрощувати і зводити до потужного декадентського впливу Станіслава Пшибишевського. Власний голос у красному письменстві галичанин наполегливо шукав, всіляко прагнув полишити зашкарублу, на його думку, описову манеру попередників в українській літературі, шукаючи натхнення у модерністичній поетиці. Особисто мене, студента, захоплювали його манірні поезії у прозі (1896-1897), які під назвою “З осені” автор намагався видати окремою книжкою, носив по видавцях, наштовхувався на нерозуміння: мовляв, ваша штука не слугує на користь громаді – та, врешті-решт, знищив рукопис. Ті мініатюрні шедеври: “Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” – друком з’явилися лише після смерті майстра імпресіоністичного верлібру.

Уявляєте, 26-річний літератор навіть присягнувся більше не братися за перо, але, на щастя, обітницю із себе зняв. Амбіції, амбіції зійшли на вищий шабель.

Отож, виписані “Амбіції”, що відтоді стали для Василя Стефаника творчим кредом:

- Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає. Біжи, як нам’єтності мої, що їх більше батогів жене, як сонце проміння має, біжи та лови чужі нам’єтності та сплітайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний став. Така будь, моя бесідо!

Чому, відтворюючи чужі пристрасті та сплітаючись із ними, та нова українська література, збірка новел “Синя книжечка”, так глибоко вразила читача? Спостерігаючи різні грані трагедії українських знедолених, байдуже де, одвічних вигнанців: у Русові, Дрогобичі або ж Кракові – Василь Стефаник письмово відчував, як “організм мужицький протягнувся струнвою межи двома світами понад море і як на тій струнві грає душа мужика на спілку з їх нуждою”. Побачені та пережиті страждання українських селян, вирваних, як “дуби” з рідної землі, і вкиданих, “як дерево на опал”, спонукало до глибших роздумів над причинами зубожіння й задавненої біди простого покутського мужика.

Відбуватися самим лише п’яним базіканням було не по рівню таланту, бо належало занурюватись у безодню розпуки, у вселенську безвихідь. Насправді, оте одкровення почалося не учора, а поволі просякало і цабеніло від 1897 р., коли у чернівецькій газеті “Праця” почали друкуватися перші реалістичні новели Василя Стефаника: “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”. Увагу літературної критики та свідомого українства вони одразу привернули: рівнем болю, художньою самобутністю, глибоким проникненням у тему, оригінальним поглядом на життя знедоленого селянина.

*  *  *

На зламі XIX-XX століть покутський Наполеон слова сягнув піку творчого злету. Одна за одною з’явилися пронизливо трагічні та особисто вистраждані збірки новел: згадувана “Синя книжечка” (1899), за нею світ побачили збірки “Камінний хрест” (квітень 1900), “Дорога” (січень 1901), “Моє слово” (1905).

Оприлюднюючи народну розпуку, Василь Стефаник шукав надійної опори у житті. Проте… Аби вижити, від 1905 р. на довгі одинадцять років він покинув писати.

Шодня караючись гіркою долею українського селянина, він прагнув змін. Проте… Аби допомогли простому мужикові, у 1908-1918 рр. колишній літератор став послом (депутатом) Австрійського парламенту від Галіції. Із не меншою пристрастю, з якою він оживляв народний біль у новелах, депутат від Русько-української радикальної партії повсякчас надсилав полум’яні запити, адресовані конкретним імперським чиновникам, відповідальним за допомогу селянству. Поле бою місця не змінювало – письменницький стіл, зброя залишалася такою ж самою – перо.

Повсякчас серце краялося, а хотілося простого щастя, людського затишку, родинного життя. Одружився Василь Стефаник із попівною Ольгою Гаморак, дочкою титулованого совітника Консисторії, мудрого пароха Кирила Гаморака із сусіднього села Стецеви: якось… більше від пошуків прихистку, аніж від сильних почуттів. Не перше десятиліття наївна та інтелігентна дівчина ходила в добрих приятельках знаного письменника, бо кохав він її старшу сестру, Євгенію Калитовську, котра… була заміжня за приват-сотрудником місцевої парафії Василем Калитовським, котрий правив у сусідній Трійці, та виховувала з чоловіком двійко дітей.

Аби не наразитися на людський осуд і не зіпсувати подальше життя письменника, жінка відмовилася прийняти палке зізнання закоханого Стефаника. Був у тій категоричності Божий промисел – 1905 р. Євгенія-Юлія Калитовська-Гаморак нагло померла від запалення мозку, хоча встигла щиро порадіти за свою сестру Ольгу, яку, зрештою, 26 січня 1904 р. у Львові пошлюбив Василь. Шлюбними батьками на весіллі були Іван Франко і Северин Данилович, а бенкет відбувся у готелі “Ванда”.

У 1910 р. у рідному с.Русові Василь Стефаник з дружиною добудували власний будинок на шість кімнат, повернулись із с.Стецеви, влаштували входини та жили в обійсті тестя, покійного Кирила Гаморака разом із трьома малими синами: Семеном, Кирилом та Юрієм. Як пригадували сучасники великого майстра слова, проводжали подружжя всі стецівські музиканти, січовики, громадськість села з процесією аж до Русівської дороги, де на прибульців уже чекали рухівські музиканти, січовики, громадськість села – також із процесією.

Так і провели, і бучно зустріли славного земляка – із хати у хату.

*  *  *

39-річний ґазда виявився беручким до справ хазяїном і невдовзі відродив занедбане господарство померлого сільського пароха Кирила Гаморака. Приязно сприйняло місцеве селянство Василеві Стефанику, а легкий на спілкування посол Австрійського парляменту потоваришував із більшістю стецівчан.

Знаний письменник залюбки відвідував весілля та народини, щоправда, ніколи довго за столом не засиджувався, але виголошував теплі короткі промови. Запросто заходив він до корчми, аби за кухолем пива потеревенити із мужиками, надвечір заспівати улюблену пісню – трагічну і довгу-предовгу – “Стоїть корчма над болотом”, а пізно вночі котрогось із цікавих співбесідників привести додому, аби посидіти за пляшкою оковитої та мовчки вислухати сумну оповідь життя.

Що цікаво, у рукописах Василь Стефаник ніколи не відбувався правками. Коли ближче до світанку із кабінету він випроваджував мужика (інколи – стусанами) і сідав за стіл писати нову новелу, праця тривала до першої правки. Якщо якесь слово не влаштовувало автора, чи він знаходив точніше до місця, літератор не закреслював написане, а жмакав аркуша, спересердя шпурляв у куток, аби розпочати все начисто, від першого речення.

На ранок домашні знаходили новеліста, заснулим просто на столі. Поруч акуратним стосиком лежало три-чотири аркуші рівненько написаної нової новели. В усьому він був хазяйновитим акуратистом, навіть педантом. У хаті навіть солома під стріхою не мала права бути різних розмірів. Коли Василь Семенович тільки почали будуватися, то одразу на подарованій татом землі (оті стартові 18 морґів поля) звеліли викопати озеро, аби звідти… брати глину для мазанки.

*  *  *

Що сталося потім, дехто з нас пам’ятає зі шкільної лави.

Його вірна дружина, Ольга Гаморак померла у лютому 1914 р. від задавненої астми, хай чоловік і возив до хворої на легені жінки лікаря аж із самого Снятина. Отож Василь Стефаник мусив пережити її на 22 роки, аби поставити на ноги трьох синів. То не кожен і кремезний чолов’яга справиться: залишитися на 43-му році життя вдівцем, із трьома малолітніми хлопаками.

Виходу не мав – дітям доводилося бути і татом, і мамою.

Коли наймолодший із синів – Юрко, “дитинко моя найзолотiша”, захворів на висипний тиф і балансував між життям і смертю, про душевний стан батька так згадував середній Кирило Стефаник, перший директор меморіального музею новеліста в Русові:

- Батько майже нічого не їв, вночі не спав, щогодини міряв пульс хворого і приказував: “Я того не годен перебути, коли Юрко помре, я не хочу жити. Мені так само тяжко переносити його слабість, як йому”. Таким він був татом.

Чому? В одному з творів Василь Стефаник написав чорним по білому:

- Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби сила була витримати, я вже ховаюся від смерті, бо боюся її. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, аби не поруйнувала моїх приятелів…

Тим часом життя продовжувало перевіряти на міцність. У березні 1915 р. за фальшивим доносом (“шпигування на користь Російської імперії”) Стефаника заарештували. Ось коли знадобився статус посла Австрійського парламенту і клопотання колеги-письменника та адвоката Марка Черемшини, що допомогло за кілька днів вийти з-за ґрат. Наступний рік письменник прожив у м.Відні, де після п’ятнадцятирічної перерви повернувся до художньої творчості, написавши новелу “Марія”, присвячену пам’яті померлого Івана Франка.

*  *  *

Піднесено зустрів Василь Стефаник проголошення 13 листопада 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), вбачаючи в тому державницькому акті святе прагнення Галичини до свободи й незалежності, до створення державності та злуки з народом Східної України. Як впливовий політик, досвідчений дипломат і знаний письменник, авторитет у нової української влади він мав неабиякий. Уявляєте, Василю Стефанику навіть пропонували посісти в уряді ЗУНР посаду міністра господарчих справ. Письменник відмовився, мовляв, я – пересічний господар на власному обiйсті, то ж годі й говорити про державницькі масштаби.

Тим часом із нагоди великого Свята Соборності 22 січня 1919 р. в складі офіційної делегації ЗУНР, очоленої віце-президентом Національної Ради ЗУНР Левком Бачинським (1872-1930), Василь Стефаник удруге відвідав Наддніпрянську Україну (Харків і Київ). Радо письменник вітав взаємотяжіння Великої України і Галичини, саме укладання Акту про Злуку, підлагоджував творчі зв’язки з діячами науки і культури, дбав про знайомство читача Надніпрянщини із його творами. І справді, починаючи з 1919 р., книжки покутського Наполеона слова постійно друкували видавництва Харкова і Києва.

Сини підростали, життя ґараздилося, у 1926 р. друком вийшла п’ята збірка новел – “Земля”, яка розкривала трагічну долю галицького селянства у роки Першої світової війни: “Дитяча пригода”, “Вона-земля”, “Пістунка”, “Марія”, “Сини” тощо.

26 грудня того ж року громадськість Галичини відсвяткувала у Львові тридцятиріччя літературної діяльності письменника, а 26 січня 1927 р. відбулися аналогічні урочистості й у Києві. Радянська влада демонструвала зразки економічного гумору, призначивши у грудні 1927 р. Василеві Стефанику персональну урядову пенсію в розмірі… $50 на квартал (або: 450 польських злотих).

*  *  *

Знай, ганебніші новини регулярно доходили із Наддніпрянщини: знищення національної культури, політичні репресії, перші арешти інтелігенції, заслання представників еліти. І, нарешті, Голодомор! Попри те, що давати освіту трьом синам коштувало чималих коштів, із переслідуванням українства радянською владою він не погодився і влітку 1929 р. демонстративно відкликав власну кандидатуру з числа академіків ВУАН, коли прийшла звістка про арешт двох членів Академії (Сергій Єфремов і Михайло Слабченко) і 24 співробітників ВУАН, звинувачених у належності до неіснуючої контрреволюційної організації “Спілка визволення України”.

8 січня 1930 р. велике серце мужицького посла не витримало – праву частину тіла Василя Стефаника спаралізувало. Можливість писати самому він втратив назавжди. Проте вихід літератор знайшов: він диктував новели та листи синові Юркові.

Аби висловити публічний протест проти сталінських репресій у Радянській Україні, у 1933 г. Василь Стефаник демонстративно відмовився від персональної пенсії уряду УРСР, ледь-но довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції.

- Спершу я заявив консулові (радянському – О.Р.) у Львові: “Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите”. Потім написав листа наркомові освіти з відмовою од пенсії, закінчивши його словами: “А прихильником Великої України я все був і буду…”

Переконання задорого нам обходяться. Чи не вперше відомий літератор почав відчувати матеріальну скруту – довелося вимушено жебракувати. Наприклад, аби оженити середущого сина Кирила, у жовтні 1934 р. батько узяв позичку в Ділятинському банку – під підпис двох ручителів, які власним майном гарантували повернення Василем Стефаником потрібних коштів (1200 злотих); аби вирядити наймолодшого сина Юрка навчатися до Канади, у 1935 р. довелося звернутися за підтримкою до свого ангела-охоронця, предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького.

- А в своїм світі я жию, жию! Як безумний бриду хмарою своєї фантазії. Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастє моє. По тихім ставу моєї минувшини пливуть неводи сердечних моїх бажань, аби виловити всі ясні хвилі життя мого.

Ні, такі своїх сокровенних молитов не міняють.

*  *  *

Щось доволі містичне відчували всі, хто коли-небудь, за життя Василя Стефаника, допускався до його найбільшої святині – кабінету: там “повітря танцювало”, це було схоже на те, як стікає із ложки мед. У священнодійства – власні закони. Бо геній завжди прагне “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто на світі не сказав ще”.

В оточенні друзів, односельців і в присутності сільського пароха 7 грудня 1936 р. від серцевого нападу Василь Стефаник помер. Скільки вистачало сил, він, напівспаралізований, категорично відмовлявся від сторонньої допомоги, заявляючи:

- Який я не є слабий, який не є кривий, але до гробу я ще годен зайти.

Поховали заступника покутських селян у рідному селі.

І щиро плакали прості люди, і щиро кидали на віко грубки вологої від сліз землі, а урочистий похорон під предводительством місцевого пароха виявився настільки великим, що за всю свою історію Русів нічого схожого не бачив.

Тисячі селян із навколишніх сіл і міст, численні делегації городян – від видавництв, товариств, установ проводжали великого письменника в останню путь, а галицькі часописи наввипередки друкували некрологи.

Згідно з заздалегідь підготовленим заповітом, поклали митця поруч із могилою лагідної матері, Оксани Федорівни Кейван із дому Дідухів. Бо так заведено у селян – бути завжди біля матері-землі.

Знаєте, відчуваючи подих щербатої, Василь Стефаник не раз повторював синам:

- То, небожата, час вже йди мені до моєї мами.

*  *  *

Якщо у лапідарній формі новели, що він не встиг чи не схотів сказати своїм похнюпленим синам, “дитинкам моїм найзолотiшим”:

- Я був таким щасливим, коли дитиною глядів на мамині очи, як по них сунули ся тихесенько пречисті хмарки щастя – я був щасливий. А тепер на оті очі смерть долоню поклала. Шукаю я щастя під небом і падаю...

Олександр Рудяченко