Просто слухай: уривок із книги «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності»
Ця книжка про інформаційні війни, ботів і погоничів ботів, про тролів і хакерів, про фейкові новини і втрату прозорої політичної дискусії.
У ній ви дізнаєтеся про величезну індустрію маніпулювання нашими думками, рішеннями, бажаннями, про нові та старі інструменти залякування і брехні, які використовують політики і наркомафія, релігійні фанатики і популісти, і що можна їм протиставити.
А ще – про ХХ століття, про його інтелектуальний спадок, про Холодну війну і КҐБ, про втрачену ілюзію, що більше інформації означатиме більше свободи та глибші дискусії, про пошук надії.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
Пітер Померанцев – британський письменник, журналіст і телепродюсер, старший науковий працівник Інституту глобальних відносин Лондонської школи економіки. Досліджує сучасні медіа та пропаганду, зокрема консультував парламентські комітети Великої Британії та США. Публікується у виданнях Financial Times, London Review of Books, Politico, Atlantic, New Yorker.
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Він почав свою онлайн-кар’єру в 15 років, створивши анонімну сторінку, яка заохочувала людей розповідати про свої романтичні переживання. «Розкажи мені про свій найгірший розрив, — запитував він. — Яким було твоє найкрутіше побачення?» Він показує мені одну зі своїх груп на фейсбуці: там понад три мільйони членів. Ще в школі він створював нові групи, усі різних напрямків: один присвячений радості, наприклад, а інший — силі духу. Йому було лише 16 років, коли до нього почали звертатися корпорації з проханнями втиснути згадку про їхні продукти там і тут. Він відточував техніку. Протягом тижня він заохочував спільноту говорити про «любов», наприклад, хто для цих людей найдорожчий. Відтак він скеровував розмову на тему страхів за близьких, страху втратити цих людей. Потім він з’їжджав у тему продукту: вживайте ці ліки, це зробить життя тих, кого ви любите, тривалішим. Коли йому виповнилося двадцять, у нього було, як він стверджує, 15 мільйонів фоловерів на всіх платформах. Скромний хлопець-провінціал з середнього класу раптом зміг дозволити собі власне помешкання у хмарочосі в Манілі.
Наступним викликом після реклами була політика. На тому етапі політичний піар був намаганням спонукати журналістів писати те, чого бажали ви. А що, як спілкування загалом можна формувати через соціальні медіа? Він презентував свій підхід кільком партіям, але єдиним кандидатом, який взяв П. до себе, був Родриґо Дутерте, аутсайдер, що поглядав на соціальні медіа як на новий шлях до перемоги.
Однією з головних фішок Дутерте як кандидата була боротьба з наркоторгівлею. Він навіть вихвалявся, що роз’їжджав на мотоциклі та відстрілював наркодилерів, коли був мером міста Давао на далекому півдні країни. На той час П. уже вчився в коледжі, зокрема відвідував лекції про здійснений у 1920-ті експеримент «Маленький Альберт»: дев’ятимісячному малюкові вмикали неприємні голосні звуки щоразу, коли він бачив білого щура, внаслідок чого він почав боятися усіх пухнастих тварин [2]. П. каже, що це надихнуло його спробувати щось подібне з Дутерте. Для початку він створив низку фейсбук-груп у різних містах. Доволі невинні, просто дискусійні майданчики про те, що відбувається в місті. Складність полягала в тому, щоби провадити їх місцевим діалектом, яких на Філіппінах сотні. За шість місяців кожна група мала сто тисяч членів у регіоні.
Тоді її адміністратори почали постити одну місцеву кримінальну історію на день, щодня, у піковий для інтернет-трафіку час. Кримінальні історії були загалом реальні, та згодом працівники П. почали писати коменти, які прив’язували злочини до наркотиків: «Кажуть, убивця був наркодилером» або «Це була жертва пушера». Через місяць вони кидали по дві історії на день, ще через місяць — три на день.
Наркозлочини стали гарячою темою, і Дутерте вирвався вперед у рейтингах. П. каже, що саме тоді він посварився з іншими піарниками в команді та звільнився, приєднавшись до іншого кандидата. Той спирався радше на компетентність в економічних питаннях, ніж на страх. П. стверджує, що йому вдалося підняти його рейтинг на п’ять пунктів, проте було надто пізно переламати ситуацію, і президентом обрали Дутерте. Тепер він спостерігає натовпи піарників, які приписують собі перемогу Дутерте, і це його бісить.
Проблема в інтерв’юванні будь-кого з цього світу в тому, що вони завжди схильні перебільшувати свій вплив. Така вже професія. Чи П. «створив» Дутерте? Звісно, ні. Було би багато чинників, які би порушили тему наркоторгівлі, не в останню чергу власні заяви Дутерте. Боротьба з наркоторгівлею також не була єдиною фішкою Дутерте: я говорив з його прихильниками, яких приваблював його імідж провінціала, що бореться з елітами «імперської Маніли» та бундючним істеблішментом Католицької церкви. Проте важливість цифрового впливу, про який говорив П., справді перегукується з деякими академічними дослідженнями.
У книжці «Архітектори мережевої дезінформації» доктор Джонатан Корпус Онґ з Массачусетського університету та доктор Джейсон Кабанес з Лідського університету описали, як провели 12 місяців, інтерв’юючи головних героїв, як її називає Онґ, «архітектури дезінформації» Маніли, що її використовували усі політичні партії країни [3]. На верхівці перебували, як він їх описує, «головні архітектори» системи. За плечима вони мали роботу в рекламі та піар-компаніях, вони мешкали в гламурних апартаментах у хмарочосах і міфологізували свою роботу, порівнюючи себе з персонажами відеоігр і телесеріалу HBO «Гра престолів». «Коли про тебе довідалися — це кінець, game over», — казали вони Онґу. Вони пишалися, що дісталися вершини професії, почавши так скромно. «Архітектор дезінформації відкидає відповідальність або приналежність до широкого загалу, створюючи натомість персональний проєкт, а отже, стаючи носієм влади».
На щабель нижче перебували «інфлюенсери», онлайн-коміки, які у перервах між постами з найновішими анекдотами за гроші кпили з опозиційних політиків. Далі у нетрях дезінформаційної архітектури працювали «оператори спільнот фейкових акаунтів», як їх назвав Онґ: ботруми, цілодобово заповнені людьми, які працювали позмінно, за погодинну оплату, де одна особа оперувала десятками персонажів у соцмережах. Це могли бути ті, хто потребував трохи додаткового підробітку (студенти або медсестри, наприклад) або штатні працівники компаній. Онґ проінтерв’ював одну з операторок, Ріну, яка була змушена працювати там, коли вже долучилася до кампанії виборів мера.
Вона приєдналася через ідеалізм, була найкращою студенткою на курсі в університеті. А тут їй сказали створювати численних онлайн-персонажів (дівчата в бікіні підходили найкраще), заводити друзів у мережі, просувати свого кандидата та мочити опозицію. Ріні було соромно. Їй здавалося, вона займається самосаботажем, здобувши лише 20 фоловерів на фейсбуці, тимчасом як її колеги здобували їх сотнями. Онґ зауважив, що ніхто в цьому бізнесі, на жодному з рівнів, не називає свою діяльність «тролінгом» або створенням «фейкових новин». Кожен мав свої «стратегії відмови»: архітектори наголошували, що то було просто додаткове навантаження до звичної праці піарників, тож таким чином вони не стають кимсь іншим і вже точно не несуть відповідальності за політичну кампанію загалом; оператори спільнот казали, що то хтось інший залишав справді огидні, ненависницькі коментарі. Хай там що, це була архітектура онлайнового впливу, яка перетворилася на значно агресивнішу зброю, коли Дутерте прийшов до влади. Дутерте поклявся вбити стільки наркодилерів, що ними годуватимуть рибу в Манільській затоці, і жартував, що сам собі підпише помилування. Він вихвалявся, що вбив когось за «кривий погляд», що життя наркодилерів для нього не важать. І тепер банди добровольців і поліцейські почали відстрілювати будь-кого, якщо запідозрили у зв’язках із торгівлею наркотиками. Ніхто достеменно не знає, скількох вбито за час кампанії. За підрахунками правозахисних організацій — 12 000 осіб, опозиційних політиків — 20 000, уряду — 4200 осіб. У якийсь момент за день убили 33 особи.
Ніхто не перевіряв, чи жертви справді винні, також було багато повідомлень про наркотики, які підкидали жертвам після смерті. Стратили 44 дитини. Провулки манільських нетрів заполонили трупи. Чоловіки на мотоциклах просто під’їжджали та стріляли людям в голову. В’язниці були переповнені, мов інкубатори з курчатами. Політикиня, яка виступила проти вбивств, сенаторка Лейла де Ліма, раптом опинилася перед судом: ув’язнені очільники наркомафії дали свідчення, що вона була залучена до їхнього бізнесу. Інтернет-натовп вимагав її арешту. Її ув’язнили до судового процесу, який так і не почався: Міжнародна Амністія визнала її в’язнем сумління [4]. Коли архієпископ Філіппін засудив убивства, натовп накинувся на нього. Наступною була черга медіа: так звані «преститутки», які насмілилися звинувачувати у вбивствах президента. Найбільшою преституткою режим призначив Марію Рессу, очільницю вебсайту Rappler. Іронія полягала в тому, що саме Марія та Rappler мимоволі допомогли сходженню Дутерте до влади.