Надія Тарковська. 1. Ми – жінки, від яких тягнеться наша пуповина

Проєкт "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ": розповідь про українську акторку, дружину Івана Карпенка-Карого Надію Тобілевич-Тарковську

Якось немилосердно життя звалило на багатодітну сім’ю Тобілевичів купу нових родичів, що у середині 1870-х рр. раптом переїхали до Єлисаветграда. До всього ж, виникло безліч побутових потреб, які на п’ятсот рублів окладу колезького секретаря, ну, ніяк не вирішити. Однак, по-справжньому на ясне чоло 30-річного секретаря-архівіста міського поліцейського управління Івана Карповича Тобілевича (1845-1907) глибока тінь лягла у 1876 р., коли важко захворіла його старша дочка – Галочка.

За невідомих причин у чотирирічної дівчинки раптом на спині став рости горб. Потім хвороба скривила ніжку, повністю знерухомивши маля. Попри те, що дружина, Надія Карлівна Тобілевич-Тарковська, знову ходила… при надії й ось-ось мала народити чоловікові п’яту дитину, за порадою лікарів, в терміновому порядку ненці слід було негайно везти на лиман, під Одесу, згасаючу доньку.

Ні, ризикувати вагітною дружиною Іван Карпович Карпенко-Карий не став. Залишивши в Єлисаветграді на опіку далеких родичів породіллю, ніякий ще не письменник, ніякий ще не драматург, а тим паче – не корифей українського побутового театру, а поки що лише талановитий актор-аматор і провінційний ерудит сам повіз старшу дочку на лікувальні грязі (пелоїди). З ними поїхала літня мати, Євдокія Зіновіївна Тобілевич (?-†1879), яка бажала допомогти виходжувати синові хвору онуку.

*   *   *

Діставшись Південної Пальміри, вони оселилися не в розкішному готелі “Лондонський” на Приморському бульварі, а в... кимось залишеній землянці над лиманом, де одразу розподілили обов’язки. Відрами батько носив лікувальні грязі для Галі на купіль, особисто купав доньку і стежив за температурою, тоді як літня мати варила обід, прибирала в курені, латала білизну й прала одяг.

Пізніше корифей українського театру згадував: коли, за півверсти від лиману, йому з дня у день доводилося тягати і тягати, по жахливій ​​спеці, нескінченні відра, він страшенно втомлювався. Відпочивати було ніколи – потрібно було носити воду в землянку, рубати дрова для згасаючого багаття, ходити в Одесу за продуктами. А винайняти когось у помічники бракувало коштів.

У бухтах лиману розчавлений нещастям Іван Карпенко-Карий познайомився, а потім і затоваришував із місцевими рибалками. Покінчивши з буденними клопотами, Іван Карпович вирушав у артіль, де допомагав закидати і витягувати волок. На знак подяки водопахарі давали стільки риби, скільки колезький секретар міг забрати. Охоче рибалки шанували гостя горілкою, пригощали наваристою юшкою, яку чортяки вміли варили просто на березі. Такої юшки акторові ніколи більше не вдавалося скуштувати. У свою чергу, трударі моря дивувалися: на вигляд пан благородний, а не по-панськи поводиться з ними, не гребує з артільниками балакати.

Так у простих турботах частина родини Тобілевичів провела на лимані все літо 1876-го року. Сталося чудо, на якийсь час Галочці покращало. Але радість світила не довго. Незабаром хвороба повернулася, горб знову став рости, і протягом двох років сім’я майбутнього драматурга скуштувала горя.

*   *   *

Вона – тінь із тих тіней, незаслужено забутих, без яких сильні чоловіки були б слабкішими, талановиті племінники – простішими, а геніальні онуки – могли б і взагалі не з’явитися. Сьогодні моя розповідь про неї: дружину корифея українського театру Івана Карпенка-Карого (Тобілевича), старшу сестру українського революціонера-народника, письменника і публіциста Олександра Тарковського (1862-1924), тітоньку великого радянського поета Арсенія Тарковського (1907-1989) і внучату тітку кінорежисера Андрія Тарковського (1932-1986).

Ми – ті жінки, від яких тягнеться наша пуповина.

Надія Карлівна Тарковська народилася 13 березня 1852 р. у селі Тимофіївка (нині – Миколаївка Кіровоградського району Кіровоградської області) у дворянській родині, а 23 березня була похрещена, про що було зроблено запис в книзі Благовіщенської сільської церкви. Стародавній рід Тарковських походив із Речі Посполитої. На початку XVIII століття дрібні шляхтичі з'явилися на Волині, потім фамілія переселилася до Житомирської губернії, допоки не закоренилась у селі Тимофіївка.

Щоправда, в Росії побутує й інша, кавказька легенда.

Мовляв, рід Тарковських узяв початок у дагестанському аулі Тарки, звідки вийшли князі Тарковські, аварською – Шамхал. Саме ця версія імпонувала культовому режисерові Андрію Тарковському, хоча була вона лише... містифікацією. Адже існують дві гіпотези, хто саме був (або міг бути) прабатьком польсько-української гілки Тарковських? Перший варіант: “кумик Петра Великого” – син Аділь-Ґерея шаухала (1700-1725) Хамза-бек Тарковський. Друга версія: син Муртузалі-шаухала (1765-1777), князь Аділь-Ґерей Тарковський.

*   *   *

Достеменно мені відомо інше: дід української актриси Надії Карлівни Тарковської, шляхтич Матвій Францович Тарковський (1780-1853) був сином Францішка та Елеонори Тарковських, греко-католиків Заславського парафіяльного костелу Волинського намісництва, а також доводився і онуком Войцеха Тарковського (1720? †), який у Заславського повіті Волинської губернії володів маєтками в селищах Орлинець і Білинець. Усі вони, подейкують, були світловолосі та світлоокі.

6 лютого 1803 р. від польської Корони його онук, Матвій Францович отримав “патент”, що підтверджував дворянські привілеї та родовий герб, тобто свідчив про внесення його і його родини в дворянську родовідну книгу Волинської губернії. Згодом майор-шляхтич прийняв православну віру, народив трьох синів: Йосипа, Карла та Олександра, проте останнього Господь забрав у ранньому дитинстві.

Аби закінчити із генеалогією, скажу таке. Батьком української актриси Надії Карлівни Тарковської став відставний штабс-ротмістр Ново-Архангельського уланського полку Карл Матвійович Тарковський (1815-1871), римо-католицького віросповідання, родом з повітового містечка Заслав Волинської губернії, а матір’ю – Марія (Емілія) Каетонівна (Кальтанівна) Кардасевич (?-†1871), православного віросповідання, дочка заможного поміщика, колишнього штабс-ротмістра 11-го Принца Альберта гусарського полку. Такий ось у нас виходить україно-польський краков’як, а не дагестанська лезґінка.

*   *   *

Предки нашої героїні за материнською лінією – Кардасевичі, були, кажуть, чи то графами, чи то баронами. Володіли вони навіть золотими копальнями. Але примхлива доля привела їх у степову Україну, де наприкінці XVIII століття у Новоросійській губернії саме вони заснували село Миколаївка.

Після весілля Карла Кардасевича і Марії Тарковською логічно злилися їхні рідні села, якими володіли фамілії: Тимофіївка і Кардашів. У середовищі повітового дворянства пара мала репутацію освічених, високодуховних панів, що побудували в українському селі церкву, відкрили церковно-приходську школу та бурсу для селянських дітей. Не дарма Марію Каетонівну Тарковську простий люд і місцеві священики вважали святою. Коли в 1871 р. добродійна пані померла, у фундаменті церкви зробили склеп та поховали покійну просто у сільському храмі.

По щирості сказати, тут, на Єлисаветградщині, на березі річки Інгул Карл Матвійович та його дружина Марія Каетонівна щастя не знайшли. Їхніх перших дітей – Миколу (? -†1847) та Євгенію (?-†1849) – ще в дитинстві покликав Ісус. А коли молодшому синові Олександру (1862-1942) виповнилося тільки дев’ять, епідемія холери, що лютувала у Новоросійській губернії, забрала й самих батьків.

*   *   *

Тим часом, як і старша сестра, Олександр Тарковський народився і виріс на українському хуторі Кардашеві поблизу села Тимофіївки. Коли настав час, підліток вступив до Єлисаветградського земського реального училища, де навчався разом із майбутнім благодійником, меценатом української культури, землевласником, агрономом, видавцем і публіцистом Євгеном Кіндратовичем Чикаленком (1861-1929). Тут, у семикласному чоловічому училищі, відкритому за програмою гімназії, освіту здобували також брати Тобілевичі: актор і режисер Микола Садовський (власне: Микола Карпович Тобілевич; 1856-1933) і Панас Саксаганський (власне: Афанасій Карпович Тобілевич; 1959-1940).

У книзі мемуарів “Скельця дзеркала” Марина Тарковська зазначала:

- Училище в Єлисаветграді засновало земство, і тут навчалися хлопчики із найрізноманітніших сімей. Були діти службовців, купців, лікарів, селян. Там виникла саме та атмосфера, якої побоювався тодішній міністр освіти Російської імперії граф Толстой, котрий вважав, що реальні училища можуть стати розсадниками вільнодумства.

Як пишуть дослідники, насправді дисципліна в Єлисаветградському реальному училищі була залізною. Проте, на противагу державним школам, трималася вона не на системі жорстоких фізичних покарань, а на взаємоповазі вчителів та учнів. Саме звідси брала витоки творча атмосфера, в якій юні голови світлішали, бо кожен прагнув до індивідуальної форми творчої самореалізації.

Наприклад, Олександр Тарковський одночасно вивчав дев’ять мов: давньогрецьку, латину, іврит, французьку, німецьку, англійську, італійську, польську, сербську. А ще юнак писав вірші та організовував аматорські вистави. Адже компанія близьких товаришів по Єлисаветградському училищу перебувала під сильним духовним впливом чоловіка старшої сестри – Івана Тобілевича (Карпенка-Карого).

Минуло трохи часу, й Олександр Тарковський став одним із засновників народовольчого гуртка в Єлисаветграді. Ні, участі у вбивствах царських чиновників 20-річний студент юридичного факультету Харківського університету не брав, але був арештований у справі про замах на харківського генерал-губернатора і дістав свої три роки в’язниці і п’ять – у сибірському засланні.

*   *   *

Із неволі український бранець написав відчайдушного листа французькому гуманісту-романтику Віктору Ґюґо (Victor Marie Hugo; 1802-1885), в якому просив розради та підтримки. Ясна річ, із царської Росії послання до адресата не дійшло... У 1890-х рр. документ знайшовся у справі обвинуваченого народовольця кіровоградського краєзнавця Микола Васильович Хомандюка (1945): слідчі Єлисаветградського міського поліцейського управління просто підшили лист як ще одне свідчення... провини студента-правознавця О.Тарковського.

Не все гараздилося і в родині майбутнього корифея українського театру Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). Зі справжнім прізвищем талановитого сімейства відбувалися дивні речі. Тривалий час батько, великий гуморист, людина різних талантів Карпо Адамович Тобілевич (1817-1904) оббивав чиновницькі пороги, щоб фамілію визнали благородною, навіть довелося судитися, щоб їхньому роду повернули дворянство. Коли начебто вже й перемога забовваніла, раптом виявилося, що в офіційних паперах значиться… ТобЕлевич! І в дворянстві позивачеві Департамент геральдики Урядового Сенату відмовив. Сказати, що Карпо Адамович засмутився, значить, нічого не сказати.

Спересердя батько заховав документи аж на споді скрині – під купою ганчір’я, і відтоді ​​в хаті про ті прикрості більше ніхто з домашніх не заїкався. Згодом той казус первісток, Іван Карпенко-Карий, описав у трагікомедії “Мартин Боруля”. Її герою отримати дворянство також завадила теж... одна буква, бо якийсь малограмотний писар записав його БЕрулею.

За іронією долі, прізвище Тобілевич, за яке так клопотався батько, не залишив собі жоден з трьох талановитих синів, кожен взяв відмінний від іншого творчий псевдонім.

*   *   *

Але повернімося до нашої героїні. Надя Карлівна Тарковська спочатку отримала домашнє виховання в сім'ї, де всі, рахуючи батька, відставного штабс-ротмістра Ново-Архангельського уланського полку, знали та шанували українську мову, потім – продовжила освіту в Єлисаветграді.

З юних років дівчинка брала участь у роботі благодійного товариства, яким керувала інтелігентна й освічена пані Рогальська. Дружина місцевого вчителя, аристократка за походженням залучала дівчат із дворянських родин до простої праці – вони шили білизну для вихованців сирітського притулку, постільні речі для земської лікарні. А ще – на громадських засадах, Надія опікувалася народною книгозбірнею.

Наречений для пристойних дівчат завжди знаходиться десь поруч. Так сталося і цього разу. На ниві просвіти народної у 1869 р. 16-річна Надя Тарковська познайомилася із секретарем-архівістом міського поліцейського управління в Херсоні Іваном Карповичем Тобілевичем.

Колись українська інтелігенція плекала спорідненість з народом, вшановувала родовід, а окремі її представники навіть у творчий псевдонім – зокрема, Іван Карпенко-Карий – виносили такий. Відомо, що своє артистичне ім’я Іван Карпович грайливо склав із двох імен: батька – Карпа Адамовича, і героя твору Тараса Шевченка “Назар Стодоля” Гната Карого. Знаєте, чому це були не літературні хвастощі, а внутрішній мотив, рух душі?

У родині Тобілевичів тонко розуміли і здавна шанували Традицію. Наприклад, хоч куди б закидала чиновницька доля, брати Іван і Микола неодмінно приїжджали до батьків на Святвечір. Нехай часом доводилося робити двісті п’ятдесят верст на конях, щоб тільки цілою родиною сісти за святковий стіл.

*   *   *

Отже, у 1869 р. царський чиновник Іван Карпович Тобілевич, а вечорами – український режисер-аматор Іван Карпенко-Карий задумав поставити історично-побутову драму “Назар Стодоля” (1843) за п’єсою Тараса Шевченка. Собі Іван Карпович, звісно, забрав роль Назара, а ось знайти виконавицю на роль Галі Кичатої ніяк не вдавалося. Проте одного разу зайшов 24-річний постановник до відомої в Єлисаветграді народної бібліотеки (книгозбірні) пані Рогальської і з порогу почув, як хтось дивовижно грає на роялі. Навіть заціпенів від задоволення молодий чиновник, став прислухатися. Назустріч гостю вийшла господиня, пані Рогальська і внесла ясність: це музикує Надійка Тарковська!

Взявши гостя під руку, пані підвела Івана Карповича до дівчини. Коли юна піаністка закінчила п’єсу, режисер-аматор гучно зааплодував і тут же запропонував незнайомці роль сотникової дочки у спектаклі “Назар Стодоля”. Слово за слово, і захоплений театром юнак, взагалі, запросив Надю у трупу аматорського театру, а вона, ніяковіючи, погодилася. Таким буває кохання з першого погляду.

Коли про свої почуття дівчина розповіла батькам, вони і слухати не схотіли про безглуздий шлюб Надії з якимось чиновником Х рангу. За їхньою уявою, дочка багатих шляхтичів із старовинного польського роду мала знайти пару соліднішу. Соліднішу, принаймні – не сина прикажчика, напівзлиденного секретаря-архівіста з управління губернської поліції. Проте всупереч волі батьків в 1870 р. 18-річну дівчину Іван Тобілевич (Карпенко-Карого) все-таки пошлюбив. Українець…

Із церкви щасливий Іван Карпович привів молоду дружину в будинок свого батька. Відносини в родині встановилися щирі й дружні. Молода дружина благотворно впливала на чоловіка, котрий нещодавно перехворів на малярію, але невгамовно фонтанував творчою енергією щодо майбутнього українського театру.

*   *   *

Щербата пом’якшує зболені серця, змушує шукати взаєморозуміння між родичами. У 1871 р. в один день епідемія холери забрала матір і батька Надії Карлівни. Як наслідок, осиротілий десятирічний брат Олександр переїхав жити в сім'ю старшої сестри – до затишного одноповерхового будинку з флігелем. Із п’ятьма вікнами по фасаду той стояв в передмісті Бикове на вулиці Знам’янській, 13 (нині – вул. Тобілевича, 16; тепер тут Міський літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого).

Як посаг, Надії Карлівні відійшли землі, які за дві тисячі рублів її свекор Карпо Адамович Тобілевич купив у вдови єлисаветградського священника Якова Курлова. Згодом навколо садиби на 200 десятин землі, що лежала в голому степу, виріс красивий хутір, як його називав сам Іван Карпенко-Карий – “оаза в степу”.

Ось так після раптових смертей тещі й тестя під опіку 26-річного чиновника потрапили малолітні брат і сестра Надії, а також, із чималими боргами, маєток Тарковських – хутір Кардашів. Довелося Іванові Карповичу рятувати землю, отриману дружиною в спадок, взявши для цього... кредит у банку. Це при тому, що упродовж двох подальших років Іван Карпович очолював драматичний гурток любителів в Єлисаветграді, що мало не до 1876 р. існував при Земському благодійному товаристві, а також виступав його режисером і головним артистом.

Навколо фонтануючого ідеями світила оберталося багато талановитих людей, що сприяло художньому зростанню аматорської трупи. Місцевий учитель і композитор Петро Іванович Ніщинський (1832-1896) написав для театру музичну картину “Вечорниці”; актор і режисер М.Л.Кропивницький (1840-1910) створив перші драматичні твори, а також і музику до них. Більше того, Марко Лукич увійшов в аматорську трупу як… актор і режисер.

Матеріальний і моральний успіх драмгуртка не раз ставав на перешкоді інтересам професійних труп, які, не маючи можливості обійти гастроллю повітовий Єлисаветград, вимушено давали вистави в невеликому Зимовому театрі, тоді як у просторому залі Дворянського зібрання одноосібно панували вистави саме аматорської трупи: "Гувернер”, “Старий пан” і т.д.

*   *   *

Як жив майбутній корифей українського національного театру?

Так, як звичайний єлисаветградський міщанин; в улюблених стравах у нього ходив український борщ, щоправда, з раками, виловленими в місцевому ставку. Щоб ви про барство, часом, не подумали, те озерце було рукотворним. Іван Карпенко-Карий викопав його власними руками, у вигляді підкови – на щастя нащадкам.

Як творив корифей українського національного театру?

Так, як звичайний дрібний царський чиновник; писав ночами. Бо Іван Карпович вважав, що українцеві гріх за столом сидіти вдень, коли все радіє сонцю. З ранку хліборобу належить трудитися на землі.

Про що мріяв майбутній корифей українського національного театру?

Як демократ-утопіст, знудившись працею канцеляриста, він бажав зняти чиновницький сюртук, подати у відставку зі служби, оселитися в селі й, перетворившись на вільного хлібороба, залежати виключно від природи, сонця і хмар. Тим часом, бажане з Іваном Карпенком-Карим не сталося.

*   *   *

Старанно і чесно Івану Карповичу Тобілевичу й надалі належало виконувати доручення поліцейського начальства. Попри це й надалі Іван Карпенко-Карий орав у Єлисаветграді степ просвітництва та засівав художню ниву, готуючи ґрунт для великих робіт на теренах національного мистецтва. Однак, “Емський указ” 1876 р. одним розчерком пера заборонив друкувати українською мовою книжки, навіть тексти до музичних нот, ставити українські вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями, – поховав світлі мрії.

Ось коли в Єлисаветграді, на вулиці Знам’янській, 13, знадобився притулок для одиноких сердець, ось коли ожила неформальна “театральна столиця України”. У цьому ж будинку мешкав майбутній меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, однокласник молодшого брата по земському реальному училищу. Тут збиралася єлисаветградська “Громада”, керована місцевим лікарем і громадським діячем Опанасом Івановичем Михалевичем (1848-1925), що займала чітку українофільську позицію.

Певною мірою автономною частиною “Громади” був молодіжний гурток організації “Народна воля”, в який входив і Олександр Тарковський. Як писав один із сучасників:

- На Знам’янській вулиці стояла обитель української демократії чистої води, де сповідували просто-таки євангельську мораль у ставленні до людей.

*   *   *

Що таке українська привітність, – знаєте?

В артистичному салоні Івана та Надії Тобілевичів все дихало відкритістю, світлими симпатіями молодого господаря і господині. Незважаючи на “Емський указ”, тут давали домашні спектаклі, влаштовували літературні читання, концертували в чотири руки. Пісня і слово українське не змовкали. Вже тоді Іван Карпович захоплювався російськими критиками і публіцистами народно-демократичного ґатунку: Миколою Добролюбовим, Михайлом Салтиковим-Щедріним, особливо – Віссаріоном Бєлінським, в честь останнього навіть свого первістка (†1871) назвав, хоча син помер у ранньому віці.

У всіх починаннях Надія Карлівна Тарковська-Тобілевич підтримувала і допомагала чоловікові. Вона обожнювала музику, театр, літературу, чудово грала на роялі, писала аранжування до українських пісень, за будь-яких обставин залишалася душею їхніх літературно-співочих посиденьок. Це притому, що окрім молодої сім’ї Тобілевичів, у будинку на вулиці Знам’янській, 13, жили також: мати чоловіка Євдокія Зіновіївна, сестра режисера Марія, дядько, брат Карпа Адамовича – Микола Адамович, а також дружини братів. Разом із тим, усі вони складали дружну артистичну комуну, залучаючи в своє коло місцеву творчу молодь.

Навіть не уявляєте, як завжди тут було гамірно і весело!

На відміну від петербурзьких салонів, гостей частували скромно, відповідно до заробітків секретаря міського поліцейського управління: вареники з сиром, або картопля з салом до капусти – ось і вся звана вечеря.

Здавалось, у цьому середовищі патріархальне минуле може зазнати другої молодості. І так воно й діялося!.. Під впливом прогресивної молоді раптом потягнулася до знань похилого віку мати Євдокія Зіновіївна Садовська, колишня кріпачка поміщика Золотницького, яку чоловік Карпо Адамович Тобілевич викупив із кріпацтва! Від дітей вона, все життя неписьменна, раптом навчилася читати, і весь вільний час просиджувала за книжкою або слухала, як хто-небудь із синів читає їй уголос.

(Закінчення: Надія Тарковська. 2. Я – тінь із тих тіней)

Олександр Рудяченко