Дива новорічні, вади симптоматичні. Кіно дня

В українському прокаті демонструється фільм «Тільки диво»

Повнометражна кінострічка «Тільки диво» режисерки та продюсерки Олени Каретник вийшов на наші екрани напередодні 19 грудня і є своєрідним подарунком дітям на день святого Миколая. Перед нами справді так зване дитяче, чи радше підліткове кіно, яке веде мову про перше кохання, родинні прикрощі та здобутки, які стаються на тлі певних природних катаклізмів.

Власне, перед нами казка – своєрідне середнє арифметичне такого типу історій, дія яких відбувається в умовній європейській країні, де живуть щасливі бюргери чи ще якісь інші міщани, котрих відрізнити від українських можна хіба що за одягом та іменами.

Головними героями картини є Северин, Софія та Пітер, які з часом утворюють любовний трикутник, а також їхні батьки, лікар Туксен та його син, який втік із дому після підриву сімейної лабораторії, став лісником і тепер живе у хащах з почуттям вини.

Тлом для картини є певна кліматична аномалія, яка сталася з невідомої причини: внаслідок різкого похолодання настала довга семирічна зима. Ця зима, попри усілякі жахливі очікування, не мала фатальних наслідків для мешканців міста Ніколас-сіті. Вони анітрохи не страждають від довгої зими і загалом виглядають ситими, щасливими та радісними. Вони катаються на ковзанах та човнах під вітрилами, співають пісень та водять хороводи. У їхніх коморах є вдосталь їжі – й навіть розмаїті фрукти та овочі, які, цілком ймовірно, були завезені з якихось заморських країн, де не було подібних кліматичних аномалій, щоправда, у фільмі про такі країни ніхто не згадує.

Себто перед нами – умовна у всіх сенсах цього слова, проте надзвичайно багато костюмована казка, яка розповідає про цілком зрозумілі вічні цінності, де доброта та любов завше винагороджуються, а зло – засуджується та залишається переможеним.

Це вже не перша у нашому прокаті дитяча (підліткова) історія, яка виходить напередодні якихось дат чи свят і має за мету якось розважити дітей та дорослих. За останні кілька років таких спроб було чи не добрий десяток, проте усі вони не мали особливого успіху в глядача і не стали стрічками, які хочеться передивлятися на свята, на відміну, скажімо, від класичної історії про восьмирічного Кевіна, який залишається сам удома напередодні Різдва. (Нагадаю, що американська стрічка «Сам удома» була створена 1990 року й дотепер не сходить з екранів).

Причиною невдач вітчизняних фільмів є відсутність школи, досвіду та, цілком ймовірно, що таланту численних українських кінематографістів, які беруться за подібні теми.

Якщо ж повертатися до фільму «Тільки диво», то його найбільшою перевагою є індустріальна складова, яку можна пов’язати з окремими технологічними досягненнями, – візуальні ефекти, костюми, почасти декорації. Костюмів для фільму було пошито півтисячі, триста з них – ручної роботи. Усі костюми створила українська дизайнерка Айна Гассе. Декорації міста Ніколас-сіті були побудовані у районі Буковеля, і це також по-своєму унікальний досвід. Автори декорацій надихалися роботами художників Брейгеля та Аверкампа.

У фільмі багато тварин – і справжніх, і вигаданих – і всі вони беруть активну участь у сюжеті.

Цікавим та виразним є ціле ґроно молодих акторів, які знімаються тут у розмаїтих ролях: Георгій Ярмоленко, Марія Герасименко, Марія Тараненко, В’ячеслав Хостікоєв, Євген Гудков, Софія Саніна, Вікторія Сірак, до яких додалися досвідчені Євген Нищук, Олександр Дірдовський, Петро Миронов, Андрій Воробель. Присутні у фільмі й медійні особи: журналістка Леся Сакада, співачки Lama та Illaria. Себто з такими творчими можливостями та сумарним бюджетом у 62 мільйони гривень можна було створити цілком конкурентне кіно. Однак, не так сталося, як гадалося.

Перед нами – один із найзаплутаніших українських фільмів останнього часу. Річ тут не тільки у самому сюжеті, який загалом можна реконструювати дедуктивним методом, але й у певній послідовності дій, які чинять герої. Це майже як у французького кінематографіста-новатора Жана-Люка Ґодара: «Фільм має початок, середину та кінець, проте не завжди саме у такій послідовності». Річ – не тільки у подіях, їхній послідовності, самій логіці історії, а й у цілком невизначений географії – важко зрозуміти, де знаходяться герої, звідки вони йдуть і куди, якими є відстані між населеними пунктами. Тому стається так, що один персонаж до місця призначення дістається довго і з труднощами, проте інший – швидко та легко.

Костюми у фільмі цікаві, проте їхнє практичне використання викликає численні запитання – часто персонажі опиняються на вулиці, де зима вже триває сім років, легко одягненими і ніяк цим не переймаються.

Вигадані звірі загалом цілком прийнятні у казці, проте чому в котів, рисі та пацюка виросли крила – нам не пояснюють.

Актори молоді, гарні й талановиті, проте їхні персонажі діють якось конвульсивно, і ми розуміємо, що так діяти їх змушують монтажери, які намагаються сконструювати сюжет фільму на монтажному столі постфактум.

Себто, якщо включати звичайні глядацькі та кінокритичні очікування, які передбачають, що перед нами – цілісний фільм із несуперечливим часово-просторовим континуумом, героями із притомною мотивацією та діями, виписаним сюжетом, логічною структурою, то вийде, що перед нами суцільна кінокатастрофа – всього перерахованого у фільмі немає й близько. Проте якщо долучити конспірологічне мислення, то фільм буде якщо не зрозумілим, то прийнятним. У даному випадку перед нами – явно якась езотерична історія, створена групою людей, поєднаних між собою родинними зв’язками та приналежністю до певної церковної конфесії. Можна навіть допустити, що у фільмі приховано їхній символ віри.

Звісно, все це можна досліджувати та розслідувати тільки тому, в кого є час та наснага. Сумніваюся, що вона є у пересічного глядача кінотеатру, який прийде на цей фільм. Ймовірно, він щось знайде цікавого для себе у цьому фільмі. Однак, для критика це кіно видається симптомом певного періоду українського кінематографа, який, схоже, уже завершується. Суть цього періоду була у не стриманому нічим експериментуванні, у якому взяла участь величезна кількість людей, які хоч якось були причетними або вважали себе причетними до кінематографа. Ці люди отримали карт-бланш від української держави і впродовж останніх кількох років могли творити усе, що їм заманеться. Була створена низка розмаїтих фільмів розмаїтої тематики та спрямування. У цьому творенні взяли участь як імениті кіностудії, які до того фільмували винятково російськомовні стрічки для пострадянського простору, так і люди, які бачили себе тільки у всеукраїнському та міжнародному просторі.

Вже тепер можна зробити певні висновки про цей період українського кіно. І цей висновок не буде однозначним, бо, як завше, є два боки цього явища. З одного боку, добре, що подібне сталося, і український кінофонд поповнився сотнями розмаїтих фільмів; добре, що молоді кінематографісти зуміли заявити про себе; добре, що глядач мав вибір у кінотеатрах – що йому дивитися. Разом із тим, увага глядача до українського кіно була дуже і дуже вибірковою, багато фільмів, заявлених у виробництво, не дійшли або до нього, або до глядача. І найголовніше – хороших, цікавих фільмів справді виявилося менше, ніж очікувалося. Ймовірно, час експериментування минув і прийшов час прискіпливішого відбору.

На цьому тлі картина «Тільки диво», на яку українська держава витратила майже 44 мільйони гривень, виглядає не дуже вдалим експериментом, який залишиться в історії хіба що певним курйозом, разом з іншими подібними стрічками. Навряд чи будемо його згадувати з ностальгією.

Ігор Грабович. Київ