Максиміліан Волошин. 1. Дхарма поета

Проєкт "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ" продовжуємо розповіддю про поета, художника, представника символізму й акмеїзму

Насправді цей Митець (в широкому значенні слова) не вміщався в жодні рамки. І зовсім не дивно, що про нього одночасно побутували діаметрально протилежні думки – від шарлатана і магнетизера до доброї дорослої дитини, Бога, котрий забув Себе, Мандрівника Всесвітом та Великого Пана Коктебелю.

Дивовижною він був людиною, незвичайною, якоюсь навіть неслов’янською.

Часто цю притчу Максиміліан Волошин цитував, але тільки у відповідному місці:

«Будда запитав святого, ким той хоче стати, коли досягне просвітлення?
- А які варіанти?
- Ну, можна два рази демоном або шість разів ангелом.
Поміркувавши, саньясін (від संन्यास, sannyāsa – “зречення”. – О.Р.), людина Шляху, відповів:
- Звичайно, два рази демоном».

Виходячи з християнської теології, відповідь якась дикунська, бо, нібито, виправдовує зло, якщо не приховано закликає служити дияволу. Тим часом, з огляду на буддійську практику (Садхану), подібна відповідь – мудре рішення: як у три рази скоротити довгий Шлях страждання і болю. Адже будь-які живі істоти – всі, без винятку! – колись досягнуть просвітлення. Ось саме із цього й почнемо.

*   *   *

16 (28) травня 1877 р., по вулиці Тарасівській у Києві, у будинку №4, що належав спадкоємцю покійного купця Адама Андрійовича Снєжка, в сім'ї правника, колезького радника Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина народився знаний поет Срібного віку, аквареліст, арт-критик, мистецтвознавець Максиміліан Волошин. Особистість унікальна, особистість епохальна, якщо дозволено лише одну епоху увібгати в талант.

Зверніть увагу: Максиміліан Волошин прийшов у світ у Богодухів день, як говорили за старих часів, “коли земля – ​​іменинниця”; це на 51-й день після Великодня, коли відзначається особливе церковне свято – на честь третьої Особи Трійці. Звідси, мабуть, і схильність до духовно-релігійного сприйняття світу, незнищенну любов до буяння плоті й матеріального в усіх його формах і проявах. Якось, спантеличившись своїми попередніми переродженнями і забутими ликами, поет зізнався:

- Минуле мого духу уявлялося мені завжди у вигляді одного з тих фавнів або кентаврів, які приходили в пустелю до Святого Ієроніма і приймали таїнство Святого Хрещення. Я – язичник у плоті, тож вірую в реальне існування язичницьких богів і демонів – але, разом із тим, не можу його мислити поза Христом.

Яким Великого Пана Коктебеля бачили близькі та знайомі? Якщо вірити свідченням Іллі Еренбурга (1891-1967), а киянину точно можна вірити:

- Очі у Макса були привітні, але відсторонені. Більшість вважала його байдужим, холодним: він дивився на життя зацікавлено, але... відчужено. Ймовірно, знаходилися події та люди, які його по-справжньому хвилювали, але він про це не говорив; усіх Макс зараховував до друзів, проте друга, здається, у нього не було.

*   *   *

Мені особисто так не здається. Тому, як у Бога, котрий забув Себе – друзів, взагалі-то, не буває; за визначенням. Подруг – хоч греблю гати. При законній дружині з вигадливим Максом Марина Цвєтаєва (1892-1941) глибоко пізнала богоподібного Пана і, проникнувши в душевний світ поета-не-від-світу-цього, виділила основну рису вдачі: “співіснування”. Оскільки у поета в Коктебелі між собою прекрасно товаришували язичницькі обряди і грецька міфологія, християнська езотерика і буддистська космогонія, антропософські знання та новомодний екзистенціалізм.

Справді, Максиміліан Волошин щось таки ЗНАВ, чим потужно магнітив. Не стримавшись, Марина Іванівна і нам, нащадкам, повідала саме про це:

- Макс належав іншому Закону, відмінному від людського. І ми, втягуючись в його орбіту, незмінно потрапляли в його Закон. Макс – сам був планетою. І ми оберталися навколо нього в якомусь іншому, більшому колі, оберталися разом з ним навколо світила, якого не знали. Тим часом Макс отими знаннями володів. У нього була таємниця, яку він не говорив. Це знали всі, але тієї таємниці не пізнав ніхто...

У напівавтобіографічному есеї “Доля Верхарна” (1917) сам М.О.Волошин так визначив власне покликання:

- Коли на землі відбувається битва, що розділяє людство на два непримиренні табори, треба, щоб хтось стояв у своїй келії на колінах і молився за всіх ворогуючих – і за ворогів, і за братів. В епоху загального озлоблення та сліпоти слід, щоб знайшлися люди, які можуть опиратися почуттю помсти і ненависті, зможуть заклинати збожеволілу реальність – благословенням. У цьому – вищий релігійний борг, в цьому і полягає Дхарма (санскр. Закон. – О.Р.) поета.

*   *   *

Не кожен із нас цікавиться, звідки росте його корінь, тоді як Максиміліан Волошин знав. Предки за батьківською лінією, Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина (1838-1881) були запорізькими козаками, а за материнською – Олени Оттобальдівни (з дому Ґлазер; 1850-1923), – зросійщеними в XVII ст. німцями. Гримуча суміш, чи не так? Для батьків Макс став другою дитиною: в 1869 р. у подружжя народилася дочка Надійка, але вона померла в чотирирічному віці. Його чекали… Дуже чекали. Коли на світ з’явився Максик, батькові виповнилося 39 років, матері минуло 27; більше дітей в подружжя не було.

Український слід Максиміліан Олександрович ніколи не викреслював, а в авторизованій "Автобіографії" (1925) написав:

- Народився я в Києві й корінням роду пов’язаний з Україною. Моє родове ім’я Кирієнко-Волошин, йде воно – із Запорожжя. Знаю із книг Миколи Костомарова (1817-1885), що в XVI столітті жив в Україні сліпий бандурист Матвій Волошин; за політичні пісні з нього живого поляки здерли шкіру. Зі “Спогадів” баронеси Марії Дмитрівни Францевої (1856-1944) запам’яталося, що прізвище кишинівського юнака, котрий водив молодого Олександра Пушкіна в циганський табір, було... Кирієнко-Волошин (за уточненими даними, це справді був чиновник канцелярії намісника Бессарабії генерала І.М.Інзова Дмитро Кирієнко-Волошинов. – О.Р.). Я б нічого не мав проти того, щоб вони були моїми предками.

З одного боку, сліпий бандурист, котрий поклав життя за любов до України, безкомпромісний сказатель, голос пригнобленого народу ходив у прапрадідах поета Срібного віку... З іншого боку – близький знайомий Данте Росії, геніального поета, перед яким Максиміліан Волошин відчував божественну шану... Ось і все рішення дилеми, кому Макс більше належить: Україні, Росії чи Німеччині. Як згадував сам митець, він був “продуктом змішаної крові – української, німецької, російської, італо-грецької”. Бо, не забувайте, як змалку мати напучала єдину дитину:

- Ти, Максе, – продукт змішаної крові. Вавилонське змішання культур – саме для тебе.

*   *   *

Із глибини століть повернімося до більш свіжих подій. Батько Мандрівника Всесвітом ніколи предводителем дворянства не був – вигадки це все. Свого часу сам поет їх особисто розвіяв у листі, датованому приблизно 1906 р. і адресованому художниці Маргариті Сабашниковій (1882-1973), небозі дружини Костянтина Бальмонта, а згодом – своїй першій дружині:

- Батько мій ніколи предводителем дворянства не був. А спершу був мировим посередником, а потім членом суду в Києві. Дід мав великі маєтки в Київській губернії, а хто він був, я не знаю, і взагалі родичів мого батька не знаю.

Сучасні дослідники творчості М.О.Волошина встановили: його дід – статський радник Максим Якович Кирієнко-Волошин і бабуся за материнською лінією, вдова, статська радниця Надія Григорівна Ґлазер (у дівоцтві – Зоммер) стали хрещеними батьками немовляти, що записано під №99 у метричній книзі старокиївської Іоано-Златоустівської церкви (інша назва: Залізна церква). Така колись стояла у районі Галицької площі, обмеженої нинішніми Володимирською вулицею (від бульвару Тараса Шевченка), залізницею, Старовокзальною вулицею, площею Перемоги та бульваром Тараса Шевченка. Якщо бути точним, той храм стояв саме на тому місці, де тепер сходинки, що ведуть до… Київського цирку.

Отже, колезький радник Олександр Максимович Кирієнко-Волошин служив у Київській палаті кримінального і цивільного права: спершу – мировим посередником, потім – членом міського суду. Це не заважало йому мати репутацію людини доброї, товариської, такі... пишуть вірші. Єдине, що невиразно запам'ятав син: батько декламує якийсь вірш, але який саме – не розібрати. Адже татуся закликав Господь, коли Максу виповнилося… чотири рочки.

Досить швидко Олександр Максимович залишив сім'ю і жив окремо, бо в лютому 1878 р. чиновника відправили служити в окружний суд Таганрога. За різних причин не склалося спільне життя подружжя Волошиних. По-перше, Олена Оттобальдівна була жінкою вольовою, глибоко освіченою, самобутньою і у січні 1880 р. сама пішла від чоловіка, а коли той за рік помер, як натура дієва та самостійна, не захотіла сидіти на шиї у родичів чоловіка. По-друге, колишня випускниця Інституту шляхетних панянок змінилася до невпізнання: вона почала коротко стригтися, приохотилася до цигарок, а згодом і сигар, вбиратись у мужицькі сорочки та шаровари, носила кавалерійські ботфорти, згодом знайшла собі й чоловіче захоплення – гімнастику з гирями, а потім навіть жити почала по-чоловічому, бо служила по відомству. Із жіночих захоплень Олени Оттобальдівни, хіба що, можна назвати – шити козакини (напівкаптан на гачках зі стоячим коміром та зі складками ззаду) та вишивати тюбетейки.

- Виховання – це самозахист дорослих від дітей.

Зрештою, мати забрала дворічного Максика і виїхала до... Севастополя, де працювала, кажуть, на телеграфі. Житло в Криму емансипованій подрузі надала однокурсниця за Інститутом шляхетних панянок Н.О.Ліпіна.

*   *   *

Мати Волошина – й працювала на телеграфі?! Нісенітниця якась. Проте, повірте, на той час це була звичайна річ. Адже її батько, уродженець Ліфляндської губернії, інженер-полковник Оттобальд Андрійович Ґлазер (1809-1873) служив начальником Житомирського телеграфного округу, так що спеціальністю дівчина володіла змалечку. Скажу більше, дід за материнською лінією також трудився інженером і дослужився до начальника телеграфного округу, а прапрадід – лейб-медик Зоммер приїхав до Росії ще за часів правління Анни Іванівни (1730-1740). 

Кращий портрет Олени Оттобальдівни широкими мазками накидала Марина Цвєтаєва, коли в Коктебелі особисто познайомилася з матір'ю Макса в 1911 р.:

- Відкинуте назад волосся, орлиний профіль із блакитними очима. Зовнішність точно німецького походження... Обличчя старого Ґете, німецьке і чітко божественне. Перше враження – постава. Царственість постави: поворухнеться – ніби рублем обдарує. Почуття звеличення від одного її милостивого погляду. Друге, природно випливає з першого: підозра. Така не подарує. Що? Та нічого. Величчя за маленького зросту: велич знизу, наше поклоніння – зверху. Все: самокрутка в срібному мундштуці, сірничниця з цільного сердоліку, срібний обшлаг каптана, ніжка в казковому казанському чобітку, срібне пасмо скуйовдженого вітром волосся – єдність. Це було тіло саме її душі. Глибока простота... Праматір. Матір тутешніх місць, її орлиним оком відкритих та трудовими боками обжитих. Верховод всієї нашої молодості – прародителька роду, так і не здійсненого. Праматір – Матріарх – Пра.

Кажуть, згідно з суворою материнською педагогікою, Максу дозволялося все, за винятком двох заборон: їсти понад міру – і так товстунець! – та бути, як усі. У гувернантки Олена Оттобальдівна винайняла сину… циркову наїзницю: навчати верховій їзді та перекидам вперед і назад. Розумієте, що до повноліття у хлопця не було іншого виходу, як послух і самостійність. Ви знаєте ще якусь матусю, котра провокувала б бійку сусідських хлопчаків із власним сином?

Коли в 1883 р. у Севастополі Богу душу віддала подруга по Інституту шляхетних панянок Н.О.Ліпіна, Олена Оттобальдівна разом з Максиком залишили Крим. Із чотирьох до шістнадцяти років майбутній поет з матір’ю мешкав у Москві, спочатку – у провулку Волконського. Чи варто говорити, що його усвідомлене дитинство у Білокам’яній пролетіло в колі дорослих людей, домашніх тварин і бібліотеки.

*   *   *

Не маючи можливості дружити з людьми, хлопчик товаришував із книжками. У п’ять років він проковтнув російську класику і, знаєте, все подальше життя пам’ятав багато що напам’ять. У сім років Макс впорався з Миколою Гоголем, “Одіссеєю” та Едґаром Алланом По. Ніяких друзів і подруг – навіть перші юнацькі вірші були звернені до… природи:

- О, милі ліси Звенигородського повіту.
Далі:
- О, Троєкурове, о, Матвійкове.

У 1885 р., тобто із восьмирічного віку, Макс Волошин почав системно навчатися з репетитором. Ним став студент Никандр Васильович Туркін (1863-1919), в майбутньому – відомий театральний критик, драматург та редактор. Крім граматики педагог вимагав заучувати латинські вірші, читав дитині лекції з історії... релігій, а на десерт регулярно загадував писати твори на літературні теми.

Із часом випробовування ставали серйознішими. У 1886 р., у дев’ятирічному віці, хлопчика зобов’язали читати Ф.М.Достоєвського, на щастя, тільки – ранні повісті “Бідні люди” (1846) та “Неточка Незванова” (1849). В останньому творі за живе зачепили слова:

- Бідність і злидні виховують художника. Вони неподільні з початком.

*   *   *

У травні 1887 р. в Москві мати віддала Макса до приватної чоловічої гімназії Л.І.Поліванова, що знаходилася на Пречистенці, 32. Всі предмети: Закон Божий, російську мову, чистописання, читання, арифметику і французьку мову – школярик уже знав напам’ять; студент Никандр Туркін готував вихованців на совість. На кілька годин вириваючись із дому, вдихаючи на повні груди п’янке повітря свободи, підліток не пустував, а... писав вірші, навіть брався перекладати Гейне. У серпні 1888 р. хлопчик перейшов у 1-у Московську казенну гімназію і, як сам згадував:

- Це були найтемніші й найобмеженіші роки мого життя, сповнені туги і безсилого протесту проти нелегкотравних і непотрібних знань.

Навчався він настільки погано, що в 1890 р., тобто у третьому класі, залишився на другий рік. За два роки гімназист записав у щоденнику:
- Мрію про Південь і молюся, щоб стати поетом...

А через півроку:
- Моє теперішнє найзаповітніше бажання – бути письменником.

Восени 1892 р. із-під пера Максиміліана Волошина з’явилися аматорські вірші “Герої”, “Письменникові”, “З Барб’є”, в яких автор помітно наслідував... Валерія Брюсова, а за кілька місяців, 31 січня 1893 р. його відбувся перший публічний виступ. Сталося це на літературно-музичному вечорі в гімназії, де юнак прочитав... “Наклепникам Росії” Олександра Пушкіна.

*   *   *

Зміни літали у повітрі, торкнулися вони й їхньої сім’ї.

Проживши 12 років у Першопрестольній, вдова Олена Оттобальдівна Волошина разом з московським лікарем, а від 1890 р. її цивільним чоловіком Павлом Павловичем фон Тешем (1842-1908), з яким вони разом працювали на Московсько-Брестській залізниці, – вирішила змінити обстановку. За рекомендацією зросійщеного німця, лютеранина за віросповіданням П.П. фон Теша, мати М.О.Волошина придбала земельну ділянку поблизу болгарського поселення Коктебель, за десять км від Феодосії і 3 червня 1893 р. разом із сином вирушила назад, до Криму. Ні, не кажіть, а щось романтичне відчувалося в тому її душевному русі. Схоже на те, як у минулому німецькі колоністи освоювали гірські хребти Криму, так й Олена Оттобальдівна, ймовірно, наважилася цивілізувати Коктебель. Свій шматок землі вона засадила фруктовими деревами, поклавши початок нинішнього парку Літфонду. За кілька років у Коктебелі облаштувалися: дитяча письменниця Наталя Іванівна Манасеїна, поетеса Поліксена Сергіївна Соловйова, а також оперні співаки – драматичне сопрано Марія Адріанівна Дейша-Сіоницька та бас Володимир Іванович Касторський.

Не радував, хіба що... Максик. У його мемуарах читаємо:

- Коли відгуки про мої московські успіхи матір подала до Феодосійської гімназії, директор навчального закладу, гуманний і старий Василь Ксенофонтович Виноградов (1843-1894), розвів руками і мовив:

- Вельмишановна пані, ми, звичайно, вашого сина приймемо, але мушу попередити: ідіотів ми виправити не в змозі.

Олена Оттобальдівна була жінкою інтелігентною і скандал не влаштувала. Взагалі, дивні відносини матері й сина бачилися неозброєним оком. Як занотувала у мемуарах російська поетка, перекладачка та літературний критик Євгенія Казимирівна Герцик (1878-1944):

- Ось я вперше в Коктебелі, що виявився таким не схожим на теперішні модні курорти. Нелюдно... Продряпуюся колючою гущавиною до будинку Волошина. Витягуючи відро, біля колодязя стоїть хтось, одягнений точнісінько, як він, із сивим, вітром розпатланим волоссям... Мати! Але під суворою зовнішністю Олени Оттобальдівни ховалася на диво доброзичлива, поблажлива, чужа дріб’язковості натура... Нам тоді було не до життєвих коренів... За визнанням Макса, ласки материнської він ніколи не знав. Мати йому була, скоріше, за приятеля, старого холостяка, в основному – поступливого, хоча не позбавленого бурчання.

*   *   *

Із підліткового віку Олена Оттобальдівна привчала сина до самостійності, але піший шлях з Коктебелю до Феодосії гористою пустельною місцевістю вважала довгим, тому її син мешкав на найманих квартирах у Феодосії… З іншого боку, хлопчина додому теж не поспішав. Як ви реагували б, якби до обіду мати вас кликала, дмухаючи в бляшану трубу, та годувала казанком рідкого відвару капусти, виставленим за простий дерев'яний стіл – без скатертини, на терасі з земляною долівкою? Тому його життя поза рідною домівкою навіть пом’якшувало гімназійне жахіття.

Чим далі, тим більше його вірші подобалися слухачам, і Макс одержав перше щеплення літературною славою. Як тієї пори п’ятикласник потребував схвалення дорослої людини, а ще – щоб він, як батько, розумівся на літературі! Придивившись до викладачів гімназії, поцікавившись у однокласників, юнак визначив: його наставником стане цікавий і талановитий вчитель російської мови Юрій Андрійович Галабутський (1863-1928):

- Пригадую, восени 1893 р. я взяв зошит віршів і пішов показувати. Педагог мешкав у класичному місці Феодосії – на Карантинній горі, у будинку мадам Купідонової... І досі закарбувалося в пам’яті його благовиде молоде обличчя з м’якою українською посмішкою, його гречний прийом.

Як уже говорилося, керував Феодосійською чоловічою гімназією Василь Ксенофонтович Виноградов – “прекрасна, гуманна людина і мудрий директор”. Коли він помер, 20 вересня 1894 р. Максиміліан Волошин написав присвяту “Над могилою В.К.Виноградова” і насправді прочитав свій твір над могилою покійного освітянина. Це був перший друкований вірш юного поета, згодом вміщений у збірці, упорядкованій феодосійськими викладачами і присвяченій пам’яті В.К.Виноградова:

- Весть о смерти мгновенно промчалась. / Всякий был глубоко поражен. / “Да, он умер!” – кругом раздавалось, / Но казалось, что жив еще он. / Только тут вот, при этой могиле, / Мы познали вполне в первый раз. / Как его глубоко мы любили, / И как много он сделал для нас.

Третім добрим генієм в Україні виявився... Ні, даруйте, але все по порядку.

У Феодосійській чоловічій гімназії у Максиміліана Волошина виявився нахил до малювання. Її почесний попечитель, всесвітньо відомий мариніст, колекціонер та меценат Іван Айвазовський (1817-1900), котрого в місті за очі називали “Цар-і-Бог”, – у гіршому разі: “Цар моря” – завжди цікавився успіхами вихованців у навчанні, а особливо – в малюванні. Переглядаючи малюнки школярів, Іван Костянтинович звернув увагу на роботи гімназиста і схвально відгукнувся про творчий доробок. У Будинку-музеї М.О.Волошина в Коктебелі ще зберігся альбом дитячих малюнків і проб аквареллю юного школяра.

*   *   *

Взагалі, Макс був особистістю, щедро обдарованою талантами, підліток не тільки писав вірші й здобув з-поміж місцевої інтелігенції звання “другий Пушкін”. Улітку 1895 р., за власним бажанням, він самостійно узявся вивчати історію філософії, а 2 лютого 1896 р. у Феодосії в гімназійній постановці “Ревізора” школяр виконав роль городничого. У листопаді 1896 р. восьмикласник написав твір на педагогічну тему “Вплив виховання на людину, за літературними типами”. Головне було – не промахнутися в тому, чому віддати перевагу, не розмінятися на дрібниці, у численних швидкоплинних захопленнях не просвистіти шанс.

Але не треба розписувати дурниці, мовляв, тодішня Феодосія була звичайним провінційним містом. Не треба, і поясню чому… Геніїв, талантів і диваків на Півдні Російської імперії завжди народжувалося чимало. Ось яскравий приклад… Разом із однокашником Олександром Пешковським гімназист Волошин мешкав на квартирі полковника прикордонної варти Михайла Митрофановича Петрова, котрий вважався старожилом східного Криму. Як згодом пригадував поет:

- Михайло Митрофанович був майстром на всі руки, людиною різносторонньою і талановитою. Наприклад, він ставив аматорські вистави, сам чудово грав на сцені, декламував, був прекрасним маляром. У Феодосії ви б не знайшли жодного старого будинку, де б на стінах не висіли його акварельні види... Окрім того, у нього була слюсарна майстерня, бо полковник Петров винаходив літальний апарат, будував крила, придумав велосипед власної конструкції.

Тоді ще велосипеди у широкий вжиток не ввійшли. Але винахід, мабуть, виявився невдалим, бо Олексій Олексійович Польовий, котрий славився в Феодосії дотепністю, будучи в той час писарем, помістив велосипед у списки “нерухомого” майна М.М.Петрова. Мешкаючи в будинку Петрових, Макс Волошин бачив сидіння від “нерухомого” велосипеда. Ним виявилося коване крісло таких розмірів і ваги, що зрушити його з місця однією рукою ніхто не міг.

*   *   *

Тому я й кажу: абияк Крим не збагнути, надто багато, так би мовити, “загальних місць”. Південь України треба полюбити, лише тоді первозданність тобі й відкриється. Якщо в перше літо незграбного підлітка у Коктебелі зустрічала виключна скупість природи та убогість фарб, то це діялося не тому, що довкола Феодосії ще не назбиралося незвичайної виразності та витонченої елегантності.

- Мені хочеться розповісти дещо про Коктебельський пейзаж. Я цілком серйозно вважаю, що Коктебельский пейзаж – один з найкрасивіших земних пейзажів, які я бачив. Взагалі, про пейзажі потрібно не лише багато думати, а й багато порівнювати. З усіх своїх великих мандрів у житті я найбільше порівнював саме пейзаж. Зустрічаються пейзажі найрізноманітнішого віку. Є зовсім молоді, є – глибокої давнини. Тому що пейзаж, як обличчя країни, може бути різноманітним, як людське обличчя. Все, що пережито землею, – відображено в пейзажі.

Такі речі чужинцеві не збагнути. Як Максиміліан Волошин пізніше зізнався:

- Знадобилися довгі роки моєї юності, присвячені мистецтву і мандрівкам, щоб відкрити оригінальність і красу Коктебеля.

Не один рік Мандрівник Всесвітом шукав “справжню батьківщину... духу”. Мистецтво це тонке. А поки, 6 червня 1897 р. юнак закінчив міську чоловічу гімназію. Як? Не брехатиму і я, коли Бог, котрий забув Себе, сам зізнався:

- Навчався я погано, навіть – з репетиторами. Сидів в одному класі по два роки, і як я все-таки примудрився отримати атестат зрілості – не збагну. Тим паче, що я був, мабуть, дитиною дуже допитливою, обдарованою пам’яттю і талантами.

Все недоотримане на шкільній лаві можна надолужити в зрілому віці. Проте найменшим чином недоотримані виховання почуттів Митця не заповнити нічим і ніколи. До честі і щастя Максиміліан Волошин вивчив на “відмінно” безсмертне: Феодосію з її генуезькими фортецями і турецькими руїнами, Коктебель і морське узбережжя, запах полину і громаду стародавнього вулкана Карадаг.

*   *   *

Немов прощаючись із Коханою, 9 квітня 1897 р. юнак записав в щоденнику:

- Яка ніч! Щойно я стояв на балконі. Свіжий морський бриз, густа місячна тінь від будинку, що лягла на тротуар, білясті півтони дерев, перспектива вулиці, яка далеко зливається в одну неясну пляму, легкий силует корабля біля узбережжя і тихі звуки міста, що засинає... Дивний, напівсмутний-напівмрійливий і дуже гарний настрій. Всі почуття і думки набувають особливої ​​м’якості і гармонійності, а потім теж переходять у напівтони. Прагнення до чогось хорошого, мрії про минуле і про майбутнє, легкий шал млявого вітру і безпричинні сльози чомусь навертаються на очі.

Та знову в його життя втрутилися звичаї старших: далися ж цим батькам династії – порятунку нема! Не секрет, особисто Макс мріяв навчатися на історико-філологічному факультеті, але за сімейною традицією – розумієте, пам’ять про покійного батька!!! – довелося вступати на юрфак Московського університету, куди хлопця зарахували 1 серпня 1897 р.

Тим часом до Москви повернулася зовсім інша людина. 20-річний юнак відвідував музеї і театри, засів перекладати поему “Німеччина. Зимова казка” Генріха Гейне, а також дещо із Ніколауса Ленау та Фердинанда Фрейліграта, а з викладачів виділяв, хіба що, ординарного професора кафедри політекономії (!) і статистики Олександра Івановича Чупрова (1842-1908). Як активіст студентського земляцтва, він свідомо долучився до піклування про нужденних, зокрема, збирав кошти на користь “недостатніх” (читай: бідних) студентів. Одне слово, від жовтня 1897 р. студент М.Волошин опинився під... очним наглядом поліції.

*   *   *

Ні, Великий Пан Коктебеля не ходив у записних революціонерах, котрі ночами клеїли прокламації, не мигаючи, дивилися в очі місцевим городовим і під кумачем неподалік заводської прохідної підтримували страйки робітників. Макс був іншим. Його новий світ глибоко розкривали відповіді на запитання “Тургенівської” анкети, заповненої юнаком 20 квітня 1898 р.:

1. Ваша улюблена чеснота? – Самопожертва та старанність.
2. Улюблена риса у чоловіків? – Жіночність.
3. Улюблена риса у жінок? – Мужність.
4. Ваше улюблене заняття – Подорож і розмова удвох.
5. Відмінна риса Вашого характеру? – Розкиданість.
6. Як Ви уявляєте щастя? – Володіти натовпом.
7. Як Ви уявляєте нещастя? – Втратити віру в себе.
8. Ваші улюблені колір і квіти? – Блакитний, конвалія.
9. Якби Ви були не Ви, ким би Ви бажали бути? – Олександром Матвійовичем Пешковським (співрозмовник і до кінця життя вірний друг; 1878-1933 – О.Р.).
10. Де б Ви хотіли жити? – Там, де мене немає.
11. Хто Ваші улюблені прозаїки? – Діккенс, Достоєвський.

Як по-юнацьки, категорично, розкидано… За настирність довелося заплатити. З огляду на причетність до Всеросійського студентського страйку, а також за “негативний світогляд” і “схильність до всякої агітації” 15 лютого 1899 р. Максиміліана Волошина відсторонили від занять і через неблагонадійність вислали… до провінційної Феодосії.

Немає злого, щоб на добре не вийшло... Наприкінці лютого 1899 р. разом із молодим поетом і початкуючим перекладачем Михайлом “Мішелем” Свободіним (1880-1906) вони оселилися в Ялті Антона Павловича Чехова та завели розмови про можливу постановку “Чайки”, на прем’єрі якої в Художньому театрі молодь побувала 17 грудня 1899 р. Балачки швидко закінчилися обговоренням майбутнього... студентського руху Росії. Максиміліан так і не зрозумів, чому це дещо лукаво посміхнувся Антон Павлович.

Мав зробити свою чисту справу Коктебель: привести почуття і думки до стану особливої м’якості та гармонійності. Зрештою, колись і в житті Бога, котрий забув Себе, також мали проявитися напівтони. А що у такій справі може бути кращим за калейдоскоп, яким насолоджуєшся у легкій подорожі?

*   *   *

Отже, вектор руху став зрозумілим. Разом із матір’ю, Оленою Оттобальдівною та дочкою П.П. фон Теша – Євгенією фон Теш, 29 серпня 1899 р. Максиміліан Волошин залишив Феодосію, аби вирушити в першу закордонну подорож. Маршрут вони збудували чарівний: Київ – Краків – Відень – Венеція – Верона – Луґано – Цюріх – Люцерн – Берн – Женева – Мілан – Локарно – Базель. У швейцарському містечку Тезисі допитливий турист написав вірш “Via mala” (лат. “Погана дорога”), маючи на увазі гірську дорогу на Рим в Альпах:

- Там с вершин отвесных / Ледники сползают, / Там дороги в тесных / Щелях пролегают. / Там немые кручи / Не дают простору, / Грозовые тучи / Обнимают гору. / Лапы темных елей / Мягки и широки, / В душной мгле ущелий / Мечутся потоки. / В буйном гневе свирепея / Там грохочет Рейн. / Здесь ли ты жила, о, фея – / Раутенделейн?

- Уперше потрапивши за кордон, 21-річного віку, я ходив картинними галереями цілковитим дикуном, наївно дивуючись: – “Яку дурницю писали ці ваші старі майстри, хіба це наша Третяківка!”

У середині жовтня 1899 р., через Кельн, мандрівники прибули до Берліна. Тут у Великого Пана Коктебеля виникла можливість подивитися на Європу “з висоти азійських полонин”, аби відчути “відносність європейської культури”. Як вільний слухач допитливий юнак відвідував лекції в Берлінському університеті, вивчав німецьку мову і... працював над авторською поемою “XIX століття”.

*   *   *

Коли за рік Мандрівник Всесвітом повернувся до Москви, пристрасті ущухли. Тож у лютому 1900 р. Максиміліану Волошину вдалося поновитись у Московському університеті. Студент-правник вивчав... історію мистецтва, писав рецензії й статті для журналу “Російська думка”, брав участь у діяльності виконкому Московської студентської організації і засів за... італійську мову. Він навіть перейшов на III курс юрфаку. На радощах разом зі студентами Леонідом Кандауровим, Василем Ішеєвим та Олексієм Смирновим з Москви у травні 1900 р. вони вирушили в самостійну закордонну подорож. По черзі друзі вели журнал, відвідуючи Варшаву, Відень, Лінц, Мюнхен. Усюди вони оглядали музеї, виставки, пам’ятники старовини. У селі Обераммерґау вони потрапили на справжню “містерію”. Пішки четвірка подолала полонини, перевали і льодовики Тірольських Альп. Опинившись в Італії, подорожні побачили озеро Комо, Мілан, Геную, Пізу, Флоренцію, Рим і Неаполь.

Коли четверо мандрівників повернулися на батьківщину, а саме: 21 серпня 1900 р. – виявилося, тут Макса зачекалися. Просто в Судаку, під час безтурботних мандрів Кримом, за підозрою в розповсюдженні нелегальної літератури його заарештували і під білі рученьки етапували в Басманну частину Москви та два тижні протримали в камері-“одиночці”. Виявилося, справу про студентські заворушення не закрито, а участь у Всеросійському студентському страйку Богу, котрий забув Себе, не подарували.

Через два тижні М.О.Волошина вислали зі столиці – до особливого розпорядження. Щоб попередити більш серйозні неприємності, 17 вересня 1900 р. студент-правник підрядився робітником на будівництво Ташкентської-Оренбурзької залізниці, а насправді, мандруючи середньоазіатською пустелею, у складі дослідницької експедиції, очолюваної В.О.Вяземським, прокладав трасу майбутньої дороги. Півтора місяці в степу з караваном верблюдів тягнулися повільно, захопливо. Виконуючи обов’язки завідувача табором, юнак вів пікетаж... Взагалі, той період Максиміліан Волошин називав “вирішальним моментом у моєму духовному житті. Тут я відчув Азію, Схід, старовину, відносність європейської культури”.

- Людина народжується двічі: у плоті й у дусі... Але річниці духовного народження вислизують від нас.

Хоча відкрита в Москві карна справа була “залишеною без наслідків”, в університет юнак вирішив не повертатися, а вдався до самоосвіти. Макс багато читав, рахуючи такі філософські твори, як “Три розмови” Володимира Соловйова, “По той бік добра і зла” Фрідріха Ніцше і “Tertia vigilia” Валерія Брюсова. Обнулившись за відсутності цивілізації, він остаточно вирішив присвятити себе літературі. Простіше кажучи, Великому Пану Коктебеля захотілося оселитися за кордоном, щоб “піти на Захід і пройти крізь латинську дисципліну форми”.

*   *   *

У 1901 р. юнак прибув до Парижа, де в одному з університетів Сорбонни слухав лекції з французької літератури і культури, у столиці Франції відвідував Російську Вищу школу суспільних наук, де гарт здобуло чимало російських політиків опозиційного ґатунку, студіював живопис у приватній академії Коларосси (Académie Colarossi), заснованій італійським скульптором Філіппо Колароссі. Але, по щирості сказати, більше за все він... займався самоосвітою. Місто на берегах Сени допомогло Великому Пану Коктебеля переродитися.

Тут недовчений московський студент, недавній російський соціаліст, перетворився на сучасного європейця і різнобічного ерудита – мистецтвознавця і літературознавця, анархіста в політиці й символіста в поезії.

- У ці роки я – лише губка, що всотує, я весь – очі, весь – вуха. Мандрую країнами, музеями, бібліотеками: Рим, Іспанія, Балеари, Корсика, Сардинія, Андорра... Лувр, Прадо, Ватикан, Уффіці... Окрім техніки слова, опановую техніку пензля та олівця... Прокинувся інтерес до окультних знань.

Період накопичення знань, визначений М.О.Волошиним як “блукання духу”, тривав до 1912 р. Понад декаду він “вбирав як губка”, “весь – очі, весь – вуха”, пішки із наплічником подорожував Західною Європою – тривалий час і з неприхованим задоволенням: Італія, Швейцарія, Франція, Іспанія, Німеччина, Австрія, Греція. У столиці Франції Макс пульсував: з квітня 1901 р. по січень 1903 р., із грудня 1903 р. по червень 1906 р., із травня 1908 р. по січень 1909 р., із вересня 1911 р. по січень 1912 р., із січня 1915 р. до квітня 1916 р.

*   *   *

Хитало молодого Митця з боку в бік. Наприклад, у Парижі з 1904 р. він регулярно писав кореспонденції для російських – газети “Русь” і журналу “Терези”, та подавав статті про Росію для французької преси. Він брав уроки малювання і гравюри у художниці, майстра естампу й силуету Єлизавети Сергіївни Кругликової (1865-1941), хоча з часом ту науку... визнав роками, “викресленими з життя”. Як пропащий Макс-сималіст, Бог, котрий забув Себе, вважав:

- Ні гімназії, ні університету я не зобов’язаний жодним знанням, ні єдиною думкою, десять безцінніших років, геть викреслених із життя.

Несамовито він шукав духовну твердінь, й у вівторок, 22 березня 1905 р. у Парижі М.О.Волошина прийняли в масони Великої Ложі Франції, зокрема, іноземець отримав повне посвячення в ложі “Праця і справжні вірні друзі” №137. Все як годиться: заповіт, удар шпагою. Доволі швидко виявилося, масонство для нього – щось не те... Уявіть лише-но, вулицями французької столиці він вештався в оксамитових штанях до колін, накидці з капюшоном і плюшевому циліндрі. І це – масон!

Красунчик. Не дивно, що знайомі жінки пліткували про нього: Макс геть не схожий на справжнього чоловіка, що його навіть не соромно покликати із собою в лазню – щоб той потер спинку. Він і сам, утім, любив пустити поголоску про власну чоловічу “безпеку”, хоча завжди мав купу бурхливих романів.

У квітні 1905 р. новонавернений муляр перейшов до ложі “Гора Синайська” №5. Щоденниковий запис від 20 липня 1905 р. сповіщав:

- Мені майже нічого не було новиною. Навіть усі теософські ідеї, які тепер я дізнаюся, – моїми здавалися вже давно. Майже з дитинства, наче з ними я народився.

Проте духовні пошуки він не припинив: у 1908 р. Макса висвятили на 2-у масонську ступінь, а в 1909 р. – звели у ступінь метра, який отримав іменний “Статут... ”

- Потім мені довелося пройти крізь близьке знайомство з магією, окультизмом, з франкмасонством, теософією і, нарешті, зустрітися з Рудольфом Штейнером, людиною, якій я зобов’язаний більше, ніж будь-кому, у пізнанні самого себе.

*   *   *

Починаючи з 1905 р., величезний вплив на Максиміліана Волошина справляла сліпа, навіжена і натхненна послідовниця теософії Анна Рудольфівна Мінцлова (1865-1910). Загадкова фея російського символізму володіла одним безсумнівним даром – вона вловлювала і формулювала, видаючи як власні пророцтва, довільні сподівання кожного знаменитого співрозмовника.

За долонею вона Максу прочитала:

- На Вашій руці надзвичайний поділ ліній розуму і серця. Такого я ще ніколи не бачила. Ви можете жити виключно головою і зовсім не можете любити. Найстрашніше нещастя станеться, якщо Вас хтось покохає, а Ви відчуєте, що Вам нічим відповісти... Для Вас найжахливіше, якщо Вас хтось покохає і раптом побачить, що Ви порожні. Хоча зовні цього не видно. Ви – дуже артистична натура…

Досить швидко мадам Мінцлова стала ще одним другом поета – в Анни Рудольфівни часто траплялися жахливі головні болі, а Максиміліан Олександрович умів знімати приступи. Отже, вони мали потребу одне в одному, хоча, по щирості сказати, фея російського символізму просто транслювала Максу Волошину ідеї основоположника антропософії та всього антропософського руху, австрійського лікаря Рудольфа Штейнера (Rudolf Joseph Lonz Steiner; 1861-1925), особливо – про окультну роль, яку Росії незабаром належить зіграти у “Страшній битві”, що вже почалася у Всесвіті.

Сплив місяць посвяти поета в масони, й Анна Мінцлова Максу навіщувала:

- Ви зіграєте значну роль у громадському русі... Рішучу роль... Ні, не в політичному, а, швидше, в духовному.

 (Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ