Орфей спускається у пекло, або Музика і Голокост. Три історії
27 січня, в скорботний день вшанування пам’яті жертв Голокосту, погляньмо на цю величезну трагедію з несподіваного ракурсу – мистецтва, музики
Певно, всі знають фразу німецького філософа і музичного теоретика Теодора Адорно, яка вже стала кліше, про неможливість поезії після Голокосту. А як щодо музики? Чи можна писати й виконувати музику – красиві, витончені звуки в нелюдському світі – там, де панує смерть? Чи може композитор залишатися аполітичним, коли гине світ? Музика в концтаборі – це тортури чи спасіння?
Ріхард Штраус. Митець поза політикою?
«Слава Богу! Нарешті з’явився рейхсканцлер, котрий цікавиться мистецтвом», – з полегшенням сказав 69-річний німецький композитор Ріхард Штраус (1864-1949) – автор «Саломеї» і «Так говорив Заратустра», коли наприкінці січня 1933 року Гітлер прийшов до влади. Однак невдовзі стало зрозуміло, що він зарано тішиться фюреру-меломану.
Впродовж усього існування нацистського режиму Штраус обрав проміжну позицію – помірний конформізм. Антисемітизм, пропагований і втілюваний у життя нацистами, він відкидав, але волів не говорити про це вголос. Свій протест композитор висловлював у приватних бесідах, інколи в листах і записках. Зокрема, він написав лист на підтримку свого лібретиста Стефана Цвейга, який перехопило гестапо. Як відомо, всесвітньо відомий письменник Цвейг, разом із дружиною, спочатку змушений був емігрувати, а згодом, вони разом, наклали на себе руки в бразильському Петрополісі в лютому 1942 року. «Я вважаю цькування євреїв Штрайхером і Геббельсом ганьбою німецької честі, свідченням некомпетентності, найбільш підлою зброєю безталанної, лінивої посередності супроти… розуму і великого таланту». Цю записку теж перехопили.
У 1944 році, на 80-річчя композитора, замість того, щоб подарувати Maybach, як попередньо планувалося, Гітлер обмежився скромною листівкою з доволі прохолодним привітанням, і це теж було знаком тієї немилості, в яку потрапив Штраус.
«Він аполітичний, наче дитина», – писав Геббельс про Штрауса. Митця не чіпали, але за ним наглядали, контролюючи кожен крок. До того ж, не тільки з боку гестапо, але й «знизу»: варто було одного разу Штраусу проігнорувати традиційне нацистське вітання й не скинути оперативно вгору руку, як наступного разу, коли він із запізненням прибув на якісь велелюдні урочистості, величезна, вщент заповнена зала зустрічала його не аплодисментами, а гнівними викриками, улюлюканням і тупотінням ніг… І всесвітньо відомий композитор, зіщулившись, на тремтячих ногах, пробирався крізь щільний потік ненависті до свого місця. Втім на еміграцію, як-от чимало німецьких митців, він не зважився.
Ріхарда Штрауса можна побачити у фільмі Лені Ріфеншталь «Олімпія» – там його обличчя схоже на маску й не відбиває жодної живої емоції. Для Олімпіади 1936 року композитор написав доволі безликий «Олімпійський гімн» під який тисячі білосніжних голубів злітають у небо – запаморочливо красивий апофеоз пропагандистського фальшу. І все було б більш-менш нічого, якби не одне «але». У Штрауса була змішана родина – його невістка Аліса (Рахіль) була єврейкою. Їй весь час загрожувала депортація, і композитору довелося докласти чимало зусиль, задіяти всі свої знайомства у вищих колах Третього рейху, щоб вона уникла концтабору. Проте, уникнувши табору, жінка змушена була залишатися під домашнім арештом до кінця правління нацистів.
У листопаді 1938 року, під час сумнозвісної «Кришталевої ночі», двох онуків композитора, Ріхарда й Христіана, зупинили по дорозі до школи й примусили плювати на групу євреїв, котрих зібрали на площі. Після цього обплювали їх. Це стало величезним потрясінням і для дітей, і для всієї родини композитора.
Бабуся Аліси Штраус, Паула Нойман, у 1942 році була депортована в гетто Терезієнштадт (територія Чехії). Незважаючи на всесвітню славу і зв’язки – Ріхарду Штраусу не вдалося її визволити. Одного разу він сів в автівку й поїхав до табору. Він вимагав, погрожував; благав, щоб хоча б дозволили побачити Паулу, але охорона йому відмовила. Перед ним навіть не відкрили ворота. Паула Нойман померла в таборі наприкінці війни від виснаження і хвороб. Невдовзі після її смерті на адресу родини прийшла посилка з деякими речами, що належали покійній. Там був і невеличкий портрет єврейського хлопчика пензля Ісидора Кауфмана – австро-угорського художника єврейського походження, відомого своїми картинами, присвяченими здебільшого містечковому життю східно-європейських євреїв, зокрема хасидів (художник багато подорожував по Східній Європі, бував і в Україні).
Вілла Ріхарда Штрауса в Гарміші й по сьогодні належить родині композитора. Поряд із письмовим столом, за яким працював митець, й досі висить той портрет єврейського хлопчика…
Париж – Аушвіц, або сонячна музика у серці пітьми
Фанія Фенелон (Фаня Гольдштейн) (1908-1983), 35-річна француженка єврейського походження, у січні 1944 року лежала долілиць на холодних нарах у таборі смерті Аушвіц-Біркенау. В неї була поголена голова, таврований порядковий номер, до того ж вона стікала кров’ю. Тих, кого привезли за два дні до неї, вже не було в живих. Фанія була парижанкою, випускницею консерваторії. Мала чудове сопрано, грала на фортепіано. З початком окупації вступила в рух Опору, співала в кабаре, задурювала мізки нацистським офіцерам, а потім, коли ті п’яніли, фотографувала важливі папери, що були в їхніх портфелях. Навесні 1943-го її схопили й відправили спочатку в Дрансі – найбільший пересильний табір на території Франції, а потім, у товарняку для худоби – до Аушвіц-Біркенау.
Все, що вона відчувала – біль і шок, а ще розуміння того, що це кінець. Раптом жінка почула, як охоронець – капо, що увійшов до бараку, запитує, хто може заспівати арію Баттерфляй. Забувши про все на світі, вона рвонула з місця вслід за подарованим долею шансом; босою бігла по снігові, аж поки не опинилася в добре обставленій кімнаті в одному з бараків. Її всадовили за піаніно Bechstein і влаштували прослуховування. Вона його пройшла й опинилася, таким чином, у жіночому оркестрі під керівництвом ув'язненої Альми Розе – відомої австрійської скрипальки і диригентки, племінниці Густава Малера.
В учасниць оркестру був ряд привілеїв: душ, пристойний одяг, непогана їжа, тепло, окремий туалет. Гра в оркестрі була такою собі тимчасовою індульгенцією. Їх могли викликати в будь-яку мить – грати для високопосадовців СС, що приїздили до табору з інспекцією, зокрема і для Генріха Гіммлера; по неділях і святах, наприклад на Різдво – для офіцерів і їхніх родин. Інколи – в табірному борделі… У них не було вихідних, свят. У них була лише праця і 8-9-годинні репетиції щодня. Вимоглива Альма навіть у концтаборі залишалася передусім музикантом і вимагала від своїх підопічних повної віддачі та професіоналізму. І це було зрозуміло – «чим краще ми гратимемо, чим більш різноманітним буде наш репертуар, тим довше нас не розстріляють». А розстріляти їх могли будь-якої миті. Участь в оркестрі давала певні привілеї, але, з іншого боку, викликала заздрощі й ненависть в інших ув’язнених, які називали музиканток «болонками СС».
Серед постійних слухачів жіночого оркестру Аушвіц-Біркенау були Марія Мандель і Йоганн Кремер. Жорстокі вбивці – вони любили послухати щось із класики – наприклад, Моцарта або Шуберта, коли «втомлювалися від роботи». Мандель – грізна начальниця жіночого відділення концтабору Аушвіц-Біркенау, винна у смерті майже 500 тисяч людей, яких відправила у газові камери. Саме вона й була ініціаторкою створення жіночого професійного симфонічного оркестру.
Йоганн Кремер – хірург, професор анатомії Вестфальського університету, лікар Аушвіцу, який брав участь у масових убивствах і медичних дослідах. Упродовж 1940-1945 років він вів щоденник, в якому тривіальні факти життя – їжа, сон, власний фізичний стан, розваги, світські балачки, смерть улюбленої канарки, перемежовуються з описами участі в масових стратах, дослідах і покараннях ув’язнених. Є там і про музику. Щодо самого табору, то Кремер дав йому дуже вичерпну характеристику: ««Пекло» Данте здається мені майже комедією. Недарма Освенцім називають табором смерті…»
Фанія Фенелон вижила. На початку 1945-го, її, разом з іншими учасницями оркестру, перевели до Берген-Бальзена, де мали розстріляти, але в середині квітня 1945 року їх визволили британці. Фанію – важко хвору на тиф, вагою 65 фунтів (приблизно 30 кг), виніс на руках з бараку британський солдат. Перше, що вона зробила – заспівала для визволителів і ВВС «Боже, бережи королеву» і «Марсельєзу».
В 1976 році у Франції вийшли друком її мемуари, згодом перекладені багатьма мовами світу. Історія про жіночий оркестр в Аушвіц-Біркенау набула розголосу. «Від смерті мене врятувала музика, відмінне почуття гумору і випадок. Мабуть це дуже багато…», – казала на схилі років Фанія Фенелон. І додавала: «Чи почуваюся я винною, що вижила? Ні. Почуття вини може бути в того, у кого є вибір, а в нас його не було». Втім, у багатьох табірних музикантів, тих хто вижив, відчуття провини залишалося до кінця життя. І дехто не витримував його, так само, як не витримував спогадів.
«Колискова для мого синочка в крематорії»…
Прімо Леві (1919-1987), який залишив одні з найбільш пронизливих спогадів про перебування в концентраційному таборі, розповідав про те, як музика ставала мукою і тортурами, як несила її було чути – ці бравурні або ностальгійні звуки, під які ті, хто міг – колонами йшли на працю, хто не міг – помирав у муках, а когось під неї розстрілювали і вішали. То була пекельна музика тотального геноциду, – з десяток мелодій: марші й популярні пісні, милі й любі кожному німцю. З досвітку, вдень і ввечері. «Вони залишаться в нашій пам’яті й будуть останнім, що ми забудемо про табір; вони – голос табору, його геометричного безумства…»
Втім, була й інша музика – музика в’язнів, жертв. Може, вона не належала до зразків високого мистецтва, але вона була одним із засобів культурного виживання (і взагалі виживання), психологічного спротиву нацистському терору й садизму. Просте мугикання під ніс, безслівні імпровізації (єврейською «нігун», тобто «мелодія»), насвистування – все це допомагало якщо й не знешкодити всі загрози й небезпеки, але, принаймні, здолати страх, зберегти традицію та ідентичність. Прості, безхитрісні мелодії на такі ж прості слова, дозволяли здолати відчай, голод і побачений жах. Іноді в них був заклик до помсти, навіть тонкий єврейський гумор, слабка надія, але, здебільшого, біль і сум, гіркота втрат.
Арон Лібескінд, годинникар із польського Білгораю, став свідком страшної смерті дружини і дворічного сина в Треблінці. Родину розділили – жінку з дитиною одразу направили в газову камеру, а Арона – у спеціальну команду, що складалася з міцних молодих єврейських чоловіків, яка витягала трупи з газових камер і спалювала їх у крематорії. Вони працювали доти, доки не виснажувалися і не ставали схожі на скелети, а це ставалося досить скоро, – тоді їх самих відправляли в газові камери. Арону Лібескінду довелося витягати й спалювати тіла найближчих і найрідніших людей… ,
Щоби хоч якось пережити горе, він написав пісню «Колискова для мого синочка в крематорії». Пісню він передав Александру Кулісевичу – польському в’язню Заксенгаузена, якому вдалося вижити. Кулісевич був співаком, автором-виконавцем багатьох пісень, написаних ним у концтаборі, а ще він відомий тим, що зібрав найбільшу колекцію музики, створену в’язнями нацистських концентраційних таборів. Записувати будь-що в’язням у концтаборі заборонялося, за це карали смертю. Кулісевич мав феноменальну пам’ять – до нього приходили всі: євреї, чехи, французи, німці – він заплющував очі, а вони диктували йому вірші, пісні, а він їх запам’ятовував: «Будь-хто міг перевірити – через три місяці, рік, чотири роки – «точність» запису. Тільки це й дозволило мені вижити: відчуття, що я борюсь, що я комусь потрібен, що в мені живе і з кожним днем розростається «поетичний восьминіг» ненависті, образи і часом найпотаємніших бажань усіх нас…», – згадував Кулісевич.
Колекція Александра Кулісевича – безцінне джерело з історії Голокосту. Нині вона знаходиться в Архіві Меморіального Музею Голокосту США у Вашингтоні.
Щодо України, то вражаючу колекцію єврейського музичного фольклору – єврейських народних пісень, клезмерської музики, як довоєнного періоду, так і часів Другої світової війни, Голокосту, зібрав видатний єврейський фольклорист, музикознавець Мойсей Якович Береговський (1892-1961). До речі, саме Береговський і ввів у 1938 році термін «клезмерська музика». Впродовж тривалого часу вважалося, що унікальну колекцію вченого втрачено, але на початку 90-х вона знайшлася в Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського.
Анна Штерншіс, професорка кафедри їдиш Університету Торонто, працюючи на початку 2000-х із колекцією Береговського, перебираючи пожовклі, іноді подерті аркуші (з нотами і без) – була приголомшена тим, що їй відкрилося – величезним материком пісенної творчості древнього народу, який нелюди хотіли стерти з лиця землі… У деяких піснях є описи масових убивств у Бабиному Яру, Тульчині, в інших місцях… Надзвичайно зворушливою є пісня «Мамес Грув» («Могила моєї матері»), яку написав у 1945 році 10-річний єврейський хлопчик з Брацлава… На основі цих пісень було записано альбом Yidish Glory («Слава Їдишу: втрачені пісні Другої світової війни і Голокосту»), який номінувався на 61-у (2019) премію «Греммі» в категорії world music.
Світлана Шевцова, Київ
На першому фото: кадр з фільму "Грати, щоб виграти час" за книгою Фанії Фенелон