Федір Андрощук, гендиректор Національного музею історії України

У нас в Україні національної скандинавістики немає. Можливо, у Києві та Львові назбирається жменя науковців. Чому так сталося? Та самі прикиньте: де Київ, а де Стокгольм… Між нами 2262 км. Прикиньте й інше: де Північна Європа з її прообразами моделей держав майбутнього, а де Україна, яка не перше століття топчеться на порозі визначення національної самоідентичності.

Попри все це, між нами – скандинавськими країнами та українцями – нерозривний історичний зв’язок. Бо свого часу нормани зайшли в наші землі: коли правили, коли керували, коли спрямовували – але однозначно допомогли Україні-Русі вибудовувати власну державу.

Тому спробуємо в сьогоднішній розмові окреслити саме поняття Скандинавська Русь, а також відповісти на питання, чого на початку часів у нас було більше – варягів чи греків? Чиїми князями київськими були Аскольд, Дір, Віщий Олег, Ігор, Ольга і Святослав? У гостях у нас сьогодні археолог, доктор історичних наук, генеральний директор Національного музею історії України Федір Андрощук, чиї книжки видаються як у Швеції та Франції, так і в Україні.

● Телесеріали про вікінгів – повне історичне невігластво.
● Із 12-15 років амбітні скандинави колись ходили у походи.
● Саме рунічні написи слід вважати першоджерелом.
● “Вікінгами” називали звичайних розбійників.
● У скандинавів не було навіть самого слова “місто”.
● Доба вікінгів у Східній Європі почалася у VIII сторіччі.
● Аскольд і Дір відомі тільки… в локальній київській традиції.
● Рюрик Ютландський – це точно особа легендарна. І – досить дивна.
● Віщий Олег – історично засвідчена особа; інше – вилами по воді писане.
● Святослав став першим відомим київським князем зі слов’янським ім’ям.

САМЕ З ПОВОЛЖЯ СКАНДИНАВИ ПОЧАЛИ ПОСТУПОВО ЗАХОДИТИ НА ТЕРИТОРІЮ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

- Зізнайтеся, Федоре, вам який норманський серіал більше до вподоби – ірландсько-канадські “Вікінги”, створені для телеканалу “History”, чи британське “Останнє королівство”, зняте для “ВВС”?

- З усіх фільмів про добу вікінгів, які я дивився, найбільше мені подобається радянсько-норвезька стрічка “І на камінні ростуть дерева” режисерів Станіслава Ростоцького і Кнута Андерсена, зроблена у 1985-му році. З історичної точки зору вона виглядає найбільш коректною, попри допущені й там помилки. Але як кінофільм, покликаний створити більш-менш релевантну картину минулого, “І на камінні ростуть дерева” виглядає добротно. А ось останні блокбастери та псевдоісторичні серіали мені не подобаються: повне історичне невігластво.

Кіноглядач любить міфи. Тому сучасні продюсери їх активно продукують. Це постає великою проблемою, оскільки такі серіали свідомо формують уявлення про минуле, яке не має нічого спільного з історичними реаліями.

- Рагнар Лодброк та Утред Беббанбурзький – безстрашні телевоїни, які за морями шукали слави та багатств. Що в Київській Русі шукали реальні нащадки бога Одіна?

- Існують різні теорії, чому скандинавські воїни вирушали в походи. Для того, щоб це зрозуміти, необхідно уявити собі те соціальне та економічне середовище, у якому ці люди жили. Так, у Швеції, особливо – в Середній Швеції, існувало сільське господарство, але родючої, як в Україні, землі не було. У Норвегії була ще складніша ситуація: гори та суцільні кам’янисті полонини, Данія мала кращі землі, однак все одно не могла існувати виключно на сільському господарстві. Скандинавські родини були досить великі, щоб прогодуватися, всім необхідні були додаткові ресурси. Цю проблему вирішили зовнішня колонізація та грабіжницькі походи.

- Яким було типове норманське поселення?

- Довгі такі будинки (hallar), де разом мешкали великі сім’ї з челяддю, що, за законами того часу і країни, також входила до складу родин. Навколо великих будинків розташовувалися менші – господарчого або ремісничого призначення. В безпосередній близькості до садиби були розкидані кургани або інші поховальні пам’ятки. Як правило, у одного хазяїна було кілька синів. Землі, якими володів батько, відходили виключно старшому сину. Тому, починаючи з 12-ти років, амбітні хлопчаки вирушали у походи, шукаючи можливість зробити військову кар’єру або бодай якось розбагатіти.

- Невже у скандинавів не існувало інших сценаріїв?

- Звісно, можна було розбагатіти на торгівлі або стати на службу до конунга або іншого вождя, що, власне, більшість і робила. Потім шлях стелився на Захід, або на Схід. Схід дуже відрізнявся від Заходу. На Заході була геть інша, ніж у Скандинавії цивілізація, якої вікінги не знали. Наприклад, церкви, монастирі, міста – усе це з’явилося у Північній Європі тільки в XI ст. У скандинавів навіть не було спеціального слова для позначення міста. В добу вікінгів вони називали місто тим самим словом, що і село – by, як, наприклад, у назві датського міста Хедебю або ранньосередньовічного міського осередку на Готланді – Вісбю. Наші, слов’янські, городища являли собою укріплені дерев’яно-земляними стінами садиби, тому й називали вони їх відповідно словом, що означає садибу – garðr, яке співзвучне слов’янському слову “град”. Коли скандинавська молодь потрапляла на Схід, вона занурювалась у звичне їй середовище – де не було ні міст, ні багатих монастирів, лише села та городища, які населяли місцеві племена балтів, фінно-угрів та слов’ян. На цій безмежній території її цікавили різноманітні можливості, перш за все, – економічні. Отже, за кількох причин у наші краї приходили скандинави. Перша – пошук рабів; це вважалося стабільним джерелом доходу. Друга – це хутро, на яке завжди існував великий попит як в арабських країнах, так і у Візантії. Коштувало воно купу грошей, бо свідчило про статус. В Україні це статусне значення хутра зберігалось ще й у XVII сторіччі, як про це свідчать тестаменти киян.

- Вперше чую, що вікінги доходили до арабських країн…

- Такі факти задокументовані арабськими авторами. І в перекладених джерелах є досить детальні описи.

- Готуючись до нашого інтерв’ю, я читав, що в Україну-Русь нормани заходили системою річок через Каспій, а потім через Нижній Дон… Це так?

- Шляхів було кілька. Якщо вони подорожували з півночі, зі Скандинавії, перш за все їх приваблювала повновода Волга. У пониззі лежала Хазарія – величезний оптовий ринок збуту хутра і рабів. Через землі, що контролювалися хозарами, можна було вийти на Каспійське узбережжя, щоб потім потрапити у Закавказзя, Персію, або піти походом на Візантію.

- Отже, Волга стала найширшою магістраллю вікінгів на південний Схід?

- Їхні поселення у верхів’ях Волги виникли у ІХ сторіччі й проіснували до другої половини Х сторіччя. Саме звідти, у пошуках джерел наживи, скандинави почали поступово заходити на територію сучасної лівобережної України.

- На згадку й вікінги брали з собою дрібнички близьких людей.

- Саме так! Раніше була єдина така річ, знайдена в Шестовиці (село Чернігівського району Чернігівської області України. – О.Р.) – фібула (металева застібка, яка одночасно в жіночому одязі виконувала роль прикраси. – О.Р.). Датувалася знахідка другою половиною VII сторіччя… Хоча знайдена вона була в культурному шарі Х сторіччя. Очевидно, що її принесли скандинави, які мешкали вже в Х сторіччі. Для когось та фібула мала певну цінність. З цього ж регіону також походить меч Х сторіччя з навершям, що на 300 років старше за сам меч. Про такі випадки, що відомі у Скандинавії, я писав у своїй книжці “Мечі вікінгів”. Такі мечі мали свої особисті біографії і були пов’язані з якимось особливими власниками або подіями. Цінність їх була не матеріальною, а, скоріш за все, меморіальною. Разом із тим, треба відзначити поодинокі знахідки вендельського періоду (550-793 рр.; завершальний період германського залізного віку, або, в цілому, епохи великого переселення народів. – О.Р.), що зафіксовані на широкій території, відомі від Прикарпаття до Чернігівської області й представлені як жіночими прикрасами, так і зразками скандинавської зброї. Щоправда, значна більшість їх походить з нелегальних розкопок скарбошукачів. Прикро відзначити, що ці важливі джерела залишаться вирваними сторінками в історії України.

САМЕ НА РУНІЧНИХ КАМЕНЯХ ВПЕРШЕ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ НЕ ТІЛЬКИ НАЙДАВНІШЕ ПИСЕМНЕ СВІДЧЕННЯ ПРО ГАРДИ (КИЇВСЬКУ РУСЬ), А Й МІСЦЕВІ ТОПОНІМИ

- Пишуть, що в ісландських сагах існує 18 місць, де згадується топонім “Гардарикі” (Garðaríki), “Гарди” (Gardar, “безліч обпарканених хуторів”), як тодішні вікінги називали Київську Русь.

- До саг слід обережно ставитися.

- Чому?

- Перш за все тому, що більшість саг були записані приблизно через 200-300 років після описаних подій. Нерідко їх виникненню передували поезія скальдів, яка містить досить лаконічну інформацію, яка пізніше отримала розширену прозаїчну інтерпретацію. Жанр саг (від давньоскандинавського saga – “переказ”) виник у Західній Скандинавії. Це насамперед Норвегія та Ісландія. У Швеції культура саг, як фольклорний та літературний жанр, не прижилася. Єдиним винятком є “Гутасага”, проте її виникнення пов’язане з населенням острова Готланд, який у культурному відношенні був осібним від материкової Швеції.

- Федоре, як ви вважаєте, чому?

- Хто знає, Олександре… Йшлося про світ, який багато оповідачів не бачили, а тільки уявляли, на основі переказів інших. В історичних деталях саги містять мало конкретики. Цікаві вони, в першу чергу, з антропологічної точки зору, бо подають моделі поведінки різних категорії скандинавського суспільства доби раннього середньовіччя, у тому числі й вождів, які ходили здебільшого за славою та сріблом.

- Більшість саг записані й збережені в Ісландії.

- Це – правда. Зима в Ісландії починається у жовтні, поступово “з’їдаючи” світловий день, який у грудні становив близько чотирьох годин, і закінчувалась аж у березні. Що було робити мешканцям селянської країни, у якій не було міст? Треба гадати, що довгими зимовими вечорами, із покоління в покоління, переповідали вони розлогі генеалогії відомих ісландців та скандинавських конунгів.… Фабула саг тільки частково ґрунтувалася на спогадах свідків описаних подій, а частково – на переказах людей, які чули ті історії від свідків. У більшості випадків саги є вторинними джерелами, заснованими на поезії скальдів або інших джерелах. Наприклад, Сага про Інгвара-мандрівника (Yngvars saga víðförla; ХІІ століття. – О.Р.) є вторинною по відношенню до шведських рунічних написів, які оповідають про той похід. І немає жодного сумніву, що саме лаконічні рунічні написи слід вважати першоджерелом, а решту вже додала людська уява та непевні перекази.

- Але, погодьтеся, саме саги створили романтичний ореол доби вікінгів.

- (Усміхається: довго і мовчки. – О.Р.) Деякі сучасні дослідники навіть до самого слова “вікінг” ставляться досить скептично. Воно відоме не тільки в Скандинавії, а й у англо-саксонській культурі також. Скрізь під ним розуміли “піратів”. Забудьте: це не була ознака належності до якоїсь героїчної касти, якою воїни пишалися. Загалом, “вікінгами” називали звичайних розбійників.

- Гаразд, переформулюю запитання: чи подають рунічні написи, рунічні камені якісь відомості про Київську Русь?  

- Так. У них згадується як сама країна – Гарди, так і окремі міста та навіть окремі дніпровські пороги. У ряді саг та в пізніх географічних творах згадуються давньоруські міста, такі як Стара Ладога, Новгород, Полоцьк, Смоленськ та навіть Київ. Укладачі саг знали Хольмгард (Holmgarðr), знали Вальдемара (Володимира Святославовича), знали конунга Яріцлейва, тобто Ярослава Мудрого. Північна Русь і Новгород їм були краще відомі, й нерідко події, що відбувалися на півдні Київської Русі, пов’язані з періодом правління Володимира та Ярослава, – переносилися ними… на північ.

- Виходить, у скальдів “двійка” була з географії?

- Це свідчить про те, що укладачі саг не знали історичних деталей. Більше того, відтворення деталей вони і не ставили собі за мету. А ось рунічні камені – важливе і більш надійне історичне джерело. Саме на деяких з них зустрічаємо одну з найдавніших назв Київської Русі – Гарди. До речі, Гардарикі – більш пізня назва, що належить ХІІІ сторіччю. Під Гардами скандинави Х ст. розуміли “країну садиб”, адже самого поняття “місто”, як ми говорили вище, у них ще в принципі не було.

- Як цікаво!

- Наприклад, на одному з норвезьких каменів є згадки про Устахольм (“Острів або пагорб біля гирла”) та Вітахольм (“Білий острів або білий пагорб”). Це два місця, які сучасні історики інтерпретують як Устє (містечко, розташоване на південь від Києва. – О.Р.) і Витачів (село в Україні, в Обухівському районі Київської області, що на правому березі Дніпра. – О.Р.). У Пілгорді на Готланді встановлено інший рунічний камінь; на ньому згадується поріг Рувстайн (тобто “Рваний камінь”; по-нашому – Ненаситецький поріг. – О.Р.). Той самий поріг, але як Айфор, візантійський імператор та до певної міри історик Костянтин VII Багрянородний наводить у переліку всіх дніпровських порогів, назви яких перераховуються одночасно слов’янською та давньоскандинавською мовами, що свідчить про те, що побутували обидві мови вздовж шляху росів до Візантії.

САМА “ПОВІСТЬ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ” – ЦЕ КОСТУР, НА ЯКИЙ ВСІ СПИРАЮТЬСЯ У ВИВЧЕННІ ДОБИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

- У фундаментальній праці “Походження Русі” американський сходознавець українського походження Омелян Пріцак (1919-2006) зауважив: вивчаючи питання походження Русі, археологія та лінгвістика відіграють другорядну роль, бо історія починається з писемних джерел.

- Це точка зору виключно пана Пріцака. Вона відома, і за неї вченого широко критикували. У прямому й переносному значенні історія ця дуже коротка і непевна, бо у своїй записаній формі з’являється на кілька століть пізніше за дуже вибіркові події, про які свідчить. Великий світ Русі залишився поза межами писемних джерел, і саме про нього можуть розповісти лише матеріальні пам’ятки.

- Із джерелами завжди проблема.

- Особливо з писемними. До уваги слід брати ті пам’ятки, які є свідками подій, а таких мало. Прикладом таких є скандинавські рунічні написи на меморативних каменях. Тому роль археології у вивченні доби вікінгів є найбільш важливою. Бо ми отримуємо абсолютно не ту картинку, яку можна змалювати або реконструювати, спираючись, скажімо, на історичні хроніки.

- А такої пам’ятки, як наша “Повість временних літ”, у скандинавів немає?

- Ні, але мова не про те… Не забувайте, Олександре: сама “Повість врем’яних літ” – це костур, на який всі спираються у вивченні доби Київської Русі. Тим часом перед нами досить пізній літературний твір – ХІІ сторіччя. Коли літописець писав власну хроніку, існувало вузьке коло джерел; додайте сюди факт, що пізніше над його рукописом кілька редакторів працювало. Ось і випливає: літописець нічого не знав, що фактично у Х сторіччі відбувалося. Єдине, що автора рятувало – окремі згадки про Русь у візантійських джерелах та перекази людей, яких він, можливо, зустрічав. Хоча з огляду на вік, були то – столітні діди. Про це є цікава книжка “Очерки начальной истории Руси” Олексія Толочка, яку я дуже рекомендую. У ній йдеться саме про проблеми, які виникають при роботі з писемними джерелами тієї доби, про яку ми з вами говоримо.

- Вимальовується сумнівна картина… Про що літописець не знав?

- Це – півбіди, що автор “Повісті врем’яних літ” не знав, скажімо, як варяги (читай: вікінги - О.Р.) називали Київ, він навіть… про сам давній Київ не знав. Багато відомостей, які він подає, не відповідають сучасним археологічним реаліям, які ми знаємо завдяки розкопкам міста. Тому для розуміння минулого археологія – найважливіший інструмент пізнання та пошуку нової інформації, яка стосується різних аспектів життя давнини, про які не згадується у писемних джерелах.

- Вважаючи археологію “німою наукою”, наш колишній земляк Омелян Пріцак доводив, що речові джерела часів Київської Русі не дають достовірної інформації про час виникнення цієї держави. Як ви ставитися до його скандинавської теорії походження Київської Русі?

- До нього дуже застережливо ставляться всі скандинавісти. Особливо – до першого тому “Походження Русі”, виданого в Гарварді. Важко сказати, чому поважні редактори не вичитали рукопис, але по виданні – критики залунало зусюдибіч – і від філологів, і від археологів, і від фахівців із рунічних написів.

- Але ж Омелян Пріцак був і залишається обдарованим лінгвістом!

- Так, але лінгвістом-сходознавцем. Хоча треба надати належне його глибоким знанням скандинавської історіографії. Якщо хочете дізнатись про те, що скандинавські вчені думали про саги 100 років тому, – другий том “Походження Русі” – саме те, що вам може стати у нагоді. Однак, з того часу підходи до скандинавських джерел дуже сильно змінилися, але про це ви, на жаль, нічого не знайдете у книжці Пріцака.

СКАНДИНАВИ, КОТРІ ПЕРШИМИ СЮДИ, НА НАШІ ТЕРЕНИ, ЗАЙШЛИ, ПЕРЕЙМАЛИСЯ НІЯК НЕ ІДЕЄЮ ДЕРЖАВИ

- Дякую за роз’яснення… Мені здалася цікавою одна думка пана Пріцака: “Ідеї державності не виникають спонтанно, але переносяться з одного регіону в інший, а носіями й засновниками держав є купці та воїни, що найбільш рано виділились у професійні групи населення”. Що думаєте?

- Переконаний, що скандинави, котрі першими сюди, на наші терени зайшли, переймалися ніяк не ідеєю Держави. Їх турбували власні проблеми. Їм треба було знайти, як перший час закріпитися на новому місці, як зробити привабливу територію підконтрольною, звідки качати ресурси для існування, скільки і якою дорогою відправити додому срібло, де заховати надбане.

- А як бути з ідеєю створення держави, як соціального інституту, підведення якоїсь законодавчої бази про богообраність нових правителів?

- Подібні питання на теренах Київської Русі актуалізувалися не раніше доби правління Володимира Великого. Ні Олег, ні Ігор, ні навіть княгиня Ольга цим не переймалися…

- Говорите, Федоре, до князя Володимира Хрестителя власної держави у нас не було?

- (Сміємося. – О.Р.) Хочу сказати, Олександре, що лише Володимир Великий продемонстрував перший приклад свідомого плану щодо створення держави. У цьому він, або радше його радники, звернулися до візантійських ідей про владу, які одразу ж були перетлумачені на місцевий кшталт. Яскравим прикладом такого своєрідного тлумачення є перші карбовані Володимиром монети, де поєднані як візантійські, так і скандинавські уявлення про символи влади.

- У чому виявлявся свідомий план щодо створення держави?

- По-перше, князь Володимир почав визначати межі підконтрольної ним території, будуючи оборонні лінії та городища на півдні, у контактних зонах з кочівниками, які постійно загрожували Русі своїми нападами. Таке масштабне будівництво потребувало величезних як людських, так і матеріальних ресурсів. Саме при Володимирі Київ почав розбудовуватись, перетворюючись з поселення на столицю. Звісно, ці столичні ідеї народилися не без впливу Візантії й величезного авторитету християнства. Результатом цього грандіозного проєкту стало місто, яке не було копією візантійського міста, проте воно не було також подібним до західних або скандинавських міст, відрізняючись від них як своїми розмірами, плануванням, так і інфраструктурою. Володимир привів до ладу законодавство та, як ми вже говорили, започаткував карб власної монети.

НАЙБІЛЬШЕ ДАНЦІВ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ ПРИБУЛО У РОКИ ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО, МОЖЕ, ТРІШЕЧКИ РАНІШЕ

- А можна визначити, коли почалося просування варягів на Схід?

- Повторюся, у нас є окремі скандинавські речі, датовані другою половиною VII сторіччя, які без контексту не зрозуміти. Проте ми точно можемо визначити: доба вікінгів на Балтиці розпочалася вже у VII сторіччі, про що свідчить колонія у латвійському Гробіня. Цим та трохи пізнішим часом датуються поховання у ладдях скандинавів, що досліджені недавно на острові Сааремаа в Естонії (від ісландської Eysýsla, “Острівна земля”. – О.Р.). Коли вчені зробили ДНК-аналізи знайдених людських кісток, з’ясувалося, що то чоловіки із Середньої Швеції.

- З острова Сааремаа скандинави поволі просувалися до нас?

- Точно не сказати, у наявності – поодинокі розрізнені знахідки… Подібна ситуація на землях Київської Русі – із ІХ сторіччя. Є окремі археологічні знахідки, в основному, зброя, а також жіночі ювелірні прикраси. Це, що стосується Лівобережжя. Тим часом, починаючи з другої половини Х сторіччя, археологічних знахідок більшає. Навіть можна говорити про якусь певну масовість, адже такі знахідки відомі зараз на усій території України.

- Із яких країв до нас посунули варяги?

- Скандинавські народи, як-то: шведів, норвежців і данців – в археологічному відношенні важко розрізнити. Більш-менш це один тип одягу, прикрас, побуту. Однак існували певні відмінності в озброєнні, коли можна говорити про певні типи мечів, які були популярними серед норвежців або такі, які були більш поширені серед свеїв або данців. Данці – це цікаво.

- Чому?

- Тогочасна Данія була однією з найбагатших скандинавських земель. Окрім того, що вона була могутньою морською державою, дві третини її території й зараз складає орна земля. Сільське господарство було важливою частиною економіки цієї країни. Крім цього, певний культурний вплив мала і континентальна близькість до Каролінської імперії (європейська держава, що існувала в IX столітті; до її складу входили території Франції, Німеччини та Італії, а також низки інших сучасних держав Західної Європи. – О.Р.). Найбільшого розквіту вона набула під час правління Харальда І Синєзубого (король Данії й Норвегії; 911-986; за поширеною версією, отримав прізвисько через дуже темний колір зубів. – О.Р.). У цей час будуються величезні фортеці – Аггерсборг, Фюркат, Трелеборг, королівська резиденція у Елінгу, захисні вали Даневірке та Ковірке. Щоб здійснити таку гігантську будівельну програму, необхідні були величезні ресурси, яких на той час не мали ні свеї, ні норвежці. Цим часом датується королівський монетний карб та поява срібних і золотих виробів, які вироблялися, судячи з усього, королівськими майстрами.

- І данців до Київської Русі найбільше прибуло?

- Так, у роки правління князя Володимира Великого, може трішечки раніше. У моїй книжці “Вікінги на Сході”, що вийшла друком у шведському місті Упсалі, я звертаю увагу на скупчення у Києві знахідок датського походження – як жіночих, так і чоловічих. Прикметно, що у “Хроніці” (1012-1018) німецький єпископ, хроніст Тітмар Мерзебурзький (975-1018) згадує, що в Києві дуже багато “спритних данців”. Отже, у другій половині Х сторіччя у нас прослідковуються зв’язки – як із Середньою Швецією, так і з Данією. Особливо, у роки правління Володимира Великого – саме з останньою країною. Думаю, що у війні з бунтівним Новгородом Володимир Святославович отримав військову допомогу саме з Данії від Харальда І Синєзубого, коли у 980-му році “приде” “съ Варяги”.

КАРЛІ, ІНЕГЕЛЬД, ФАРЛАФ, ВЕРЕМУД, РУЛАВ, ГУДІ, РУАЛЬД, КАРН, ФРЕЛАВ, РУАР, АКТЕВУ… – ЦЕ БУЛА ТА РУСЬ, ЯКА В ТІ ЧАСИ ІСНУВАЛА, ЯКА НА ДИПЛОМАТИЧНОМУ РІВНІ ПРЕДСТАВЛЯЛА СВОЮ СПІЛЬНОТУ

- Прокоментуйте: це правда, що словом “варяги” у давньоскандинавській мові позначали воїнів-найманців?

- Вважається, що слово “варяги” (Væringjar) походить від давньоскандинавського vár – “клятва” або “обіцянка”. На Русі назва “варяги” з’явилася не раніше часів правління Володимира Святославича і стала вживаною у Візантії в ХІ сторіччі. Нею позначали чоловічі спільноти військових найманців.

- Скажіть, Федоре, чи історичними персонажами були дружинники Рюрика, вікінги Аскольд і Дір, які правили Києвом?

- Не думаю. Справа в тому, що Аскольд (або: Оскольд; точніше навіть Haskuld) і Дір (від “Dyr”; взагалі, схоже на прізвисько “Звір”) відомі тільки у локальній київській традиції. Якогось царя Діра згадує арабський географ середини Х ст. аль-Масуді. Проте, його ім’я у різних редакціях пишеться по-різному – і немає жодної впевненості, що мова йде про літописного Діра. Вдома, в скандинавських країнах, ніхто цих князів в принципі не знав і про них не чув. Коли літописець писав власну хроніку, усе, що він міг дізнатися про Русь із писемних джерел, він дізнавався виключно з візантійських джерел. Саме там автор “Повісті врем’яних літ”, ймовірно, і прочитав про похід Русі на Константинополь. Але в тих джерелах жодним чином не говорилося про те, що то були князі з Києва – Аскольд та Дір.

- А як же наші шкільні підручники!?

- Так само, як колись локальна традиція саме в Києві: говорять.

- Але ж вона, Федоре, упродовж років дбайливо зберігалася!?

- Маєте рацію, Олександре… Колись явно у межах міста Києва були кургани, за якими в міській традиції закріпилися топоніми: “могила Аскольда” та “могила Діра”. Ми навіть знаємо з літопису, що остання розташовувалась “…за святою Іриною”, тобто за Ірининською церквою, збудованою у часи Ярослава Мудрого. Десь тут поблизу неї мав би бути курган, що називався “могилою Діра”. Утім, навколо імен Аскольда і Діра більше блукає локальних легенд, аніж історичних фактів.

- За винятком варягів, руських перемовників там зустрічається чимало?

- Зважте самі, ось перелік, так би мовити, дипломатичної місії, зазначений у Русько-візантійському договорі 911 р.: “Ми від роду роського – Карлі, Інегельд, Фарлаф, Веремуд, Рулав, Гуді, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемід – надіслані від Олега, великого князя роського, і від усіх, хто під рукою його, – світлих і великих князів, і його великих бояр, до вас, Льва, Олександра і Костянтина, великих у бога самодержців, царів грецьких, на зміцнення і на посвідчення багаторічної дружби, що існувала між християнами і роськими, за бажанням наших великих князів і за веління всіх, хто знаходиться під рукою їх, роських”.

- Гм-м-м, цікава колізія.

- А чому ви дивуєтеся, Олександре? Це була та Русь, яка в ті часи існувала, яка на дипломатичному рівні представляла свою спільноту. Про місця, де мешкала ця спільнота, може розповісти тільки археологія.

УСІ РУСЬКІ КНЯЗІ, ВАМИ ПЕРЕРАХОВАНІ, ПОХОДИЛИ З ПІВНІЧНОЇ ЄВРОПИ, ПРОТЕ, З ЯКИХ САМЕ ТЕРИТОРІЙ – ТОЧНО СКАЗАТИ НЕМОЖЛИВО

- На шляху із варяг у греки – ким для української історії став Хельг чи, як його у нас називають – “Віщий Олег”, за материнською лінією – дядько Ігоря Рюриковича?

- Почнемо ще раніше… Сам князь Рюрик, ім’я якого деякі з дослідників пов’язують з Роріком Ютландським (або: Роріком Фрісландським) з династії Скьельдунгів – безперечно особа легендарна. Ця особа у міфологізованій історії Русі є досить дивною. Дуже мало з руських князів носили це ім’я… Ті ж з них, які відомі, являють собою якісь… маргінальні персонажі, такі як, наприклад, Рюрик Ростиславич (помер 1092 р.). Таке враження, що більшість про Рюрика як історичну особу ні сном, ні духом не знали. А натомість Віщий Олег – історично засвідчена особа. Хельге – так у давній формі лунало його ім’я.

- Гаразд, тоді про родовід Хельге можете розказати?

- Нічого, ми абсолютно нічого не знаємо про його походження. Відоме лише ім’я його Хельге, яке згадується у так званому Кембриджському документі (або: Кембриджський Анонім, названий так за місцем зберігання в бібліотеці Кембриджського університету; насправді то лист Шехтера – рукопис давньоєврейською мовою, датований 949 р. – О.Р.). Насправді жив Хельге у першій половині Х сторіччя. У роки правління візантійського імператора Романа Лакапіна (920-944) і був “царем русів”, котрий здійснив похід на хозарське місто Самкерц. Проте скоро був розбитий хозарським полководцем Песахом. Хозари змусили Хельге піти походом на ромеїв. Цей похід закінчився поразкою русів. Вони змушені були шукати притулку в Персії, де Хельге й загинув. Вважається, що Хельге і літописний Олег – одна й та ж особа. Інші факти про нього науці не відомі – за винятком того, що, згідно з версією автора “Повісті врем’яних літ”, був він – родичем Рюрика, а за новгородським літописом – його воєводою. Однак, усі ці дані дуже не певні.

- А дядьком князя Ігоря Рюрик був?

- Про Ігоря (від давньоскандинавського Ingvarr. – О.Р.) Рюриковича, прозваного Старим, ми теж, до речі, мало що знаємо. Наприклад, звідки він походив. У цьому питанні відсутнє перевірене джерело, на яке можна спиратися, аби щось із впевненістю сказати про його походження.

- А дружиною Ігоря, начебто, була проста плесківська (псковська) панянка Ольга, яку дехто вважає ніким іншим, як… дочкою Олега Віщого.

- (Здивовано. – О.Р.) Частину міфів, виявляється, навіть я не знаю… Ясно одне, всі руські князі, вами перераховані, походили з Північної Європи. Проте, з яких саме територій – точно сказати неможливо.

- Отже, вони були не русичі? Чи – асимільовані русичі?

- Як Олег, так і Ігор зображені у писемних джерелах як класичні ватажки-вікінги, у яких вони називаються росами/русами або русью. Навіть Ольга (Helga), мало чим відрізняється від змальованого у сагах образу мстивої Сигрід Гордої – матері Олава Шотконунга. Проте згодом вона прийняла християнство, й відтоді її скандинавізм виявлявся виключно у позиції сильної жінки.

- Що мається на увазі?

- Коли на офіційному рівні княгиню Ольгу приймали в Константинополі, це розглядалось, як величезна подія. Приймаючій стороні незвично було бачити у столиці Візантійської імперії жінку на перших ролях та ще й із великим почтом. Хоча в скандинавських країнах того часу образ сильної господині, владної жінки не був великим дивом. Відомо, що скандинавські жінки часто залучалися до торгівлі й керували великими господарствами за відсутності чоловіків.

ЯКЩО Ж ІДЕТЬСЯ ПРО ЯКУСЬ СЛОВ’ЯНІЗОВАНУ СКАНДИНАВСЬКУ ІДЕНТИЧНІСТЬ, ТО ТАКОЮ ОСОБОЮ МИ ПОВИННІ ВВАЖАТИ СВЯТОСЛАВА ІГОРЕВИЧА

- Хто у списку руських князів скандинавського походження змінив власне світобачення та усвідомив себе як саме русича?

- Я б уникав вживання цього слова по відношенню до доби вікінгів, яка його не знала. Воно не відоме жодному аутентичному давньоруському джерелу за винятком “Слова о полку Ігоревім”, датування якого є спірним. Якщо ж ідеться про якусь слов’янізовану скандинавську ідентичність, то такою особою ми повинні вважати Святослава Ігоревича або, скоріше за все, його батьків, які дали йому таке ім’я. Треба гадати, що називаючи його цим іменем, вони розглядали саме Русь, а не Скандинавію його батьківщиною. Таким чином, Святослав став першим достовірно відомим князем скандинавського походження зі слов’янським ім’ям.

- Чи відоме скандинавське ім’я Святослава Ігоревича при народженні?

- У візантійських джерелах князь згадується як Сфендослав (Σφενδοσθλάβος). Так, візантійський історик Лев Диякон залишив колоритний опис зовнішності Святослава, коли на укладенні миру руський князь зустрічався з імператором Іоанном I Цимісхієм (читає – О.Р.): – “Прибув і Сфендослав, котрий приплив річкою на скіфській турі; сидів він на веслах і веслував разом із наближеними, нічим не відрізняючись від свити. Ось якою була зовнішність руського князя: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, із густими бровами та ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, доволі довгим волоссям над верхньою губою. Голова повністю голена, але ззаду звисало довге пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, кремезні груди, й всі інші частини тіла співмірні. Виглядав Сфендослав похмурим, навіть суворим. В одне вухо в нього була встромлена золота сережка, прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Вбрання було білим і відрізнялося від одягу його наближених, хіба що, підкресленою чистотою”.

- Дуже яскрава картинка, дякую.

- Можливо, князь мав подвійне ім’я: скандинавське – Свен та слов’янське Святослав, які поєдналися у одне ім’я скандинавомовним інформатором Лева Диякона. Руські літописи знають його тільки за слов’янським іменем. На цю тему не слід фантазувати. Варто бути обережним, адже Святослава згадують лише візантійські джерела та руські джерела; скандинавським джерелам такий київський князь не відомий.

- Це свідчить, що у роки правління Святослава не сам Київ, як столиця, ні територія навколо Києва – не розглядалися як стала збудована держава?

- Точно! Думка ця ще тільки викристалізовувалася. Державотворення за часів Святослава Ігоревича ще було несталим. Адже спочатку князя цікавив контроль над торговлею вздовж річки Волга. І він, як ви знаєте, ходив туди в походи у 964 та 965 рр. Для цього йому довелося підкорити хозар, ясів та касогів. Але потім, починаючи з 967 р., Болгарія стала його пріоритетом. Саме в тому поході, закріпившись на Дунаї, він збагнув, що світ його влади може стати значно ширшим. Покинувши Київ у 969 р. він висунув своїй матері залізний аргумент: “Не любий мені Київ, хочу жити у Переяславці на Дунаї, там лежить середина земель моїх”. Одне слово, можете собі уявити, яким аморфним було уявлення про державу київського правителя.

- Федоре, дякую за фантастичну розмову.

- І вам спасибі.

*  *  *

- За традицією, по закінченні інтерв’ю я прошу спікера проанонсувати тему наступної зустрічі, яка зацікавить широкого читача. Зробімо?

- Чому ні?

- Прошу.

- Можна поговорити про мою нову книжку, яка готується київським видавництвом “Laurus”. Вона присвячена норвезькому королю Харальду III Суворому, відомому загалу за романтичною історією сватання до дочки Ярослава Мудрого – Єлизавети, або, як у сагах називали руську княжну – Еллісів. Усіма силами норвезький конунг домагався руки, а головне – щирого кохання дівчини. Заради Єлизавети вирушив Харальд III Суворий за багатствами до Візантії, де вступив на службу до імператорської гвардії. Закоханий вікінг відмовився навіть від трону базилевса, який йому запропонувала візантійська імператриця Зоя. Чим закінчився прадавній лицарський роман, трохи згодом.

- Чекатимемо.

Олександр Рудяченко. Київ

Фото Геннадія Мінченка