Одеський кінофестиваль-2020: Сенцов у виконанні Сеїтаблаєва та українська Атлантида
Що цікавого знайдуть кіногурмани в онлайн-показах відомого фестиваля
Випробуваних друзів ОМКФ, приречених тужити по залах кінотеатру «Родина» і театру музкомедії ім. Водяного - і пробіжках між ними по одеських вулицях, - має втішити та обставина, що доступ у синефільську скарбницю Одеського кінофестивалю, що проходить цього року, з 25 вересня по 3 жовтня у онлайн-форматі, отримають куди більше шанувальників кіномистецтва.
Що ж варто у першу чергу відшукувати у скринях конкурсних та позаконкурсних програм Одинадцятого ОМКФ? Свої короткі the best of запропонували нашому виданню головний відбірник фестивалю та представники кінокритичної гільдії.
БЛИСКУЧА САТИРА І ДИВОВИЖНА ПОДОРОЖ
Антельм Відо, програмний директор ОМКФ:
«Босий імператор», режисери Пітер Бросенс і Джессіка Вудворт (Фільм-відкриття)
«Босий імператор» продовжує історію пригод, розпочату у стрічці-переможці 8-го ОМКФ «Король бельгійців». Блискуча політична сатира на сучасний стан Європи продовжує розпочату історію. Втім, на відміну від попереднього фільму, який радше схожий на роуд-муві в жанрі мок’юментарі, дія «Босого імператора» відбувається лише в одному місці - у санаторії. Сиквел вийшов візуально складнішим за попередню стрічку, але зберіг родзинку, якою є унікальний гірко-солодкий гумор. Одну з ролей у фільмі грає легендарна Джеральдін Чаплін, онука Чарлі Чапліна, та німецький актор Удо Кір.
Авторитетний журнал «Cahiers du Cinéma» назвав франко-туніську драму «Тламес» одним з найкращих фільмів 2019 року. Це дивовижна метафізична подорож, яка відсилає до Стенлі Кубрика та Апічатпонга Вірасетакула. Візуально у фільмі багато чудово знятих епізодів з використанням довгих кадрів, які вражають око глядача. До того ж, «Тламес» розбурхує уяву, залишаючи простір для будь-яких інтерпретацій.
«Природна: невідома історія Аліс Ґі-Блаше», режисер Памела Б.Грін (ретроспектива «Жінки-піонерки кіно»)
Усі знають братів Люм’єр, які вважаються першими режисерами. А от ім’я першої жінки-режисерки і досі залишається невідомим широкому загалу. Нею була Аліс Ґі, яка зняла перший в історії фантастичний фільм. Крім того, вона була засновницею та директоркою найбільшої доголлівудської студії. Саме цій непересічній режисерці присвячено документальну стрічку «Природна: невідома історія Аліс Ґі-Блаше», яку спродюсувала та озвучила Джоді Фостер. Фільм складається з архівів, інтерв’ю та фрагментів робіт Аліс Ґі, які розкривають історію першої жінки-режисерки в історії кінематографу.
«Мартін Іден», режисер П’єтро Марчелло (Фестиваль фестивалів)
Нова екранізація знаменитого роману Джека Лондона вперше була представлена на Венеціанському кінофестивалі 2019 року, звідки поїхала з нагородою за найкращу чоловічу роль (Лука Марінеллі). П’єтро Марчелло переніс дію з Америки до Неаполю і надав у розпорядження героя все ХХ століття. У стрічці відсутні усі недоліки, які зазвичай притаманні екранізаціям романів: в «Мартіні Ідені» немає академізму, це абсолютно вільний фільм.
«Шведська історія кохання», режисер Рой Андерссон (мініретроспектива Роя Андерссона)
Дебютний фільм видатного шведського майстра оповідає про перше кохання, яке переживає пара підлітків-ідеалістів. Анніка та Пар намагаються не втратити надії у цинічному світі дорослих, який постійно знецінює їхні почуття. Всупереч пізнішим роботам режисера «Шведська історія кохання» йде за класичним сюжетом зі зворушливою та витонченою історією, яку варто перевідкрити заново.
У ПЕРШУ ЧЕРГУ - УКРАЇНСЬКЕ КІНО
Ігор Грабович, кінокритик:
Цікавить у першу чергу українське кіно. Цього року воно є практично у всіх програмах, і його кількість доволі значна. Важливо, що українські фільми присутні також і в Міжнародній конкурсній програмі – і це, зокрема, стрічка Валентина Васяновича «Атлантида», яка нарешті прибилася до рідного берега після численних міжнародних кінофестивалів та розмаїтих відзнак на них. Цей фільм, без перебільшень, очікують усі шанувальники кіно, оскільки йдеться не просто про дуже титуловану стрічку, але й про новаторське кіновисловлювання.
У Міжнародному конкурсі є також цікавий та дуже несподіваний фільм «Невидимий» режисера Іґнаса Йонінанса, у виробництві якого брала участь Україна. Це – сучасне європейське кіно, до якого ми раніше фактично не долучалися.
Національна конкурсна програма повного метру привертає до себе увагу розмаїттям тем та кінематографічних жанрів. З поміж іншого, я би виділив документальну картину режисера Єгора Трояновського «Бєс», яка веде мову про батька загиблого українського добровольця, який потрапив у полон до сумно відомого бойовика Бєзлера. Це дуже актуальна і дуже драматична історія, яка багато що скаже нам про сучасну Україну.
Цікавим має бути і повнометражний український мультфільм «Віктор_ Робот». Це мальована авторська анімація Анатолія Лавренишина, яку нечасто зустрінеш у наш час. Універсальна історія з українським ухилом.
Напрочуд несподіваною та насиченою є національна програма короткого метру. Тут слід дивитися усі три частини програми, бо кожен фільм цікавий сам по собі. Для себе я виділив картину Станіслава Битюцького «Нетерпимість». Цей кінорежисер робить перші кроки у жанрі горору, причому на національному матеріалі, відтак цей експеримент потребує прискіпливої уваги.
У програмі Спеціальних показів для мене цікавими є фільм «Номери» Олега Сенцова й Ахтема Сеїтаблаєва та неігрова картина «Кубрик про Кубрика» Ґреґорі Монро. Перша стрічка є унікальним експериментом, оскільки створювалася Сенцовим фактично з-за ґрат, а у другому фільмі обіцяють підняти завісу над життям та творчістю одного із найвеличніших та найзагадковіших кінематографістів світового кіно.
ПІДТВЕРДЖЕНО ПРИЗАМИ
Ярослав Підгора-Гвяздовський, кінокритик:
«Атлантида», режисер Валентин Васянович (Міжнародна конкурсна програма)
Один з центральних фільмів фестивалю, бо саме ним Україна впевнено виголошує свою спроможність вважатися кінематографічною країною Європи, де мистецтво йде пліч-о-пліч з реальністю, будучи його дзеркалом і втіленням рефлексій. Що рік тому підтвердив приз на одному з трьох головних фестивалів світу, Венеційському. Фільм про майбутній 2025 рік – після завершеної перемогою російсько-української війни, - показує складне і болюче життя військових вже за межами війни, як почасти важко інтегруватися в мирний світ, маючи в собі посттравматичний синдром, але разом з тим, показується вірогідність цієї інтеграцій та її сенс.
«Віктор_робот», режисер Анатолій Лавренишин (Національна конкурсна програма)
Повнометражний анімаційний фільм наповнить глядача втіхою щодо вправності наших режисерів створити таке винахідливе і оригінальне кіно. В сюжеті про пригоди дівчинки у світі роботів можна трохи заплутатися, а то й втратити відчуття логіки, але анімаційні образи і музичний концепт, за яким стоять голоси Dakh Daughters та «Даха Браха», допомагають здолати сценарні незручності, і, врешті, констатувати повну перемогу «Віктора_робота» у графічному і музичному планах.
«Ґолем: як він прийшов у світ», режисер Пауль Вегенер (Особливі події: Кіно_Live)
Кому таки вдасться добратися до Південної Пальміри і опинитися на Потьомкінських сходах 2 жовтня, той стовідсотково кайфоне від цієї німої багатозвучності – чорно-білий, безсловесний, але експресивний в рухах кадрів та в самому кінематографічному стилі, «Ґолем» є взірцем справжніх фокусників минулого. Маг кіно, Вегенер, маючи за теперішнім міркуванням мінімум кінозасобів, зміг зробити шедевр з кадрів, образів та сюжету, коли стає цікаво попри примітивність гри акторів і перетворень героїв. Історія Ґолема, якого оживили задля порятунку, але який сам стає погибеллю для його творців, - це класична історія, повна трилерового захвату і, не зважаючи ні на що, виконання... На великому екрані, понад морем, з оркестровим супроводом – це має стати незабутнім.
«Знедолені», режисер Ладж Лі (Фестиваль фестивалів)
Маленька кінематографічна бомба, створена про сучасну етнічну проблему у Франції. Під час рейду злиденним районом Парижу один з поліцейських, перевищуючи свої повноваження, вбиває чорношкірого хлопця, і це випадково знімає камера на дроні одного місцевого дивака. Погоня поліцейських на відео переходить в полювання на самих поліцейських. І напруга, з якою це відбувається, невгамовно росте до фіналу, залишаючи його відкритим і тим страшним до жаху – в один момент все у Франції може спалахнути (а глядач цілком може спалахнути вже на фінальних титрах).
«Кубрик про Кубрика», режисер Ґреґорі Монро (Спеціальні покази)
Наполегливо рекомендую цей документальний фільм тим, хто його ще не бачив. По-перше, через нову інформацію про видатного режисера-візіонера Стенлі Кубрика, яку дозволила оприлюднити його родина - магнітофонні записи багатогодинного інтерв’ю, до цього часу ще не публікованого. По-друге, через можливість побачити, відчути і зрозуміти, як робиться документальне кіно, і як воно захоплює не гірше за ігрове. А по-третє, через ще один шанс поринути у світ Кубрика, генія і тирана, перфекціоніста та сноба-відлюдника, а це завжди є задоволення для поціновувача фантазії та способів її втілення на екрані.
НАДІЯ, ЩО ДАР ПРОРОЦТВА ЗРАДИВ
Олександр Гусєв, кінокритик:
«Босий імператор», режисери Пітер Бросенс і Джессіка Вудворт (Фільм-відкриття)
Фільм розповідає про продовження геополітичних пригод героїв, що полюбилися нашому глядачеві по попередній картині Бросенса і Вудворт «Король бельгійців», яка отримала Гран-при Восьмого ОМКФ. Автори, які ще у 2010-му році закінчили сценарій цієї трагікомедії про мандри бельгійського монарха, вимушеного перервати офіційний візит до Стамбулу і поспішити на батьківщину, виявивши, що через тріумф валлонських сепаратистів вона ось-ось зникне з політичної карти, по суті, передбачили Брекзіт, диктатуру у Туреччині та міграційну кризу. Зав'язка нового фільму- спровокований розпадом Бельгії розвал Євросоюзу і замах на життя нещасливого короля у роковому для європейської історії Сараєво, - спонукає висловити надію, що Бросенсу і Вудворт на цей раз зрадив пророчий дар.
«Служителі», режисер Іван Остроховський (Міжнародна конкурсна програма)
Двоє семінаристів, які присвятили себе вивченню і проповіді закону Божого у тоталітарній країні, що сповідує войовничий атеїзм, дізнаються про тісні зв'язки між своїми викладачами та органами безпеки, а потім і самі отримують пропозицію про негласне співробітництво. Дія стрічки словацького режисера, при відповідних змінах у іменах та конфесійних особливостях, цілком могла б розгортатися і в наших 80-х. Разом з тим, перед вибором між служінням Богу і служінням Цезарю- або спробами поєднати одне з іншим, -нерідко опиняються і наші сучасники.
«Воєнні канікули», режисер Моріц Шульц (Конкурс європейських документальних фільмів)
Фільм німецького документаліста присвячений темі, майже не осмисленій вітчизняними кінематографістами- легітимації у суспільстві ультраправих ідей, немов виправданих тією обставиною, що багато хто з їх носіїв зі зброєю в руках захищають українську землю. Але чи так вже відрізняється їх система цінностей від тієї, що сповідують російські шовіністи? Як би там не було, методи військово-патріотичного виховання у дитячому таборі «Азов», про який розповідає стрічка, навряд чи особливо відрізняються від практик путінської Юнарміі.
«Мальмкроґ», режисер Крісті Пую (Фестиваль фестивалів)
Сінефілам, що блукають фестивальними стежками у пошуках чогось по-справжньому незвичайного, варто звернути увагу на фільм лідера Румунської нової хвилі. Його екранізація трактату Володимира Соловйова «Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії» постає тригодинним застіллям у декораціях аристократичного особняка, насиченим стравами з давно забутими назвами і бесідами про зіткнення цивілізацій, духовну складову наукового прогресу і явлення Антихриста - теми, настільки ж актуальні у дні путінської експансії, коронавіруса та кліматичних змін, як і напередодні Першої світової.
«Мартін Іден», режисер П’єтро Марчелло (Фестиваль фестивалів)
Як і Крісті Пую, італійський постановник звертається до класичного тексту вікової давнини, немов пропонуючи аудиторії поглянути на нього крізь призму драматичних перипетій 20-го століття. В інтерпретації Марчелло історія молодого моряка, що піднімається по соціальних сходах завдяки письменницькому таланту- та не виявляє нічого гарного на верхньому поверсі, -постає відображенням ілюзій та розчарувань цивілізації, яка довірилася обіцянкам науково-технічного прогресу та ідеї особистого успіху.
Поза списком, як найбільш очевидний хедлайнер Одинадцятого ОМКФ, згадаю «Атлантиду» Валентина Васяновича, про яку ми писали у матеріалі про Мінський МКФ «Лістапад».
Олександр Акиф'єв. Київ