Євген Лавренчук, головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету

Євген Лавренчук уже три роки є головним режисером Одеського національного академічного театру опери та балету. Здається, у своїй віковій категорії (дуже молодій) – він єдиний оперний головреж нашої країни, а можливо, й не тільки нашої.

За ці роки йому вдалося зробити багато, враховуючи й виходи за межі режисури: здобуття грантової підтримки на різні мистецькі проєкти, наприклад, для створення Всеукраїнського симфонічного інклюзивного оркестру та хору. «Хтось має хобі лобзиком щось пиляти, хтось – хрестиком вишиває або вбиває тварин на полюванні, а в мене хобі – організаційні процеси, менеджмент. Я це люблю», – сміється митець-організатор.

А в самий розпал пандемії він узяв та й відкрив скриньку Пандори – Одеський оперний театр зробив те, що не робив жоден театр України – професійну телекіноверсію опери! Так-так, саме тієї, за яку Лавренчука номінували на Шевченківську премію, і на прем’єрі якої всі відчули містичну присутність (вже покійного на той момент) Романа Віктюка, котрий говорив, що саме «La Traviatа» буде його останньою виставою.

- Пане Євгене, насамперед вітаю вас із тим, що опера «La Тraviatа» у вашій постановці увійшла до короткого списку номінантів Шевченківської премії. Поки чекаємо на оголошення переможців, хочу розпитати, як, власне, ви до цього прийшли. Ви – учень Романа Віктюка?

- Так. Навчався в нього у ГІТІСі в майстерні «Оперний режисер».

- Напевно, його харизма суттєво вплинула на вас, як на творчу особистість?

- Ґрунтовно вплинула. І коли Роман Григорович відійшов у кращі світи, я проводжав його у Львові разом з його родиною. Це було для мене дуже зворушливо і стало великою честю, що мене запросили у вузьке родинне коло.

Але, ви знаєте, коли я в нього навчався, він мене навчив одному – процес навчання йде завжди, він не має ані початку, ані кінця. Він не фіксується, ми не можемо вчитися по графіку, згідно з якимось розкладом, ми вчимося постійно, але ми вчимося саме тоді, коли не усвідомлюємо, що вчимося.

Процес навчання у нього був непомітний – ми приходили і він загортав простір, от я це зараз розумію. Він не говорив, не вчив, а загортав навколо кожного з нас певний простір, і в тому просторі ми вже могли реалізовувати своє режисерське мислення.

Це було абсолютно відмінно від традиційних метод навчання, коли є Станіславський, коли є альтернативна позиція Михайла Чехова чи Мейєрхольда, і ми повинні розглядати – як можна, як не можна, як треба, як не треба. І от вся ця глупота (як він сам казав), ніби шкарлупа від цибульки відкинулась, і ми говорили тільки про структурне мислення і про філософію. Він навчив мене, що режисура – це філософія у просторі, а не психологія на сцені. 

ЯКЩО ДАДУТЬ ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ ОПЕРІ «LA TRAVIATA», ТО ЦЕ БУДЕ ПРЕМІЯ РОМАНУ ГРИГОРОВИЧУ ВІКТЮКУ ПОСМЕРТНО

- Так сталося, що прем’єра вашої опери «La Тraviatа» відбулася саме в рік смерті вашого Вчителя. Загальновідомий факт – Віктюк говорив, що його останньою виставою в житті буде саме «La Тraviatа» Верді. Ви побачили в такому збігу певний символізм?

- Неймовірний! От ви зараз дуже правильно процитували його, він не казав, що «La Тraviatа» буде його останньою постановкою (я багато читав ще до його відходу, як його неправильно інтерпретували). Ні, він завжди говорив: «Це буде моєю останньою виставою». А в якій він буде якості на цій виставі – може і глядачем – він не казав.

Більш того, чому він все життя казав, що «La Тraviatа» Верді буде його останньою виставою? Тому що коли він був ще в лоні своєї матері пані Катерини, вона часто приходила до Львівської опери на «La Тraviatа», яку дуже любила, і з перших акордів вступу Роман Григорович починав битися ногами. Він казав: «Це Верді кликав мене в цей світ». Мама терпіла хвилину-дві – й потім виходила, і так ніколи до кінця увертюри навіть і не досиділа. Це була його перша опера, яку він чув ще в животі матері. У режисера все завжди закільцьовано, це закон форми. Тому Віктюк вважав, що це й мало бути його останньою оперою.

Але це ж не була опера за його реального фізичного життя, це була перша опера до його народження. І так сталося, що справжня знакова прем’єра моєї постановки «La Traviata» відбулася у листопаді – й це було на 9-й день від того, як Роман Григорович Віктюк відійшов від нас. Тобто, він ще не народився, і це була його перша опера, і його вже не було в матеріальному світі – ця опера стала останньою. Він був як глядач на цій виставі, я в цьому переконаний. Там була така атмосфера… і це помітив не тільки я, про це кажуть люди, які навіть його не знали, й оркестранти, і диригентка Маргарита Гринивецька, вони говорять: «Ми відчували щось неймовірне у просторі». Звісно, що це не збіг обставин, а якась така містична режисура. А як інакше? 

- Він знав про те, що ви ставите його улюблену оперу?

- Знав. Життя вчителя продовжується в душі учня і в діях учня, тому це була також і його опера «La Traviata». Це все одно стилістика Віктюка, я нікуди не подінуся від цього, я горджуся цим. Так що знаєте, я зараз зроблю маніпуляцію: якщо вже дадуть Шевченківську премію цій виставі, то це буде премія Роману Григоровичу Віктюку. Посмертно. 

- І це буде достойна нагорода. Взагалі-то, експерти вважають вас одним із лідерів мистецького життя України, що підтверджують вже отримані вами нагороди. В цьому році вам вручили державну премію імені Леся Курбаса – це прецедент, тому що вперше її дали оперній виставі. Опера «La Тraviatа» стала однією з переможниць всеукраїнського Фестивалю-Премії «ГРА», і ось – можлива ще й Шевченківська премія. Шквал нагород на вас упав. 

- Поперло (сміється). 

ЗІРКОВА ХВОРОБА – ЦЕ НАСЛІДОК РОЗДУТОГО ЕГО. А Я ЗІ СВОЇМ – ПРАЦЮЮ ЩОДЕННО, ТОМУ ЦЯ ХВОРОБА НЕ ДЛЯ МЕНЕ

- А як це на вас впливає – окрилює чи, може, зазнаєтеся? 

- Ні, я не зазнаюся точно, бо маю щеплення на зіркову хворобу! Зіркова хвороба – це наслідок роздутого его. А я зі своїм – працюю щоденно, тому ця хвороба не для мене. Що стосується премій, то було б брехнею сказати, що мені це не приємно, мені приємно, але природа цієї приємності позамистецька, а все, що позамистецьке, мене не цікавить. 

- Розтлумачите, що означає позамистецька?

- Це те, що з мистецтвом не пов’язане аж ніяк. Знаєте, Анна Андріївна Ахматова колись казала, що хоче, щоб її любили і читали, а якщо ні, то «что ж…».

Митця ніколи не цікавить, чи будуть купувати його, чи видадуть його, чи будуть глядачі – він робить своє. Як це буде сприйматися іншими – це не його справа, бери, роби своє так, як хочеш, навіть якщо це не сподобається нікому! Але ж не буває, щоб геть нікому, тому що якщо це подобається тільки мені (митцю), то це вже не нікому! А щодо інших… то це їхні проблеми (сміється).

Я цей баланс тримаю, і мої вистави, навіть авторські, мають касу – у нас аншлаги завжди. І так все моє життя, я ж не вчора почав, але це – приємний бонус, а не основна мета.

Основна мистецька мета у мене зовсім інша, її навіть не можна висловити, тому що мистецтво – це те, що не можна висловити – лише тоді народжується мистецький образ. Мене запитують: про що вистава? Та ні про що! Якщо вона триває годину сорок, то це вистава про годину сорок вашого часу і те, що ви переживаєте на цій виставі, от про що ця вистава! Я не можу вербалізувати цей процес! Був би я поетом, тоді б сказав, як Валерій Брюсов:

«Фиолетовые руки
На эмалевой стене
Полусонно чертят звуки
В звонко-звучной тишине».

Зрозумій, що це таке означає? Але я не поет, я створюю мистецький образ у просторі.

А премії – це приємний бонус, наприклад, для мого дідо Федьо, діда Бориса, я щось отримаю, а вони ці лінки потім всім пересилають. Мама моя вже цілий меморіал назбирала. Звичайно, мені приємно, що їм приємно, але до мистецтва це не має жодного відношення.

Всі зараз нагнітають – дадуть чи не дадуть мені Шевченківську премію, а я вам розповім, що от зараз ми були з родиною Віктюка на Личаківському кладовищі й Сергій Проскурня (театральний режисер – ред.) каже: а ви знаєте, хто це там лежить? Це ж лауреат Шевченківської премії такий то. І я лише в той момент усвідомив, що це щось серйозне! Потім, коли ми йшли кладовищем, дивлюся – там могила, написано лауреат Шевченківської премії, там – лауреат Шевченківської. Я кажу: боже, так це, напевно, дуже важливо, якщо аж на могилі, на каміннях про це пишуть! То, може, в цьому є сенс? Я задумався... Тому мені буде приємно, якщо мені її дадуть.

КОЛИ ГОВОРЯТЬ «АБО МИСТЕЦТВО, АБО ГРОШІ», Я КАЖУ – І МИСТЕЦТВО, І ГРОШІ!

- Крім того, що ви митець, режисер, ви ще й продюсер та організатор. Як всі ці прояви особисті один з одним уживаються і чи не буває таке, що митець не підкорюється режисеру?

- Я ще й поліглот (сміється). Вони всі одне одному не суперечать. Знаєте, у данського філософа К’єркегора є трактат про стадії людської екзистенцї «Або–або». А я кажу «І–і». Коли говорять «або мистецтво, або гроші», я кажу – і мистецтво, і гроші!

Хтось має хобі лобзиком щось пиляти, хтось – хрестиком вишиває або вбиває тварин на полюванні, а в мене хобі – організаційні процеси, менеджмент. Я це люблю – запаковувати мистецьку ідею спочатку в проєктну заявку, потім боронити цю заявку, знайти під неї кошти, потім видаткувати згідно з кошторисом. Люблю організовувати, бачу в тому красу форми, більше того – я бачу в тому чесність! Тому що всі мої фантазії – насправді, вони мої, ну чому інші люди мають збирати на них гроші?

Я вмію залучати спонсорів і намагаюся отримувати державні кошти, наприклад, для Фонду Одеського національного оперного театру. Кажу завжди, що от це я забезпечу за власний кошт, а для цього – знайду спонсора. Хочу зробити потужну рекламу, якої ніколи не було, і зроблю – забезпечу це фінансами. І це каже вам людина, яка не має своїх грошей, просто я вмію залучати позабюджетні кошти, це моє хобі (сміється).

- Наскільки я розумію, пошук спонсорів – це нелегка справа.

- Це не зовсім так. Повірте, дуже нескладно робити щось, коли маєш інструмент властивий і доречний до цієї дії. Якщо інструмент не доречний і ти «натягуєш контрацептив на глобус» – тоді це складно. Натомість, якщо в тебе доречний інструмент, все само робиться. Як Мікеланджело казав про скульптуру: все дуже легко – береш камінь, бачиш, що хочеш зробити, і відкидаєш все зайве. Це не “кокоцтво”, так воно і є. У мене є команда людей, з якими ми працюємо вже не перший рік, й інколи всі сидимо і думаємо: а як ми це зробили? Кажу: тож воно само зробилося!

ЯКЩО ТИ Є ІНТЕГРАЛЬНИМ ЕЛЕМЕНТОМ ЗАКОНУ ВСЕСВІТУ, І СЛУЖИШ ЙОМУ, ТИ СТАЄШ ЙОМУ ДУЖЕ ВИГІДНИМ – І ВІН У ТЕБЕ ІНВЕСТУЄ

- Я хотіла розпитати про дуже цікавий проєкт, який, я так розумію, теж «сам зробився», але за вашої ініціативи – Всеукраїнський інклюзивний хор і оркестр.

- «Ukrainian Inclusive Choir and Orchestra» – це дуже амбітний проєкт, там уже понад 100 людей, і ми його робимо не завдяки, а всупереч. Одним словом, справді, робиться все саме, ти тільки не заважаєш процесам своїм его – в цьому секрет успіху. І немає значення – успіху в якій сфері. Це помилка думати, що справа у сфері, бо у нас все в житті вже заримовано по голограмі. У всьому є інформація про все. Є закон всесвіту, за яким все збувається – на санскриті це називається «дхарма» – і той самий всесвіт є всередині тебе, і той самий закон. І якщо ти є інтегральним елементом цього закону, і служиш йому (на санскриті «бгакта»), тоді ти стаєш йому дуже вигідним – і він у тебе інвестує. Знаєте, як Фейсбук інвестує в тебе, коли ти вже маєш хороші показники CTR, чи в Google Adwords, він тоді тебе підтримує, витягує в топ, так само у тому ж Ютубі. Всі соцмережі по цих законах побудовані, інакше вони б не вижили, як не вижив Rambler, який порушував цифрову «дхарму».

Коли ти є тим інтегральним елементом всесвіту, ти продукуєш нові сенси, щось робиш, всесвіт в тебе інвестує і підтримує, ти перебуваєш у цих потоках. Але якщо ти поводишся, як «іржава шестерня», стаєш проти течії, починаєш щось робити всупереч – ти виснажуєшся і тонеш у цих хвилях закону, який є набагато сильніший, ніж ти. Це, вибачте, може надто абстрактна тема, але це – вичерпна відповідь на всі питання, як це відбувається.

- А як стати тим інтегралом, щоб потрапити в потоки?

- О, це класно! Стати цією інтегральною частиною набагато простіше, ніж не стати нею! Так само, як набагато простіше вчиняти правильно, аніж негідно й потім «хімічити», щоб це виглядало як правильно. Це як у «Макбеті» в Шекспіра, де кожна смерть – це результат попередньої смерті. Коли ми вже хочемо вбити, щоб забути, вбиваємо, а це хтось побачив, і ми починаємо наново множити цей клубок смерті.

Але, повернемося до Всеукраїнського інклюзивного хору й оркестру. Це абсолютно безпрецедентний проєкт, заснований в 2020 році за підтримки Українського культурного фонду.

У цьому інклюзивному проєкті мають можливість брати участь люди з інвалідністю. Це професіональні хористи, музиканти, артисти оркестру, які, маючи ті чи інші фізичні вади, не мали раніше не творчої, а фізичної можливості. Бракує пандусів чи просто немає додаткового монітора, щоб вони бачили чи чули. Є такі, що вже вважали себе профнездатними, а ми повернули їм працездатність.

- Це лише одесити?

- Боже спаси! Це всеукраїнський проєкт. У нас є люди з багатьох міст.

Ми вже зробили пілотний проєкт онлайн, і я мрію, що зараз (навіть ще без офіційного закінчення пандемії) ми почнемо адаптувати цей онлайн на офлайн і вийдемо на сцену нормально, дотримуючись усіх пандемічних норм. Сподіваюся, що в першій декаді 2021 року ми це представимо. 

ВСЕ ПІШЛО ВІД КАЖАНА, А ЦЕ Є ПРООБРАЗ ЧОРНОЇ СИЛИ. А НЕ ЇЛИ Б ЛЮДИ М’ЯСА, ЯК ЦЕ РОБЛЮ Я, НЕ ПОТРУЇЛИСЯ Б!

- Чи якось вплинула особисто на вас пандемія? Крім скасування репертуару й обмеження подорожувати світом?

- Вона на мене ніяк не вплинула, тому що я про це все знав і так. Пандемія розділила наше життя на «до» і «після», це 100%, і змінила свідомість людей – це 100%. Але вона тільки підтвердила можливість ще більшого усвідомлення того, що а) від людини нічого не залежить; б) коту під хвіст усі наші плани (напланували, напланували, а ось вам дуля). Природа по своїх законах живе. І ми починаємо замислюватися – виходить, що від нас нічого не залежить, а ми залежимо від певних законів природи.

Все пішло від кажана, а це є прообраз чорної сили. А не їли б люди м’яса, як я це роблю, і не потруїлися б! Знаєте, я собі сам лікую коронавірус, я ж спілкуюся з людьми, без маски ходжу, цілуюсь з усіма.

- Свідомо ходите без маски?

- Конєшно! Але коли я заражуюся, то протягом половини дня з себе цей коронавірус виганяю.

- Тобто ви вже хворіли?

- Та я постійно хворію: пів доби, а потім – раз і нема! Хвороба у вас всередині водиться. Це важлива штука. А вірус – для прибирання, прийшов – починає прибирати, а це прибирання оголює всі процеси. Це прекрасно, що є віруси у нас.

- Цікаве бачення ситуації...

- Якщо б ми не хворіли, не було коронавірусу, чи вірусів взагалі (а всі ж нормальні люди хворіють раз чи два рази на рік грипом), ми б померли давно!

Хвороба – це очисний фактор, коли тебе змушують очиститися через температуру, через потовиділення, через нежить, через кашель з гноєм – це все є в тобі, це гниє, вибачте, м’ясо, риба і яйця, які всі вживають.

- То ми подумаємо після розмови з вами про це. Може і доєднаємося до лав вегетаріанців.

- Не треба, бо якщо ви не подумали про це досі, то ви й не подумаєте. Але нічого страшного, у наступному житті.

МИ – ОПЕРНІ ТЕАРИ – КОНКУРЕНТИ В НАЙКРАЩОМУ СЕНСІ І МИ – КОЛЕГИ У НАЙГІРШОМУ СЕНСІ 

- Але давайте повернемося від здорового тіла до здорової конкуренції. Як ви ставитеся до певної здорової конкуренції, що з’явилася між провідними оперними театрами в Україні? Чи взагалі за ці роки відбулися зміни в цьому сегменті, як саме ви їх відчули?

- Відбулися. Я не хочу образити колег (яких – я зараз не скажу), але є Львівська опера, є Харківська опера і є Одеська. Я дуже дипломатично нашу оперу поставив на останній щабель. Це не означає, що вона остання, просто це дипломатія (сміється). Ну… це не конкуренція. Ми всі дружимо, переписуємося, спілкуємося. Але один змушує іншого підтягуватися. Хтось майстер у ребрендингу (не буду називати Харківський театр), хтось молодець у гаслі, наприклад, «Український прорив». Досі було просто – репертуар, а тепер усе це об’єднується в таку піар-лінію (не треба боятися цього слова). Василь Вовкун зі Львівською оперою це зробив, і це дуже круто. Інше питання – які там вистави, це вже питання смаку. Натомість, є менеджерська лінія, це надихає, це правильно.

А Одеська опера (не мені судити), але теж є певним флагманом тенденцій, на які заглядаються, які копіюють. Ми всі в діалозі, це прекрасно, але не треба думати, що все прекрасно в нашому датському королівстві. Це все чудово, на 3 з плюсом наразі. Бути лідером оперного мистецтва, коли на безриб’ї є ще таких кілька, дуже легко. Весь процес відбувається на 3 з мінусом, а ти робиш на 3 з плюсом і ти – лідер. Мене це не до кінця влаштовує, але будьмо тверезі.

- Але ж з’являються цікаві нові проєкти, наприклад, формація «Нова опера». 

- Прекрасно.

- Вони вам колеги чи конкуренти?

- То, власне, ми переходимо на особистості. Хто ваша найкраща подружка? Вона вам колега чи конкурентка? Своєю присутністю вона вас змушує бути кращою, зобов’язує до чогось. Якби не було її, то і ви були б не до кінця Любою.

Ми – оперні театри – конкуренти в найкращому сенсі і ми – колеги в найгіршому сенсі. 

- І чим більше таких колег, тим краще, бо з’являється такий потужний двигун прогресу, як конкуренція? 

- Звісно. Це називається «Закон кіоска» Пітера Друкера. Скажіть, кіоск треба ставити там, де багато кіосків, чи там, де немає жодного? 

- Ну, я б поставила там, де немає жодного. 

- Правильно, тому що ви поганий менеджер! А бізнес-гуру XX століття Пітер Друкер каже: став кіоск там, де багато кіосків, а твоє мистецтво – зробити так, щоб твій був там найкращим! Коли навколо немає інших кіосків, то ти експлуатуєш даність і можеш тільки сказати «пішло – не пішло». А серед інших кіосків ти вже керуєшся показниками: ти прапорець вивісив яскравий, врубив гучну музику, асортимент розширив, поставив промоутерів – робиш усе, щоб твій кіоск був найкращий.

- Ви ніби не у Віктюка вчилися, а десь в найкращих економічних університетах світу! 

- Школа життя (сміється). Гроші, економіка і менеджмент – це дуже класний лакмус, як працює твоє мислення. Зароблені гроші в рамках проєкту чи продюсерської активності – дуже хороший показник твого вміння і таланту «запакувати» продукт. І не треба боятися цього, досить цинічного слова.

МИ ВІДКРИЛИ СКРИНЬКУ ПАНДОРИ, ВІДКРИЛИ ТЕ, ЩО НЕ РОБИВ ЖОДЕН ТЕАТР УКРАЇНИ – ПРОФЕСІЙНУ ТЕЛЕКІНОВЕРСІЮ ОПЕРИ

- Ми з вами довго не могли ніяк зістикуватися і зустрітися через ваш щільний графік. Я знаю, що за цей період ви «запакували» і гарно прорекламували відеоверсію опери «La Тraviatа». Тобто, до формату опери онлайн ви ставитеся нормально і готові в цьому напрямку працювати? Наскільки складно було зробити відеоверсію такого масштабного дійства?

- Дуже складно. Одеська національна опера – прекрасний архітектурний будинок, прекрасний колектив, прекрасна дирекція. А от музиканти, солісти і хор – найкращі, це я кажу без кокоцтва. У нас все добре, гроші є, а завдяки правильним діям дирекції – є й валютні кошти з гастролей (тому що все не «ліваком» іде, а офіційно).

Але є певні законодавчі вади, коли ми, маючи гроші, нічого не можемо – не можемо створити телеверсію або таку розширену рекламу, яка у нас таки була (40 білбордів, такого ще ніколи не було!). Бо немає такої статті видатків. Тому для запису відеоверсії «La Тraviatа» (а це був запис з дронами, не по-бідному) і її реклами мною були залучені спонсорські кошти. Дякую, що дирекція на це пішла, тому що це відповідальність.

Для того, щоб створити телеверсію, треба спочатку зробити аудіоверсію, а потім під аудіо писати картинку. Бо якщо артист буде 3 зміни підряд співати, то він вже потім ніколи не заспіває, бо є ліміти: поспівав – треба 3 години мовчати. Там немає дублів, розумієте.

Тому робиться окремо аудіо, окремо під нього робиться картинка, а потім записується ще й вистава з глядачами. Це 3 повноцінних дні. А склад артистів один, і вони між тими записами мають мовчати 1 день. Декорація стоїть – і театр не може нічого іншого робити. Одним словом, ми перекрили театр на 10 календарних днів! І це стало можливим тільки завдяки тому, що є у нас корона. Інакше б у нас були балети, репетиції, опери, оренди, а тут – тиш та гладь. Я скористався, швиденько все зробив – і це відкрило скриньку Пандори, відкрило те, що не робив жоден театр України – професійну телекіноверсію опери. 

- Ви будете повторювати цей досвід?

- Звісно. Зворотного шляху вже немає, бо вже будуть порівнювати. Вже треба заморочуватися і, як мінімум, робити або так само, або ще краще! В цьому вся принадність конкуренції – ти щось робиш і вже шляху назад немає. Вже не буде «La Тraviatа» з охами, ахами і віялами. Буде щось інше.

РОБИМО СУЧАСНУ ВЕРСІЮ УКРАЇНСЬКОЇ МАХРОВОЇ КЛАСИКИ «ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ» В КИСЛОТНИХ ТОНАХ

- Ви взагалі любите шукати нові сенси, нових людей, це все поєднувати, замішувати і створювати щось неймовірне й цікаве. На 2021 рік вже є плани? 

- Дуже багато планів, і я поділюся найпершими. Ми робимо сучасну, інноваційну версію нашої української махрової класики – опери «Запорожець за Дунаєм». У кислотних тонах, у стилі комікс, де буде абсолютно переписано нове лібрето.

Дія опери буде відбуватися в стилі кастингу на «Запорожця за Дунаєм» у театрі: стоять 15 однакових Одарок – такі тьотки – вони у вишиванках і ніхто з них не вміє співати. Прибиральниця замітає і каже: я краще заспіваю, і починає співати. Продюсер, звісно, вибирає прибиральницю, і виганяє режисера, який це все зробив у офісному чорно-білому просторі, «по-сучасному». Режисер – митець європейського формату, а продюсер робить це для дешевого «чосу» по Канаді. Продюсер виганяє режисера і сам починає ставити. Там дуже все смішно.

Далі в нас у планах копродукція Всеукраїнського інклюзивного хору і оркестру з Одеським академічним обласним театром ляльок. Це буде опера «Чарівна флейта» Вольфганга Амадея Моцарта в казковому стилі у виконанні інклюзивного оркестру, солістів Одеської національної опери і ще декількох запрошених. Будуть, звісно, ляльки і містика, все, як і має бути у Моцарта.

- Євгене, я вам дуже дякую за розмову. Розумію, що то не “кокоцтво”, коли ви говорите, що премії вам не потрібні, але, все ж, бажаю, щоб у вашому житті їх було ще багато!

- Я вам теж дякую, Любо. 

Любов Базів. Київ

Фото:  Євген Котенко, Укрінформ