Крилате українське слово з далекого Ріо. Віра Вовк
Дарунком Україні стала нова книга відомої української письменниці, літературознавця, прозаїка, драматурга й перекладачки Віри Вовк
Хоч де були б, у яких куточках світу жили б українці, вони в Новоріччя і Різдво Христове, напевне, з особливими почуттями пригадують ці свята у рідних краях. Щодо відомої поетеси, прозаїка, драматурга, перекладача і літературознавця Віри Вовк, то це можна стверджувати з цілковитою певністю. І новим підтвердженням цього є її поетична збірка, яка надійшла напередодні нинішніх свят з далекого від України Ріо-де-Жанейро, де із 1949 року мешкає наша славетна землячка.
Друге січня – день народження Віри Вовк. Її хрещеним батьком був митрополит Андрей Шептицький. Залишився в родині спогад, як під час хрестин владика тримав дитятко на руках, а воно пальчиками своїми перебирало волосся його бороди. Мати намагалася зупинити донечку, але митрополит попросив облишити, не звертати на це увагу.
Батько Віри Остап Селянський у шістнадцятирічному віці втік із дому до Українських січових стрільців, став хорунжим, був поранений у плече, пережив російський і польський полон. Після Першої світової війни за підтримки митрополита Андрея Шептицького студіював медицину в Познані, а в Карловім університеті в Празі закінчив докторантуру. Тоді ж познайомився і одружився зі Стефанією-Марією Звонок, яка походила з Бойківщини. Митрополит узяв Остапа до себе приватним лікарем. Молода сім’я мешкала в митрополичих покоях. Але у вересні 1939 року, коли прийшли в Західну Україну «перші Совєти», через загрозу для життя Остап Селянський змушений був із сім’єю покинути Львів. Осіла сім’я у Дрездені, де Вірин батько став працювати хірургом. Загинув там в операційній під час бомбардування міста.
Це був час тяжких випробувань для мами з дочкою. Віра у перші повоєнні роки зуміла отримати університетську освіту, а її мама скінчила докторантуру за спеціальністю археолог. Життя у повоєнній Німеччині було скрутним, тож мати з дочкою прийняли пропозицію земляків переїхати у Бразилію. Віра сприйняла її пасивно, хоча не можна сказати, що Бразилія її не цікавила. Ця країна уявлялась їй після пережитих жахіть як якесь Ельдорадо. Але минуло багато літ відтоді, коли зійшла вона на бразильський берег у порту Ріо-де-Жанейро, стала професором одного з місцевих університетів, відомим вченим, улюбленицею студентів і українською літературною знаменитістю.
От і в ці передсвяткові дні надійшла на мою поштову адресу нова книжечка Віри Вовк. Чергова, але, мабуть, особлива поетична збірка у величезному творчому доробку Віри Остапівни. В ній від першого і до останнього рядка – все пройнято почуттями щирої любові до України, тривогами за її долю, сподіваннями на кращі часи у рідній українській стороні. Поетеса так і назвала збірку – «Україні». «Є на світі різні краї, для туриста скарби немислимі, та рідна земля і вірна любов великій людині – єдині», – стверджує вона в одній із поезій.
А в іншій Віра Вовк проникливо пише про мову нашого народу: «Мова – то голос землі з дроздами і солов’ями – слово предків, князів, козаків, якого боялись тирани». Додамо до цих слів: боялись і досі продовжують панічно боятися, бо знають: з мовою – ми держава, народ, українська нація, історію якої не вдасться і не дано спотворити новітнім шахраям і маніпуляторам. У рядках про «щедру дідизну, народну пісню, поетеса майстерно використовує образну мову наших пісень: «Об дорогу чаєчки б’ються, журавлі за моря відлітають… А ти безустанно велика серед мряки, пожару й чаду».
Яскрава образність, глибинність дум і почуттів, афористичність – прикметні ознаки поетичної творчості Віри Вовк. Ними сповнені й сторінки її нової збірки: «Зов землі – божественна сила», «Меркне в літописі сухоцвіт», «Чи твоє серце таке глухе, що не чує Чорнобиля тиші?», «Ходімо разом, моя Україно, як зорі засяють над нами, крізь перехрестя і бездоріжжя нашої долі шукати», «Ми дістали у посагу рай, уміймо його шанувати».
Не перестаю захоплюватися багатством, барвистістю, колоритністю мови творів Віри Вовк. Мене завжди вражало те, що ось уже сім десятиліть живе вона в Бразилії, в її найбільшому місті Ріо, й зуміла зберегти ці багатства і так талановито й проникливо пише про Україну, переймається українськими справами, знає про них. Власне, навіть про Бразилію вона пише по-українськи. Як вдалося їй зберегти у своїй душі український світ? Під час нашої зустрічі в Ріо, що відбулася кілька років тому, я задав їй це запитання.
Перш ніж відповісти на нього, Віра Остапівна показала мені одне фото. «От бачите – це моя подруга Зоя і я. Коли моєму батькові загрожував арешт і розстріл, ми за одну ніч зібралися і вирушили на захід. До нас приєдналася Зоя Лісовська, моя ровесниця і велика подруга. Якраз тоді вона була в нашій сім’ї на вакаціях. За нею приїхала її мама. Але ми із Зоєю плакали і не хотіли розлучатися. Мої батьки переконали Зоїну маму залишити дочку під їхню опіку, і вони погодилися. Так що Зоя втекла разом з нами до Німеччини і була мені як рідна сестра. Вона жила з нами в Дрездені. Пізніше, перед авіаційним налетом на місто, Зоя переїхала до Відня, де й зустрілася зі своєю мамою. Так от, ще в дитинстві ми заключили із Зоєю такий пакт: де б ми не були, що з нами не трапилось би, ми будемо українками. А щодо мови моїх творів? Із словників, літературних творів я виписую слова, які привертають мою увагу і мені подобаються, якими я можу щось передати, сказати. Інакше як би я могла прожити як українська письменниця, як українка в чужому світі?»
У збірочці «Україні» виокремлються ще одна тема: багатство українських традиції і вірність та відданість їм нашого народу. «Хай не минають з бігом років наші чудові звичаї, аби світ відновився і здоровів у росах нашого краю». З особливим щемом пише вона про «зимові празники», про те, що «серед снігів Карпат і мряк над Чорним морем рік не жаліє нам дарунків величавих. Зійде з небес Ісус у почті янголят, що з голоду померли у тридцятих». Не всім свічі ялинки мерехтять, додає поетеса, – дванадцять страв не кожної трапези, але для всіх лунають коляди. Авторка вірить в те, що українці збережуть ці священні звичаї, обряди і традиції, бо вони – добро предвічне у світовій глупоті і безвір’ї, найбільший скарб з дорогої скрині «серед усіх можливих самоцвітів».
…Читаю нові поезії Віри Вовк, а в пам’яті виринає її затишна, гостинна квартира в Ріо-де-Жанейро, в домі під горою Корковадо, на якій вивищується над велетенським мегаполісом і океанською затокою знаменита статуя Христа-Спасителя.
Пригадується її вітальня з українським килимом, кобзою, майолікою, сувенірами, робоча кімната, в якій шафа з десятками книжок Віри Вовк, її письмовий стіл з комп’ютером.
Майже кожного дня, о п’ятій ранку, вона сідає за комп’ютер і творить свої диво-слова, котрі вплітаються в рядки, у сторінки нових і нових творів, які потім будуть видрукувані з неодмінним і неповторними витинанками авторки на обкладинках і перелетять через океан і материки в рідну для неї Україну. Бо нею вона повсякчас живе і для неї продовжує невтомно творити й трудитися. Вітаючи Віру Остапівну з Різдвом Христовим, Новим 2020-им роком і Днем народження, зичимо їй доброго здоров’я, благополуччя, творчих сил і енергії для нових і нових книжок, які збагачуватимуть нашу літературу, український духовний світ.
Михайло Сорока