Мирослав Дочинець, письменник

Розмова з “золотим письменником України”, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Мирославом Дочинцем про пандемію, страх і сприйняття, пошуки сенсу в житті, важкий 2020-й рік, про карпатського мудреця Андрія Ворона і про задуману подорож Україною від села до села.

ЦЯ ПАНДЕМІЯ – НЕ НАЙСТРАШНІШЕ, ЩО ДОВОДИЛОСЯ ПЕРЕЖИВАТИ ЛЮДСТВУ

- Ми з цією пандемією зіштовхнулися з таким досвідом, якого досі не мали. Як вам процес набування цього досвіду?

- Ну, як не мали — світ із цим кожні 100 років стикається.

- Ну, сто років досвіду не в кожного є, погодьтеся!

- Я би, відповідаючи на це питання, почав із того, що треба відштовхуватися від двох основних базових речей, які є у цьому світі. Це душа людини і душа світу, вони взаємопов'язані, взаємопоєднані та взаємоорганічні. Коли між ними стається розлом і втрачається гармонія, тоді починають проявлятися різні катаклізми — як у політичному, так у соціальному, фінансовому, природничому світі.

- Тобто, ви цю ситуацію зводите до ось цього закону буття?

- Це єдиний закон світобудови, просто людина у маленькому вимірі свого я, его, не хоче, не вміє його бачити. Всі людські проблеми — звідси, із порушення цього балансу. Це розрив між ілюзіями та реальністю. Спільнота хоче одне, а світ насправді дає по заслугах. Ось другий закон буття, дуже важливий. Усе в цьому світі треба заслужити — це той же закон збереження енергії: скільки вклав, стільки й повернеться. Тобто, аби щось мати, треба якусь енергію вкласти. І от ці катаклізми, як їх називають, — циклічні процеси, які виникають час від часу, це є оті прояви душі світу. Посил нам, знаки, щоб отямити нас, зупинити і повернути з ілюзії до реальності.

- “Спини мене, отямся і отям” таке своєрідне?

- Радше повернися до того кореня, від якого усе починається і де все закінчується. Тому ця пандемія — не найстрашніше, що доводилося переживати людству.

ВІРУСИ ДАВНІШІ, МУДРІШІ І ЖИВІШІ ЗА НАС, ВОНИ НЕ ХОЧУТЬ НАС ЗНИЩИТИ

- Не чума, тут я з вами згодна.

- А була ще проказа – почитайте історію, це страшна річ, яка вважалася карою небесною і не було на те ліку. Але прийшов час – і її побороли. Чума, холера косили половину народів, віруси, бактерії були завжди — вони давніші за нас, ми створені ними при Божій допомозі. Це теж треба пам'ятати. І вони мудріші й живіші за нас, і найцікавіше, що вони не хочуть нас знищити, вони не для того. Паразит не хоче вбити хазяїна, бо загине сам, пам'ятаймо це. Тому мусимо цю даність прийняти зараз і навчитися з цим співіснувати. Чому саме цей вірус — ніхто ніколи не дізнається, будуть різні версії, як і різні вакцини. Але все зрештою стане на свої місця. Це виклик людям і увага до нас Природи, щоб дещо нам знову пояснити: ми тут зібралися на Марс летіти, ми — царі природи, і при тому нас може зупинити і навіть убити нікчемна невидима частинка природи…

- Тобто, “дзвіночок” такий попереджувальний?

- Зрозуміти це важко, насправді, можна трактувати лише. Але ця пошесть розтривожила, спаралізувала світ… Ще Сковорода радив у всьому видимому шукати сутність невидимого. Не все нам зрозуміле і не все підвладне. Ми, люди, менш організовані, ніж клітини, з яких складаємося. У науці фізіології є поняття – «адаптивна самоорганізація». Вона є основою побудови ембріона і функціонування людського організму. Нею ніхто не керує ззовні, система сама керує собою. Центр контролю є в кожній клітині. То хіба не доцільно віддати в руки цій мудрій системі те, на що ми не можемо вплинути?! Це на рівні фізіології, а філософи послуговуються іншим поняттям – сингулярність. І доводять, що історично стихійні лиха, війни, епідемії мали набагато більше позитивного ефекту на розвиток людства, ніж лінійний прогрес. Вони приходять як деструктивні сингулярності, що дають сильний поштовх до еволюційного розвитку та інновацій. Спочатку породжують страх, відтак невідомість, а потім з’являється адаптація і пошук варіантів виходу з трагічного тупика, нових шляхів і сенсів. Тобто – це імпульс поступу. Можливо, варто так же трактувати й сучасну пандемію.

ОЧІКУВАННЯ БУРІ ЗАВЖДИ СТРАШНІШЕ ЗА БУРЮ, АЛЕ ВОНА УЖЕ ПОЧАЛАСЯ

- У нас зараз такий момент в Україні, як перед бурею. Росте захворюваність, помирають люди, не вистачає кисню для апаратів, ліжок, лікарів. Такі відчуття, як коли ти бачиш грозові хмари, вже десь гримить, і ти очікуєш бурі...

- Ну, будь-який український момент завжди цікавий. Ті 10 тисяч інфікованих щодня, які ми з острахом очікуємо, уже зараз множте на десять-двадцять, ми просто не знаємо дійсної статистики. У фахівців вона інша, як офіційна. Це щодо загрози тієї “бурі”. Вона не йде, вона вже почалась.

Ну а щодо очікування, то воно завжди страшніше за саму бурю. Люди бояться самого страху. Люди бояться не смерті, а бояться, що вона настане. Оце нагнітання, переляк, це нормальна реакція медицини, яка боїться не за людей, а того, що настане колапс системи, тому захворюваність бажано розтягнути в часі. Перехворіє більшість, навіть при наявності вакцин. Це закони вірусології.

- А які, власне, у вас відчуття зараз, перед бурею?

- Ну, переляку точно нема (сміється). Відчуття реальності: я не можу вплинути на цю ситуацію, не можу вплинути на волю природи, Бога. От берегти себе я можу – це й роблю, і буду, але ніякої гарантії того, що вбережу, не маю. Бо вмирають молоді й здорові.

Я процитую нашого мудрого Андрія Ворона. У 60-роках минулого століття спалахнула на Закарпатті якась інфекційна хвороба. Його питали, як ви дивитеся на цю заразу. “Ну що сказати — це всього-на-всього зараза”. Ну добре, але ж це небезпечна хвороба. — “Так, всього-на-всього хвороба”. Але вона може викликати смерть. – “Так, всього-на-всього смерть, а ми всі смертні”.

Це філософія і гумор, але зерно таке: пильнуй себе, а Божий промисел сам розпорядиться – як, коли і що.

Я недавно зустрічався з одним відомим лікарем з Ужгорода. Він потрапив до лікарні із загостренням шлункової хвороби, йому зробили серйозну діагностику і повідомили, що він має антитіла до коронавірусу. А він весь цей час майже не виходив із дому, гуляв тільки в саду... Не міг зрозуміти: як, де заразився, чому навіть не підозрював про хворобу?

Казав великий Авіценна: зараза чіпляється до тих, хто сміється з неї, і до тих, хто її страшенно боїться.

Тобто, хворобу треба поважати, бо це є частина природи. Поважай, остерігайся, але панічно не бійся!

ДЛЯ УКРАЇНЦІВ ЦЕЙ РІК НЕ ВАЖКИЙ, БУЛИ Й ВАЖЧІ

- Ви напевно чули тезу про “важкий 2020-й рік”...

- Звісно. Але це не є апокаліпсис. Тим більше для українців, у яких “легких” років не було зроду-віку. У нас були дійсно страшні роки — коли винищено великі частини населення репресіями, війнами, голодоморами...

- Хочете сказати, що не нам боятися цього важкого 2020-го?

- Хочу сказати, що не можу пригадати, коли у нас був рік без потрясінь, рік спокою, розквіту чи благодаті. Ми завжди були гноблені, меншовартісні, зажурені — у нас майже всі пісні починаються чи закінчуються на “Ой!”

- Ну, не скажіть, бо є ще й чимало таких, що починаються на “Гей!”

- Є, так. Але ми така цікава нація — людей емоцій, а не розуму. Ми керуємося емоцією, ілюзією, мрією — навіть у таких важливих моментах, як вибір президента чи партій. Ми навіть слово «мрія» для цього придумали — 200 років тому це зробив Старицький.

Але найгірше, що ми – нація безсистемна, ми розвиваємося так, як свого часу козацьке військо: стихійно, авантюрно, романтично. Це не є погано, ми саме цим і цікаві світові. Але виходить, що самі від цього страждаємо, бо не можемо ніяк досягти успіху. Як ті ж козаки: вони вражали своїм воїнським мистецтвом усіх, але не дійшли ні до Москви, ні до Варшави. Забракло волі й бажання.

А ми нащадки цих людей. Нащадки степовиків, чумаків, які вигадали таку прекрасну професію, форматом якої були постійні мандри, ночі під зорями, куліш, калганівка та протяжні пісні. Ці чоловіки не могли дочекатися, коли залишать осоружний плуг, жінку, дітей та хазяйство – і рушать у дорогу. І це була тогочасна підприємлива еліта. А ми тут, на Закарпатті, нащадки вівчарів, пастухів...

- ...які півроку жили просто неба на полонині, а господарів вважали гайналями — тими, що гайнують своє життя за господарством?

- Бачите, все це генетично у нас закладено, ми не німці й не шведи, хоча колись завдяки Мазепі й були їхніми союзниками. Треба це розуміти.

МАЄМО ПРОСТУ ФОРМУЛУ ДЛЯ ЦИХ ЧАСІВ, ЗАКОДОВАНУ ВСЬОГО В ЧОТИРЬОХ СЛОВАХ

- Чи була для вас пандемія несподіванкою?

- Для мене було би несподіванкою, якби онуки почали запоєм читати книжки чи дружина завела курей. Пандемія починалася дуже лагідно: 20 людей захворіло, 30, 50. Це не було шоком. Навпаки, було смішно і сумно водночас, коли у нас у Мукачеві всі накинулися на бабку, яка першою захворіла — підчепила ковід у церковному хорі. Доки не набудемо колективного імунітету, це буде реальністю життя. А потім вірус на деякий час зникне — так само раптово, як колись холера чи чума. Почитайте Декамерон, там усе написано. Це все жива природа, зі своїми циклами та законами. Тому пандемія не була несподіванкою. Це все мені цікаво, але, як сказано у Святому письмі, не все мені корисно. І не все мене конче має лякати. Будьмо оптимістичними реалістами, прагматичними людьми. Якщо не можемо на це вплинути, чого занапащати себе дочасно? Можемо вплинути на свою маску, на чистоту рук, соціальну дистанцію та поміркований спосіб життя — от і добре. А те, чому не можемо зарадити — припинити війну, зробити іншим Путіна, мудрішим наш народ, скасувати пандемію... Для цього нам згори спущено універсальну формулу, закодовану в чотирьох словах.

- Що ж це за слова?

- А їх усі знають. Із молитви, єдиної молитви авторства Бога. “Нехай буде воля твоя”. Повірте, ця інстанція завжди розпорядиться найкраще — і війною, й історією, і пандеміями та іншими кризами.

МАЮ РІК БЛАГОДАТНОГО СПОКОЮ

- Пане Мирославе, у вас якісь “плюси” від пандемії були?

- Ну звичайно. Маю рік благодатного спокою, не їжджу на фестивалі, форуми, презентації, конференції, а то мої останні роки – це суцільні поїздки країною та закордоном.

- А я якраз хотіла вас спитати, чи ви скучили за цими тусівками навкололітературними? Спостерігала за вами нещодавно на Книга-фесті в Ужгороді: біля вашого стенду постійно натовпи, переважно жіноцтва, до речі. Невже це не подобається?

- Ну, я ж не фронтмен, як декотрі наші молоді автори, мені це не конче потрібно. Скоріше навпаки. Я непублічна людина, тому для мене це вимушена частина життя. А жіноцтво — це нормально, це краща й найактивніша частина людства. В усіх сенсах.

Я стою на тому, що люди мають читати книги, бо це розвиває критичне мислення і дає внутрішню свободу. Але читачам мало цього, вони шукають щось між рядками, прагнуть маленького шоу від автора, спілкування. Нас цього ще в школі вчать, пригадуєте: “Що письменник хотів сказати своїм твором, що уособлює його герой?” Ну що хотів сказати? Він сказав те, що хотів, а найчастіше — він сам не знав, що хотів сказати. Я не завжди знаю, як поведуться мої герої через десять сторінок, мені самому це цікаво спостерігати у процесі. Вони, як вірус — повернуся знову до нашої теми розмови – самі вирішать, як вчинити. Письмо – це деякою мірою метафізика, містика, магія видимого і невидимого.

- Чи зросла ваша популярність у Фейсбуці за час карантину, відколи ми перейшли в такий собі онлайн-спосіб спілкування?

- У мене біля 20 тисяч фоловерів, вони стежать за дописами на сторінці, пишуть відгуки. Чому я контактую з читачами в мережі? Зрозумів, що слово треба нести в люди, його треба захищати. І в цьому ще інша сакральна річ: коли відкриваєшся зі своїм словом, якщо ти його не соромишся, якщо його приймають, то значить, воно затребуване, воно служить. Для мене публічні виступи – як камертон. Дивлюся, як сприймають, які відгуки, коментарі, які емоції. Це підказує мені, як рухатися далі.

ОНЛАЙН-КУЛЬТУРА — ЦЕ ВИКЛИК ІЛЮЗОРНОГО СВІТУ

- А як ви сприйняли оце карантинне ноу-хау — культура онлайн: зум-конференції з круглих столів, онлайн-презентації, виставки та концерти...

- Це виклик сучасного світу, який все більше стає ілюзорним. Це те, про що говорив Сковорода.

- “Світ мене ловив і не піймав” — маєте на увазі?

- Так, ми усі знаємо цю фразу, але чи розуміємо? Я довгий час не розумів. А світ нас ловить на кожному кроці, причому світ синтетичний, підступний: це телебачення, політика, реклама, рутинна праця, начальство, оточення, якому від нас чогось треба... Вони нас ловлять, можливо, не всі з поганою метою, але всі чогось хочуть від нас, вони порушують, розхитують наш автономний внутрішній світ. Це вже якась залежність. Такі пророки, як Сковорода, від цього відмовлялися заради внутрішньої свободи, заради цілісності душі.

Фейсбук, знаєте, дуже гарна штука, але він є формою нездорового ілюзорного усамітнення. Розповідає мені один приятель-письменник: мовляв, у мережі ми щодня з друзями дискутуємо, обмінюємося думками і враженнями, а стрічаєш когось на вулиці, то навіть не вітаєтеся, щоб зайвий раз не переходити вулицю. Це є синтетика, ерзац стосунків.

- Як ви, зокрема, в цьому синтетичному світі існуєте?

- По-перше, я не жертва Фейсбуку, він для мене інструмент. Мене там знаходять читачі з цілого світу, відбуваються миттєві контакти й обмін важливою інформацією, замовлення книжок. І ще я використовую цю платформу, аби визначати реакцію читачів. Книжку пишеш рік, а поки вона пишеться, можна кинути в мережу якийсь епізод чи думку – і простежити, як воно приймається, яка реакція, відгуки.

- Як знайти цей баланс між ілюзорним світом і реальним?

- Як і в споживанні їжі та питва, як і в сексі, в мистецтві, грі, в політиці – це відчуття норми, розумна межа. Як казав Андрій Ворон, коли його питали – пити чи не пити: якщо сумніваєшся, то не пий. “А яка тут норма?” – “На стебло. Але як поставити це стебло — сторчма чи лежачи у склянці, це вже сам вибирай, бо у кожного своя норма. Пий вино до того часу, доки ти його п'єш, а коли вже воно тебе починає пити — зупиняйся”.

ДИСТАНЦІЙНА ОСВІТА НЕ ВПЛИНЕ НА НАШЕ СУСПІЛЬСТВО

- Такий момент: під час пандемії ми зіштовхнулися з таким явищем як дистанційна освіта...

- Розумію, про що ви, але не роблю з цього проблеми, тому що освіта дає багаж знань, а самоосвіта дає інтелект, живі знання. Ти заглиблюєшся вибірково, тобі не насаджують ці знання. Усі генії прийшли до успіху через самоосвіту. Спочатку мусиш пізнати, що в тій чи іншій галузі створив світ, а далі створювати свій продукт.

Я не думаю, що дистанційна освіта сильно порушить суму знань в українців — ні! Той мінімум критично мислячих українців у суспільстві буде завжди — оті 25%, пасіонарно мислячих ще менше — 15%. Цього досить, аби в потрібній ситуації організувати Майдан чи добробати, чи волонтерський рух. Це ядро завжди буде. А інші до нього приєднаються. Бо це є інстинктом самозбереження нації.

- Багато творчих людей кажуть, що пандемія – це час для творчості. Багато написали за час карантину?

- Вартісність речей я кількістю не вимірюю. Є якість, і є кількість. Якість твору залежить від енергії, яку ти в нього заклав. Пандемія — це час самотності, розмислів, спостережень, усвідомлення. А всі найкращі речі, як відомо, створюються на самоті. Так, я видав за цей рік дві книги – «Діти папороті» і «Золотий час». І вони добре розходяться, як на карантинний режим.

ЧОМУСЬ У ТАКІ ЧАСИ ЗАВЖДИ ДУМАЄШ ПРО БАТЬКІВ І ДІТЕЙ

- Для чого, на вашу думку, взагалі в якомусь духовному сенсі оця пандемія? Очевидно, якийсь урок, покута...

- Очевидно. І хоча багато хто вбачає у ній кінець світу, якийсь апокаліпсис, мені хочеться заперечити: а чому, власне, кінець? Може, вона веде до якогось нового початку, нового рівня, нових сенсів? Щоб зупинити нас у метушні. Чому хвороба найбільше вразила в Європі італійців, іспанців, французів, оцих метушливих людей, які бігають, тусуються в рестораціях, цілуються, тратять багато часу на пусті балачки та розваги? Тому що це багатий світ, вони можуть собі це дозволити!

- Які найчорніші думки приходили в цей період?

- Найгірше — це загроза для наших близьких, батьків і дітей, і смуток від того, що не можеш на цю ситуацію вплинути, не можеш їх захистити. От чомусь у найчорніші часи завжди думаєш про батьків і дітей. За себе не боїшся. Це дуже добре, це перемагання егоїзму, оздоровлення душі. Можливо, світ хоче нас зараз до цього підвести?! Знаходь для рідних більше часу, уваги, радості! Набувайся з ними, доки не пізно. Не метушися, не клопочися, не пурхай над життям, а проживай його в радості зі своїми близькими.

- У такі часи кожен для себе шукає духовну опору. Підкажете, де її шукати?

- От чомусь люди шукають завжди ці постаті десь інде. Не задумуються, що усі ми з однієї глини. До речі, наш Вернадський довів, що ми маємо одну атомну будову з космічною пилюкою. Ми — звідти. Ми присутні в цьому світі й це велике благо. Шукаємо когось, коли є Бог, а найголовніше – що Він присутній у нас самих. Просто ми такі слабкі, що спираємось на авторитети. А це треба шукати в собі. Заглядаймо в себе, вивчаймо свій потужний прихований ресурс. «Шукаєш Бога – знаходиш себе», – казав Сковорода.

От у чому сенс життя?

- Багато різних версій, але більшість схиляється до думки, що як такого сенсу немає.

- Ні, він є! Перше — це відчути, знайти своє призначення в цьому світі. Дуже важливо. Той же Сковорода згадував «сродну працю». Це не робота, яку ми робимо, це праця, яка нас створює. Друге — це проявлення свого призначення. Тобто чесно, жертовно, радісно служити своєму таланту, рано чи пізно він нас по-царськи винагородить. І буде нам щастя.

От ці дві речі, я вважаю, і є сенс життя. А все інше — похідне.

Я ЕГОЇСТИЧНИЙ: ПРИВЛАСНИВ ВОРОНА. І ВІН МЕНЕ ТЕЖ

- Ви вже в розмові сьогодні згадували про карпатського мудреця Андрія Ворона. Якби спитати його про пандемію, що б сказав?

- Що це всього-на-всього ковід... Один із шансів померти. А їх у нас, ой, як багато. Такі речі не вимагають стільки уваги і стільки страху, насправді. Це лакмус нашої зрілості. Якщо ти людина самодостатня, не будеш себе виснажувати, знищувати страхом, просто дотримуватимешся приписів. А все інше… Як кажуть українці, не бідуй, поки біда не прийшла.

- Як справи з екранізацією фільму про Андрія Ворона?

- Екранізується (усміхається). Там уже втретє перекупили права, процес триває.

- Ви якось казали, що фільм знімає Заза Буадзе?

- Він готував сценарій, їздив зі мною вибирати натуру. Потім з іншими режисерами уклали контракт. Це комерція. Я не переймаюся термінами. Моя баба казала: капуста має викиснути. Все має дозріти само собою.

- Тобто, фільм вийде вчасно — тоді, коли треба?

- Я продав на нього права і не переживаю, спеціально це зробив, аби не бути у тій суєті. І потім — раптом мені не сподобається інтерпретація тексту, сутність образу Вічника? Бо я його уявляю так, а вони його, вочевидь, зроблять інакшим. Це ж кіно. І може це буде краще, ніж я уявляю. А може… Зізнатися, навіть лячно буде йти на цей фільм.

- Справді?

- Ну звісно. І я вже зрозумів, що вони теж бояться. Андрій Ворон — це неймовірний образ, і кіношники це теж відчувають. Міняють сценаристів, режисерів, підбирають артистів. Один польський режисер сказав, що йому цей матеріал здався сильнішим, ніж у їхньому фільмі «Знахар».

- Словом, ще капуста не викисла.

- Так, і хай кисне. Бо мене особисто не надто тішать останні екранізації наших письменників, живих і неживих.

- А що з пам'ятником, він мав бути встановлений у Мукачеві, а щось досі нема? Теж капуста?

- Так само. Політики запалюються ідеєю — і так же швидко охолоджуються, переймаючись виборами. Але пам'ятник буде, це я знаю точно. І в Мукачеві, й у Львові. Можливо, ще деінде. Є групи ініціаторів.

- Мушу насамкінець спитати вас ще таку річ. От кілька разів чула від різних людей, що, мовляв, не було ніякого Ворона в Карпатах – насправді, Дочинець його вигадав. Скажіть, пане Мирославе: то був Ворон, чи ви його вигадали? І на скільки книг вам ще стане його мудрості?

- На скільки треба, на стільки й стане, це джерело бездонне. А чутки — це ж теж вигадки, чи не так? Я егоїстичний у цьому плані, привласнив Ворона — так! Я відкрив його, він відкрив мене, у різних сенсах. Це історична особа, людина з тих мудреців, які себе не афішували і не мали з цього зиску. Але я ризикнув (п’ятнадцять років зважувався) подати цю постать не документально, а через художній образ. Можливо, тому він такий «живучий», переконливий, близький кожному. Бо поєднує земні й небесні цінності, те, що вічно шукаємо в цьому світі.

- Вас, до речі, вже з ним асоціюють, стаєте потроху Вороном?

- Знаєте, Шевченківська премія, Золотий письменник України, Велика премія діаспори, премія за найвищі тиражі в Україні, президентська Краща книга року та купа інших — вони всі не за Ворона, а за мою прозу. А щодо асоціацій, то в кожному з нас є частина того, про кого ми пишемо. Але Дон Кіхот завжди залишиться Док Кіхотом, а Сервантес – тільки в його затінку…

ЗАКАРПАТТЯ – ЦЕ НАПІВ УКРАЇНА

- Пандемія такий час, коли закриті кордони, але й час для того, аби більше вивчити своє рідне. Що ви відкрили в Україні за цей час?

- Я відкриваю для себе Україну уже сім років поспіль, відколи мене книги повели у світ. Не я з ними йшов, а вони мене вели. Ми не знаємо України абсолютно!

Закарпаття – це, звичайно, Україна, але дуже дивна, своєрідна, це напів Україна. У сенсі українськості, розуміння національних цінностей. Ми не знали України — були століттями рутенами, руснаками, русинами, бо так нас називали чужинці, потім у кінці 40-х ХХ ст. стали руськими, потім стали зватися укрАїнцями. Закарпатці Україну знали в тому сенсі, що їздили туди на скиртування, на буряки, на заробітки. Це не означає, що ми примітивніша, ущербна її частина, менш культурна чи інтелектуальна. Ми дещо інший, відмінний край, зрештою, як і всі регіони. Наша країна — це букет із різними пахощами ментальностей, звичаїв, цінностей, мов, кулінарій. Тому вивчати її дуже цікаво!

Я Україну вивчаю уздовж і впоперек. Спочатку обласні центри, потім районні, тепер пішов від села до села. Мав недавно зустріч із читачами у Трускавці, й один чоловік, колишній голова РДА на Львівщині сказав: «Знаєте, у мене є фонд, я би найняв вас на рік, щоб ви ходили від села до села і розказували людям те, що ось тут розказували нам». Тоді, кажу, мені треба замовити собі сакви і подорожній ціпок… Жарти жартами, але він правий. З людьми ніхто не говорить уже тридцять років, лише перед виборами, і то здебільшого брешуть. Люди в провінціях розгублені, вони втратили орієнтири, а їм треба знати – де вони, хто вони, що вони і куди рухаються. Тому я задумав собі таку подорож – селами. Мине карантин, завантажу книги в машину, сяду і поїду по селах. Там найбільш вдячні й терплячі слухачі.

- На Закарпатті?

- Ні, це буде не Закарпаття й не Галичина, десь посередині країни, щось середнє між заходом, центром і сходом. І ходитиму від села до села. Це було б гарно. Хочу надихатися тим повітрям, надивитися на людей, наслухатися їх і написати про це книгу. Таку «некнижну», суто людську, житейську книгу.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака