“Круто побачити себе з боку”. Театр плюс відео

«Золоті ворота» показали на міжнародному онлайн-фестивалі відео-версію вистави «Тату, ти мене любив?»

«Тату, ти мене любив?» – питання, яке у мільйонів людей застрягло в грудях, не змогло вимовитись, залишилося непочутим, здавалося зайвим, виникло надто пізно, або скотилось сльозою...

Відповідь на нього шукають герої вистави Київського академічного театру «Золоті ворота», але цього разу в незвичний для себе спосіб – бо з театральних вони перетворилися на кіногероїв – пандемія висуває свої вимоги навіть Мельпомені.

Відео-версія театральної постановки режисера Стаса Жиркова «Тату, ти мене любив?» була зроблена спеціально для онлайн-участі в міжнародному театральному фестивалі «Retroperspektywy 2020: Тіло/Пам’ять/Історія», який розпочався 22 серпня в польському місті Лодзь. Проте, це не просто відзнята вистава, це вже майже кіно, якісно змонтоване і з додаванням різних спецефектів.

«Я взагалі не сприймаю відзняті загальним планом вистави як відеоверсію, яку можна подавати глядачу. Мені здається це не чесним перед ним! Це – театральний продукт, і якщо ми робимо його для сприйняття візуально, то маємо докласти зусилля й використати трішки інші засоби», – пояснює директорка-художній керівник театру «Золоті ворота» Ксенія Ромашенко. 

Історія створення відео-версії даної вистави продиктована карантинними обставинами. Зараз театри всього світу думають, як їм існувати далі, й як налагодити комунікацію з глядачем.

«На цей рік у нас були заплановані міжнародні театральні фестивалі в польських містах: Білосток, Лодзь, Гданськ, а далі – в Литві у місті Алітус. Але…

Для нас є важливим презентувати країну, особливо зараз у ці часи, коли ми обмежені в спілкуванні, тому тривалий період карантину спонукав нас на пошук виходу з ситуації. А оскільки ми здобули грант від Українського культурного фонду саме на поїздку на фестиваль у Лодзь і Лодзь погодився змінити формат на онлайн-формат, ми вирішили, що це є можливість зробити відеоверсію вистави».

Можливо нам не вистачає ще якогось супер досвіду, і коли ми зараз дивимося, то розуміємо, що деякі моменти ми могли б зробити по-іншому.

В нас у планах є відзняти ще декілька вистав, зробити відео-художні версії, щоб ми могли з нашими глядачами спілкуватися ще в онлайн, а не тільки в офлайн. 

Автором п’єси, за якою було створено виставу «Тату, ти мене любив?», є білоруський драматург Дмитро Богославський. У виставі грають відомі українські актори: Віталіна Біблів, Олександр Ярема, Роман Ясіновський, Антон Соловей, Ірина Ткаченко, Лілія Цвєлікова.

Це глибоко психологічна постановка, з зануренням у підсвідоме, оскільки ми постійно потрапляємо у сни головного героя, та чи лише його одного?

У болючому питанні, яке стало назвою вистави, звертання йде до тата, втілення якого талановито і правдиво унаочнив Олександр Ярема. Мами ніби немає, але ж вона є! Її образ постійно з’являється у символах материнського архетипу – хаті (яку ніяк не можуть поділити три сестри і брат) та криниці (яка була гордістю родини і зараз занедбана).

Жанр вистави складно визначити, самі автори говорять, що це вистава-сон і вона не належить до жодного жанру, точніше ввібрала в себе їх багато.

«Зазвичай у «Золотих воротах» ми не робимо типову жанрову приналежність, бо весь наш світ поліжанровий, – говорить Ромашенко. – Ми маємо це визнати, відчути й зрозуміти. Зранку ми прокидаємося в одному настрої, через 10 хвилин у нас інший, коли ми подивилися в дзеркало, потім ми привели себе до ладу – й у нас вже покращився настрій. Тому ми не маємо визначати: це драма, це комедія, це трагедія. Це наше життя. Це те, що наш оточує». 

Тема, яка порушується у п’єсі – це недоговореність між батьками й дітьми. Та умовна стіна, яку ми ставимо, не бажаючи ятрити свої рани зайвими запитаннями від близьких, самотність, яка живе в кожному з нас, бажання бути щасливим і нерозуміння, як це зробити, любов та туга, яку не вимовиш словами.

- Так, це справді наші травми, і ми їх пропрацьовуємо, – погоджується зі мною Ромашенко. – В мені ця вистава відгукується не через особисту недолюбленість у дитинстві, а тому, що я знаю людей, які не отримали цієї любові. І я знаю, чому Стас Жирков узяв цю виставу – для нього вона особиста і вразлива. 

Крім, власне, питання любові з боку батька, у виставі є ще момент: а як вберегти свою дитину? Ми розуміємо, що історія закінчується тим, що Сашко пішов, і… його не стало. Паралельно розвивається історія з Альбертом, у якого дочка і дружина опинилися в комі, бо їх збив на машині син олігарха. Всі ці лінії переплітаються і знаходять відлуння.

Ці історії можуть не стосуватися нас особисто, або навіть відбуватися не в нашій країні, та ці емоції, переживання, майже істеричні вигуки відчаю, гучні вибухи сміху чи промовисте мовчання, коли говорять лише очі – вони зрозумілі, й атмосфера, створена у виставі, передавалася абсолютно на всіх, незважаючи на субтитри. (Адже польські глядачі в рамках фестивалю бачили онлайн трансляцію з субтитрами їхньою мовою).

- Для мене ця вистава є особливою тому, що я знаю, що вона зачіпає. А театр має чіпляти. Він не має права бути чимось, що швидко забувається. Ми маємо вийти і подумати, відчути, захотіти подзвонити нашим батькам, якщо ми ще маємо таку можливість. Маємо захотіти обійняти наших дітей, сказати їм, що любимо, зрозуміти, що вони почули нас, і що вони знають, що ми їх любимо.

І я не вірю у велику місію театру, що він може змінити щось, але я вірю, що театр може дати нам можливість щось змінити.

Після завершення показу я підійшла до Стаса Жиркова, директора-художнього керівника Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, який є режисером цієї театральної постановки на сцені театру «Золоті Ворота» і також режисерував її відеоверсію.

- Вистава «Тату, ти мене любив?» справді така близька вам біографічно?

- Дуже. Я навіть радий, що сьогодні її не дивився, бо мені важко, вона для мене має потужне значення. На жаль, це і моя не проговорена історія. Мій тато живий, але у нас складні стосунки: ми один одному не кажемо, що любимо один одного. Але мені повезло, бо у когось жодного батька немає, а у мене два! І татові, який до мене ближчий, який виховав мене з 10 років, я можу багато разів казати, що люблю його. Ось так...

Але своєму сину я говорю, що люблю його мільйон разів на день! Він, до речі, сьогодні – від бабусі, прийду розцьомаю його, хоча він уже спатиме тоді (посміхається).

- Чи плануєте робити відеоверсії інших вистав надалі?

- Мені це цікаво. Справді, це вже окремий вид існування театральної постановки, але важливо, щоб був серйозний підхід, як тут. У нас було два дні репетицій, два дні знімальних і п’ять днів на монтаж. Якщо до цієї справи підходити серйозно, я хотів би й далі це робити.

Ми працювали над відео з натхненням і я надзвичайно вдячний акторам, які змогли перелаштуватися, змогли, мені здається, трохи інакше, ніж зазвичай, спрацювати цю виставу. У них всіх є великий кінодосвід і це також дуже допомогло.

Взагалі, це – класний досвід, коли у тебе є можливість зазирнути в історію з іншого боку. Мені, як режисеру, ця можливість також здається важливою.

Ми не змінювали нічого в тексті, це була зміна підходу до роботи з розумінням того, що є не багато глядачів, а один.

- Якщо робити правки, то так, майже будь-яку. Я можу за себе відповісти – мою виставу, мені здається, можна будь-яку покласти на відео.

Між театром і кіно відмінність у тому, що в театрі ти сам у своїй голові собі монтуєш виставу, а в кіно за тебе це роблять. Але, хоч як дивно, за моїми спостереженнями, кіно іноді може бути навіть більш інтимним, аніж театр. Не знаю, це на жаль, чи на щастя.

Найжахливіше в історії з пандемією, що всі ці наші прекрасні акробатичні вправи з відео в театрі – це повна фігня… Ми можемо гратися в кіно, яке виходить з театру, робити мікси, але це не матиме майбутнього.

Мені здається, всі театрали будуть потребувати найбільшої терапії, коли все це закінчиться, тому що ми зрозуміли, що в театру є фініш. Він колись дуже-дуже давно розпочався і ми собі думаємо, що він – вічність, але фініш є.

Наш викладач завжди казав, що театр неможливий без глядача. Він можливий без акторів, без режисерів, без світла, без звуку, але – без глядача – ні, не можливий абсолютно.

Зараз у київських театрів величезні фінансові проблеми. Майже всі театри, окрім національних, якщо я не помиляюся, просять акторів переходити на менші ставки. Ми також у театрі на Лівому березі маємо обмеження щодо глядачів, і в принципі, зараз розраховуємо лише на проєктні гроші для створення вистави. А далі у нас крокує 2021 рік, а перед цим будуть вибори, і від цих виборів ми зрозуміємо: взагалі нашій країні потрібен театр чи ні.

Але ми думаємо, що все буде о’кей.

Віталіна Біблів грає у виставі розбитну Наташку – одну з сестер, яка багато років тому випурхнула з батьківського дому в примарній гонитві за щастям, яке наобіцяв їй «амерікен бой». Якось акторка розповідала мені, що в ній досить пізно розгледіли драматичну актрису, а до того довелося грати різних простеньких жіночок, і навіть проституток. Так ось, тут реалізовано всі грані її амплуа: буде вам і повія, і глибока моралізаторка, і весела мрійниця.

Запитую: – А чи є суттєва відмінність у тому, коли граєш перед камерою кіно і коли граєш перед камерою театр?

- Нам зробили прекрасні умови стосовно камер, щоб у нас не було відчуття, що це знімається. Ми просто виходили і грали. І хай то було кілька людей, котрі нас знімали, але то був наш глядач, на якого ми грали.

Оскільки останнього разу ми зіграли виставу в березні, а вийшли грати її аж у липні, то у нас накопичилася така кількість енергії, що ти абсолютно забував, що це зйомки, ти просто поринув у цю історію, ніби стрибнув з трьохсотметрової висоти.

Ми дуже засумували за глядачем, набрали, нажили, наші персонажі відпочили і вже готові знову в бій!

Треба дивитися на всю цю ситуацію з пандемією в позитивному напрямку, бо нам доведеться якийсь час прожити в цих умовах. Маю надію, що маючи такий театральний контент відеоверсій вистав, людина, яка ніколи в житті не була в театрі, подивиться це відео в Інтернеті – й їй захочеться прийти до театру! Я вірю, що після пандемії глядача буде втричі, а то й у десять разів більше, ніж до неї.

Виконавець ролі Сашка, який так хоче почути заповітну відповідь від тата – актор Роман Ясіновський має неабиякий досвід у кіно (з найсвіжішого – «Кіборги», «Крути», «Спіймати Кайдаша»), але після перегляду відеоверсії також говорить, що хоче трохи змінити свого персонажа: «Щойно я побачив відеоверсію вистави і зрозумів, що наступну виставу я гратиму трішки інакше. Це дуже круто – побачити себе з боку і зрозуміти деякі свої помилки, щоб працювати далі».

Кожного разу це нова вистава, дивлячись на ті обставини, в яких ти перебуваєш, – додав Роман. – Зараз через коронавірус відбувається ніби зменшення твого світу, й ти якось сам починаєш зменшуватися. Але це, навпаки, дає тобі можливість побути в собі і побачити себе більше. Тобто, при зменшенні ти бачиш більше. Це те, що я відчуваю.

Думаю, що кожен з акторів так само хоче, щоб кожна наступна вистава набирала більшої якості, й не важливо, чи є якісь обставини, чи немає», – ділиться своїми роздумами Ясіновський.

Театр «Золоті ворота» відкрився після карантину 16 серпня – в цей день вони показали в рамках театрального фестивалю-премії ГРА виставу «MIŁOŚĆ/ЛЮБОВ» польського режисера Миколая Миколайчика. 20-го був показ вистави «Тату, ти мене любив?» на глядача, сьогодні відеопоказ, а далі в театрі йтимуть звичним чином репертуарні вистави. Єдине, що глядачі зіштовхуються з певними обмеженнями – вони мають перебувати в масках під час перегляду. Розсадка також – у шаховому порядку, заповненість залу – 50 відсотків. 

«У нас і так була обмежена кількість місць – всього 50, а зараз лишилося з них 32 при такій розсадці! Але ми дивимося в майбутнє, і ось 4 вересня вже відбудеться прем’єра вистави «Мудак» молодої української режисерки Тані Губрій і сучасного українського драматурга Андрія Бондаренка. Цю виставу ми брали ще до пандемії, але вона дуже влучно потрапляє в актуальність зі своїми темами. 

Вистава також поліжанрова. Це балада про секс, дерева і майбутнє. Там піднімається зокрема й тема екології, але не в популістичному спекулятивному розумінні. Там є тема несприйняття людей за статтю або за фізичними ознаками, там є і тема любові людини до себе і розуміння своїх потреб і своїх вподобань.

Коли я дивилася репетиції цієї вистави, думала: слухайте, ну це ж повна вигадка! Але це все може з нами статися, ми вже однією ногою в цих обставинах. І те, що ще 3 роки тому мені здавалося неможливим, зараз із нами відбувається», – розповіла про найближчі плани свого театру керівниця.

Свій 41-й театральний «Золоті Ворота» назвали «Сезон твоєї сили», тому що вважають надзвичайно важливим віднаходити цю силу, яка є в кожному з нас, і ділитися нею з тими, хто цього потребує. 

Любов Базів. Київ

Фото: Павло Багмут, Укрінформ