Маріанна Кіяновська, поетеса, лауреатка Шевченківської премії

У день народження Тараса Шевченка, найвідомішого українського поета, національного героя і символу України, ми розпочинаємо серію інтерв’ю з талановитими українцями, які цього року стали лауреатами державної премії, названої на його честь.

Сьогодні моя розмова буде з Маріанною Кіяновською, чию книгу поезій «Бабин Яр. Голосами» відзначено в номінації «Література» разом зі збіркою есеїв Тараса Прохаська «Так, але…».

ВІРШІ ДЛЯ МЕНЕ БУЛИ ПСИХОТЕРАПІЄЮ, І КОЛИ Я ГОВОРЮ ПРО 30 ВІРШІВ ЗА НІЧ – ЦЕ НЕ МЕТАФОРА

- Пані Маріанно, вітаємо вас з Шевченківською премією! Сьогодні ми багато поговоримо про вашу збірку «Бабин Яр. Голосами», але почати хочеться з ближчого знайомства з вами, як людиною, як з особистістю. Я знаю, що ви почали писати вірші дуже рано?

- Перша моя публікація була в «Радянській освіті», коли мені було 5 років. Фактично ми дебютували одночасно з Нікою Турбіною (українська російськомовна, згодом російська поетеса, яка в 9 років прославилася власною поезією на весь СРСР, покінчила життя самогубством у молодому віці – ред.). Але після кількох найперших публікацій я налякалася, що всі мене хвалять і вважають особливою, - і, слава Богу, що налякалася, бо інакше, напевно, я б закінчила так, як вона. Я тоді просто перестала показувати все, що пишу, аж до закінчення школи.

- А що було в тих дитячих віршах такого, що налякало? Мотиви смерті, чи щось пророче?

- Я тих віршів практично не пам’ятаю, але вони були дуже тяжкі за звучанням. А в період, коли мені було 7-12 років, – це були, називаючи речі своїми іменами, вірші такого ніби сирітства…

Лише зараз, у моєму теперішньому віці 45-46 років, я частково подолала цю травму. І, можливо, те, що я про це зараз вперше говорю назовні, публічно і відверто, - це теж робота з травмою.

Був дуже тривалий час, коли мої батьки жили в Угорщині, працювали там як радянські спеціалісти, і я досить багато років прожила без обох батьків. Вони приїжджали один раз на рік приблизно на тиждень.

- Ви тоді з ким жили?

- З бабцею і дідусем. І саме дідусь сформував мене як особистість. Тією собою, якою я є нині, я завдячую не лише його любові до мене, а ще й тому, що він, кандидат педагогічних наук, правильно зі мною спілкувався. Він розвивав не тільки мій розум, а й мою свідомість і мене як цілісну особистість.

Попри те, емоційно в дитинстві мені було дуже важко, бо в якийсь момент я вирішила собі, що мої батьки від мене поїхали, тому що я погана дитина... І ви не уявляєте, чим це відчуття є для дитини, як воно перевертає ціле дитинство!

Коли мені було 10 років, народився мій молодший брат, і це сталося майже відразу після того, як батьки нарешті повернулися. От, їх немає, немає, а потім вони ніби є, але через якийсь дуже невеликий проміжок часу народжується брат. І я знову опиняюся за межами їхньої уваги.

Я тоді вела щоденник і, гадаю, свої вірші я ховала, бо боялася показати їх, тому що вони були страшні...

Показувати свої вірші я почала, коли вступила до університету. Тоді ми придумали наше Товариство Усамітнених Графоманів. ММЮННа ТУГа - це дівчата з мого курсу і мої подруги Мар’яна Савка, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків - і я. Юля і Наталка Сняданко писали прозу, а ми з Мар’яною вірші. При тому і в мене, і в Мар’яни навіть тоді вірші були зовсім не на рівні початківців, а цікаві, технічно якісні.

За моїми віршами стояли багато років, коли я писала, але нікому не показувала написане. А Мар’янин батько - відомий режисер, вона мала вишкіл за рахунок того, що показувала свою поезію батькам. Тобто вона мала свою школу, я мала свою, але на момент дебюту ми обидві прийшли з віршами, які не сприймалися як перші спроби.

Я вдячна долі, що коли мій перший рукопис побачив Ігор Калинець, він його… не похвалив. Калинець сказав, що краще писати трошки інакше. І тоді я знищила той перший рукопис книжки. І в мене не лишилося жодних текстів шкільного періоду.

- Зараз не шкодуєте про те, що знищили рукопис?

- Ні, не шкодую, бо завдяки цьому я уникнула своєї першої поганої книжки.

Відповідно першою моєю книжкою стала «Інкарнація» (1997), і вона має свою історію. Вірші для мене були трохи психотерапією, і коли я говорю про 30 віршів за ніч - це не метафора. Я і вінок сонетів за ніч писала!

Книжку «Інкарнація» мені допомагав упорядковувати Юрко Бедрик, і я пам’ятаю, як привезла йому 3,5 кілограми паперу - свої вірші. Він передивився, вибрав частину, а про решту сказав: «Це сміття». «Сміття, то і сміття», - сказала я.

Тобто якби не Юрко з його наполегливістю і його смаком, моєї першої книжки «Інкарнація» або не було б, або вона була б зовсім іншою. Ця книжка не вийшла б також і без уже покійного Євгена Запеки, який займався поліграфією.

А потім я мала ще кілька безцінних розмов з Калинцем. Він навчив мене особливому підходу до упорядкування книжки. Такий підхід - у нього, а до нього - в Антонича, а після нього – в Андруховича. Я почала упорядковувати свої книжки так, як показав Калинець: кожен вірш мусить улягати чіткій композиції, чіткій структурі. Це зовсім інакший принцип, ніж тоді зазвичай практикували, друкуючи в поетичній збірці всі підряд вірші - мовляв, раз хороші, їх треба надрукувати. Збірка мусить мати концепцію, і в мене після «Інкарнації» всі книжки мають чітку структуру.

Це взагалі не може бути принципом - друкувати все, що написано. Бо якби взяти всі мої тексти, що я спалила чи викинула, то можна було би встелити дорогу, як пелюстками, від Львова до Києва.

МЕТАФІЗИКА ЗАВЖДИ ВИКЛИКАЛА У МЕНЕ ДУЖЕ СИЛЬНІ ПРОНИЗЛИВІ ПЕРЕЖИВАННЯ

- Якщо говорити про натхнення, то в дитинстві причиною писати ставала болюча тема, як вам здавалося, недостатньої присутності мами і тата. А чим ви надихалися потім, у дорослому житті? Поетів надихає кохання, наприклад?

- У мене були щасливі стосунки з моїм чоловіком, але я йому тільки 4 вірші присвятила (посміхається). Він був у певному сенсі жертвою занадто хороших стосунків.

Вибух в плані письма у мене викликають тяжчі, внутрішньо екстремальніші переживання. Моя добра приятелька сказала, що мої вірші виконують роль реактивного двигуна, та що я дуже швидко біжу, щоб залишатися на місці. Думаю, що якби я менше писала, мене б мої емоції засмоктували так, що я просто не могла би лишатися на плаву у повсякденності. Я дійсно дуже глибоко переживаю почуття. Але набагато глибше ніж, наприклад, любовні переживання у сенсі чуттєвості я проживаю любов у метафізичному значенні цього слова. Взагалі, метафізика завжди викликала в мене дуже сильні, пронизливі переживання. Те, що для людей є абстракціями - добро, зло, ненависть, любов, - для мене є окремим потужним джерелом емоцій.

Наприклад, у мене завжди викликав надзвичайний трепет (аж до метеликів у животі) час, просто час. Я перечитала все, що можна було перечитати про час. Дуже багато про це думала і намагалася якщо не опанувати час, то принаймні зрозуміти, як людина взаємодіє з часом окремо від тіла, на рівні свідомості. Кожен з нас має особливі досвіди «позачасовості». Наприклад, коли ти закоханий, то хвилина може тривати ніби сто років, а тиждень може промайнути, як мить.

Усі це відчували, але більшість ніколи не замислюється, як це працює, і чому переважно тільки в двох ситуаціях - коли ми переживаємо або закоханість, або найбільше страждання - час починає відносно тіла існувати інакше? Напевно, осмислення і проживання цих метафізичних понять і властивостей в просторі, займає у моєму житті більше місце, ніж люди.

- У збірці «Бабин Яр. Голосами» справді є певна метафізика, адже вона написана не від імені, а голосами людей, які пережили цю страшну трагедію. Банальне запитання, чому ви вирішили взяти цю болючу тему? Вона вас настільки глибоко зачепила, чи ви вирішили, що про неї все ж мало говорять?

- Я народилася і виросла в Жовкві. Це містечко на Львівщині, де свого часу було Венеційське посольство, містечко, у якому за часів Речі Посполитої народилося кілька польських коронних гетьманів та один з польських королів.

За певних обставин Жовква могла бути тим, чим зараз є Львів, а Львів був би тим, чим зараз є Жовква. Бо в певному проміжку часу містечко було знаковим – існувала Жовківська школа малярства, а друкарня в Жовкві відкрилася майже на 100 років раніше, ніж у Львові, а у Львові на 100 років раніше, ніж Іван Федоров її заснував.

Жовква має величезну історію, в тому числі єврейства – тут розташована одна з небагатьох кам’яних синагог – ренесансний проект. І я, живучи в Жовкві, бачила цю синагогу, але вона для мене існувала абстрактно - як синагога, бо її називали «синагогою». В моєму дитинстві євреї не фігурували і я навіть не замислювалася, чому? А справа в тому, що всі євреї були знищені. У нас було своє гетто, і свої 7 тисяч розстріляних євреїв... Вціліли лише люди, які походячи з Жовкви, опинилися далеко за її межами на момент початку Другої світової.

Так сталося, що в певний момент, (знову ж таки, у мене дитинство - колекція трагічних ситуацій), у нас згоріла хата. І, коли після пожежі місто тимчасово дало нам будинок, ми півроку жили в оселі за 50 метрів від будинку, де жив відомий британський юрист з міжнародного права Герш Лаутерпахт, який був на Нюрнберзькому процесі, і він власне ввів поняття «злочин проти людяності» в світову юридичну термінологію. І я дізналася про це, коли вже видала книжку «Бабин Яр. Голосами».

В САМОМУ БАБИНОМУ ЯРУ Я НАПИСАЛА ЩЕ ДВА ВІРШІ, ЗІ МНОЮ ТАМ ВІДБУЛОСЯ ТЕ, ЩО Я НАЗИВАЮ «ПІДКЛЮЧКА»

- Який неймовірний збіг!

- Мені здається, що ця книга має набагато глибшу історію збігів, випадковостей і передумов, ніж може здатися.

Я не єврейка і далека від того, чим є єврейський світ, або галицький єврейський світ. Уявляєте, коли мені було років 5, ми жили неподалік від базару – через ріку, місток перейти. А цей базар… був насправді єврейським цвинтарем.

Радянська влада, зруйнувавши цвинтар, засипала мацеви піском і ми, малі, там бавилися. Ми викопували ці мацеви, не розуміючи, що це, і бавилися у острів скарбів чи ще щось. Це страшно… Лише в університеті я зрозуміла, що бавилася на цвинтарі надгробками, і мені ніхто про це не сказав!

Я це говорю, щоб прояснити момент, що книжка не є кон’юнктурною. Коли помер мій батько, я півроку нічого не писала. Я саме була за кордоном, перекладала поезію і дуже тяжко емоційно переживала його відхід. То була стипендія міністра культури Польщі, тобто зобов’язання фактично перед урядом. Але, коли ти півроку живеш в іншій країні, і в разі, якщо тобі починає зривати дах, то навіть не маєш до кого піти поплакати... Тому, що люди, з яким ти ходиш на каву і спілкуєшся, не факт, що візьмуть на себе ношу щоденної моральної підтримки.

Коли вийшов термін, я повернулася додому і жила в своєму світі оплакування тата. А через якийсь час мені почали писатися дуже дивні вірші, і кілька з них я запостила на Фейсбуці.

І тут мені пишуть: «О, зараз 75-річниця Бабиного Яру, може ти приїдеш почитаєш тексти?». А я насправді тоді думала про Донбас, і вірші, які запостила, писала саме про це. Я саме їздила з харківськими волонтерами на Донбас, була в звільнених містах, спілкувалася з людьми, які сиділи по підвалах по півроку, спілкувалася з людьми, у яких не те, що собаки на розтяжках попідривалися, а діти, тому що був період, коли мінували сквери...

Я думала, що пишу ці вірші про цю трагедію, а виявилося, читачі подумали, що це трагедія Бабиного Яру.

Коли мене покликали читати вірші в Бабин Яр, я мала лише 3 вірші на цю тему, написані в різні моменти.

Потім, в самому Бабиному Яру я написала ще 2 вірші. Зі мною там щось відбулося те, що я називаю «підключка», бо від певного моменту я почала багато знати про Голокост.

Я і раніше докладала зусиль, щоб більше дізнатися, бо вважала, що це частина спільної історії і моральний обов’язок кожного - знати про цю трагедію. Звичайно, я знала про Бабин Яр, але у мене не було знання, коли ти дійсно в це входиш. І тут – я пишу вірші і вони такі, ніби я про це знаю все.

Як більшість людей пише книжку? Спочатку вивчає матеріал, а тоді пише. Я написала 302 вірші (у книжку увійшло 67) так - спочатку написала, а потім почала дивитися, про що вони.

Фізично книжка «Бабин Яр. Голосами» писалася 3,5 місяці. Останній вірш я написала рівно на річницю смерті батька. 300 віршів за 3,5 місяці, тобто 100 віршів щомісяця.

Я фізично дуже тяжко це переживала, але там є речі, про які взагалі ніде не сказано.

В одному з віршів, хлопчик іде в колоні і чує, що німець мугикає «Ми рождени, чтоб сказку сделать билью». Це ж була топова радянська пісня. Але я, до моменту виходу книжки, не знала, що це німецький марш. Насправді, гітлерівець наспівував свій марш. А хлопчик це сприймає на рівні знайомої мелодії і йому вона фіксується зі словами, хоча слова були німецькою мовою.

- Тобто ви писали деталі такого рівня, яких не знали, але якось відчули?

- Там є момент, коли жінка, яка знає, що її сьогодні не стане, подумки прощається зі своїм коханим. Я, коли писала цей вірш, відчувала ситуацію, розуміла, що він поїхав за кордон - втік, коли було можна ще втекти і не повернувся. Вони розлучилися в юності в 20-х роках, але євреї мали свої способи підтримувати зв’язок, навіть коли вже була війна. І от вона говорить: «Я нарешті буду знову з тобою», бо він загинув на Хануку. Добре, Ханука. Якось так мені написалося, а виявилося, що на Хануку були бомбардування Лондона! І коли я писала цей вірш, я мала відчуття цього Лондона, але історично не знала про бомбардування.

І в кожному вірші є такого типу збіги: наприклад, Леві Іцхак Шнеєрсон проїздом у Києві. Мені прийшло це ім’я, я написала і потім уже з’ясовується, що це був реальний равин.

Звичайно, можна сказати, що такий читач як я, (а я, справді, людина книги), за все життя отримує міріади одиниць інформації, і, можливо, у мене просто так спрацювала пам’ять, що воно все повитягувалося…

- Все, що колись було зафіксовано підсвідомо.

- І ще один приклад, у мене є тут вірш «Танцювала у балеті», і там балерина говорить: «тепер напевно умру, всі попередні вмирання були не такі». І мені людина, яка знає історію театру, каже: «А ти знаєш, що вона танцювала в «Жізелі»? Насправді прима-балерина вмирає на сцені всього в кількох балетах, це рідкісний сюжет, що героїня вмирає. І тут виявляється, що в 1938-40 роках у Києві йшла «Жізель».

Я ДОСІ ЦІ ВІРШІ НЕ МОЖУ ЧИТАТИ… ЧИТАЮ, АЛЕ ПІСЛЯ ТОГО КІЛЬКА ДНІВ МЕНІ ДУЖЕ ТЯЖКО ПОВЕРТАТИСЯ З ТОГО ЧИТАННЯ ДО СЕБЕ

- Тобто, ви описали реальну балерину, яка могла танцювати «Жизель», а потім бути страченою у Бабиному Яру…

- Так, і та справжня прима-балерина, власне, була єврейка. Мені невідомо, яка доля її спіткала, але факт, що тоді йшов балет «Жізель» і через всі ці збіги, я сама не знаю, як до тієї книжки ставитися. Бо вона переросла уяву і переросла вигадку. Я досі, кілька років вже минуло, ці вірші не можу читати… Читаю, але після того кілька днів мені дуже тяжко повертатися з того читання до себе.

Власне, єдиний мій авторський спосіб взаємодії з книгою, де я точно знаю, що це робила я, а не воно мені саме прийшло, це те, що з 302 віршів я вибирала ті, що увійшли до книжки.

Спочатку думала (і мене переконували) друкувати всі, але я поговорила з кількома людьми театру і вони сказали, що мусить бути драматургія – не можна друкувати всі, тому що навіть три вірші з цієї книжки важко сприймати, їх має бути небагато, але вони повинні прозвучати разом. І я тоді згадала, що я все таки досить глибоко цікавлюся античною трагедією, і вирішила побудувати драматургію за принципом власне хору.

- Багатоголосся?

- Ні, хору. Я вибрала вірші так, щоб вони звучали ніби в одній мелодії і, власне, єдине моє справжнє втручання це було їх розташувати.

Я не дозволила собі нічого виправляти, от, як вони записані, так вони тут і є, мене кілька людей переконували, щоб я змінила імена, бо в мене є дуже багато віршів, де фігурує Алік. Я людина з Галичини, з цілковито україномовного середовища, у моєму колі немає російськомовних людей, і коли я почала перечитувати, вже ніби трошечки дистанціювавшись, і сама дивлюся: Алік, Алік, Алік. А тоді мені пояснили, що ім’я Алік перед війною в Києві було одним з найпоширеніших єврейських імен, це було приблизно як Оксана, Галя, Наталя.

Але ще, крім цього, Аліком міг бути: Олексій, Олександр, Олег, Аркадій, п’ять чи шість імен складалися в скорочену форму Алік. І я просто в якийсь момент зрозуміла, що ці імена не можна правити, змінювати, коригувати, і власне ці Аліки всі лишилися. Я подумала, що просто на це не маю права, ця книжка для мене не є літературою, бо всі інші книжки я знаю, як писала, а цю я не знаю, як писала.

- Я правильно розумію, у Бабиному Яру відбулася «підключка» і книгу писали ніби не ви, а щось чи хтось через вас?

- (посміхається) Я людина сучасної цивілізації, критичного розуму і аналітик до того ж. Люди, які мене знають по віршах, не всі знають, що я пишу аналітику і вона є не найгіршою, тобто, у мене склад мислення науковця, і коли я говорю «підключка», я розумію всю дивність звучання цього слова для людини сучасної цивілізації. Але я ніяк інакше факту цієї книжки пояснити не можу. Якби я вибирала тему, про що писати, я б вибрала що завгодно, наприклад, тему Волинської трагедії, у нас в Жовкві своє гетто було – я могла б взяти цю тему теж.

Я не знаю, чому саме ця тема, і для мене одним з потрясінь цієї книжки є те, що виявляться не лише я не можу її читати, а майже всі люди читають її дозами, по три-чотири вірші за раз.

Я після цієї книжки кілька років хворіла, тобто, заплатила якусь свою ціну.

ДУЖЕ ТІШУСЯ, ЩО Я РОЗДІЛИЛА ЦЮ НАГОРОДУ З ТАРАСОМ ПРОХАСЬКОМ. ВІН ДЛЯ МЕНЕ ОСОБИСТІСТЬ!

- Але тим не менш, ваш внесок оцінений і ви отримали нагороду, визнання. У вас вже прийшло розуміння, що ви Шевченківська лауреатка?

- Я скажу щиро, що дуже тішуся, що я розділила цю нагороду з Тарасом Прохаськом. Ми з ним познайомилися особисто відносно недавно насправді, років 10 тому, але я його читаю від його першої книжки і навіть ще раніше – від публікацій у «Четверзі».

Він для мене завжди був легендою, бо у Львові всі дуже пам’ятають «Революцію на граніті», і Тарас, він про це не дуже говорить, але він був одним з тих, хто голодував. Причому, він був одним із організаторів, людиною, яка привезла з собою до Києва велику групу людей, які стали учасниками голодування. Він для мене особистість! Я сама би дала Шевченківську премію Тарасові.

А у випадку цієї книжки, знову ж таки, якби була інша книжка, я би розуміла, що ця премія належить мені, а оскільки це така специфічна книжка, то я, звичайно щаслива, що ця книжка відзначена премією, але, я не думаю, що я відзначена.

- Тобто, ви себе відчуваєте окремо від свого твору навіть у моменті нагородження?

- Вона у мене ніби трошки окремо, бо я, справді, не знаю, як я її писала, це не є мої зусилля, це не є мої старання, це є моя певною мірою ціна, і от моя книжка, яка підписана моїм іменем.

Напевне, видавець буде читати цю розмову і не дасть мені збрехати, я його кілька тижнів просила, щоб на обкладинці взагалі не фігурувало моє прізвище. Щоб прізвище було лише у вихідних даних, він наполіг, щоб було на обкладинці, бо говорить, якщо книжка без імені, то що це таке тоді? Белетристика чи мемуари? Мусить бути моє ім’я і прізвище як поета.

Але якби можна було бути анонімною в цій ситуації, я би була, оце слово «голоси» - не випадково. Я себе з цією книжкою почуваю трохи таким радіоприймачем.

Не хочу впадати в містику чи ще у щось, розумію, що розмова це розмова, але прочитаю ось цей вірш (тихо читає вголос):

«я все ж таки це промовлю я все ж таки це прийму

сказавши і не сказавши неначе ввійду у море

війна означає безвість і болю страшну пітьму

і ще означає відчай і голе коротке горе

я був на дніпрі учора насправді не на дніпрі

а просто здаля дивився на води його і хвилі

горіло рудаве щастя дерев і човни старі

ховалися під водою і гнили і чайки білі

даремно шукали свідка на свій непташиний крик

оплакуючи рибалок і просто загибель міста

і я заридав нелюдськи та був прикусив язик

а зараз я це промовлю: присутність завжди двоїста

просвердлені намистини ми: хтось кулею наскрізь хтось

нанизані намистини ми і жодна не е окремо

і сонце стоїть так високо немов воно піднялось

щоб місто згори побачити і як ми у ньому мремо

і як ми у ньому ходимо дивитися на ріку

тому що нас убивають аделька, мір’ям, дебора

лежать у яру розстріляні я маю печаль таку

що серце зробилось каменем і стала душа прозора

і тоншає все і тоншає а це означає смерть

і сутність її двоїста бо смерть це насправді разом

з аделькою і деборою з мір’ям доки неба твердь

і доки дніпро і кручі у досвідах поза часом».

От, я бачу цю людину, це пенсіонер, вчитель і в нього Мір’ям – це дружина, а Аделька і Дебора – це діти і вони єврейки. Він українець і в нього прориваються українсько-літературні дискурси, отут Шевченка трошечки є, Дніпро і кручі, ще щось. Я просто бачу навіть його паличку, з якою він стоїть, бачу місце, з якого він на це дивиться, хоча я не знаю берегів Дніпра. Він – людина, яка не загинула, в цій книзі є кілька людей, які живі, але втратили все.

Я говорю це до того, що у мене, як у письменника, взагалі немає уяви. Якщо подивитися мої інші тексти, то це тексти, написані через метафізику, але без уяви, я не можу вигадати хорошу історію, не знаю, як це сказати. У мене є чуттєвість, але немає образності вигадати ситуацію.

- А мені здається вірш: «годувала слиною кота», могла написати лише людина з уявою…

- Все тоді розвивалося дуже швидко, і в Києві певні групи населення швидко відчули голод, люди, які жили під містом могли якесь яблучко десь підняти… але от жінка говорить: «годувала кота слиною, ще не можу кров’ю». Я цю жінку бачу, це стара діва, ніколи не була заміжня, і ця тварина – це її головне. У неї немає запасів вдома. І цей кіт, дорожчий їй, а вона не має, що йому вже дати, і замислюється над тим, що може надрізати палець. Я говорю, що у мене цієї уяви як такої немає, просто я їх бачу.

Знову ж таки, євреям сказали зібратися, прийти на таку-то годину, їх кількома вулицями вели в колонах, але якщо розуміти, що це окупований Київ, спеціалістів усіх вивезли, а Радянський Союз був жорстока країна, іноді спеціаліста вивозили з заводом, а його жінку, матір чи дітей лишали. І це насправді була колона, де в основному жінки, підлітки, старі люди, хворі люди і дуже багато дітей.

Ранок, вони йдуть колоною, але потім середина дня, і діти в пелюшках – починається запах. Я цей запах відчувала, коли писала ці вірші.

А нікому ж не сказали, що їх ведуть розстрілювати, їм напевно говорили, що їх забирають і кудись везуть. А це осінь, більш практичні, напевно, вдягнули верхній одяг, щоб в клунок не брати, може якусь шубу, навіть кілька. Теплий вересень, вони йдуть, пітніють. Я, коли я писала вірші, просто фізично відчувала цей запах. В принципі, людина, яка боїться, має інший запах, ніж у нормальному стані, то уявіть собі, що крім тілесного запаху ще запах страху.

Є речі, про які я б навіть не подумала, от про ці кілька шуб я почала думати тільки тоді, коли написала ці тексти, коли я пережила цей запах, коли він пройшов через мене.

МОЄ ЄДИНЕ БАЖАННЯ ВІДНОСНО КНИЖКИ «БАБИН ЯР. ГОЛОСАМИ», ЩОБ ВОНА ЯКОСЬ ЗУПИНИЛА ВІЙНУ

- Навіть думати про це моторошно, а що довелося пережити тим людям… Нам потрібно берегти пам’ять про кожного з них.

- Коли говорять про трагедії, переважно мислять великими числами. Я про це теж раніше не замислювалася, але коли була видана книжка «Бабин Яр. Голосами», я замислилась над однією річчю. Імена я не вигадувала, вони мені просто так лягали, ніби текли, але коли я почала це перечитувати, я жахнулася від цих імен. Я подумала, що на війні може бути найстрашніша битва, навіть от були тяжкі бої під Іловайськом, і ми знаємо кожну людину, яка загинула з українського боку, всі військові були достойно поховані, а цивільне населення в зовсім іншій ситуації…

Коли ми зараз говоримо про Донецьк під окупацією, в перші дні, тижні там було досить багато вбивств активістів і досі там люди по підвалах сидять, а насправді ми знаємо імена лише третьої хвилі людей, які сидять по підвалах. Ви можете це усвідомити? Тобто люди, про яких ми знаємо, це третя хвиля, а ті, хто були в першій і другій, ми навіть імен тих активістів не знаємо! При чому їх не знають і місцеві. Коли я була у визволених містах і мала кілька зустрічей в школах (деякі директори мали мужність мене запросити з цією книжкою) я дітям-старшокласникам казала: «Ваше завдання, коли це все закінчиться просто дізнатися про кожного свого сусіда, який не повернувся з свою квартиру, чи він живий». Бо коли говорять 30 осіб цивільного населення було розстріляно, 30 осіб - зникли без вісти, Хто? Імена?

- Це не просто цифра, за кожною - людське.

- Так, кожна цифра – це чиєсь життя. Коли чую воєнну статистику, завжди жахає цифра, але за цією цифрою стоять люди.

У мене більш як половина віршів з «Бабин Яр. Голосами» - це голоси дітей, і кілька дошкільнят і дуже багато школярів. Оцей Бабин Яр, там кожна третя, приблизно, вбита людина - це або дитина, або підліток, або вагітна жінка. Від цього ще страшніше.

Я колись прокинулася, (ця книжка вже була надрукована), з думкою, що насправді моє єдине бажання відносно цієї книжки, щоб вона якось зупинила війну.

Насправді, я дуже вірю в місію літератури, в те, що певні речі спочатку описуються в літературі, а потім приблизно через 70 років, воно приходить в наше життя. Після «Кобзаря» через 70 років була Українська Народна Республіка, ніхто ж про це не замислюється. А після «Василия Теркина» - оцей гламур «зелених чоловічків» у Криму, Твардовський про це не думав, звичайно.

Я гадаю, що якщо книжка «Бабин Яр. Голосами» така, як я її відчуваю, якщо вона мала бути не просто написана мною, а сама захотіла прийти, то значить, вона якось зупинить війну через якісь 70 років.

Любов Базів. Київ

Фото Геннадія Мінченка