Станіслав Асєєв, журналіст, колишній полонений ОРДЛО

Рік тому, 29 грудня 2019 року за обміном з полону було визволено журналіста і блогера Станіслава Асєєва, котрого бойовики «ДНР» 28 місяців утримували в «Ізоляції» - тюрмі з нелюдськими умовами, яку було створено після захоплення Донецька російськими диверсійними загонами у 2014 році.

Ця таємна катівня розташована на вулиці Світлий шлях. Через рік після виходу з неї Асєєв видав книгу «Світлий шлях: історія одного концтабору», де розповів про свій страшний досвід перебування там.

А його попередню книгу «В ізоляції» (де зібрані есеї про життя окупованих територій Донбасу, написані ще до полону), номіновано на Шевченківську премію в категорії «Публіцистика, журналістика».

- Пане Станіславе, весь цей рік ви активно займалися громадською діяльністю, переймалися визволенням інших полонених, які лишилися на окупованих територіях, видали книгу, стали лауреатом кількох міжнародних премій, але чи вдалося все ж адаптуватися до мирного життя чи, як говорять, світ для вас вже ніколи не буде таким як раніше? Вибачте, що почала з цього болючого запитання.

- Будь ласка, про це також треба говорити, бо мій досвід стосується не тільки мене, а майже всіх, хто пройшов ті ж катівні, що і я. Ми всі приблизно в одному стані перебуваємо.

Фізично я відновився повністю, але психологічне відновлення – це основна проблема, посттравма дає про себе знати. Якщо говорити про її зовнішні прояви, то це розлади зі сном, попри те, що ця проблема ніби пішла після реабілітації у Празі. Але час від часу вона знову постає – все ж 2,5 роки сну під постійною яскравою лампою, даються взнаки і відкладаються на психологічному рівні.

Також я помічаю за собою, що я в певних ситуаціях, в яких до полону вів себе більш-менш спокійно, зараз поводжуся більш знервовано, емоційніше.

І, звичайно, постає питання в спілкуванні з іншими людьми, бо мені дуже важко спілкуватися на загальні теми, які турбують пересічного українця: ціни в магазинах чи політика (якою я певною мірою професійно займаюся, в тому числі як публіцист). Мені видається, що це вже зовсім інший рівень по відношенню до тих сенсів, які були в полоні. Те ж спостерігається й у хлопців, які вийшли разом зі мною з полону. Я мешкаю, наприклад, один, то мені трошки простіше – безсоння і на цьому все закінчилося, але якщо у людини родина, дружина, маленькі діти і з ними треба вести звичайне родинне життя, то тут виникають проблеми…

- А мені здавалося, що саме це повернення до родини, до звичного життя, певною мірою і допомагає їм адаптуватися після таких страшних переживань, а виявляється зовсім інакше...

- Я говорю так по досвіду тих людей, з якими спілкуюся. Дійсно, є така думка, яку ви озвучили, і, можливо, комусь це допомагає, але ті, з ким я пройшов «Ізоляцію», кажуть, що їм важкувато спілкуватися з родиною, бо таке відчуття, що взагалі нема про що говорити.

ПРОЙШЛО ВЖЕ 6,5 РОКІВ, А У НАС НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (ХОЧА І НА ОКУПОВАНІЙ) ІСНУЄ ДІЮЧИЙ СУЧАСНИЙ КОНЦТАБІР

- Певним чином можна назвати адаптацією вашу активну громадську діяльність. От, наприклад, 10 грудня відбулася презентація проєкту «Isolyatsia: must speak» - це спільний захід Міністерства закордонних справ України, українського інституту міжнародного благодійного фонду «Ізоляція» та власне вас. Що це за проєкт такий?

- Цей проєкт, мабуть, наслідок моєї зустрічі з паном Рєзніковим (Олексій Рєзніков - віцепрем'єр-міністр, міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій – ред.), яка відбулася влітку 2020 року. Тоді я зателефонував йому і запропонував зустрітися саме з теми «Ізоляція». Прийшов до нього з певною програмою і сказав: вибачте, пройшло вже 6,5 років, а у нас на території України (хоча і на окупованій частині) існує діючий сучасний концентраційний табір, і на державному рівні це питання навіть не підіймається! Я маю на увазі не підіймається на перемовинах у Мінську. Давайте щось робити, у мене буде виходити книжка – це один з елементів програми, другий елемент – ми підіймаємо тему «Ізоляції» у Мінську, і третій елемент – виходимо на загальну пресконференцію по адміністрації «Ізоляції» та «воєнних злочинцях». Сподіваюся, що пресконференція відбудеться вже в 2021 році, якщо нічого не зірветься.

Після цієї зустрічі з Рєзніковим у мене відбулася зустріч з Андрієм Єрмаком (керівник Офісу президента – ред.), він мене зв’язав ще з деякими людьми, у тому числі і з паном Дмитром Кулебою (міністр закордонних справ – ред.), і Міністерство закордонних справ підтримало нашу ідею та вийшло з пропозицією проєкту «Isolyatsia: must speak», щоб потужно інформаційно показати, що це за місце таке.

Одним з елементів презентації проєкту стала презентація моєї книги. Проєкт розрахований на майбутнє, на 2021 рік, коли, я сподіваюся, ми перекладемо книгу англійською, будемо роздавати її через наш дипломатичний корпус МЗС західним дипломатам та політикам і створювати більший інформаційний фон стосовно «Ізоляції», щоб був потужний тиск на Російську Федерацію і вона врешті-решт закрила це місце.

- Наскільки мені відомо, відразу після повернення з полону ви особисто передали президенту списки полонених, які перебувають в ув’язненні в окупації для обміну. Яка зараз ситуація з тими списками?

- Це дуже складне питання. Я справді передав певні списки людей рік тому. Але, коли на одному з засідань гуманітарної підгрупи у Мінську побачив списки на наступний обмін (які, я так розумію, формує Служба безпеки України), то був дуже здивований, бо там не було декількох десятків людей, яких я подавав у своїх списках. Тобто, вони були у загальному списку на обмін, але в списки саме на наступний обмін чомусь не потрапили.

Я звернувся з цим питанням до заступника секретаря РНБО пана Руслана Тимченка, і він сказав, що їх не мають права не включати у списки, якщо я їх бачив живими. Я окремо написав ще одну заяву стосовно цих людей, що кожного з них я особисто бачив у полоні в такий-то час в такому-то місці. І так розумію, що ця заява пішла на СБУ через пані Галину Третьякову. Яким чином формуються ці списки, хто їх складає, і за яким принципом, я вам не можу сказати, тому що для навіть мене це також «темний ліс».

- А скільки всього було людей у вашому списку?

- Там було трішки більше як 80 прізвищ. Але треба розуміти, що це далеко не всі полонені, це лише ті, яких ми точно бачили живими (ми – це ті, хто вийшов разом зі мною з полону в 2019 році. Тоді ми разом сіли, і кожен написав прізвища людей, яких він бачив). Але ж іще дуже багато людей, яких ми просто не бачили і яких потім ще кинули до підвалів за 2020 рік.

Я І ГАДКИ НЕ МАВ, ЩО ІСНУЄ ТАКЕ МІСЦЕ – «ІЗОЛЯЦІЯ», І ЩО ТАМ МОЖЕ ВІДБУВАТИСЯ ТЕ, ЩО ЗА МЕЖЕЮ ЛЮДСЬКОГО УЯВЛЕННЯ

- За вашою оцінкою, скільки зараз ще утримується людей в тюрмах на окупованих територіях?

- Думаю, однозначно, більш як 300. Від трьохсот до п’ятисот - десь такі реальні цифри.

- Жахливі цифри. Сумно, що про долі багатьох ми так і не знаємо, але будемо сподіватися на краще, в тому числі і з вашою допомогою.

У цьому році ви стали лауреатом, як я сказала, кількох премій, у тому числі національної премії за захист свободи слова імені Ігоря Лубченка та нагороджені міжнародною премією «Вільна преса Східної Європи-2020» за репортажі з окупованого Донецька.

Надзвичайно дорогу ціну ви заплатили за ці нагороди, і я вас з ними щиро вітаю!

Але, чи уявляли ви собі тоді, коли працювали над журналістськими матеріалами в окупації, ці всі ризики? Чи в той момент просто не могли інакше вчинити, тому що потрібно було писати і доносити правду про те, що там відбувалося?

- Звичайно, певні ризики я уявляв, але не такі, з якими зіштовхнувся. Бо я і гадки не мав, що існує таке місце - «Ізоляція», і що там може відбуватися те, що за межею людського уявлення.

Я знав, що мене можуть заарештувати, знав, що, можливо, кинуть до якоїсь в’язниці чи колонії. Але ж більшу частину свого ув’язнення я провів не у в’язниці і не в колонії  - спочатку я був у підвалах, так званого, МГБ (“міністерство державної безпеки ДНР” – ред.), а потім в «Ізоляції». Це не офіційні місця, навіть за їхнім власним законодавством! Якби мене хтось запитав у 2016 чи на початку 2017 року, чи уявляю я про існування таких нелюдських місць, звичайно, що ні, я не уявляв, що такий цілий світ у Донецьку існує.

ІНКОЛИ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ВЗАГАЛІ ІНШОГО СВІТУ НЕ ІСНУЄ …

- У мене зараз мурашки по шкірі йдуть... Вибачте, що так розпитую.

В цих неймовірно важких умовах що вам допомогло не втратити віру в те, що все ж ви вийдете з цієї жахливої катівні?

- На той час, коли я перебував у полоні, в мене була кохана людина, це дуже допомагало і тримало, я хотів її побачити.

Але тут мова не стільки про віру, скільки про бажання вийти, бо віри іноді просто не було – я вже не уявляв собі життя за межами цієї камери в «Ізоляції». Інколи здавалося, що взагалі іншого світу не існує… Там же навіть вікна у камері були зафарбовані білою фарбою. Ми взагалі нічого не бачили. Здавалося, що це ніколи не закінчиться. Було бажання, щоб це закінчилося, але віри інколи дійсно не було - і це треба також визнавати.

- Я читала вашу нову книгу «Світлий шлях: історія одного концтабору», і ви там саме описували цей феномен, коли люди, які потрапляють до в’язниці, починають говорити про себе в минулому часі. Бо людина ніби себе втрачає на період перебування там.

- Так, це було дуже незвично. Якось я випадково це помітив спочатку в одного, другого, третього і потім став спеціально дослухатися до мови людей, які тільки-но потрапляли в «Ізоляцію», і до тих, які вже там сиділи рік чи півтора.

Ті, хто довго перебував в «Ізоляції», дуже часто говорили про себе в минулому часі: «я любив, я знав, я гуляв» (хоча людина ще жива була і вона могла все ще любити, наприклад, якусь кулінарну страву), ніби в теперішньому часі їх вже не існувало.

- Ви почали писати книгу «Світлий шлях» ще перебуваючи в «Ізоляції»? 

- Я почав її писати ще перебуваючи у підвалі Шевченко, 26 - це будівля МГБ. Але ті рукописи потім у мене відібрали в «Ізоляції». Тому з рукописів, які я написав у підвалі – майже нічого не залишилося у пам’яті, на жаль, бо це було дуже давно і я не встиг все завчити.

А от те, що я створив в «Ізоляції» (і що у мене також відібрали) я зміг через рік після написання, коли мене вже перевели до СІЗО, по пам’яті все відновити і перевіз ці рукописи з собою в колонію.

А з колонії, коли нас звільняли, я зміг вивезти їх завдяки нашому танкісту Богдану Пантюшенку. Я сховав свої рукописи серед товстої стопки листів від його дружини, бо ми розуміли, що їх, скоріш за все, не будуть перевіряти по кожній сторіночці. 

МОЖЛИВІСТЬ ПЕРЕКЛАСТИ ВЕСЬ НЕГАТИВНИЙ ДОСВІД І ЕМОЦІЇ НА АРКУШ ПАПЕРУ – ЦЕ ПОТУЖНА ПСИХОТЕРАПІЯ 

- Те, що ви писали (чи намагалися, з огляду на те, що у вас весь час відбирали рукописи), перебуваючи там, це, напевно, теж допомагало втриматися? Коли я запитувала, що давало віру в те, що ви зможете вийти, то напевно і бажання, щоб цю книгу прочитали люди? 

- Безперечно. Можливість перекласти весь негативний досвід і емоції на аркуш паперу, і звільнити себе від них хоча б таким чином – це потужна психотерапія. І, звичайно, це проекція в майбутнє. Бо, якщо ти все ж створюєш такі тексти, то десь всередині сподіваєшся, що колись це закінчиться і хтось має прочитати все це. Інакше немає сенсу писати. Власне, саме так і відбулося.

Але, звичайно, я не всю книгу написав у полоні. Можливо, третина була написана там, а інші дві третини я написав вже на свободі, здебільшого у Празі, коли перебував на реабілітації. 

- Щастя, що все ж книга дописана і дійшла до свого читача! Скажіть, будь-ласка, з ваших дописів у ФБ я зрозуміла, що ви не так давно перейшли на українську мову. Ви ж донедавна були російськомовним в спілкуванні? 

- Так. Я для себе це вирішив, коли вийшов з полону. Я дуже багато своїх поглядів переглянув. Все своє життя я розмовляв російською, я – російськомовна людина і зараз залишаюся таким в сенсі, що я думаю російською. Написати текст журналістського характеру чи публіцистичного я, звичайно, можу українською, але, якщо говорити про складні абстрактні філософські речі, то тут, з точки зору мислення, переходжу на російську, бо мене навчили так мислити – саме російською. Насправді, дуже важко перебудувати не мовний контекст, а контекст мислення. З мови на мову досить легко перейти, для цього її потрібно просто   вивчити, а от, щоб мислити іншою мовою, тут потрібен досвід і час.

Звісно, рік, який я спілкуюся українською мовою, це - замало, щоб думати українською, для цього потрібно декілька років постійного спілкування і звикання до мови. 

- Ви дуже гарно говорите українською. Навіть не віриться, що ще рік тому ви спілкувалися виключно російською. 

- Це парадокс, бо певним чином українською я спілкуюся краще ніж російською! Тому що українську я вивчив. А людина, яка вчить мову, зазвичай більш чітко нею розмовляє, ніж носій мови.

Російською мовою я взагалі не розмовляю, і ніхто у нас на Донбасі не розмовляє російською мовою. Моя російська – це жахливий діалект. Мені знадобилося багато часу, щоб перевчити себе говорити російською «звонЯт», а не «звОнят», наприклад. Це невеличкий приклад, який стосується нескінченної кількості таких прикладів у нашій «російській».

ПИТАННЯ МОВИ РОЗХИТАНО ШТУЧНО, АЛЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ЦЕ ВЖЕ ВІДБУЛОСЯ, МОВА – ДІЙСНО ЕЛЕМЕНТ ЦІЄЇ ВІЙНИ

- А взагалі, на вашу думку, питання мови є наріжним каменем у роз’єднанні України чи воно все ж таки штучно якось розхитується для загострення ситуації в певні моменти?  

- Безперечно, це питання було розхитано штучно. Але через те, що це вже відбулося, мова, дійсно, є елементом цієї війни, на жаль.

Наведу приклад: коли я запитував своїх одноліток з Макіївки, які всі пішли до, так званого, “ополчення”, чому вони це зробили, вони відповідали мені: «Я счітаю себя рускім!». І я запитував: «А чому ти вважаєш себе саме рускім?». Перше, що вони відповідали: «Ну как? Я же говорю по-рускі». Цей психологічний зв’язок дуже чітко використовується російською пропагандою, яка каже, що простір «руского міра» окреслюється саме російською мовою.

Тож, якщо ми маємо поруч такого сусіда, який застосовує проти нас збройну агресію і використовує мову, щоб забрати цей простір, у тому числі з людського ресурсу, звичайно, ми вимушені якимось чином захищати себе. Я за те, щоб нове покоління українців перш за все було україномовним, навіть в тих регіонах, де на сьогоднішній день переважна більшість населення російськомовна. 

- На початку розмови ви сказали, що певним чином займаєтеся політикою – як журналіст. А чи не розглядаєте ви для себе  можливість піти в політики по-справжньому? Чи приєднатися до якоїсь політичної сили? Не було таких думок? 

- На сьогоднішній день про це думати немає сенсу, бо найближчі вибори досить нескоро. Та й думок таких поки що немає – я не бачу жодної політичної сили, в складі якої можна було б зробити щось принципово якісне для країни, а не просто натискати кнопки у Верховній Раді.

Якби такі пропозиції були, то мене, наприклад, цікавить силовий сектор, та ж Рада національної безпеки та оборони. Там люди дійсно можуть зробити щось практичне. А щодо класичної політики, законодавчої влади, то у мене поки що є певна іронія по відношенню до цих людей. 

ХОЧЕТЬСЯ ЯКОМОГА СКОРІШЕ ВИТЯГНУТИ ЗВІДТИ МАМУ, МИ ПОСТІЙНО СПІЛКУЄМОСЯ З НЕЮ І ВИРІШУЄМО ЦЕ ПИТАННЯ

- Нещодавно у вас відбулася приємна подія – ви отримали обіцяну президентом квартиру. Я так розумію, що для вас це не просто поява власної домівки, а ще й можливість вивезти маму з Макіївки, з окупації і убезпечити її життя. Чи почали ви вже вирішувати питання з її переїздом? Чи це буде легко зробити, чи якісь перешкоди можуть вам чинити? 

- Це буде нелегко, але перш за все, через мою маму, бо вона не хоче просто кинути все, взяти одну сумку й переїхати у нове житло, і я її певною мірою розумію. Вона людина, яка має там власну квартиру, має роботу, друзів, рідних, там могили її батьків. Вона каже, що взагалі не розуміє, чому має через мене все це кидати, бо її ж не чіпають. 

- А її, на щастя, не чіпають? 

- Поки що ні. Але ж я їй пояснюю, що я також 3 роки ходив і мене не чіпали, а потім зачепили. І сьогодні це так, а завтра, якщо, не дай Боже, вона там опиниться «на підвалі», що я буду робити?

Вона хоче хоча б якісь побутові справи вирішити, продати ту ж саму квартиру, хоча зараз в Макіївці за неї можна отримати просто копійки. До того ж з цим є купа формальностей, пов’язаних, у тому числі, і зі мною, бо я прописаний все ще на тій окупованій території. Виписати мене можна через суд. Суд дає запит у так зване МГБ, яке має надіслати відповідь, що я перебував у них в ув’язненні, а вони цього принципово не роблять, і я думаю, що і не зроблять.

Мені дуже хочеться зробити все якомога скоріше і витягнути її звідти, ми постійно, ледь не щодня спілкуємося і вирішуємо з нею це питання.  

Я СКАЗАВ: ДЯКУЮ, АЛЕ, ЗНАЄТЕ, МОЯ ПРОФЕСІЯ – ЖУРНАЛІСТ, ВОНА ПРОСТІША НІЖ У АКТОРІВ  

- Тим не менше, радує те, що вже є квартира, є куди її забрати. І нехай в цій квартирі вам буде тепло, затишно і спокійно.

На завершення розмови ось таке запитання: я нещодавно дізналася (і це було дуже несподівано для мене), що ви знялися у новому фільмі режисера Валентина Васяновича «Відблиск». Як так сталося і чи не затягне вас акторство?

- (Сміється) Так, це правда. Це несподівано і для мене було. Я зіграв роль ФСБ-шника – це взагалі щось таке сюрреалістичне для мене. Валентин Васянович запрошував мене як консультанта з поводження та психологічного типу людей, які катують інших людей. У його фільмі є такі герої, і мені потрібно було просто розказати, як воно має бути вживу. Я розповідав, як ці люди поводяться, бо мав розмову з одним із них у Донецьку. Він мене, власне, допитував. Потім постало питання, хто буде грати роль цього ФСБ-шника. І Валентин сказав: «А чому шукати ще когось? Якщо ми знімаємо формат, де не завжди грають професійні люди, то чому б ти не спробував?». Я сказав: «Ну давайте, для мене це цікавий досвід».

Але я не розрахував, що це така титанічна, просто пекельна праця! Бо ті 5 хвилин, які увійдуть у фільм, ми знімали 13 годин. А професійні актори, мабуть, ще в 10 разів більшу роботу роблять. Я почав поважати цих людей ще більше і сказав: «Дякую, але, знаєте, моя професія – журналіст, вона простіша ніж у акторів».  

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка, МЗС та з соціальних мереж Станіслава Асєєва