Максим Голенко, театральний режисер

Максим Голенко належить до плеяди молодих режисерів, які відбулися, які відрізняються креативністю, сміливістю та працьовитістю.

Експериментальна вистава «Афродизіак», поставлена на арені цирку, епатажна «Кицюня», ні на кого не схожий, але схожий на кожного «Віталік», класичний, але абсолютно сучасний «Хазяїн», і ось, до нового року – коктейль з Дон Жуана. Це лише малесенька частина (яку я бачила) його театральних дітищ.

Один з кращих українських критиків Олег Вергеліс назвав Макса Голенка найрезультативнішим режисером драматичного театру і за кількістю, і за якістю постановок, а також охрестив його режисером-трудоголіком і мовчуном, які на вагу золота. Думці Вергеліса я безмежно довіряю, але тим цікавіше було розговорити талановитого сучасного режисера.

РЕЖИСЕР-«КОЧІВНИК» І ЄДИНЕ, ЩО Я ВМІЮ - ЦЕ РОБИТИ ВИСТАВИ

- Максе, наприкінці цього року відбудеться прем'єра вашої 35-ї (!) вистави. Це справді вражає – по виставі на рік з першого класу виходить, чи що? У чому секрет такої продуктивності? Є чарівний еліксир?

- Я режисер-«кочівник» і єдине, що я вмію робити, – це вистави. А оскільки я за рахунок цього існую, то для того, щоб у мене була подальша робота, мені треба робити хороший якісний продукт.

Кілька останніх років видалися дуже продуктивними, що було навіть трошки болісно (доходило до 8 вистав на рік). Напевно, я все-таки якусь паузу візьму згодом.

- Скажу чесно, я у передчутті вашої чергової прем'єри – вистави «Дон Жуан. Коктейль». Про неї я вже говорила і з акторами Віталіною Біблів, і з Олексієм Вертинським, і зі Славою Жилою, керівником театру «Актор», на сцені якого вона буде йти. Тепер слово за вами. З чого складається цей коктейль?

- Різні складові. Це була ідея Слави, і він якийсь час ходив навколо мене колами, але потім все-таки переконав взяти цей матеріал. Справа залишалася за вибором п'єси, коли ми почали колупатися і дивитися, я зрозумів, що історії про Дон Жуана, можливо, і цікаві, але якось застаріли... А у нас антреприза, і це має бути комедія, але не якась там звичайна.

Тоді ми вирішили взяти різних авторів і витягнути звідти найцікавіше: в основі – п'єса американського драматурга Дона Нігро «Витівки Дон Джованні», але також є дуже багато і Мольєра, і Лесі Українки, і ще якісь шматочки. Увесь цей матеріал опрацювала і змішала в один коктейль Марина Смілянець. За результатом подивимося, що вийде (сміється).

Хотілося навколо цієї легенди трохи зімпровізувати. Мене цікавить навіть не стільки феномен Дон Жуана, (у нас він такий демон, який паровим катком проїжджає по людських життях), а й персонажі, з якими він взаємодіє – донна Анна і Ліпарелло. Який слід він залишає в їхньому житті? Як Донна Анна живе після того, як гине Дон Жуан? Ось це мені цікавило.

Його зіграє чудовий актор Михайло Кукуюк, у нього унікальна енергетика і неймовірний комічний дар, я давно хотів з ним попрацювати.

- А мені складно уявити Михайла в цій ролі. Хоча... Я його і Голохвастовим не зовсім уявляла! А він чудово зіграв у виставі «ГолохвастOFF».

- Він, до речі, в цій ролі частково близький до Дон Жуана! Я був дуже вражений. По-моєму, він зараз на піку, як за своєю фізичною формою, так і як актор – у нього неймовірно розроблений, просто унікальний психо-фізичний апарат! Я думаю, що зараз він до цієї ролі більш ніж дозрів.

- Я знаю, що насправді роль Дон Жуана будуть виконувати два актори?

- Так. На прем'єрі вистави 18 грудня в театрі «Актор» на сцену вийде Михайло Кукуюк, а вже у січні ми вводимо на цю роль талановитого Олександра Жилу. Вони різні, але обидва цікаві і переконливі. Тому наш Дон Жуан буде багатогранним.

ПИШАЮСЯ, ЩО СВОГО ЧАСУ ВИМАНИВ З ТЮГУ ОЛЕКСАНДРА ЯРЕМУ НА РОЛЬ У «КОРОЛЕВІ КРАСИ»

- А це правда, що у кожного режисера є свої актори-улюбленці? І чи не буває проблем з тим, що от ви бачите на цій ролі певного виконавця, а він не може або раптом відмовився?

- Звичайно, з акторами, яких ти постійно задіюєш, легше знаходити спільну мову! Я, наприклад, пишаюся, що свого часу виманив з ТЮГу Олександра Ярему на роль у «Королеві краси».

Вважаю, що саме з цього у нього почалась інша театральна доля, і я дуже радий, що зараз він у національному театрі імені Івана Франка репетирує з режисером Дмитром Богомазовим виставу «Украдене щастя». Ярема грає роль, яку грав Богдан Ступка, і у мене є підозра, що це буде, принаймні, не гірше, тому що актор він, звичайно, унікальний!

Є й інші актори, з якими я люблю працювати, і в постановках Дикого театру «перетягую» їх з вистави у виставу.

Тому, звичайно, у мене, як у режисера, є якась своя команда, але я також із задоволенням працюю в інших театрах і з іншими людьми.

- Ваш колега Стас Жирков, який зараз очолює Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі, дає режисерам, які приходять до нього ставити вистави, повний карт-бланш. Каже: «Нехай вони працюють з тими акторами, з якими хочуть, ми в це не втручаємося і не нав'язуємо членів своєї трупи». Але чи всі керівники на таке йдуть?

- Я нещодавно думав про це. Завжди треба розуміти, до якої міри можна йти на компроміс – найчастіше такі компроміси виставі «вилазять боком». Але іноді керівник театру, який тобі настійно пропонує свого актора на роль, виявляється правий! І ти відкриваєш потенціал раніше незатребуваного таланту! Знімаєш його затиск і даєш нове життя – тому все треба дуже ретельно зважувати, дивитися і ухвалювати рішення.

МИ ШУКАЛИ АКТОРІВ, ЯКІ ВМІЮТЬ СПІВАТИ І ГРАТИ НА ІНСТРУМЕНТАХ – ВИЯВИЛОСЯ, ЩО З ЦИМ ВЕЛИКІ ПРОБЛЕМИ!

- Максе, крім того, що ви активно ставите вистави на різних театральних майданчиках, у вас є рідний – це сцена одного з найуспішніших сучасних незалежних театрів – «Дикого театру». Який, власне, і з'явився з вашого союзу з Ярославою Кравченко, і де зараз ви є головним режисером.

- Так, у Ярослави (засновниця і продюсерка «Дикого театру» – ред.) були енергія, бажання і неймовірний досвід у піарі, а у мене був продукт, але не було можливості його продавати... І ми зійшлися, як мені здається, в ідеальний союз, що стало запорукою успіху. Звичайно, я намагаюся допомагати і контролювати якісь речі, в тому числі репертуарну політику і продукт, який виходить.

- «Дикий театр» часто проводить відкриті кастинги (я в Фейсбуці стежу). Як це відбувається? До вас приходять актори-початківці, чи актори, не дуже затребувані в своіх театрах?

- У нас досить молодіжний театр, але є і доволі досвідчені актори: якщо людина в хорошій формі і нічого не боїться – ми раді всім! Так у нас з'явилася, наприклад, Аня Олександрович – чудова актриса, театральна режисерка, викладачка Київського національного університету культури. Ті ж Олександр Ярема та Сергій Солопай – це дорослі актори, але вони безстрашно в це стрибнули.

Звичайно, багато людей приходить до нас після інституту – і ті, хто вчиться, й ті, хто не затребуваний, тобто, коли тривають кастинги – море народу! І нові обличчя з'являються досить часто.

- Наскільки зараз змінилися вимоги до актора? Мені здається, що у сучасному театрі він повинен вміти робити абсолютно все!

- Нещодавно ми зібралися з моральними силами і вирішили поставити в «Дикому театрі» казку-мюзикл «Синя борода» (все-таки ми комерційний театр і треба якось заробляти, а найбільш хлібне для театру – це новорічні дні). Її ставить Ілля Пелюк.

Ми провели кастинг – шукали акторів, які вміють співати і грати на якихось музичних інструментах. Виявилося, що з цим досить великі проблеми! І це, на жаль, наслідок системи освіти, яка не розвиває подібні навички у акторів – педагоги до цього досить поверхово ставляться. Припустимо, педагог веде якийсь курс, але це всього лише прив'язка до звання – йому в навантаження його дають, щоб «добити» щось до зарплати. Він може до студентів раз на кілька місяців походити, а курс існує – люди випускаються і виявляється, що вони є профнепридатними!

А у сучасних режисерів вимог багато. Ми ставимо вистави в досить важких умовах, це – не державний театр, він змушений виживати. Тобто, ми маємо вичавити максимум результату в стислі строки, відведені для постановки, і люди повинні дуже швидко включатися. Немає часу на суперечки, технологічні пошуки, або ще на щось. Ти повинен вміти робити все – тут і зараз! Тому у нас дуже добре приживаються серіальні актори. Не тому, що вони медійні, а тому, що у них добре розвинений апарат, вони швидко включаються, імпровізують.

ЕПАТАЖ – ОСНОВНА СКЛАДОВА «ДИКОГО ТЕАТРУ». ЦЕ – ЧАСТИНА ЙОГО ПРОФІЛЮ

- А я якраз хотіла запитати – чи не «псуються» актори від зйомок у серіалах?

- Для нас це навпаки перевага! Театр залежить від кожного глядача і нам трохи важче, ніж, наприклад, антрепризі. Вона приїхала-поїхала, щось показала – і повністю «виїхала» на іменах.

Ми намагаємося тримати співвідношення ціна-якість, тобто наш продукт має бути не лише комерційними, а ще й фестивальним, і мати культурне значення. А з цим дуже часто складно балансувати.

- Ви торкнулися акторської освіти, яка не завжди буває якісною, але ж є чудові приклади, коли людина не має профільного диплома, а відбулася як актор. Наприклад, актриса «Дикого театру» Анна Кузіна – вона була відома широкому телеглядачеві за серіалом «Універ», але вже давно і успішно знімається в українському кіно. Я добре пам'ятаю її героїню у фільмі «Ґудзик» режисера Володимира Тихого, за романом Ірен Роздобудько.

Кузіна брала участь в унікальному проєкті «Class Act: Схід-Захід» і ось вже кілька років працює на українській сцені у вашому театрі. Тобто, відбулася і як кіно-, і як театральна актриса?

- Аня – чудовий приклад, це людина без акторської академічної освіти, але з колосальним досвідом. Хоча їй пощастило бути однією з останніх вихованок чудового педагога Володимира Оглобліна, який останніми роками викладав у Центрі Сучасного Мистецтва «ДАХ». Вона взяла від нього дуже багато. Ми Аню любимо і цінуємо за те, що вона прекрасна актриса і у неї чудовий характер – з нею дуже комфортно працювати.

- Я відкрила для себе Кузіну як театральну актрису після вашої дуже чорної комедії «Кицюня». Це вистава 21+ і, як говориться в афіші: не рекомендована до перегляду людям зі слабкою психікою, глибоко вагітним жінкам і любителям котиків.

Я ходила двічі. Навіть водила своїх дітей-підлітків – було страшно, але цікаво.

А вам було не страшно братися за таку епатажну річ? Там і кров, і стрілянина, і обсценна лексика, які явно викликають неоднозначну реакцію глядачів і критиків.

- По-перше, це і є складова «Дикого театру», який позиціонує себе як епатажний. Це – частина його профілю.

А з іншого боку, ну хтось же має це робити! От ми і зайняли свою нішу. Нам там комфортно, цікаво і глядач до нас ходить – значить, йому теж цікаво. Де він, наприклад, зможе побачити подібну виставу за Мартіном Макдонахом, за яким поставлена «Кицюня»? В Україні – ніде. Тому нам добре з нашими авторами, з нашим глядачем і з нашим епатажем.

«ХАЗЯЇН» – ЦЕ П'ЄСА ПРО НАШІ НАЦІОНАЛЬНІ РИСИ, ПРО НАШУ ПАТОЛОГІЧНУ НЕНАСИТНІСТЬ...

- А коли ви зрозуміли, що як режисеру вам цікаво створювати не традиційні класичні вистави, а саме такі? Був якийсь переломний момент?

- Якщо Аня Кузіна - людина без профільної освіти, то у мене є «корочка» за профілем, але освіту я отримав, скажімо так, у підвалах. Десь з третього курсу у мене була своя театральна студія, в якій я міг робити все, що завгодно і вчитися чому завгодно – це і були мої основні університети.

Ті роки дали мені внутрішню свободу – я працював зі своїми однолітками, нічим не був обмежений, нічого не боявся, ніхто нікому нічого не був винен – до мене просто приходили люди, і мені треба було, щоб їм було цікаво, інакше вони підуть, я не плачу їм гроші.

У мене були глядачі, яким теж треба було показати щось таке-е-е, чого вони не бачили, щоб вони залишилися і прийшли наступного разу. Мені здається, що це - найголовніші пріоритети.

Хоча насправді я дуже люблю працювати з класикою, особливо останнім часом – напевно, старію все-таки (сміється). Є якісь мої улюблені вистави. Наприклад, як це не дивно, однією з моїх найвдаліших вистав я вважаю «Хазяїна» Карпенка-Карого. Вона йде у Миколаєві, я звідти родом і час від часу ставлю там вистави.

Повірте, під певним кутом вона втрачає цю патину класики і перетворюється на одну з найбільш сучасних п'єс, які тільки можливі!

Це п'єса про наші національні риси, про нашу патологічну ненаситність... Як вона приходить до людини, як вона вбиває її і все навколо.

У П'ЄС, ПОВ'ЯЗАНИХ З ПОЛІТИКОЮ, ЖИТТЯ НЕ ДОВГЕ, АЛЕ ЯСКРАВЕ

- Тобто, можна взяти класичний твір, переломити його під кутом актуального сприйняття – і отримати абсолютно сучасний продукт.

Але у вас є також багато сучасних постановок на злободенні теми, які, напевно, доведеться знімати з репертуару через втрату актуальності. Не шкода «ховати» молоді вистави?

- Я дуже спокійно до цього ставлюся. Я з більшим сумом ставлюся до іншого – коли у тебе є хороша п'єса, а ти її не встиг поставити. Чи поставив, але не вчасно, і коли вона вийшла – вже пізно. Для мене це найстрашніше.

А у п'єс, пов'язаних з політикою і сатирою, зрозуміло, що життя не буде довгим. Але яскравим (сміється).

- У «Кицюні» ви, по-моєму, щоразу різні жарти на політичні теми вставляєте?

- Так, у репліках весь час щось змінюється – актори імпровізують. Тільки-но щось сталося, вони одразу пропонують: «Давайте вставимо це». Давайте. Звичайно, якщо цього дня щось знакове сталося в політиці і раптом воно одразу ж вистрілює у виставі – звичайно, глядач щасливий!

- Прямо за принципом оперети – спочатку вона була не просто пародією на оперу, а працювала як швидка «агітка» або «ролик»: щось сталося вдень, а ввечері вже готова оперета на злободенну тему. І я не випадково зробила відсилання до цього жанру, тому що у Київському Національному театрі оперети буквально днями відбулася прем'єра незвичайної сучасної документальної опери «Пеніта. Опера», де ви виступили режисером-постановником. Що це у вас музичний репертуар потягнуло?

- Як і кожна нормальна людина, яка нот не знає і не має слуху, але тягнеться до музики (сміється), я час від часу стикаюся з музичними виставами і працюю з ними. А попрацювати в театрі оперети – взагалі було моєю мрією дуже довгі роки!

- Не хотілося б вам спробувати себе ще й у постановці мюзиклу? Може, пора долучитися до відродження, або, швидше – створення цього красивого, але не рідного для України жанру?

- Він для нас рідний! У нас же в країні половина театрів – музично-драматичні! Тобто, українському театру цей жанр властивий. Інша річ, що постановка мюзиклу – це дуже дороге задоволення, і в недержавних умовах придбати права на нього фактично неможливо. Якісь спроби робилися, але...

І квитки на мюзикли повинні коштувати відповідно дорого, а у нас, боюся, навіть не існує достатньої кількості платоспроможної публіки, яка окупить постановку мюзиклу. Зрозуміло, що у 20-мільйонному Лондоні або Нью-Йорку з цим якось легше!

10 ДНІВ МИ ЖИЛИ У СЕЛІ СОРОКОТЯГИ І НА ВЛАСНІ ОЧІ СПОСТЕРІГАЛИ СВОЇХ ПЕРСОНАЖІВ, А ПОТІМ ВИПУСТИЛИ ВИСТАВУ

- Ви сказали, що поставите у «Дикому театрі» новорічну казку, це реально буде дитяча казка? Несподівано якось!

- Так, це буде казка-горрор «Синя борода» для дітей від шести років та їхніх батьків. Це сюрприз, і для нас в тому числі! Ми взагалі намагаємося щоразу дивувати.

Мені здається, і з «Кайдашами 2.0» ми усіх теж трошки здивували – зробили проєкт, якого від нас не чекали! Він створювався в кілька етапів: спочатку було запрошення на «Книжковий Арсенал» – нас попросили зробити перфоманс на тему Кайдашів. Тут я згадав, що у чудового, улюбленого мною драматурга Наталки Ворожбит є серіальна історія – сучасна версія «Кайдаші».

Ми використали частину сценарію і зробили на другому поверсі Мистецького Арсеналу таку «бродилку» – зібрали глядачів і водили їх Арсеналом. Кожна кімната – це був рік життя Кайдашів, етапи: весілля, похорон, проводи на війну...

Вийшло досить цікаво, ми загорілися і звернулися до Українського культурного фонду, а вони підтримали і дали фінансування. Наташа (Ворожбит – ред.) на замовлення «Дикого» написала п'єсу «Кайдаші 2.0» і ми поїхали в село Сорокотяги Черкаської області. 10 днів ми дивилися, як там живуть люди – на власні очі спостерігали своїх персонажів, а потім випустили виставу. Привезли пресу і показали її у сільському клубі. Це доволі цікавий досвід і неймовірно захоплююча пригода.

А потім це все переродилось на репертуарну постановку, яка успішно йде зараз у «Дикому».

- Хто ваш основний глядач? Вік, соціальний статус? Коли ви створюєте виставу, ви уявляєте, хто на неї прийде обов'язково, хто можливо прийде, а хто – ви хотіли б, щоб прийшов?

- Наш глядач формується в основному з людей студентського віку і до 40 років. Я не буду стверджувати, що це просунутий глядач, але найчастіше це саме так.

- Ярослава Кравченко жартувала, що вона скоро буде знати усіх глядачів «Дикого театру» в обличчя.

- Звичайно, як і у кожного театру, у нас є постійні глядачі, які приходять на усі прем'єри. Але ми дуже стараємося, щоб інформація про наш театр поширювалася, в тому числі через соцмережі, щоб постійно розширювати нашу аудиторію.

«Кайдашів», наприклад, ми зробили для глядачів, які чули про «Дикий театр», але боялися туди ходити (сміється).

ГЛЯДАЧ МАЄ ВИХОДИТИ З ЗАЛУ З ЯКИМОСЬ ЗНАКОМ ПИТАННЯ, ТОДІ В МОЇЙ РОБОТІ Є СЕНС

- Типу, лайт-версія, проміжний етап?

- Лайт-версія не дуже вийшла. Вийшла внутрішньо дуже жорстка вистава, яка маскується під народний формат. Ти смієшся, але під кінець – розумієш, що це жахливо, що наша країна ходить по колу і незрозуміло, як це розірвати, а якісь речі – взагалі безнадійні. Ти намагаєшся аналізувати. Ця вистава чіпляє, змушує подумати.

Сенс нашого заняття – це створення видовища, але я завжди кажу, що глядач має виходити із залу (незважаючи на те, що він там дивився, і як би він там не радів) з якимось знаком питання. Тоді в моїй роботі є сенс.

- Вам коли-небудь вдається відчути себе глядачем на своїх виставах?

- Це дуже складно. Ми створюємо вистави в дуже непростих умовах, у нас постійно варіюються цехи, світло, звук, вічно якийсь екстрім, я не можу видихнути практично ніколи.

Я змушений постійно бути у напрузі, тому що тільки ти сів і подумав: «Ой, як все добре», так одразу щось сталося, посипалося або розвалилося (сміється). Я дуже емоційно переживаю за кожну свою виставу, і тримаю її за спину, щоб вона не розвалилася. Іноді, погладжуючи, а іноді – досить жорстко.

- На завершення розмови нагадайте ще раз – коли і де можна спробувати «Дон Жуан. Коктейль»?

- 18 грудня – прем'єра в театрі «Актор», 20-го – у Центральному будинку офіцерів. Мені здається, що це буде дуже цікава історія! Там неймовірний, просто суперакторський склад: чудові Віталіна Біблів, Михайло Кукуюк, Катерина Рубашкіна, Анна Кузіна, Олексій Вертинський, Максим Максимюк, Тамара Антропова, Олександр Жила, Олена Олейникова, Володимир Кокотунов, Тетяна Марштупа.

Ще хотів би відзначити людей, з якими я постійно працюю і які для мене означають певний знак якості. Це Дмитро Данов, мій постійний співавтор і композитор, він пише музику до цієї вистави. Це Максим Булгаков, який відповідає за пластику, і з яким ми робили «Білу ворону».

Це чарівна художниця Леся Головач, яка вже стала однією з центрових українських театральних фігур з досконалим смаком (з нею ми робили «Афродизіак»). Візуалка в нашому «Дон Жуані» – взагалі неймовірною має бути! Я перший раз бачив, щоб актори так реагували на костюми – просто зацікавлено.

Упевнений, що і вам буде на що подивитися, крім чудової акторської роботи. Ми дуже чесно поставилися до цієї вистави. Це буде смачно, стильно, яскраво і дуже видовищно.

Любов Базів. Київ
Фото Геннадія Мінченка