Оксана Косміна, етнологиня

Вишита сорочка сприймається сьогодні як невід’ємний атрибут української культури, проте впродовж свого існування зазнала вона чималих трансформацій.

Коли і чому це сталося?

Найкраще про це сказав знаний літературознавець і публіцист Іван Михайлович Дзюба: “Визначати українську культуру минулого як орієнтовану лише на селянство і лиш його світоглядом позначену – зовсім неправильно. Були цілі історичні періоди, коли вона виступала переважно як міська! Романтичний “селоцентризм” ХІХ століття поряд із глибоким демократизмом, соціальним альтруїзмом та щирим людинолюбством обмежував життєвий діапазон, консервував світоглядну основу, стримував ідейні та стильові шукання”.

Якими сьогодні міфами огорнута прадавня вишита сорочка? Адже навіть саме слово “вишиванка”, виявляється, новоділ. В українців склався певний перелік матеріальних символів, які начебто роблять їх українцями: бандура, пісня, шабля, сало, горілка, вінок, вишиванка. Не все так однозначно.

Спробуємо поволі розчистити Авгієві стайні національного костюму. Як із отим етностилем нам знову не наступити на граблі? Світло проллє старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук, етнологиня Оксана Косміна, котра майже сорок років досліджує українську матеріальну культуру.

СЕРЦЕМ – ЦНОТЛИВИМ, ДИТЯЧИМ, УКРАЇНСЬКИМ – ДОСТОЙНИК, ОДНАК, ХОТІВ, ЩОБ ТО БУЛА ВИШИТА СОРОЧКА ЯК У ГЕТЬМАНА ПОЛУБОТКА

- Почнемо зсередини. Як сталося, що наш славетний гетьман Полуботок вбраний у жіночу бавовняну сорочку, копія якої експонується в Полтавському краєзнавчому музеї? Мордовська чи марійська вона за походженням?

- Чудове питання! Дивіться. Він… у неї не вдягнений. Так Павла Леонтійовича одягнула народна міфологія. Свого часу цей експонат був визначений як сорочка, що належала родині гетьмана Полуботка. На щастя, у 1927 році Стефан Таранущенко (відомий український мистецтвознавець та етнограф С.А.Таранущенко; 1889-1976. – О.Р.) встиг сфотографувати експонат і зробив на цю тему коротеньку, але дуже цікаву розвідку – “Полуботчишина сорочка”.

- Цікаву чим?

- Стефан Андрійович щиро зізнався, що його зацікавив той експонат. І 38-річний мистецтвознавець почав тривалі розшуки. У сухому залишку маємо таке: Полуботчишина сорочка – це вишита сорочка марійська (чемериська), яка дивним чином потрапила до колекції, що належить гетьману Полуботку. Але… Яким чином раритет потрапив в Україну, достеменно не відомо. Причому, то жіноча сорочка! Він був представлений на виставці 1902-го року як предмет з гетьманської колекції і мав підпис: “Сорочка дружини Павла Полуботка з домашнього полотна, вишита шовком”.

- Так виходить, Полуботчишина сорочка – не українська, не чоловіча і до гетьмана Полуботка відношення не мала?

- Лише як подарунок. Бо вона була і залишається сільською сорочкою далекого етносу, чемерисів.

- Я десь читав, що була вона довшою за два метри…

- Якщо вірити записам Степана Таранушенка, то середнє ціле полотнище сорочки було шириною близько 36 сантиметрів, а довжиною – 240. Але щоб отримати довжину виробу, треба довжину полотнища ділити навпіл.

- Вам відомо, кому із наших колишніх президентів такий новоділ продала моторна українська вишивальниця?

- Прізвища не пам’ятаю, на жаль. Але таке щось я справді чула, ніби на Сорочинському ярмарку Віктор Ющенко купив сорочку, вишиту, як у гетьмана Полуботка… Подібні сорочки продаються або донедавна продавались багатьма фірмами, які торгують вишитими речами. Я навіть писала і дзвонила в одну з них. Намагалася пояснити, чим саме вони торгують. Недавно навмисне поцікавилась, що написано на етикетці сорочки з подібною вишивкою. Так от, ім’я Полуботка вже немає, але назва “гетьман” залишилась.

- Подейкують, що у нас не один Віктор Андрійович виявилися “поціновувачем українських старожитностей”.

- Принаймні, мені відомий ще один приклад.

- Можете назвати особу?

- Категорично ні! То справді поважна і дуже шанована мною людина, яку з легкої віри ввели в оману. Ну, буває: закортіло чоловікові, аби гардероб урізноманітнювала “козацька сорочка”. Чуєте, як із глибин віків одразу війнуло “славетною історією”, запульсував “генетичний код”? Ні, розумом мій знайомий усе розумів, навіть трішечки кепкував на цю тему, але серцем… Серцем – цнотливим, дитячим, українським – достойник, однак, хотів, щоб то була вишита сорочка, як у гетьмана Полуботка. Знаю, що кілька разів, на урочистості, він її побожно одягав. Врешті-решт нишком я розповіла його дружині, аби хоч на офіційні прийоми її не носили, бо вона – не гетьмана Полуботка, не чоловіча, навіть не українська. 

- Стався культурологічний шок?

- Так. Розумієте, достойник дуже хотів у такий міф спадковості вірити! Подібне побутове ошуканство настільки ментально укорінюється! Я вже давно не була у Полтавському музеї, але там донедавна в експозиції висів експонат із таким підписом: “Копія вишивки сорочки Гетьмана Павла Полуботка за старим оригіналом XVIII століття”. Народні легенди “пішли” ще далі. Дехто пише, що нібито було ексгумовано тіло Павла Полуботка, і він похований саме в цій (!!!) сорочці. Хоча насправді нікому досі не відомо, де той гетьман похований. Та й навряд чи така заможна людина була би одягнена в річ із селянського побуту.

- Народним легендам жити не заборониш.

- Прикро те, що міф гуляє не тільки просторами Мережі, а й викладений в опубліковану конспекті лекцій до вивчення дисципліни “Історія декоративно-ужиткового мистецтва”. У підписі під світлиною з Полтавського музею слово “копія” зникло, тож автори стверджують, що це… “Сорочка гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка (1660-1723)”.

І МІФИ ПРО ПОДІБНИХ “ЧОЛОВІЧКІВ” ТІЛЬКИ ШИРЯТЬСЯ І ШИРЯТЬСЯ СЬОГОДЕННЯМ

- Є науковці, які стверджують, буцімто на теренах України вишиванка існувала завжди. І на підтвердження цього наводять фігурки чоловіків, що нібито танцюють гопак – й одягнені у вишиванки. Їх знайшли під час розкопок біля села Мартинівка Черкаської області.

- Знову гарне запитання, Олександре.

- Дякую, пані Оксано. Уже шаріюся…

- Їхала сьогодні до вас в “Укрінформ” на інтерв’ю і саме з цього хотіла розпочати. Коли я на лекціях розповідаю про міфи, пов’язані з вишитою сорочкою, то починаю саме з цього прикладу. Це теж один із таких міфів, який вірусно поширився завдяки нашим мистецтвознавцям-українофілам.

- Чому?

- Дуже часто в Україні вчені й не дуже вчені люди зорову подібність сприймають як доконаний факт. Або – як якесь запозичення, або – як якусь традицію, що має тяглість у часі. В даному випадку з VI-VII століть нашої ери, хоча дехто іде ще глибше, аж до часів трипільської культури. 

- Але ж ми маємо зображення мартинівських чоловічків!

- І що з наукової точки зору це доводить? Це – срібна бляшка з фігурками якихось чоловічків, одягнених у щось… Усе. Крапка!

- Але ж ми бачимо, на цих фігурках – по грудях – є якийсь декор!

- Ви впевнені, що це одяг? А який саме одяг: натільна сорочка, жупан, кафтан чи бозна-що ще?… Впевнено важко сказати. Що це за декор? Якою технікою виконаний? Із зроблених по грудях насічок аж ніяк не випливає, що це саме вишита сорочка. Такому твердженню немає жодних доказів.

- Але ж поважні українські мистецтвознавці й модні мисткині наполягають: будь ласка, у сиву давнину ось такі були сорочки. І це доводить безперервну тяглість вишиванки – від часу скіфів, пізнього гальштату та раннього латену, до ХІХ – початку ХХ століття…

- Сьогодні я спеціально захопила на інтерв’ю книжку “Давнє вбрання на Волині” Галини Стельмащук. ЇЇ автор, доктор мистецтвознавства, стверджує, що “фігурки з Мартинівського скарбу вказують на те, що чоловіча сорочка мала широку вишиту манишку. Однак, цей скарб знайдено у с.Мартинівка Канівського району на Черкащині. Тому не можемо стверджувати, що волинські сорочки були вже вишиті у VI-VII століттях. Хоч дуже хотілось би провести паралелі з вишитими широкими манишками на сорочках волинян навіть першої половини ХХ ст.” Тобто дослідниця ні на хвилину не сумнівається, що це сорочка, яка має вишиту манишку. І що: за її логікою, на Черкащині сорочки вже у VI– VII століттях мали вишиту манишку? І це не єдиний мистецтвознавець, який про це пише.

- Не вірю, що таке доктор наук може написати!

- І пересічний громадянин читає це, що написала професорка Львівської національної академії мистецтв, академік Національної академії мистецтв України, і, звісно, сліпо вірить! Ось, будь ласка, наочний приклад – “науково-популярної” літератури, яка стосується одягу, історії одягу на теренах України. І міфи про подібних “чоловічків” тільки ширяться й ширяться сьогоденням. Мене засмучує, коли про це йдеться й у підручниках для студентів, коли без будь-яких сумнівів, як доконаний факт, пишуть про вишиту на грудях сорочку на зображеннях східних слов’ян VI-VII століть.

- Обговоримо третій міф?

- Прошу.

- Подейкують, що червоно-чорна та синьо-жовта палітри – це давня традиція української вишивки?

- Ні, це не так. Присутність у сучасній вишивці синього та жовтого – данина національній символіці, яка народилась у середині XIX століття. Але в традиційній вишивці знайти ці кольори без присутності інших важко.

- Але були поєднання жовто-блакитних кольорів!

- Були, як доповнення. Скажу більше, ці кольори спеціально використовували, – щоправда, у пізні часи, зокрема на початку ХХ століття, – щоб зорово передати патріотичну налаштованість власника такої вишиванки.

- Тобто це були такі собі суто політичні речі?

- Швидше, маркери.

- А якщо йдеться про червоно-чорну колористику?

- На мій погляд, це зумовлювалося банальною доступністю… самих ниток для вишивки. Деякі артефакти, що зберігаються, приміром, у музейному комплексі “Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник” і в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара”, демонструють поєднання синіх або голубих ниток, які з часом втратили свій початковий колір, з червоними. Це ми бачимо як на вишитих сорочках, так і на вишитих рушниках.

- Чим це було зумовлено?

- Швидше за все, тим, що спочатку сині нитки або синій фарбник для ниток був доступним. Пізніше синій замінився на чорний. На моє глибоке переконання, вишивали майстрині такими нитками і такими кольорами, які їм були доступні. Ніякої особливої символіки свого часу вони в шиття не вкладали. Навіть у багатьох друкованих виданнях зустрічаємо саме таке поєднання.

СОРОЧКА БУЛА СПІДНЬОЮ БІЛИЗНОЮ, ПОВЕРХ ЯКОЇ ОДЯГАЛИ ВЕРХНЄ ВБРАННЯ. ЇЇ ВЗАГАЛІ, ОКРІМ ТОНКОГО КРАЮ КОМІРА, НЕ БУЛО ВИДНО

- Міф четвертий. Кажуть, на українській вишитій сорочці з давніх давен оберегом було зображення якогось знаку: квітки, зірки, ромба. Це так?

- Обереги на вишитій сорочці – теж питання спірне, провокативне й ніким аргументовано не підтверджене. Річ у тім, що графічне зображення залежало не від сили жіночої магії, а від самої техніки вишивки.

- А технік, насправді, було дуже багато!

- Так… Більш давніми, архаїчними техніками вважаються ті, які імітували ткацтво. Тобто, настилання, накладання нитки на полотно – робилося так, як це робиться, коли тканина декорується технікою ткання. Ясна річ, подібна техніка дозволяла краще відтворювати зображення геометричних фігур. Із появою хрестикової техніки на теренах України мотиви почали урізноманітнюватись. На вишитих сорочках з’явилися рослинні, антропоморфні, зооморфні орнаменти. Деякі з них набули конкретики – можна впізнати суниці, виноград, мушок. Деякі сорочки прикрасили… модні види транспорту, наприклад велосипед. Але то, скоріше, виняток.

- Як ставитися до сучасних малюнків, присвячених козацькій добі, де український лицар зазвичай зображується у шароварах та вишиванці?

- Якщо говорити про козаків XVII століття, а не про пізніх героїв, тим паче, не про сценічно-театральних персонажів, то, звісно – ані шароварів, ані вишиванок верства козаків не знала.

- Як так?!

- А ось так. Тема шароварів, взагалі, дуже цікава. Але… Саме з легкої руки українського історика, археолога, етнографа і дослідника історії українського козацтва Дмитра Яворницького (Д.І.Яворницький; 1855-1940. – О.Р.), козаки вбрались… у вишиті сорочки та шаровари. Ідеї, висловлені у книжці “Запорожье в остатках старины и преданиях народа”, виданій у 1888-му році за матеріальної підтримки відомого українського мецената і колекціонера Василя Тарновського, пішли в народ, глибоко закорінились у широкому загалі.

- Що тут поганого?

- Після трьох років навчання в Харківській духовної семінарії син сільського дяка навчався у 1877-1881 роках на історико-філологічному факультеті Харківського університету. То був сумний період в історії української культури. Емський указ 1876 року посилив тиск на українське друковане слово. Виявляти симпатії до української мови, літератури, історії, а тим паче – популяризувати її, – стало небезпечним. У Російській імперії тривала стагнація пануючої системи, а народницький рух, однією з провідних сил якого було студентство, сягнув апогею. Так, під час польових досліджень Дмитро Яворницький зібрав багатющий етнографічний матеріал, але у висновках спирався на власну реконструкцію історичних подій, а не на пам’ятки матеріальної культури періоду козаччини.

- Такий підхід має право на життя?

- Звичайно. Для любителя старожитностей, але не для науковця. Тим часом у власній книжці пан Яворницький викладав факти, збудовані за спогадами літніх людей, яких він опитував під час подорожей Катеринославщиною та Херсонщиною, де свого часу існувала Запорозька Січ. Проте науково доведено, що спогади – сумнівне джерело інформації. Однак, романтизований і такий милий серцю народників образ запорозького козака підхопили та розтиражували мандрівні театральні трупи, що закріпили в масовій свідомості українця уявлення про запорожця, як про людину в широких червоних шароварах, вишиванці та з оселедцем на голові. До речі, подивіться на світлину Дмитра Яворницького у тому образі.

- Захисники українських народних шароварів посилаються не тільки на Дмитра Яворницького, а й на французького інженера, військового картографа Ґійома Левассера де Боплана.

- Мовляв, у своєму описі України “Description d’Ukranie, qui sont plusieurs provinces du Royaume de Pologne. Contenues depuis les confins de la Moscovie, iusques aux limites de la Transilvanie” (“Опис України, які кілька провінцій Королівства Польського. Міститься від кордонів Московії, до межі Трансільванії”) мсьє Боплан чітко згадує про існування у козаків шароварів?

- Так.

- Ні, в своєму описі пан Боплан про шаровари не згадує. Ця згадка є лише в перекладі його тексту.

- А що у тексті Боплана?

- Якщо відкрити факсимільний двотомник – повний передрук трактату “Description d’Ukranie…”, виданого в Руані у 1660-му році, в оригінальному тексті французькою мсьє Боплан пише не про шаровари, а про… кальсони (d’un caleçó). Тобто, скоріш за все мова йшла про вузькі полотняні штани.

- Неймовірно! Усе в українській козацький традиції стає з ніг на голову!

- Аби закрити тему, скажу таке: у нашого сучасника, дбайливого дослідника доби козаччини Сергія Шеменкова, якого я дуже поважаю, є кілька публікацій. Вони доступні в Мережі, почитайте. Під час публічних лекцій він показує на чоловіках та демонструє на світлинах, графічних зображеннях, що у XVII століті шароварів у козаків… не було. З’явилися вони через століття. Сергій Шеменков наполягає: “Нині триває битва за шаровари. Я – прибічник того, що більшість козаків носили не шаровари, а інші варіанти штанів: наприклад, шосси – вузькі штани угорського типу. Звісно, існував і трішки ширший варіант”.

- Хоч як це цікаво, але повернімося до вишитої сорочки.

- Справа в тім, що вишитої сорочки у побуті селян XVII століття не було. Принаймні в такому поширеному і широковживаному декорі, як це маємо на кінець XIX – початок XX сторіччя. Сама по собі вишивка була дорогим, елітарним задоволенням. Сорочка була спідньою білизною, поверх якої одягали верхнє вбрання. Її взагалі, окрім тонкого краю коміра, не було видно. Другий момент. Якщо навіть уявімо, що у сільській культурі вишивка мала поширення (а такого просто бути не могло!), то козаки, котрі від селян стояли соціальним щаблем вище, в одязі всіляко прагнули би від низів дистанціюватися.

- Чому?

- Козаки не могли одягатися, як селяни. Тому, звісно, поширеною була біла натільна сорочка. Поверх неї вдягали штани та свитку; а ще – в залежності від сезону – опанчу, жупан, доломан. За логікою речей, вишитою сорочка просто не могла бути… Нащо її вишивати, якщо вся краса ховалася під верхній одяг!?

КОЛИ З’ЯВИЛАСЯ МОЖЛИВІСТЬ ЩОСЬ ДЛЯ СЕБЕ ПЕРЕРОБЛЯТИ З ПАНСЬКИХ РЕЧЕЙ, ТОДІ Й ПРИЙШЛА ТЕХНІКА БІЛИМ ПО БІЛОМУ

- Шостий міф про вишиванку такий: на Лівобережжі, зокрема, на Полтавщині, прадавні рукодільниці вишивали білим кольором по білому полотну, бо були витонченими естетками?

- Ні (сміється. – О.Р.). По-перше, не знаю, що ви вкладаєте в поняття “прадавні”? Ті вишиванки, які зроблені білим по білому й які відомі нам із історичних джерел, датуються… серединою ХІХ сторіччя. Більш ранніх зразків сільської культури у матеріальному вигляді я не знаю. І письмові джерела про це нам не свідчать. Відомі артефакти XVIII століття, але вони належать до міської культури або культури вищих верств населення. Отож, перший підміф… Техніка вишивки білим по білому – не така вона вже й прадавня, якщо йдеться про українську сільську культуру. Другий підміф… Техніка вишивки білим по білому побутувала не лише на Полтавщині, білим по білому вишивали скрізь по Україні.

- Як ви вважаєте, пані Оксано, звідки взялася техніка білим по білому?

- Моя версія як науковця: із культури вищого класу. Коли селянки обшивали шляхту, заможних людей, шили вони не тільки натільну білизну, а й постіль, скатертини, серветки – ось де спочатку було багато білого по білому. Тут потрібна була надзвичайна майстерність. Коли з’явилася можливість щось для себе переробляти з панських речей, тоді й прийшла техніка білим по білому. З натільних та постільних речей панського побуту ця техніка з часом потрапила й у сільський побут.

- Слабко собі уявляю, як це могло статися.

- Поясню. На Лівобережжі від середини ХІХ сторіччя розрослися та активно діяли артілі, земства, які спонукали жінок до вишивки. Так було всюди: на Чернігівщині й Поділлі, на Київщині та Галичині – скрізь продукувалися популярні сорочки білим по білому. Неабиякий вплив, вочевидь, справляла і міська одягова культура ХІХ століття. Вишивка білим по білому, як правило, супроводжується з мереживом, вирізуванням.

- Що це значить, поясніть?

- Із певним чином розташованими дірочками, які створюються на полотні різними техніками: вирізування, виколювання, довбане, вишивка по сітці. У такий спосіб виникає ефект мережива. Мереживо на блузках панянок ХІХ століття вражало українських вишивальниць. Це був дорогий одяг із використанням іноземного мережива, але селянкам хотілося бодай якось до його рівня піднестися. За цієї причини дещо імітувалося або переінакшувалося, на власний розсуд. Тому деякі рукави, зроблені в техніці білим по білому, дуже-дуже рясно були вкриті цими дірочками з вирізуванням, з виколюванням прозорими техніками. Українки не розумілися на технології виготовлення мережива, але природний розум підказав, як створити власні артефакти. Той, хто не хотів різати полотно, завдяки кольору (переважно – чорного) створював зоровий ефект, який тільки нагадував мереживо. Такий прийом називався “обманкою”. Чорними нитками вишивались ті місця, які здалеку сприймалися ніби порізані дірочки.

- Сьомий… Усі славнозвісні борщівські сорочки, чорні вишиванки, вдягалися виключно на жалобні дні?

- Не зовсім так. Побутує міф, що ніби чорний колір у борщівській вишивці виник як жалоба за загиблими чоловіками під час татарських набігів. Не знаю, хто його придумав, але він звучить поетично і патріотично, тож продовжує жити. Але тоді постає питання: чому тільки тут, на Борщівщині? Насправді чорний колір у вишивці не обмежується виключно одним регіоном. Таку колористику можна зустріти не лише на Західному Поділлі, а й на Східному Поділлі, Середньому Подніпров’ї, Волині, Поліссі. Колір ниток був зумовлений їхньою доступністю.

- Гарний пасаж, але наведіть, прошу, приклад.

- Якщо в господарстві тримали чорних овець, то вправна ґаздиня могла напрясти чорних ниток. Якщо вівці були сивими або молочного кольору, нитки з їхньої вовни не годилися для вишивання: контраст із білим полотном вони не давали. Ні, ними теж можна було вишити, але був не той ефект. А ось чорні нитки завжди потужно лунали, бо в контрасті на полотні бездоганно виглядали. Тут згадується ще один міні-міф, що нібито яскрава палітра гуцульських сорочок з Верховини була спричинена багатоколірним гірським різнотрав’ям. Відповідь та ж сама. Як тільки на ці терени з залізницею прийшли нитки DMC (муліне. – О.Р.), їх негайно почали використовувати для вишивки.

- Чому саме на Борщівщині гаптували багато сорочок чорними нитками?

- Не всі сорочки цього регіону вишиті виключно чорними нитками або з домінуванням чорного кольору. Маємо купу зразків з поліхромною вишивкою. Тут треба зважати на час, коли сорочка вишита. Якщо говорити взагалі про сорочки, вишиті чорними нитками, то, певно, попередня колористика більш давніх часів закріпилась у традиції. Спочатку чорні нитки використовували, бо інших не було, а потім такий підхід став традицією для вишивальниць. У пізніші часи, коли розширився асортимент ниток, порушувати порядок мало хто наважувався: “Так у нас вишивали, і ми так вишиватимемо”.

- Чи можна сьогодні стверджувати, що традиція видозмінюється?

- Як і саме життя. З появою нових матеріалів, впливу моди сільська одягова культура змінювалася завжди. Це простежується в крої сорочок, в їхньому декорі, колористиці, у використанні різних матеріалів для вишивки.

У СУЧАСНІЙ ЕТНОГРАФІЇ БЛУКАЮТЬ ЮРБИЩА МИСТЕЦТВОЗНАВЧОГО ДИКУНСТВА. ПОДЕКОЛИ ДО КУМЕДІЇ СПРАВА ДОХОДИТЬ

- Пані Оксано, це правда, що автентична українська сорочка – лише та, що вишита квітками? Мовляв, чим більші на ній квіти, тим вона дорожча?

- Ой, ні! Якщо дотримуватися теорії про те, що тканий декор передував вишитому і що найбільш архаїчні орнаменти – це геометричні, то квіти ледь не останніми з’являться в історії національної вишивки. Проте вже на початок ХХ століття цей мотив набув поширення і виконувався різноманітними техніками: художньою гладдю, качалочками, тамбурним швом. Квіткові орнаменти, вишиті технікою “хрестик”, масово поширилися під впливом різноманітної друкованої продукції.

- О, солодка епоха мила і мильних етикеток мсьє Ґенріха Брокара!

- Пусте іронізувати. Насправді, від середини ХІХ сторіччя не один Ґенріх Опанасович робив погоду на українському ринку. Це – поверхове враження, що був тільки один Брокар, одне його мило, одні його картинки. Колись я поцікавилася тим питанням, виявилося: в останню чверть ХІХ сторіччя, на яку припадає розквіт його мильної імперії, на українському ринку була купа різних видань, жіночих альбомів – більших чи менших – зі схемами вишивки. Окрім геометрії (вишивки, збудованої на геометричних фігурах. – О.Р.), буяло багатство й рослинних мотивів.

- Троянди?

- Не обов’язково. Були й інші стилізовані квіти. Тобто я підводжу вас до думки: це ніяк не свідчить про те, що вишита сорочка – аутентично українська, якщо на ній вишиті квіти. Тема троянд мене теж цікавила, і я хотіла знайти той оригінал брокарівського малюнка й аналогічну вишивку на сорочці. Точно таку троянду я не знайшла, але мені трапилось дещо інше. Не знаю, як ідентифікувати цю квітку, але артефакт, який зберігається в Переяславському музеї, точно був вишитий або перешитий з альбома, виданого у 1895-му році в Москві… товариством Брокар.

- Не оминути купу міфів, пов’язаних із енергетикою у вишивці…

- О, так! Утім, як дослідник, без усмішки я про забобони не говоритиму. Коли я чую про енергетику, то опонентові нагадую: енергетика – це, даруйте, галузь народного господарства. Мені на це відповідають (маючи на увазі містичні властивості вишивки): “Вона існує! Я її відчуваю! Вона працює! Бо так давні українці чакри прошивали… Ну, знаєте: третє око, три пальці. Голка береться трьома пальцями, якими людина і хреститься. На долоні сходяться всі лінії долі. А через руку в голку сходить енергія думки. Через вістря голки, через кожен стібок частина цієї енергії вшивається в полотно”. Щось схоже можна почитати в купі видань про вишивку та національну культуру. У сучасній етнографії блукають юрбища мистецтвознавчого дикунства. Подеколи до кумедії справа доходить…

- Зайду з іншого боку. Торкнімося теми про сакральне розташування вишивки.

- Панує думка, що вишивка мережилась там, де тіло виглядало з-під сорочки. На комірі, пазусі, манжетах рукавів, подолі сорочки, бо так вишивка людину могла захистити. Точних даних про захисну функцію вишивки немає, але якщо уважно подивитися на крій сорочки, то як правило, декор зосереджується на конструктивних лініях – з’єднаннях деталей крою або завершеннях краю виробу. Це окрема цікава тема. Найкумедніший приклад – з вишивкою на рукавах і уставках сорочки. Справді, часто вишивку майстрині композиційно розташовували на верхах плеча, – там, де конструктивно робиться вставка в сорочках. Невдовзі хтось із мистецтвознавців породив солодку метафору: мовляв, у такий спосіб прості селянки співали хвалу робочим рукам! А щоб рученьки не боліли, енергетично кодували вишивкою саме… плечовий суглоб і надпліччя. Дехто вважає, що вишивка на рукавах йде від давнього культу людських рук.

- Жартуєте, пані Оксано?!

- Серйозно кажу: у студентських підручниках з історії костюму таке реально написано. Буцімто українська жінка задобрювала свої натруджені руки. І це пише доктор культурології, а підручник виданий для студентів Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.

- Чи всі міфи довкола вишиванки ми сьогодні розвіяли?

- Ні, одного, десятого ще не торкнулися. Це – “вишивальні школи” Київської Русі. Це гарний міф, мені дуже подобається… Виник він також завдяки нашим мистецтвознавцям. Буквально на кожній лекції/зустрічі я намагаюся його розвінчувати, а довірливих слухачів навертаю читати історичні джерела. Тому що, коли ті чи інші дослідники пишуть, що уже в ХІ столітті у нас виникли вишивальні школи і посилаються на літописи, – народ просто вводять в оману.

- Невже в літописах подібних уривків катма?

- У тім то й справа! Войовничі патріоти, зрештою, посилаються навіть не на літописи, а на перекази і вільне трактування давніх літописів, здійснених Василем Татищевим (російський вчений та державний діяч В.М.Татищев; 1686-1750) у своїй багатотомній “Історії Російській” (1739). Тут ми маємо справу з пересмикуванням фактів. Він ніде не написав чорним по білому, що була в Києві вишивальна школа.

- Гаразд, а якщо ми відкриємо “Історію Російську” тим роком, на який посилаються національно свідомі мистецтвознавці?

- Автор романтично домислює, чим могла займатися Анна-Янка, сестра Володимира Мономаха, донька великого князя Всеволода: “6594 (1086 р. – О.Р.). [Янка Всеволодовна] Собравши же младых девиц неколико, обучала Писанию, також ремеслам, пению, швению и иным полезным им знаниям, да от юности навыкнут разумети закон божий и трудолюбие, а любострастие в юности воздержанием умертвят”. Тепер читаємо літопис: “В лето 6594 (1086) Всеволод заложи церковь Святаго Андрея, при Иване преподобном митрополите; створи у церкви тоя монастырь, в нем же пострижеся его девою именем Янька совокупивши черноризици многи, пребывавши с ними по монастырьскому чину”.

- Справді, щось я про вишивальну школу небагато дізнався….

- Також Татищев згадує про вишивку у зв’язку з жінкою Рюрика Ростиславича : “6706 (1198). [Анна Всеволодовна, жена Рюрика Ростиславича] сама прилежала трудам и рукоделиям, швению златом и сребром, яко для себя и своих детей, паче же для монастыря сего [Выдубицкого]”. А в літописі під 1199-м роком читаємо: “ (Анна) ни на что же ино упражияшеся но токмо в церковных потребах и о миловании укореных, маломощех и всих бедующих”.

- Невже в літописах ніде не згадуються вишивальні школи Київської Русі?

- Навіть про вишивку як таку – жодного слова! Василь Татищев пише, що жінки вишивали, бо це те, що – на думку людини XVIII століття – вони повинні (!!!) були робити в монастирі. Тим часом наші мистецтвознавці – з легкої руки Татищева з його фантазіями щодо рукоділля панянок – перетворили це на… вишивальні школи. Хитка аргументація дозволяє багатьом нашим псевдопатріотам спекулювати на історії: – “Ось, дивіться… Вже вишивальниці були, і щось вони вишивали. А значить, українська вишиванка, вишита сорочка відома із ХІ століття”. На жаль, цей міф масово поширюється в різноманітних тематичних виданнях, присвячених історії вишивки або вбрання.

*  *  *

- Наприкінці кожного інтерв’ю я ставлю улюблене запитання: – Після нашої бесіди чи залишилось якесь запитання, яке я вам не поставив, але вам так хотілось би на нього відповісти?

- Ой! Ви знаєте, хочу вас… похвалити.

- Що маєте на увазі?

- Ви чи не один із перших інтерв’юерів, журналістів, котрий так сумлінно підготувався до розмови і поставив правильні, коректні запитання! Повірте, я маю із чим порівнювати. Спілкуватися з вами було дуже класно!

- Дякую, пані Оксано, за добре слово. І – до нової зустрічі: час швидко плине.

Олександр Рудяченко. Київ

Фото Павла Багмута