Михайло Захаревич, гендиректор - художній керівник Національного академічного драмтеатру ім. Франка

У драматичному театрі головне – це очі! Якщо звернути увагу, то навіть архітектура драмтеатру свідчить про це – партер має бути довжиною лише 17 метрів (з цієї відстані видно очі актора), тоді як в оперному – партер може бути й 29 метрів (бо очі вже не важливі, головне – голос).

Якщо так, то невже й у масках можна круто зіграти, запитала я у директора - художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Михайло Захаревич, посміхнувшись, похитав головою: «Е, ні. Закоханим людям маска заважає, а глядач і театр – це закохані!»

НОВИЙ ТЕАТРАЛЬНИЙ СЕЗОН МИ БУДЕМО ВІДКРИВАТИ ЗНАКОВОЮ ДЛЯ НАС ВИСТАВОЮ «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»

- Пане Михайле, знаю, що театр уже відновив репетиції й на великій, і на камерній сцені. Якою виставою плануєте відкривати «післякарантинний» театральний сезон?

- Ми взагалі не припиняли роботу театру – в різні періоди карантину в нас були різні завдання і ми їх виконували. Коли творчий склад був у відпустці або на простої, тут виконувалися інші роботи (трошки відремонтувалися, вирішили технічні питання), і коли стало можливим поновити репетиційний процес, ми до нього були готові.

Новий театральний сезон будемо відкривати знаковою для нас виставою «Украдене щастя», прем’єра якої мала відбутися 7-го квітня. Фактично вистава була майже готова, але так трапилося, що ми її тоді не зіграли…

У свій час в 1940-х роках ця п‘єса вже ставилася на нашій сцені – у ній тоді грали Амвросій Бучма та Наталя Ужвій, і вистава мала величезний успіх. Потім був її другий резонансний, коли Сергій Данченко знову поставив «Украдене щастя» в 1978 році. Відтоді вона йшла в театрі близько 40-ка років майже на суцільних аншлагах. Ми дуже хочемо, щоб п’єса нашого патрона Івана Франка була поновлена в репертуарі, тому що не всі театри можуть її зіграти, а ми можемо!

- Як розповів мені її режисер Дмитро Богомазов, нинішня постановка «Украденого щастя» буде суттєво відрізнятися від попередніх класичних прочитань.

- Звичайно! Й оформлення буде інше, інші виконавці й режисура. Ми ж не можемо показувати вистави в форматі 40-го року минулого століття (сміється).

Також ми вже розпочали репетиції на камерній сцені. Зараз у нас є певні фінансові проблеми, бо вистави не граються, тому ми хочемо поставити кілька нових вистав саме на ній. Там менший ігровий майданчик, вистави виходять меншого формату і з меншими матеріальними затратами. Репетиції своєї нової вистави “Крум” вже розпочав Давид Петросян. Також, ми думаємо, що зуміємо зробити до кінця року постановку Івана Уривського.

- «Трамвай «Бажання»?

- Правильно, «Трамвай «Бажання»! А на великій сцені у нас ще є «Сірано де Бержерак» від Юрія Одинокого. Це велика вистава, з ошатним оформленням і костюмами. Ми теж розпочали репетиції минулого сезону й плануємо до кінця року нинішнього показати її.

Крім цього, зараз почнуться репетиції театрального дійства, присвяченого нашому століттю. Хочемо у вересні зробити творчий вечір театру, присвячений нашому ювілею.

В ЛИПНІ ПОТРІБНО БУДЕ ПРАЦЮВАТИ, ЩОБ ВІДІГРАТИ ВСІ ВИСТАВИ. У НАС НА ЧОТИРИ МІСЯЦІ НАПЕРЕД ПРОДАНІ КВИТКИ!

- Туди увійдуть якісь уривки вистав?

- Є різні варіанти: будуть шоу, «капусник», історія нашого створення. Це має бути красиво і цікаво, тому що уривки з вистав – це дуже просто, а ми хочемо створити оригінальну постановку, щоб її можна було б показати декілька разів, бо за один раз ми не зберемо в залі всіх бажаючих. Це буде гарне завершення театрального сезону.

Я розраховую, що ми розпочнемо показ вистав у липні й перша буде «Украдене щастя», а на завершення – у вересні – творчий вечір, присвячений століттю.

В жовтні ми розпочнемо новий сезон, будуть нові плани, нові прем’єри і, сподіваюся, нові зустрічі з глядачами. Тому що ми зараз пересвідчилися: театр без глядача – це не театр, це просто якась установа, яка не може бути оцінена внутрішньою роботою. Без оплесків, без вражень глядачів театр не існує взагалі.

- Ви сказали про певні фінансові труднощі через те, що не граються вистави, але ж ви держпідприємство і фінансуєтеся державою, то сподіваюся, ситуація не дуже драматична?

- Ми державне підприємство, але фінансується не державне підприємство, а глядачі. Оскільки глядачі не можуть заплатити повну собівартість театральної постановки, держава покриває нам різницю собівартості квитка, фактично дотуючи глядачів. Сума, яка фінансується, кореспондується з кількістю глядачів, які приходять на виставу і входить до нашої доходної частини.

Взагалі-то, театр – це розрахункове підприємство, інакше воно не може існувати. Колись у радянські часи це була бюджетна організація, яка отримувала гроші на гастролі, зарплату, постановки, тобто фінансувалися всі напрямки театру. Починаючи з 1987 року цього немає, театри стали підприємствами й отримують від держави кошти на наповнення фонду заробітної плати, а гроші на все інше ми маємо заробляти самі.

- У цій ситуації вам довелося відправити акторів у відпустки?

- Згідно з чинним законодавством, ми мали відправити їх, при тому актори отримували голий посадовий оклад (зазвичай, вони отримують ще за вислугу років, за звання).

Ми прийняли колегіальне рішення піти у відпустку, не чекаючи липня (щорічно відпустка у нас запланована з 25 липня по 25 серпня), бо в липні потрібно буде працювати, щоб відпрацювати ті вистави, які були наперед продані. Тому нам треба працювати, не припиняючи сезон.

Зараз театр майже повністю вийшов на роботу, залишилася невеличка кількість людей на простої, наприклад, балет, який не залучений у репетиційному процесі.

Коли актори були у відпустці, то 70 співробітників все одно працювали: плановики, бухгалтерія, пожежники, електрики. Ми возили людей своїм транспортом, змінили їм графік роботи. Тобто, все було організовано так, як має бути згідно з вимогами Міністерства охорони здоров’я, і продовжуємо так працювати.

Є проблема навіть з тим, що люди працюють, але не мають де пообідати – у нас є буфет, але ми не можемо його відкрити, тому що, не дай Боже, щось трапиться!

ВСІ НАШІ КРАЩІ ВИСТАВИ ЗАПИСУЮТЬСЯ НА ВІДЕО, ПОЧИНАЮЧИ З 90-Х РОКІВ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

- Якщо в липні, сподіваємося, театри знову відкриються для публіки, то які варіанти прийому глядачів ви розглядаєте?

- Я молю бога, щоб після 22 червня було прийняте таке рішення! Але ми зараз готуємо різні варіанти прийому глядачів: якщо зал повністю проданий, а у нас є аншлагові вистави, де стовідсотково продані квитки, це, наприклад, «Кайдашева сім’я», «Незрівняна», то нам його треба буде ділити чи то на два, чи то на три – не знаю ще.

Ми зараз цим займаємося, робимо схеми розсадки, також треба буде якимось чином оповістити глядачів, які купили квитки через Інтернет.

Шкода, що через карантин ми не провели фестиваль національних колективів, присвячений ювілею нашого театру. Початок було заплановано на 29 травня.

Другий для нас досить великий неприємний випадок, що ми були запрошені з виставою “Лимерівна” у Будапешт і на Шекспірівський фестиваль до Гданська – але ці поїздки зірвалися. Будемо сподіватися, що не зовсім, вони перенесені на наступний рік.

Також ми скасували гастролі на схід у район ООС…

Але ми достойно робили свою справу під час карантину, наприклад,  показували на Ютубі наші вистави в запису (безкоштовно, або за зовсім невеличкі гроші) – і з біжучого репертуару, й старі.

- Ви робите відеозапис усіх ваших вистав, які йдуть на сцені, чи вибірково? З якого періоду це ведеться? 

- Так, усі наші кращі вистави записуються одразу після прем’єри (щоб вони були свіжими), починаючи з 90-х років минулого століття. Якщо не встигаємо записати одразу, то обов’язково – до того часу, коли вистава зійде зі сцени. У нашому відеорепертуарі – вже понад 60 вистав.

Я свідомо почав збирати портфоліо з нашими виставами і зібрав усе, що було записано, починаючи з 1940-х років (свого часу записом вистав займалася «Укрхроніка»).

Ми оцифрували всі ці вистави і вони готові до показу, там багато кіновистав 1960-х років («Фараони», «Свіччине весілля»), а це фактично ще «юрівський» період! На це витрачалися гроші, але воно того варте, тому що і режисери йдуть, і актори йдуть, й інші покоління приходять до театру. Та й сам театр зі зміною поколінь – це різний театр!

Якщо порівняти, наприклад, сучасну виставу «Кайдашева сім’я» і поставлену в 60-х роках минулого століття – це дві різні вистави! Але вони  обидві – наш прекрасний національний культурний продукт.

Або ж, взяти постановки «Украденого щастя» – це зовсім різні вистави.

І ця різність – не у тому, що хтось гірший, а хтось кращий, просто різний режисерський погляд на драматургію і відмінне розуміння акторської майстерності!

Можу сказати, що у нас сьогодні в театрі зібрано такий букет режисерів, які можуть прикрасити будь-який театр і спроможні конкурувати з будь-яким режисерським театром Європи. Той же Дмитро Богомазов, Іван Уривський, Давид Петросян, Юрій Одинокий, Дмитро Чирипюк, Петро Ільченко.

Ми цим пишаємося, тому що впродовж багатьох років запрошували на роботу кращих із кращих. Зараз прийшла ще плеяда молодих і просто дивовижних акторів.

Хороші актори хочуть працювати у хорошому театрі – до нашого театру зараз хочуть потрапити кращі творчі театральні сили України. Я думаю, що це багато про що говорить.

Мені дуже приємно, що наші колеги, Київський національний академічний театр оперети, наприклад, на сьогодні може пишатися такими гарними творчими досягненнями. Богдан Струтинський просто революцію зробив у цьому театрі! Це правда, бо я знаю, яким був театр і яким він став, це його величезна заслуга.

Це здорово і ми хочемо, щоб усі театри у Києві й в Україні були хорошими, це дає нам можливість підвищувати свою планку на шляху сходження до інших творчих висот, причому у різних стилях.

Всі роки, які я працюю у театрі (а це 53 роки на різних посадах), дали мені можливість певною мірою розібратися, в якому напрямку ми повинні рухатися. Я впевнений, що театр повинен бути не архаїчно українським, але обов’язково українським, тому що архаїчно український театр – це певний театральний період. На сьогодні ми вже значно більше знаємо, їздимо за кордон, бачимо різні стилі, напрямки і жанри – і це потрібно адаптувати в український театр. Є японський театр,  є китайський театр, є німецький театр і повинен бути український театр, але він не повинен бути «шароварним».

МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР – ЦЕ УКРАЇНСЬКИЙ ФЕНОМЕН, БО МИ ЕМОЦІЙНО ЗДАТНІ ГРАТИ Й СПІВАТИ ТАК, ЯК НІХТО У СВІТІ!

- Музично-драматичний театр – це наш український феномен? Ніде у світі, крім України, такого немає?

- Це правда. Є музичні театри, маю на увазі мюзикли, але це трошки інший напрямок.

Музично-драматичний театр – це український феномен, тому що ми емоційно здатні грати й співати так, як ніхто у світі! І на це розраховували наші класики, коли писали п’єси.

От Марія Заньковецька була сильною драматичною актрисою, але разом із тим дуже гарно співала. А Соломія Крушельницька – всесвітньо відома оперна зірка, але надзвичайно драматична актриса.

Тому наш національний театр дуже багатий, якщо порівнювати його, наприклад, з німецьким, де театр – більше раціо, а в нас – і раціо, і емоціо. Це прекрасно.

- Я вам дуже дякую за розмову. То що, плануємо у липні побачення в глядацькому залі?

- В мене є іконостас, я от хрест покладу, щоб це відбулося.

- Хочеться швидше побачитися вже без засторог у спілкуванні, бо зараз навіть на репетиціях акторам у масках доводиться бути. Наш фотограф Павло Багмут знімав репетицію «Украденого щастя» і дуже шкодував, що через маски не видно всіх емоцій на обличчях акторів...

- У драматичному театрі головне – це очі! Тому режисура, на сьогодні, орієнтується на справжні емоції через очі. Навіть архітектура драматичного театру вимагає партер довжиною лише 17 метрів – з цієї відстані видно очі актора. А от архітектура оперного театру дозволяє партер 29 метрів, тому що очі вже не так важливі, емоції передаються через голос.

Хотілося б сказати, що маска не завадить грати, але закоханим людям маска заважає точно, а глядач і театр – це закохані!

Любов Базів. Київ 

Фото: Павло Багмут