Віктор Жданов, актор театру і кіно

Боєць із позивним «Старий» з фільму «Кіборги», драматично-комедійний Кайдаш, якого ніяк не спіймати, номер «Третій» із антиутопії «Номери» та ще кільканадцять цікавих і різних персонажів у кіно й серіалах – і всіх їх зіграв, донедавна виключно театральний актор, Віктор Жданов.

Кінослава прийшла до нього не одразу і не з солодким присмаком, а з гіркотою – у 2014 році, після окупації Донецька, він переїхав із родиною до Києва. Почав працювати в театрі на Лівому березі, а згодом йому запропонували спробувати себе в кіно. І вдалося! Актор сміється, що почав знову вчитися чомусь новому в 50 років, – і дуже цим задоволений.

РОБОТА НАД ФІЛЬМОМ «НОМЕРИ» БУЛА ПІДНЕСЕНОЮ, ВЕСЕЛОЮ, АЗАРТНОЮ І ДУЖЕ ВІДПОВІДАЛЬНОЮ

- Пане Вікторе, ви, можна сказати, раптово здобули кінопопулярність – тривалий час ви працювали виключно в театрі, а в кіно потрапили після переїзду вашої родини до Києва з окупованого Донецька.

- Так. Я довго працював у театрі – спочатку в Херсоні, а потім  у Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі.

- Одна з найновіших кінокартин, знята за вашої участі – фільм «Номери», який вийде в український прокат 19 листопада. Це антиутопія, де йдеться про суспільство в ув’язненні, де у людей вже немає імен, лише порядкові номери. Напевно, крім цікавого жанру, робота над стрічкою була ще й незвичною, адже режисер та автор сценарію фізично не був присутнім на зйомках – Олег Сенцов на той час іще перебував у кремлівському полоні. Це якось позначилося на вашій роботі?

- Звичайно, позначилося. Інакше й не могло бути, ну як можна в телефонній розмові, в месенджерах, або в онлайн-спілкуванні домовитися про певний кадр із фільму? Мені здається, дуже складно.

Взагалі ж, робота над фільмом «Номери» була піднесеною, веселою, азартною і дуже відповідальною за те, що ми робимо.

На мою думку, Ахтем Сеїтаблаєв (співрежисер фільму «Номери» – ред.) – надзвичайно талановита й цікава людина, і якщо він за щось береться, то робить це від початку до кінця. Він упевнений у тому, що робить, і заражає цією впевненістю нас. На зйомках я познайомився з акторами, яких раніше не знав, тож для мене це було й особисто цікаво, і тим, що це така дуже цікава штука – фільм-вистава.

- У «Номерах» все відбувається камерно? На одній локації?

- Там місце дії одне – все відбувається на спортивному майданчику. Така типу зона, і мені здається, що Олег Сенцов дійсно правий у цьому –  Радянський Союз справді був «зоною». Зараз, згадуючи радянські часи (а тоді я вірив у все, що відбувалося), я розумію, що це була «зона» – чітка, ідеологічно спрямована, де все було впорядковано й чітко розставлено.

- Чи є суттєва відмінність у роботі в такому камерному форматі, якщо порівняти, наприклад, його з фільмом «Кіборги»?

- Однозначно, мені було цікаво працювати і тоді, й зараз (над фільмом «Номери» – ред.). Я знаю, для чого я це роблю, я знаю, для чого Ахтем знімав «Кіборги», знаю, для чого він знімав «Номери», і знаю, чому він запрошував нас – тому, що ми відповідали за всі свої дії, як на екрані, так і поза майданчиком.

- Номери «Перший», «Другий», «Третій» … і аж до «Нуля» – відповідають ієрархії, що перший – хтось найзначніший, а «Нуль» – відповідно, ніщо?

- В принципі, «Перший» – це найперший. А «Нуль» – з якого боку його до цифри підстав, він матиме інше, абсолютно протилежне значення. От режисерам було цікаво порозмислити над цим та розгадати цю історію.

У 50 РОКІВ МЕНІ СПОДОБАЛОСЯ ЗНОВУ ЧОМУСЬ НАВЧАТИСЯ! Я Й ЗАРАЗ ВЧУСЯ

- Ви досить швидко увійшли в наш кінематограф. І цей ваш «кидок» у велике українське кіно стався з легкої руки режисера Романа Бондарчука. Він зняв вас у фільмі «Вулкан», хоча й розповідав мені в інтерв’ю, що планував знімати в ньому лише непрофесійних акторів. На той момент ви, напевно, й не були професійним кіноактором, мали лише театральний досвід?

- Завжди говорю, що в 50 років мені сподобалося знову чомусь навчатися! Я й зараз вчуся, і тоді вчився (сміється), і мені це подобається!

Для мене то справді був кидок і певна незрозумілість, що відбувається: я не знав, як це робити, тим більше вимоги у Романа своєрідні, він непростий режисер. Бондарчук працював у парі з оператором, який теж має режисерську освіту, тож вони щось там повидумували, а тобі доводилося все втілювати в життя (сміється).

Інколи це було складно: дубль, дубль, дубль, ще раз дубль. Доки він не достукається до того, що хоче, – він тебе просто не відпустить з майданчика, по 15, 16, 20 дублів бувало.

- Ого! А я саме хотіла запитати, яку кількість дублів іноді доводиться «пережити» актору, щоб режисер був задоволений?

- Багато буває. От, була цікава штучка, коли я невдало стрибнув з баркаса, сіганув у річку Дніпро і розірвав собі ногу – напоровся на шворінь. Треба було доплисти до берега, я догрібаю, кров по нозі, мені надається швидка медична допомога, тут підходить до мене Роман і каже: «Вітю, треба ще дублік».

Ну, треба дублік, значить, пішли і ще дублік зробили. Розумієте, якщо ти погодився на цю роботу, ти знав – що тебе може очікувати, то давай дубль (сміється).

- Жорстко, але професійно.

- Там були взагалі жорсткі умови: підступний херсонський степ, літо, спека, вітер, засуха і найгірше, що там нічого немає – хоч уже і ХХІ століття, винищили все! І Роман знімав про це також.

МЕНІ БУЛО ПРОСТІШЕ «ПРОЖИТИ» СВОЮ РОЛЬ У «КІБОРГАХ», ТОМУ ЩО МЕНЕ З РОДИНОЮ ПРОСТО ВИКИНУЛИ З МІСЦЯ, ДЕ МИ ЖИЛИ

- Якщо бувають жорсткі умови роботи фізичні, то буває і психологічна складність? У «Кіборгах», напевно, було морально нелегко входити в роль цих вояків, ставати ними, правдиво показувати – що вони відчували. Але потім зал плакав.

Чи не було вам психологічно виснажливо зніматися у фільмі на таку тему?

- Мені якось було навіть простіше це «прожити» і виконати, тому що мене і мою родину просто взяли і викинули з місця, де ми жили, працювали і щось мали.

У мене була своя правда, я в неї вірю й вірив. І «Кіборги» певним чином, з доповненнями Наташі, вивели на екран і мою позицію, й позицію акторів, з якими я знімався, – всіх, хто створював цей фільм. Ми не лише актори, ми – люди. Такою є наша правда по відношенню до цієї агресії, до цієї війни.

- У фільм «Кіборги» вас запросили, чи ви самі прийшли на проби?

- Мені подзвонила кастинг-директор Ольга Клименко і покликала на кастинг. Я тоді сам ні по яких кастингах, звісно, не ходив, був ніби в тумані, чесно кажу, ніби в якійсь прострації. Зараз вже трошки час пройшов, життя заповнюється ролями та якимись іншими моментами.

Пам’ятаю, що тоді дуже відповідально було, я сильно нервував, тому що не знав більшість людей, не вмів носити форму (під час служби я носив іншу форму), не вмів носити цей автомат, хоча я з автоматом на «ти» і для мене це не проблема, а тут дали якогось «коцика». Але було цікаво, особливо знайомство зі справжніми кіборгами, які були в тому пеклі. Це дуже страшна штука... Щемливо згадувати про той момент, коли я говорив про той «садок у серці», ту заначку, яку багато хто згадує. Україна, сім’я, батьківщина, робота – якщо вона у тебе в серці, то вона в тебе отут (показує) – в серці.

Мені немає що придумувати, розумієте? У цьому інтерв’ю класне те, що я не вигадую нічого, кажу так, як є, і мені такий кайф (посміхається).

ДОЧКА НАЧИТАЛА МОЇ АНГЛІЙСЬКІ РЕПЛІКИ НА ДИКТОФОН І Я ВИВЧИВ ЇХ. ЩОПРАВДА, З МЕНЕ СМІЯЛИСЯ, АЛЕ АТМОСФЕРА НА МАЙДАНЧИКУ БУЛА ПРЕКРАСНА

- У вас є досвід зйомок іноземною мовою – ваш персонаж говорить англійською у фільмі «Захар Беркут». Там ви зіграли роль Хоруна – брата дружини Захара Беркута. Як це було? Чи ви може добре володієте англійською?

- Це було страшно і смішно! Був кастинг один, другий, третій, зняли дуже класно. Ахтему сподобалося, і тут він говорить: «Треба грати англійською». Я йому кажу: «Не знаю». Він: «Значить, не отримаєш роль. Вивчиш англійську тоді».

Мені дочка начитала мої англійські репліки на диктофон і я вивчив їх (сміється). Щоправда, з мене сміялися, але атмосфера на майданчику з цими американськими акторами, чесно вам скажу, була прекрасна! З деякими російськими акторами було набагато хреновіше, коли приїжджає хтось із них і починає: «Я зірка, а ти ніхто». А від цих людей відчувалася підтримка, ти для них, виявляється, так само актор, ну трошки не володієш мовою. Чесно скажу, я навіть не очікував.

У мене там було трошки моментів, три-чотири знімальних дні, але така чудова атмосфера, приємні люди, які чітко знають свою роботу. Я отримував задоволення від усього: від того, що в полі стоїш і над тобою місяць і зорі, й цей Михайлик (Михайло Корженівський – ред.), який, що не скажеш слово, він пісню співає. І ми йдемо з ним по полю і співаємо пісні – це просто кайф. І навіть, коли лежиш із сокирою в спині – все одно, балдьож, постояти поруч з такими акторами.

Роберт Патрік (виконавець ролі Захара Беркута – ред.) взагалі чудернацька людина, він дуже гуморний, шкодний, при всьому при тому, що може зберігати дуже серйозну фактуру.

- Цікаво у вас там на майданчику було!

- Ну, а як без цього. Без цього скучно, не інтересно. 

- Я дуже хочу вам зацитувати слова відомого театрального критика Олега Вергеліса, який написав про вас, мені здається – дуже глибоко: «… він виявився солдатом, який пахне справжнім порохом, реальним, а не розцяцькованим життям. Чоловіком, який не цурається солоного слівця, бо знає, що життя – то не цукор. <…> Його сьогоднішній злет і затребуваність – не парадокс часу і не випадковий дарунок творчої долі, а ще й історія нашого постійного дефіциту на "справжнього чоловіка" – у театрі, в кіно. Дефіциту на тверезу кремезну постать мудреця й захисника, яку не зіб'ють з ніг ні хміль, ні воєнне лихоліття, ні інша негода».

- Нічого собі! Я дуже дякую за такі слова… Це дорогого коштує, але ніби якось з авансом, це дуже відповідальна для мене штука.

- Бачите, ви «кремезна постать, яку не зіб’є з ніг хміль». Але ж вам таки довелося зіграти постать, яку хміль із ніг збив – це Омелько Кайдаш в серіалі «Спіймати Кайдаша». 

- Ну, я й сам, як людина, люблю випити чогось, але дивлячись із ким, дивлячись де, і дивлячись що. 

ПІДХОДИТЬ ДО МЕНЕ РЕЖИСЕР І КАЖЕ: «ВІТЮ, НУ НЕ НАСТІЛЬКИ Ж П’ЯНИЙ! ДАВАЙ ТРОШКИ МЕНШЕ, ТИ ЩОСЬ УСУГУБИВ»

- Ви, напевно, Наталку Ворожбит дуже вразили у «Кіборгах», адже вона теж хотіла знімати лише невідомих акторів, а ви ж на той момент уже «засвітилися»?

- Так, Наташу я трошки переубідив (посміхається). А от що стосується любові до випивки, то я згадав свій перший знімальний день у «Кайдашах», коли я там по сценарію – просто п’янючий. Почали знімати: я ж виходжу на «напівзігнутих», йду вздовж паркана, бреду по вулиці. Зробили цей дублік, Саша (режисер-постановник – Олександр Тіменко – ред.) підходить до мене, каже: «Вітю, ну, не настільки ж п’яний! Давай трошки менше, ти щось усугубив». Дуже мені складно з цими «алкашами», вони важкі штучки.

- А в чому складність?  

- Ступінь алкоголізму буває різний. Зараз трохи відволічуся від «Кайдашів» і розповім, як я прийшов на проби п’яниці в псевдоісторичний комедійний екшн-серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Прийшов та й питаю у режисера: «А чого він п’є?». «Ну, він просто п’є». Кажу: «Так не буває, щоб людина просто пила». 

- Як ви глибоко підходите! Тобто, вам треба ще й розуміти, від чого людина п’є, щоб її зіграти правдиво? 

- Підождіть, а як по-іншому? Ви, коли дивитеся на людину, задумуєтеся над тим, чому він так робить, що його до цього спонукає? Так само і ця штука. Чесно кажу, що з Кайдашем були важкі моменти: ступінь сп’яніння, його поведінка, коли до нього «білочка» приходить. Воно зараз смішно, а на зйомках то нелегко було.  

- Але ми вірили вам. Як вірили кіборгу «Старому», так повірили і п’яничці Кайдашу. 

- Дякую. Мені цікаво, це моя робота і вона мені інтересна. Мені не цікаво, хіба що, якісь болячки грати. А от такі ігрові моменти, та якщо вони ще й з гумором, це взагалі!

КАЙДАШ – ДРАМАТИЧНИЙ ДЯДЬКО. АЛЕ, ЯКЩО ТОБІ ЛИШЕ ДРАМУ В ОЧІ «ВТЮХУВАТИ» ВЕСЬ ЧАС, ТО СТАНЕ НЕЦІКАВО

- А все ж, вам більше подобаються ролі з гумором чи серйозні? Чи ви за баланс? Навіть ваш Кайдаш – ніби й трохи комедійний, але й серйозний водночас. 

- Він драматичний дядько. Але якщо тобі лише драму в очі  «втюхувати» весь час, то стане нецікаво. А коли герой тебе качає туди-сюди, коли є такі гойдалки, коли є плюс-мінус – це цікаво, бо й саме життя у нас непередбачуване. Та й вчинки наші людські так само – ми ж непередбачувані в житті. Сценарій був чітко написаний Наташею, але якось так цікаво, що хотілось іще доповнювати. 

- Вона дозволяла акторам імпровізацію? 

- Ну, конечно! Ми за це їй дуже вдячні. І за ці підкидання життєвих моментів, які були: хтось десь бачив, хтось десь чув. І мої якісь приклади там є.

Наші ж образи збірні – зібрані з усіх і звідусіль: і з Полтавщини, і з Чернігівщини, з Херсонщини, з Одещини, зі Львова, з Франківська. І це надзвичайно приємно, що цей невеличкий серіальчик справив таке велике враження. І всі актори, які в ньому знялися, показали людей. Це дуже класно. Значить, він людяний, він наш. У ньому є сенс.

- Знаю, що ви нещодавно знялися в драматичному серіалі-епопеї «І будуть люди», а також у серіалі «Сага», який охоплює 100 років історії українського народу. Зараз десь ще знімаєтеся?

- Там були невеличкі ролі. Я ще не бачив, чесно скажу, ні «І будуть люди», ні «Сагу», тому що саме знімався в Одесі у Вілена Захаровича Новака у фільмі «Тепер я турок, не козак…». Весь час туди-сюди: Київ – Одеса, Одеса – Київ. Трошки складнувато було. Але ось зателефонували і сказали, що дуже нормальні роботи. Приємно, що фізіономія одна і та ж, а люди різні. 

- Різні. Справді різні. Якось вам так вдається. 

- Так персонажі й написані ж по-різному! 

- Звичайно, що ролі написані по-різному, але ж бувають актори, які скрізь однакові. Прекрасні й красиві зовнішньо, гарно говорять, але в усіх фільмах грають самих себе. 

- Чесно кажучи, я мабуть дуже вдячний Богу, долі й батькам, царство небесне, що я такий. Мене якось у молодості кинули в казку, де такий голубий герой. У мене ще тоді було жовте волосся, ну прямо Іванко – біла вишиванка. Але мені такі не подобаються. Із задоволенням хочу щось знайти, але роль наскільки так виписана, що він тільки стоїть і все – бере красою. Ну, а якщо красивого немає, тоді складно. Якщо ти красавець, ти себе відчуваєш, як красавець, – і відповідно, себе так ведеш. Постать, фактура – це класно. Я не можу таке робить. Мені водяний, лєший якийсь – такі інтересні, якась нечисть, або якась брудна людина, але мені хочеться зрозуміти, чого вона така?

Як приклад наведу репліку з вистави «Остання жінка Дона Хуана», я грав роль Виконавця, який приходить до Дона Хуана вбити його. Так от він говорить про себе: «Так, роль неприємна, але іншої мені ніхто не пропонував». Є в цьому якась така штука, розумієте. Мені подобається грати у воєнних фільмах, роль якогось зрадника, куркуля...  

- Тобто вам подобається грати негативних героїв? 

- А чого ви так кажете, що він негативний персонаж? Він відстоює свою правду. У нього є своя правда. Ми ж, коли вивчаємо акторську майстерність, вчимо, що актор повинен бути адвокатом своєї ролі, він повинен її відстоювати. От переді мною суддя-режисер, який мене валить, каже, що я поганий, – а я кажу, що хороший. Я повинен відстояти свого героя, по-іншому ніяк. І коли ти впевнено можеш відстояти свій персонаж, тоді він тобі вдасться. А якщо там трошки є недосказаність, то роль і прихрамує. Видно це. 

ДРУЖИНА ПІШЛА У ТЕАТР ФРАНКА, Я – В ЛІВИЙ БЕРЕГ. ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ТЕАТР ІЗ ЖИВИМИ ЛЮДЬМИ

- Тепер про театр. Все ж він посідає величезне місце у вашому житті. Ваша дружина і донька – також актриси. Я хочу передати велике вітання Олені Хохлаткіній, народній артистці, яка зараз працює в Національному театрі імені Франка, дякую за її прекрасні ролі у «Крумі», «Лимерівні», «Дорогій Памелі». 

Ваша донька – Оксана Жданова працює разом з вами в Театрі на Лівому березі. То така дуже театральна у вас родина.

- Вона була б ще театральніша, якби син ще в актори пішов (сміється). 

- А син що, геть «зрадив» професію чи все ж таки десь біля неї залишився?   

- Ні, не зовсім зрадив. Павло хотів 3 роки тому вступати на курс Дмитра Михайловича Богомазова, але в останній момент сказав «ні». Це все відбувалося на «Кіборгах», і я почав випитувати у хлопців, зокрема, у оператора-постановника Юри Короля про їхні професії, й якось сину підказав. Він пішов на оператора і зараз вчиться, вже 3-й курс. 

- Буде потім знімати вас. 

- Поки що робить фото-, кінопроби. Але я б не сказав, що він зрадив театру. Він дуже театральна людина. 

- Те, що ви з дружиною працюєте в різних театрах... 

- …це дуже класно! (Сміється). Вона пішла туди, я – в Лівий берег. Для мене це був театр із живими людьми. Я давно за ним слідкував і любив його. Мені дуже пощастило, і я вдячний Едуарду Марковичу Митницькому, царство небесне, що мене взяв в трупу. 

- Ви туди прийшли ще в 2014-му році?  Зараз у вас там три вистави: «Корсіканка», «Три сестри», «Альбатроси». 

- Мене нещодавно ввели в «Корсіканку». Ось у жовтні у мене була прем’єра. Перший день був такий собі, але другий – нічого, мені самому сподобалося. Коли працюєш із такими любимими людьми, яких обожнюєш і як акторів, то все складається, все виходить.

Карантин, звичайно, трошки підгажує всім, тому що менше роботи. Дуже неприємна штука для театру.

«Альбатроси» – це постановка Стаса Жиркова. Маленька новелочка, яка йде 25 хвилин, але її відзначають як сильну театральну роботу.

Про мої роботи в кіно пишуть, а про театральні – не дуже. От «Альбатроси» трошки можу поставити в зачотік, а більше такого гучного немає. Ну, щось робиш, може робиш і правильно, але все одно хочеться, щоб тебе помітили. А нащо тоді працювати? 

ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я ПЕРЕСТАВ СУМУВАТИ ЗА КОЛИШНІМИ РОЛЯМИ. Я ПРОСТО ЗГАДУЮ ЯКІСЬ СЛОВЕСНІ МОМЕНТИ З НИХ

- Тобто, хочеться і в театрі трошки більшої реалізації, рідний він вам?

- Я не замахуюсь на якесь велике визнання. У мене є свій вік, є своє те, що на лиці, те, чого немає зверху на потилиці, є мої фізичні властивості. Я це чітко розумію. Зараз прийшли молоді режисери, які щось створюють, щось переінакшують, щось комусь хочуть довести, вони можуть і це, й це, і це, але я не вписуюсь у цей графік… Ось, став у нагоді в «Альбатросах», і я дякую за це.

- А скажіть, залишилися ролі в Донецькому театрі, за якими ви сумуєте?

- Чесно кажучи, я перестав сумувати. Я просто згадую якісь словесні моменти з них. Припустімо, свою роль Бендера в постановці Шулакова Віктора Олександровича: «Что за бред, осложненный маниакально-депрессивными психоипохондриками, который будоражит и нарушает нервно-паранормальное состояние етих бедственно нежных женщин». Або дуже хорошу фразу мого Аметистова із «Зойчиної квартири»: «Продаваться нужно весело».

Я б не сказав, що сумую: де я, а де той театр? Де той херсонський театр, де я Богдана Хмельницького в 28 років грав? Чи я буду розказувати, що мене було призначено на роль д'Артаньяна, хто мені повірить? Чи, що я вмію співати? Це було в молодості й сумувати за тим, що було, я не хочу.

- Значить, будемо чекати ваших нових ролей і з задоволенням їх обговорювати.

- Це набагато цікавіше (посміхається).

- Я вам дякую за таку відверту розмову. Будемо чекати на українську прем’єру фільму «Номери» 19 листопада і ходити на ваші вистави в театр на Лівому березі Дніпра.

- Дякую, мені самому дуже хочеться «Номери» подивитися. А в театр запрошую, приходьте, будь ласка.

Любов Базів. Київ

Фото: Юлія Овсяннікова